Ергарт Амелія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Аме́лія Мері Е́ргарт (англ. Amelia Mary Earhart, 24 липня 1897 — зникла безвісти 2 липня 1937) — американський авіатор, одна з перших жінок-пілотів, перша жінка, що перелетіла Атлантичний океан. Була також відома як оратор, письменниця, журналістка і популяризатор авіації. Була кумиром раннього руху фемінізму.

Зміст 1 Ранні роки 2 Початок авіаційної кар'єри 3 Зеніт кар'єри 4 Бібліографія

[ред.] Ранні роки

Амелія Мері Ергарт народилася 24 липня 1897 року у м. Атчісон, штат Канзас, у сім'ї адвоката Едвіна Эргарта. Дружина Едвіна, Емі, була дочкою місцевого судді.

Із ранніх років Ергарт мала надзвичайну на той час свободу вибору інтересів, друзів і розваг. Амелія з дитинства була чудовою наїзницею, плавала, грала в теніс і стріляла з подарованої батьком гвинтівки 22 калібру. Читати вона навчилася у чотири роки і з ранніх років поглинала безліч різноманітної літератури, але притягали її книжки про великі відкриття і пригоди. Серед дітей із сусідніх вулиць була визнаним лідером і заводієм, попри належність до «слабкої статі». Її оцінки в школі, майже завжди, були відмінними, особливо з природничих наук, історії й географії. У віці десяти років вона побачила літак, але у той час не відчула до нього особливого інтересу.

Згодом фінансовий стан сім'ї погіршився; Едвін Ергарт почав дуже пити, що поступово згубило його кар'єру адвоката. У пошуках роботи сім'я кілька разів переїжджала - спочатку у Де Мойн (Айова), потім у Сент Пол (Міннесота). До 1915 р. сім'ї довелося пізнати справжню бідність, коли сукні підростаючим дочкам шили із старих віконних фіранок… У результаті Емі, забравши дочок, переїхала до родичів у Чикаго. Проте восени 1916 р., використавши гроші отримані з заповіту, мати відправила Амелію в елітний коледж Ogontz School в Пенсільванії.

На Різдво 1917 р., приїхавши у Торонто, щоб відвідати молодшу сестру, Амелія побачила надворі важко поранених солдатів, прибулих із фронтів Першої Світової війни. Враження було таким сильним, що замість повернення до школи Амелія записалася на прискорені курси медсестер і пішла у військовий шпиталь. До кінця війни, накопичений досвід схиляв її до думки присвятити своє життя медицині. Проте неподалік госпіталю перебував військовий аеродром, і відвідавши кілька аерошоу, Амелія зацікавилася авіацією - що пізніше змінило її долю.

[ред.] Початок авіаційної кар'єри

Певний час Ергарт вивчала в Колумбійському університеті фізику, хімію і медицину, і навіть французьку класичну літературу (вона знала чотири іноземні мови). У 1920 р., об'єднавшись знову, сім'я переїхала в Лос-Анджелес. На Різдво 1920 року Амелія потрапила на виставку літальних апаратів в Лонг-Біч, штат Каліфорнія, і через кілька днів - на аеродромі Роджерс Філд - провела свій перший десятихвилинний політ, як пасажир. Зачарована відчуттям польоту, Амелія вирішила навчитися літати сама, й у січні 1921 р. почала брати уроки льотної майстерності.

Її першим інструктором була Аніта (Нета) Снук – одна з лічених у ті роки роки жінок-льотчиць, яка придбала неновий навчальний літак ”Кертис-Канюк” і заробляла з ним на життя, навчаючи всіх охочих азів льотної справи. Нета відзначила природність нової учениці, що спокійно і впевнено почувала себе у кабіні; втім зазначила вона й певну її схильність до авантюризму – кілька разів їй доводилося втручатися у керування, перешкоджаючи спробам Амелії пролетіти під дротами лінії електропередач поблизу аеродрому при заході на посадку.

