Ернест Генрі Шеклтон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ернест Генрі Шеклтон
Shackletonhead.jpg
Народився 15 лютого 1874(1874-02-15)
Кілкі, графство Кілдер, Ірландія
Помер 5 січня 1922(1922-01-05) (47 років)
о. Південна Джорджія
серцевий напад
Діяльність дослідник
Титул сер
Дружина Емілі Дормен
Діти Реймонд, Сесилія, Едвард
Автограф Автограф — Ернест Генрі Шеклтон
Нагороди

Королівський Вікторіанський орден
Орден Британської імперії

Ернест Генрі Шеклтон (англ. Ernest Henry Shackleton; 15 лютого 1874 - 5 січня 1922) - англійський полярний дослідник, один з головних представників періоду, відомого як Героїчна доба дослідження Антарктики. Кавалер Королівського Вікторіанського ордену та Ордену Британської імперії.

Ранні роки[ред.ред. код]

Ернест Шеклтон народився 15 лютого 1874 р. в Кілки-хауз (Ірландія) в родині лікаря Генрі Шеклтона. В школі особливими здібностями не відзначався, був не дуже старанним, часто викликав незадоволення вчителів і вихователів своєю непосидючістю. Генрі Шеклтон хотів, щоб його син був лікарем. Однак, дізнавшись про бажання Ернеста стати моряком, батько не став заперечувати. Коли Ернест закінчив школу, батько використав свої знайомства, щоб влаштувати сина юнгою на кліпер «Хогтон Тауер». Шеклтон плавав на кліпері чотири роки.

Експедиція Роберта Скотта[ред.ред. код]

Після повернення із навколосвітнього плавання Шеклтон склав іспит на молодшого штурмана і отримав місце третього помічника на пароплаві «Монмоус-шайр». У січні 1901 р. його було переведено на транспорт «Карісбрук кастл», а наприкінці цього року молодший лейтенант королівського військового флоту Шеклтон уже правив вахту на містку експедиційного судна «Діскавері» Британської антарктичної експедиції, яку очолював Роберт Скотт.

6 серпня 1901 р. експедиційне судно «Діскавері» відійшло від берегів Англії, а через п'ять місяців уже знаходилось у водах моря Росса. 2 листопада 1902 р. Роберт Скотт, Едвард Уілсон і Ернест Шеклтон вирушили на трьох собачих запрягах до Південного полюса. Два тижні їх супроводжувана допоміжна партія. Останній день 1902 р. застав групу Скотта на 82° 15' пд. ш. Далі шлях перегородило льодове провалля. Група Скотта вимушена була повертатися. 14 січня 1903 р. мандрівники дісталися складу. З лютого їх, знесилених від холоду і цинги, зустріла допоміжна партія, за підтримки якої дослідники дісталися до судна. Стан здоров'я Шеклтона змусив Скотта відправити його в Англію на судні «Морнінг».

Шеклтон першим оповістив світ про відкриття експедиції Роберта Скотта. Йому і дісталися перші лаври. Шеклтон отримав звання лейтенанта флоту та нове призначення — керівника підготовки допоміжної експедиції для визволення закутого кригою «Діскавері». Для цього було споряджено два судна — «Морнінг» і «Терра Нова». Шеклтон взявся за справу з притаманною йому енергією та відмінно справився з нею: допоміжна експедиція була підготовлена та відправлена вчасно. Пізніше вона визволила «Діскавері» із льодового полону, і експедиція Скотта повернулась на батьківщину.

Експедиція «Німрода»[ред.ред. код]

Докладніше у статті Британська антарктична експедиція (1907—1909)

У 1907 р. Е. Шеклтон очолив самостійну антарктичну експедицію на китобійному судні «Німрод». 10 березня 1908 р. геолог Томас Дейвід, фізик Дуглас Моусон і четверо супутників Шеклтона вперше піднялися на вершину діючого вулкана Еребус (3794 м). У жовтні наступного року Шеклтон починає штурм Південного полюса. Але 9 січня закінчуються продукти і, не дійшовши 180 км до мети, Шеклтон вимушений був повернути назад. До узбережжя треба було подолати 1175 км, щоб встигнути повернутися до 1 березня (після цієї дати їхнє судно повинне було вийти в океан, щоб не опинитися в льодовому полоні). За сім тижнів сміливці мали пройти шлях, на який до цього вони витратили 2,5 місяця, йдучи до полюса. 25 лютого стало зрозуміло, що усім разом до корабля не дістатися. Шеклтон і ще один його товариш вирішили здійснити відчайдушний марш-кидок, щоб встигнути до відплиття корабля. І це їм вдалося. Всі члени експедиції були врятовані. За розрахунком Шеклтона, вони пройшли в обидва кінці 2750 км.

Географічні результати походу виявилися значними: було відкрито кілька гірських хребтів, що підходили з півдня та заходу до шельфового льодовика Росса. 14 червня 1909 р. Англія зустріла Ернеста Шеклтона та його товаришів як національних героїв. Ернеста Шеклтона було обрано почесним членом двадцяти географічних та інших наукових товариств світу, а в Швеції, Данії, Італії та Німеччині його подвиг було відзначено орденами.

