Експресіонізм у музиці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Експресіонізм у музиці розвивався на початку 20 століття в руслі трагічного світосприйняття у переддень першої світової війни, воєнні та повоєнні роки. З усіх напрямків нового мистецтва 20 століття експресіонізм найгостріше виразив конфлікт людини з реальністю. В одних випадках він вів до загостреного вираження трагічного, в інших — до художньої утопії, що здавалася порятунком духовних цінностей. Цей конфлікт вів до радикальності художніх рішень, до вибуху традицій.

Витоками музичного експресіонізму вважаються опера Вагнера «Тристан і Ізольда», пізні симфонії Малера і деякі твори Рихарда Штрауса. Найяскравіше втілення напрямок отримав у композиторів нововіденської школи: її засновника — Арнольда Шенберга і його учнів — Альбана Берга і Антона Веберна. У 1910-ті роки були створені найвідоміші взірці експресіонізму — монодрами «Очікування», «Щастлива рука», П'ять п'єс для оркестру і вокальний цикл «Місячний П'єро» Шенберга, а також «Симфонія» ор.21 Веберна. Альбан Берг створив єдиний у своєму роді експресіоністський твір, відзначений духом соціального критицизму, — оперу «Воццек», яку іноді вважають найвищим досягненням музичного експресіонізму. Експресіонізм відбився у творах раннього Бартока (опера «Замок герцога Синя Борода», балет «Зачарований мандарин»).

У руслі експресіонізму виникла ідея духовності мистецтва, вища чистота якого вимагає повного звільнення від світу чуттєво-конкретного. У музиці хотіли бачити ідеальний приклад художньої абстракції, гри «чистих форм», які говорять про духовний, не опускається до реального. Шлях музики до духовності був зрозумілий як процес витиснення всіх засобів ліричної виразності. Центральним моментом реформи Шенберга стала відмова від тональної системи (атональність) і винайдення додекафонії.

Найповніше ідеал духовності без почуттів втілився у музиці А. Веберна, а принцип уникнення тональності і техніка додекафонії — найпослідовніше. В той же час вже у 1920-ті роки Шенберг і Берг трактують гостродисонантну сферу уже як засіб втілення нелюдських сил, що загрожують миру (опери «Лулу» Берга й «Мойсей й Аарон» Шенберга), а в роки другої світової війни ряд експерсіоністичних творів мали антифашистську спрямованість («Вцілілий з Варшави»).

Звільнення від чуттєво-конкретного і разом з тим невгамовна емоційність стають рушієм внутрішньої суперечливості, внаслідок у пізніших творах Берга і Шенберга спостерігається відхід від принципів уникнення тональності, використання додекафонічної техніки стає більш вільним.

Впливи експресіонізму простежуються і в творчості молодих С.Прокоф'єва та Д.Шостаковича, а також і ряду сучасних композиторів (напр. опера "Чорна маска" К. Пендерецького).

Література[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]