Уроки коштували недешево, і щоб оплатити навчання Амелія прагнула отримати добру роботу. Вона грала на банджо в мюзик-холі, працювала фотографом, кінооператором, вчителькою, секретаркою, телефоністкою, автомеханіком і водієм вантажівки - і водночас намагалася дізнатися усе, що могла про авіацію, від теорії польоту до устрою авіадвигуна. Влітку 1921 р. Ергарт придбала невеличкий яскраво-жовтий біплан ”Кіннер Эйрстер” - її перший власний літак. Нета Снук не схвалила придбання. "Эйрстер” був дослідним літаком, який існував у єдиному примірнику, оснащеним 3-циліндровмм двигуном повітряного охолодження – одним із перших такої конструкції у США. Один з циліндрів цього двигуна мав схильність до заклинювання; загалом же багато хто вважали, що це небезпечний літак, суворий і не пробачаючий помилок у пілотуванні. Проте Амелія високо оцінила придбання і проводила чимало часу у повітрі, освоюючи мистецтво повітряної акробатики під керівництвом одного з досвідчених відставних армійських пілотів.

22 жовтня 1922 р. Амелія Ергарт встановила свій перший світовий рекорд, піднявшись на висоту 14000 футів (близько 4300 м) – вище, ніж вдавалося досі жінці-пілоту. Поступово вона зароблювала професійну репутацію. Інтерес публіки до авіації тоді був величезний і на аеродромах Каліфорнії часто проводилися авіашоу з імітацією повітряних боїв, різноманітними ризикованими трюками і змаганнями у мистецтві вищого пілотажу. Вже до кінця року Амелія стала визнаною зіркою подібних повітряних родео, її ім'я стало дедалі частіше з'являтися в авіаційній пресі. Тоді у США для пілотування особистого літака ще вимагалося обов'язкової формальної ліцензії. Проте 16 травня 1923 року Амелія Ергарт отримала ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США.

Остаточне розлучення батьків у 1924 р. принесло нове погіршення фінансового стану і змусило Амелію продати літак, і вона з матір'ю поїхала у Бостон. Тут Амелія отримала роботу викладача англійської для дітей іммігрантів у дитячому будинку. Увесь час і гроші вона використовувала для льотної практики. Вона швидко придбала відомість і повагу у авіаційних колах, оскільки не лише з добре літала але не гидувала технічної роботи, допомагаючи механікам обслуговувати і ремонтувати літаки і авіадвигуни на аеродромі.

Після перельоту Чарльза Ліндберга через Атлантичний океан у 1927 р. багата американка Емі Гест, що жила в Англії, висловила інтерес до того, щоби стати першою жінкою, що перетнула Атлантику повітрям. На її думку, переліт мав символізувати дружбу між Великобританією і США. Переліт організували з відомим нью-йоркським видавцем Джорджем Палмером Путнамом. Для перельоту закупили 3-х моторний "Фокер" F-VII, під назвою "Friendship" ("Дружба"), і найняли пілота Уілмера Стульца і бортмеханіка Лу Гордона.

Проте, дізнавшись про готування, родичі змусили Емі Гест відмовитися від польоту. Тоді вона вирішила підшукати "підходящу" дівчину: "американку, яка вміє пілотувати літак, має привабливу зовнішність і приємні манери". Нею і виявилася Амелія Ергарт, рекомендована адміралом Р. Белкнапом, який цікавився авіацією і знав Ергарт з її "авіаційної активності" в Бостоні.

У глибокому секреті, щоби не привертати уваги конкурентів, тримоторний Фокер переобладнали у майстерні біля Бостона, обладнавши всім необхідними для трансокеанського перельоту і – про всяк випадок – переоснащеним із коліс на поплавки.

Вилетівши із Ньюфаундленду 17 червня 1928, літак перетнув океан за 20 годин 40 хвилин і приводнився поблизу узбережжя Англії - в Беррі-Порте (Уельс). Через поєднання рідкісно поганої погоди й відсутності досвіду управління важкими багатомоторними літаками, Ергарт, до свого глибокого жалю, виконала цей шлях фактично у ролі пасажира. Після посадки вона із досадою сказала репортерам: ”Мене просто везли, як мішок із картоплею!”. Вона прагнула переключити увагу преси на пілотів ”Фокера”, проте публіку цікавила лише ”перша жінка в трансатлантичному перельоті”. Проте це було реальним початком блискучої кар'єри Ергарт в авіації. Після перельоту Амелія написала про неї книжку «Двадцять годин 40 хвилин» , присвятивши її дружині спонсора — Джорда Палмера Путнама.