Імперська трансантарктична експедиція 1914-1917 рр.[ред.ред. код]

Докладніше у статті Імперська трансантарктична експедиція

Оскільки Південний полюс був уже відкритий у 1911 р. норвежцем Руалом Амундсеном, Шеклтон вирішив перетнути материк Антарктиду через Південний полюс. Велика популярність, підтримка правлячих і фінансових кіл Великобританії сприяли цьому. Шеклтон порівняно легко отримав потрібні кошти. Уже наприкінці 1913 р. він зайнявся підготовкою нової експедиції. Із старих полярників дали згоду на участь п'ять чоловік. Решту було набрано із новачків. Експедиція розділилася на два самостійних загони. Головний мав вирушити на судні «Ендюранс» у море Уедделла, на березі якого організувати базу з продовольчими запасами (звідси на партію чекав перехід через материк). Другий загін вирушив на судні «Аврора» до моря Росса, на березі якого мав обладнати базу та розставити продовольчі склади від бази до льодовика Бірдмора.

До кінця липня 1914 р. всі приготування в Лондоні було закінчено. «Ендюранс» готовий був до відплиття, але, мабуть, удача відвернулась від Шеклтона. Весь хід цієї експедиції — суцільний ланцюг лихих пригод. 10 січня 1915 р. «Ендюранс» підійшов до берегів Антарктиди, а через п'ять діб був затиснутий кригою. Почався багатомісячний дрейф. У жовтні 1915 р. роздавлений кригою «Ендюранс» затонув. Люди висадилися на лід, розбили табір. Табір, що складався із трьох рятувальних шлюпок, різноманітного обладнання та припасів, екіпаж охрестив «Кемп-Дамп», що означає «табір-склад». Експедиція знаходилась надзвичайно далеко від осередків цивілізації та не могла розраховувати на допомогу рятувальників. І для того аби вижити, треба було вдатися до надзвичайних заходів.

Шеклтон зібрав усіх членів експедиції. Єдиний шанс на порятунок, заявив він, полягає в тому, щоб спробувати дотягнути човни волоком льодом до чистої води, а потім пливти до Південної Джорджії — найближчого острова, який знаходився на відстані 1300 км від них. Кожному члену команди було дозволено взяти з собою не більше як 1 кг особистих речей. Щоб переконати своїх товаришів не жалкувати про втрачене, Шеклтон шпурнув на лід свій годинник з масивним ланцюжком та гаманець із золотими монетами. Потім, на диво всім, поклав на сніг і Біблію, подаровану йому англійською королевою перед початком експедиції.

Отже, полярникам не лишалося нічого іншого як впрягтися в сани та човни і рухатись у напрямі до відкритої води. Тягнути такий вантаж було дуже важко та виснажливо, і розпалені за день люди дуже мерзли ночами, коли температура знижувалася. За перші п'ять днів вони подолали всього 14 км, і настрій помітно погіршився. Багато людей захворіло. Полярники вимушені були пристрелити ще кількох собак. Виникли суперечки, і Е.Шеклтон нагадав незадоволеним, що,якщо вони будуть проявляти непокору, то по завершенню експедиції не отримають ні платні, ні преміальних.

Три місяці члени експедиції вибиралися з льодової пустелі, пробиралися через паковий лід, їжа і паливо закінчувались. Нарешті на початку квітня 1916 р. вони дісталися води та спустили на воду свої човни. І хоча тягнути їх льодом тепер потреби не було, труднощів і проблем в екіпажа не зменшилось. Човни були невеликі і перевантажені. Люди дуже боялись потрапити у шторм. Ночами, коли всі в човнах спали, поблизу іноді з'являлися косатки. Коли робили привал на льоду, то часто змушені були переривати відпочинок, поспішаючи, щоб не опинитися у льодовому полоні.

Через дванадцать днів після початку цього небезпечного плавання мандрівники побачили землю. Але це була не Південна Георгія, куди вони сподівались потрапити, а о. Елефант, розташований на 1100 км далі на захід. Попри це, члени екіпажу були щасливі від того, що залишились живими та витримали усі труднощі переходу. Вперше за останні півроку їх ноги стояли на твердій землі. На о. Елефант було безліч птахів і морських слонів, які могли забезпечити людей їжею. Для влаштування укриття мандрівники перевернули догори дном два менших човни. Оскільки острів був розташований далеко від баз антарктичних дослідників, а виводити знову в море свою крихку флотилію Шеклтон побоювався, він вирішив вирушити у плавання на найбільшому човні з маленькою командою на борту. Інші учасники експедиції повинні були чекати їх повернення на острові.

Однією із найцінніших рис характеру Ернеста Шеклтона була його здатність організувати різні спільні роботи, і в це ризиковане плавання він взяв із собою команду із найобдарованіших і неспокійних людей. Шеклтон зробив це, аби не створювати на острові напруженості під час гнітючого тривалого очікування.

