Еміль Лубе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Еміль Лубе
Еміль Лубе

Час на посаді:
27 лютого 1892 — 6 грудня 1892
Попередник Шарль Фрейсіне
Наступник Александр Рібо

Час на посаді:
18 лютого 1899 — 18 лютого 1906
Попередник Фелікс Фор
Наступник Арман Фальєр

Народився 31 грудня 1838(1838-12-31)
Марсанн, Франція
Помер 20 грудня 1929(1929-12-20) (90 років)
Монтелімар, Франція

Еміль Франсуа Лубе (фр. Émile François Loubet) — французький політичний діяч і 8-й президент Франції.

Ранні роки[ред.ред. код]

Еміль Лубе народився 31 грудня 1838 року у родині землевласника і мера Марсанна (департамент Дром). Прийнятий у 1862 році до паризької адвокатури, наступного року він захистив докторську дисертацію з права. Студентом він став свідком великого тріумфу Республіканської партії в Парижі на загальних виборах у 1863 році, під час Другої французької імперії. Він влаштувався працювати в Монтелімарі, де в 1869 році одружився на Марі-Луїзі Пікар. Він також успадкував невеличкий маєток в Гриньяні.

Політична кар'єра[ред.ред. код]

У кризу 1870 року, яка призвела до кінця імперії, Лубе став мером Монтелімара, і з цього часу був послідовним прихильником Леона Гамбетти. Обраний у палату депутатів у 1876 році від Монтелімара, він був одним з тих 363 депутатів, які 16 травня 1877 року прийняли вотум недовіри кабінету герцога де Брольї.

На загальних виборах у жовтні він був переобраний; його місцева підтримка збільшилась через те, що уряд позбавив його посади мера. У палаті він особливо займався освітою, борючись з клерикальною системою, встановленою Альфредом Фаллу, і працюючи на створення вільного, обов'язкового і світського початкового навчання. У 1880 році він став президентом відомчої ради в Дромі. Його підтримка другого кабінету Жуля Феррі і прагнення до колоніальної експансії Франції надали йому велику вагу в помірній Республіканській партії.

Він увійшов до сенату у 1885 році, і був міністром громадських робіт у кабінеті П'єра Тірара з грудня 1887 року по березень 1888 року. У 1892 році президент Саді Карно, який був його особистим другом, попросив його сформувати кабінет. Лубе отримав портфель міністра внутрішніх справ разом з постом прем'єр-міністра. Йому довелося мати справу зі злочинами анархістів того року і з великим страйком у Кармо. У страйку він виступив в якості арбітра та надав рішення, яке в багатьох колах було сприйнято як надто сприятливе для страйкарів.

У листопаді почалися викриття щодо зловживань Панамської компанії. Лубе заявив, що ображений підозрами у його неупередженості і не може більше стояти на чолі кабінету. Тим не менш, він зберіг за собою портфель внутрішніх справ у новому кабінеті Александра Рібо, що утворився 7 грудня 1892 року, але вже в січні 1893 року вийшов у відставку.

Президент Французької Республіки (1899–1906)[ред.ред. код]

Портрет Лубе

Репутація Лубе забезпечила йому в 1896 році головування у Сенаті. Після смерті Фелікса Фора Лубе в лютому 1899 року був обраний 483 голосами президентом республіки. Його єдиний серйозний конкурент Жуль Мелін отримав 279 голосів.

Його обрання президентом співпало з розпалом боротьби у справі Дрейфуса. В день поховання президента Фора монархісти та націоналісти невдало спробували повалити діючу у Франції політичну владу. Під час кінних перегонів у Отеї у червні антидрейфусар вдарив президента тростиною по голові. У тому ж місяці Лубе доручив Вальдеку-Руссо сформувати кабінет. Зусиллями Лубе і Вальдека-Руссо справу Дрейфуса було залагоджено — коли Дрейфус був вдруге засуджений військовим судом в Ренні, Лубе дарував йому помилування.

Під час каденції Лубе гостро постало клерикальне питання. В квітні 1905 року французький посол був відкликаний з Ватикану, а в липні відокремлення церкви від держави було проголошено палатою депутатів. Між Францією і Великою Британією погіршилися стосунки через взаємну критику стосовно Другої англо-бурської війни і справи Дрейфуса. Розбіжності були улагоджені підписом англо-французької угоди у 1904 році, яка закріпила визнання французьких претензій у Марокко в обмін на невтручання в британську окупацію Єгипту. Лубе відкривав виставку в Парижі 1900 року, прийняв російського імператора Миколу II у вересні 1901 року і зробив візит до Росії в 1902 році. Він також обмінявся візитами з королем Едуардом VII, з королем Португалії, королем Італії та королем Іспанії. Під час візиту короля Іспанії в 1905 році був здійснений невдалий замах на його життя — під екіпаж кинули бомбу, коли вони їхали з опери Гарньє в палац Орсе.[1] Коли його каденція закінчилася в січні 1906 року, він став першим президентом Третьої республіки, термін повноважень якого закінчився природним чином з передачею повноважень обраному наступникові. У 1904 році король Оскар II призначив його лицарем норвезького лева.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Bomb for Loubet and King Alfonso New York Times 1 June 1905 page 1

Джерела[ред.ред. код]

  • Chisholm, Hugh, ed (1911). Encyclopædia Britannica (11th ed.). Cambridge University Press.
  • Avenel, «Le Président E. Loubet et ses prédécesseurs» (П., 1903).

Посилання[ред.ред. код]

  • «Loubet, Émile». The New Student's Reference Work. Chicago: F. E. Compton and Co. 1914.
  • Лубе, Эмиль // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.) — СПб., 1890–1907.