Набуту популярність Ергарт використовувала як для активної пропаганди своїх ідей, зокрема, боротьби за рівноправність жінок й їх активне залучення до традиційно ”чоловічих” професій, особливо у авіацію. За короткий час вона опублікувала у пресі безліч статей про розвиток і перспективи авіації, на цю саму тему вона читала публічні лекції у багатьох містах. Ергарт не мала сумнівів щодо великого майбутнього комерційних авіаперевезень; вона стояла біля джерел організації кількох великих регулярних авіаліній США. Вона любила закінчувати свої привселюдні виступи фразою, зверненої до слухачів: ”До швидкої зустрічі на трансатлантичній авіалінії!”

У 1929 р. Ергарт допомогла сформувати міжнародну організацію пілотів-жінок, названу ”Дев'яносто дев'ять” - за кількістю перших її учасниць, й у 1930 р. її було обрано першим президентом нової асоціації (її членами є тисячі жінок-пілотів із багатьох країн світу). У тому ж році придбала новий літак ”Локхід-Вега”; це була нова швидкісна машина – така, яку вона потребувала щоби ставити рекорди і залишатися ”на передньому краї” розвитку авіації. З погляду багатьох колег Ергарт, як і раніше з ”Кіннером”, вибір не був безсумнівний. Одна із її головних суперниць – Елінор Сміт – вважала цей літак занадто складним у пілотуванні, а у разі вимушеної посадки – просто небезпечним. На думку Сміт, при відмові двигуна льотні якості у нього були ”як у кувалди, падаючої з гори”. Проте у 1931 році Сміт купила ”Вегу”, щоб спробувати здійснити у ньому перший ”сольний” жіночий переліт через Атлантику, але незабаром розбила його під час посадки на аеродромі Ґарден-Ситі, Нью-Джерсі. У результаті, перший ”сольний” жіночий переліт було здійснено наступного року Амелією Ергарт; пізніше вона за випадку викупила розбиту ”Вегу” Сміт, і після відновлення встановила у ньому 3 світових рекорди. Поки ж Ергарт дісталася десята ”Вега”, випущена заводом ”Локхід” у Каліфорнії. Машина довго не літала і перебувала у кепському технічному станіі, але на новий літак у льотчиці не було коштів. Поєднуючи освоєння нової для себе машини з діловою поїздкою, Амелія перегнала літак на Західне узбережжя, "борючись" шляхом із численними несправностями і важким разрегулбованим керуванням. У Каліфорнії літак було оглянуто на заводі Локхід, де Уайлі Пост – знаменитий льотчик-рекордсмен і ”фірмовий” пілот-випробовувач Локхіда, підняв його у повітря. Після посадки він заявив, що літак за своїм технічним станом є ”мотлох”, не придатний до польоту і майже некерований. Те, що Амелія Ергарт зуміла у ньому перетнути країну, і залишитися живою, він відніс до щасливої комбінації удачі і видатних здібностей пілота. Внаслідок керівництво Локхіда безкоштовно замінило літак більш новим.

У серпні 1929 року Ергарт брала участь у першій жіночій повітряної гонці Каліфорнія - Огайо. Перед останнім етапом вона мала кращий час і всі шанси на приз, проте стався нещасний випадок. При вирулюванні на старт Ергарт побачила, що у літака її головної суперниці Рут Ніколс загорівся двигун. Заглушивши мотор, Ергарт кинулася до літака Ніколс; витягла її з кабіни палаючого літака і надала першу допомогу. Коли прибули медики, вона нарешті змогла злетіти і продовжила гонку, але прийшла третьою. Незабаром вона винагородила себе за втрату ”золота”, встановивши у листопаді 1929 р. у Каліфорнії світовий рекорд швидкості на демонстраційному примірнику ”Веги” з двигуном потужністю 425 к.с., спеціально наданому керівництвом ”Локхіда”. Амелії вдалося розігнати до 197 миль на годину (попередній рекорд становив 156 миль на годину). Одночасно льотчиця далі освоювала важкі багатомоторні машини; в 1929 році отримує найбільш престижну і ”професійну” Транспортну ліцензію Національної Асоціації Аеронавтики США, склавши іспити на пасажирському ”Форд-Тримотор”.