Е. Шеклтон на своєму човні мав подолати до Південної Георгії 1125 км. Там була розташована китобійна база. На шляху до неї мореплавці витримували великі випробовування. Все ж через 17 днів вони досягли Південної Георгії. Біля самого берега страшна буря пошкодила кермо човна і його віднесло хвилями на край острова, протилежного тому, де знаходилась китобійна база. Південна Георгія, як і о. Елефант, була довгим і вузьким шматком суходолу, до того ж ще й дуже гористим. Оскільки човен не міг більше йти під вітрилом, знесилені мореходи вимушені були перебиратися по суходолу через гори.

20 травня 1916 р. стомлені мандрівники почули шум фабрики, яка працювали на китобійній базі в Стромнессі. Вперше з грудня 1914 р. вони могли бачити інших людей, а не тільки членів своєї експедиції.

Врятувати учасників експедиції, що залишилися на о. Елефант, виявилося непростим завданням. Минуло 14 виснажливих тижнів, перш ніж всі учасники трансантарктичної експедиції змогли знову побачити один одного. Потужна крига, тумани та несамовиті шторми примушували переривати рятувальні плавання та повертатися назад.

Ернест Шеклтон на рятувальному судні прибув на о. Елефант тільки 30 серпня 1916 р. Поки невеликий човник наближався до берега, він, стоячи на носі, з тривогою думав про те, чи усі 22 учасники експедиції, залишені на острові, зустрічають його сьогодні на березі. На щастя, всі були живі та здорові. Таким чином, Шеклтону, завдяки його мужності, рішучості, винахідливості вдалося зберегти всіх до єдиного учасників експедиції.

Незважаючи на всі невдачі, які спіткали Шеклтона, його експедиція в цілому зробила чимало корисного для науки, поповнивши знання про метеорологічний та льодовий режим, глибини морів Уедделла та Росса.

Остання експедиція[ред.ред. код]

Докладніше у статті Експедиція Шеклтона — Роветта
Місце поховання Ернеста Шеклтона

Через кілька років після повернення на батьківщину Ернест Шеклтон організовує нову полярну експедицію. 24 вересня 1921 р. експедиційна шхуна «Квест» відплила з Плімута на південь. Судно було оснащене за останнім словом морехідної техніки, пристосовано для серйозних океанографічних робіт. На ньому працювала радіостанція, були гірокомпас, прилади для спостережень над верхніми шарами атмосфери, глибоководні лоти, моторні лебідки. 4 січня 1922 р. «Квест» кинув якір у бухті Грютвікен у знайомого поселення китобоїв. Шеклтон зійшов на берег, щоб побачитися із своїми давніми друзями, які так переймалися проблемою рятування експедиції «Ендюранса». Ввечері він повернувся на судно збуджений, радий з того, що закінчилися всі приготування та що вранці можна вирушати на південь. Але цієї ж ночі 5 січня 1922 р. помер від серцевого нападу. За згодою вдови покійного тіло Ернеста Шеклтона було поховано на Південній Джорджії у Грютвікені. А коли «Квест» на зворотному шляху із Антарктиди знову зайшов на Південну Джорджію, друзі Шеклтона спорудили на його могилі пам'ятник — хрест на вершині пагорба, складеного із гранітних уламків.

З 47 років, які прожив Е. Шеклтон, 32 він присвятив організації полярних експедицій, в багатьох з яких був основною рушійною силою. Ставлення полярників до Е. Шеклтона найкраще висловив Реймонд Прістлі, член експедиції на «Німроді»:

Якщо бажаєш швидко та чітко досягнути мети — клич Амундсена, якщо треба провести наукові дослідження — шукай Скотта, але коли не знаєш, що робити, і ніщо вже не допомагає, падай на коліна та моли про Шеклтона.

Вшанування пам’яті[ред.ред. код]

В честь Ернеста Шеклтона було названо льодовики в Антарктиді — Льодовик Шеклтона та Шельфовий льодовик Шеклтона.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Capparell, Stephanie; Morrell, Margot (2001). Shackleton's Way: Leadership lessons from the great Antarctic explorer. New York, N.Y.: Viking. ISBN 0-670-89196-7.
  • Hurley, Frank (2004). South with Endurance: Shackleton's Antarctic Expedition 1914-1917, the photographs of Frank Hurley. London: Bloomsbury. ISBN 0-7475-7534-7.
  • Huntford, Roland (2002). The Shackleton Voyages: A Pictorial Anthology of the Polar Explorer and Edwardian Hero. ISBN 0297843605.
  • Lansing, Alfred (2001). Endurance: Shackleton's Incredible Voyage. London: Weidenfeld & Nicolson. ISBN 978-02978-2919-5.
  • Mill, Hugh Robert (2006). The Life of Sir Ernest Shackleton. London: William Heinemann.
  • Perkins, Dennis N.T. (2000). Leading at the Edge: Leadership Lessons from the Extraordinary Saga of Shackleton's Antarctica Expedition. New York: AMACOM. ISBN 0-8144-0543-6.
  • Turley, Charles (1914). The Voyages of Captain Scott. London: Smith, Elder & Co.
  • Worsley, Frank A. (1931). Endurance: An Epic of Polar Adventure. London: Philip Allen.

Посилання[ред.ред. код]