На початку 1931 р. Амелія Ергарт пристала на пропозицію одруження свого ”прес-агента” і ділового партнера Джорджа Путнама, який на той час розлучився із першою дружиною. Винятково тиха шлюбна церемонія пройшла 7 лютого 1931 р. у невеликому домі матері Путнама у штаті Коннектікут; ніхто з репортерів не був допущений, і вже за 2 дні молодята повернулися до роботи. На думку більшості друзів і родичів їх шлюб був організований за принцими рівноправного партнерства і співробітництва, які сповідувала Амелія. Проте журналісти, не знайомі з сім'єю, були схильні описувати його як "шлюб із розрахунку". Ця версія, була спростована у 2002 р., коли у розпорядження музею Університету Пардью (Індіана) була передана особиста кореспонденція Ергарт і Путнама, зокрема їх любовні листи - які зберігалися до того часу у приватному сімейному архіві.

[ред.] Зеніт кар'єри

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ. Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

Навесні 1931 р. Ергарт однією з перших жінок–пілотів освоює автожир; у квітні вона ставить у ньому новий рекорд висоти - 18451 фут. На межі 20-30-х років автожири активно рекламувалися як недорога, більш безпечна і у перспективі масова альтернатива літакам. Реально, проте, перші зразки автожирів славилися високої аварійністю, особливо при злеті та посадці. Демонстраційний зразок автожиру Піткерна - що багаторазово пошкоджувався, розбивався і відновлювався - пілоти на фірмі охрестили ”Чорною Марією” (”Black Marie”), оскільки нікому з них не вдавалося налітати у цьому апараті годин без аварій та інцидентів. Одностайна думка пілотів, які ознайомились із машиною, склалася швидко і наголошувала, що ”мабуть, максимальний час, який можна безаварійно налітати на такому апараті, не перевищує 10 годин”.

Проте навесні 1931 р. Ергарт стала першою жінкою-пілотом, що перетнула на автожирі "Піткерн PS-A2" усю територію США; чистий час у польоті становив 150 годин, із 76 посадками для дозаправлення (що була необхідна приблизно кожні 2 години). При цьому весь шлях із сходу на захід не відзначений жодною аварією. Проблеми, проте, ”наздогнали” на зворотному шляху. Під час злету по дорозі автожиру виявився ”курний диявол” - раптовий невеликий пиловий вихор – специфічне природне явище, притаманне для тих місць. Через несподіване розрідження повітря апарат, ледве набравши швидкість і відірвавшись від Землі, упав із висоти кількох метрів і цілком зруйнувався. Проте, Ергарт не була навіть поранена. Наступного дня заводський пілот пригнав із заводу Піткерна новий автожир і льотчиця продовжила свій шлях на Схід.

У травні 1932 року Ергарт робить вирішальний крок до всесвітньої популярності. Вилетівши з Ньюфаундленду на своєму ”Локхід-Вега” ввечері 20 травня, за 15 із половиною годин перетнула Атлантику – цього разу самотужки. Це лише другий успішний одиночний політ через Атлантику – після успіху Чарльза Ліндберга в 1927 р., і після більш як десятка невдалих спроб повторити подвиг Ліндберга - які забрали життя багатьох досвідчених пілотів. Політ був винятково ризикованим. Перевантажений паливом ”Локхід-Вега” виявився досить нестійкою й суворою в пілотуванні машиною. Літак не мав радіозв'язку, отже у Амелії був ніякої ”страховки” у разі непередбачених обставин. Метеопрогноз, що обіцяв прийнятну погоду над Атлантикою, виявився неправильним, і невдовзі після настання темряви ”Вега” увійшла у зону сильного шторму з грозою і потужними поривами вітру. Перевантаження були такі, що після посадки техніки, при огляді літака, виявилось, що чотири додаткові посилення, встановлені перед польотом в крилі для збільшення міцності, тріснули, і при наступному подібному випробуванні крило, безумовно, зруйнувалося б. За словами Ергарт, «відчуття були такі, ніби перебуваю у величезному барабані, заповненому водою, і б'юся там зі слонами». Проблеми погіршила відмова кількох приладів – включаючи альтиметр і тахометр. Також порушилася герметичність пальнепроводов, і, нарешті, тріснув вихлопний колектор. Коли шторм закінчився, почалося обмерзання. Унаслідок обважніла ”Вега” зірвалася в штопор, з яого Ергарт вдалося вивести літак над самим океаном: встановлений у літаком барограф-самописець зафіксував різку втрату висоти у кілька тисяч футів – практично вертикальну лінію, що обривалась над самим рівнем океану. Ергарт знайшла висоту, де обмерзання було помірним і літаком можна було керувати. Після світанку, глянувши на крило, вона побачила тонкий струмінь палива, що витікав із тріщини трубопроводу від додаткового бака. Розуміючи, що за такого стану літака, політ до Франції виключається, Ергарт вирішила сідати на першу придатну ділянку суші. Це виявилося узбережжі Північної Ірландії – пасовище неподалік Лондондеррі. Тепер Ергарт була найпершою жінкою-пілотом, що подолала Атлантику самотужки, і єдиною на той час у світі людиною, яка перетнула океан повітрям двічі.

У Європі Ергарт очікував фантастичний прийом, а у США її тріумфальне повернення додому затьмарило торжества 1928 року. Після цього польоту її статус і заслуги були беззастережно визнані, і вона була представлена до багатьом державних нагород - як США, так і інших країн. Вона стала першою жінкою й першим цивільним пілотом, які мають Почесний Льотний Хрест Конгресу США, і навіть Золоту медаль Національного Географічного Товариства - за внесок у авіаційну науку і історію авіації. Цю медаль Эрхарт вручив особисто президент США Герберт Гувер, у присутності посланців більш як 20 держав. Також Ергарт стала кавалером Ордену Почесного Легіону Франції, Хреста короля Бельгії Леопольда і багатьох інших нагород.

Крім шанувальників, у Ергарт також були й критики, що брали під сумнів її кваліфікацію, льотні навички та досягнення. Особливу активність у цьому напрямі виявила її основна суперниця - згадувана жінка-пилот Елінор Сміт. Особливого визнання, проте, позиція критиків не отримала, оскільки чимало фактів ”льотної біографії” Ергарт - включаючи численні рекордні перельоти, зокрема за непростих метеоумов – свідчить про її високу льотну кваліфікацію. Найкращі професійні пилоти-рекордсмены і авіаційні фахівці 20-30 років, які зустрічалися з Ергарт на професійному грунті, відзначали її високий професіоналізм і "природний талант" як пілота. До їх числа належали: Уайлі Пост, Жаклін Кокрен, Келлі Джонсон, генерал Лі Уейд та інші.

[ред.] Бібліографія

1. Amelia Earhart. The Fun of It. Harcourt Brace and Company, New York, 1932.(republished by Gale Research Company, Book Tower, Detroit, 1975).
2. Amelia Earhart. Last Flight. Harcourt Brace and Company, New York, 1937 (republished by Orion Books, New York, 1975).
3. Amelia Earhart. 20 Hours and 40 Minutes. Harcourt Brace and Company, New York, 1928.
4. Mary P.S. Lovell. The Sound Of Wings. St. Martin’s Press, New York, 1989.
5. Susan Butler. East to the Dawn. The Life of Amelia Earhart. Addison-Wesley, Reading, Massachusetts, 1997.
6. Muriel Earhart Morrissey, Carol L. Osborne. Amelia, My Courageous Sister. Biography of Amelia Earhart. Osborne Publisher, Incorporated. Santa Clara, California, 1987.
7. James A. Donahue. The Earhart Disappearance: The British Connection. SunShine House, Incorporated. Terre Haute, IN, 1987.
8. Roxane Chadwick. Amelia Earhart – Aviation Pioneer. Lerner Publications Company, Minneapolis, 1987.
9. Fred Goerner. The Search For Amelia Earhart. Doubleday & Company, Inc, Garden City, New York, 1966.
10. Patricia Lauber. Lost Star: The Story of Amelia Earhart. Scholastic Incorporated, New York, 1988.
11. Virginia Morell. Amelia Earhart. National Geographic, January, 1998, pp. 112-135.
12. К.Страментов. Хто знає правду про Амелі. Ергарт? Техника-молодежи, № 6, 1967, с.29-30.
13. Д.Поляков. Дивний кругосвітній переліт. Техника-молодежи, № 6, 1967, с.30-31.

На цю статтю не посилаються інші статті Вікіпедії. Будь ласка, скористайтеся підказкою та розставте посилання відповідно до прийнятих рекомендацій.