Ескадрони смерті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«Ескадрони смерті» (ісп. los escuadrones de la muerte) — підрозділи, що створюються чи заохочуються державою для викрадення, знищення чи залякування злочинців, опозиції та ворожих елементів. Ця діяльність проводиться у законспірованому режимі, зв'язок з державними органами заперечується як самою державою, так і членами «ескадронів» і, таким чином, є видом державного тероризму.

Цілі та склад ескадронів смерті[ред.ред. код]

Цілями ескадронів смерті зазвичай є ті особи, які складають небезпеку чи є небажаними для організаторів і спонсорів ескадронів. Це можуть бути політичні, релігійні та профспілкові лідери й активісти, журналісти, злочинці, безпритульні та бездомні.

В якості ескадронів смерті зазвичай виступають різні воєнізовані організації, спецпідрозділи армії та поліції чи прості найманці. Члени ескадронів смерті, як правило, прагнуть приховати свій зв'язок із правоохоронними органами.

Історія[ред.ред. код]

Термін з'явився в Латинській Америці у 1960-их роках. Первинно використовувався як загальна назва організацій «Біла рука», «Ескадрон Смерті», «Сальвадорська антикомуністична бригада», «Карибський легіон», «Центральноамериканський антикомуністичний фронт», «Око за око», «Пурпурна троянда», «Нова антикомуністична організація», «Аргентинський антикомуністичний Альянс» та низки інших, які здебільшого діяли у Гватемалі й Сальвадорі. Ці організації, коли посилився лівий революційний рух і почалась громадянська війна, та для протидії партизанам створювали недержавні (принаймні, офіційно) збройні загони. Провідну роль відіграли латифундисти, проти яких було спрямовано партизанський терор.

У Сальвадорі[ред.ред. код]

Розгалужена мережа напівлегальних воєнізованих організацій на території країни була створена на початку 1960-их років, до складу груп увійшли багато охоронців із загонів «чорних касок»[1]. Основну ударну силу складали резервісти армії та Національної гвардії. Рядовий склад організації формувався, в основному, із сільських бідняків, для яких служба була джерелом засобів до існування.

Найчисленнішим компонентом руху стала «Націоналістична демократична організація» (ОРДЕН — абревіатура назви організації, й одночасно — іспанське слово «порядок») під керівництвом командувача Національною гвардією, генерала Хосе Альберто Медрано. ОРДЕН діяв під лозунгом: «Ніщо, зроблене для захисту батьківщини, не може вважатись протизаконним» та офіційно не був пов'язаний з державою (підготовка кадрів, терористична діяльність провадились напівпідпільно, джерела фінансування організації приховувались). ОРДЕН мав велику кількість ланок у країні, та міг, за необхідності, мобілізувати до 100 000 чоловік.

У жовтні 1979 року за вимогою уряду ОРДЕН було розформовано, однак фактично, особовий склад просто перейшов до інших створених структур (після початку громадянської війни частина особового складу була включена до «комітетів цивільної оборони»). З 1980 року провідна роль в організації та забезпеченні діяльності «ескадронів смерті» перейшла до майора Роберто д'Обюссона (раніше займав посаду заступника начальника військової розвідки).

Восени 1981 року д'Обюссон створив «Революційний націоналістичний альянс» (АРЕНА), який об'єднав чинні угрупування та координував їх діяльність. Серед угрупувань цього періоду слід відзначити: «Антикомуністичну бригаду імені Максиміліано Ернандеса Мартінеса» (Brigada Anti-Comunista Maximiliano Hernández Martínez); «Союз білих воїнів» (Unión Guerrera Blanca, також відомий як «Mano Blanca»); «Озброєна рука» (Mano Armada); «Фаланхе» — «Збройні сили антикомуністичного визволення — війна на знищення» (FALANGE — Fuerzas Armadas de Liberación Anticomunista — Guerra de Eliminación); «Фронт визволення Центральної Америки» (FALCA — «Frente Anti-comunista para la Liberación de Centroamérica») тощо.

«Ескадрони смерті» не стільки воювали з повстанцями, скільки займались цілеспрямованим знищенням «небажаних елементів», до яких належали керівники й рядові члени будь-яких демократичних організацій, комуністи, соціал-демократи та християнські демократи, профспілкові діячі. Дещо пізніше об'єктами терору ескадронів стали католицькі священики — десятки були звинувачені у «співчутті лівим поглядам» й «антидержавній діяльності», багатьох було вбито.

У Гватемалі[ред.ред. код]

Тільки за п'ять років, з 1970 до 1975 року в Гватемалі зникло без вісти близько 15 тисяч чоловік. Більшість із них вважаються жертвами ескадронів смерті. У 1980-их роках, під час громадянської війни, жертвами масових убивств стали індіанці майя. Прийнято вважати, що в результаті дій армії та проурядових ескадронів смерті загинуло понад 75 тисяч індіанців. Близько 50 тисяч майя втекли до Мексики.

Бразилія[ред.ред. код]

Застосовувались з кінця 1960-их за військової диктатури. Одним із напрямків діяльності була боротьба із карною злочинністю. Спроби протистояння мафії законними засобами (навіть за умов військового режиму) були неефективними: керівники злочинних співтовариств, завдяки зв'язкам з корумпованими чиновниками та поліцейськими, були практично недосяжними для закону, притягнути до відповідальності вдавалось, у кращому випадку, рядових виконавців, та й не завжди, звичайною справою був тиск на свідків убивства. Боротьбою з організованою злочинністю зайнялись бразильські ескадрони смерті, сформовані з офіцерів армії та спецслужб.

Фактично вони були таємною поліцією, яка діяла так само, як і організована злочинність: залякування, шантаж, безсудні убивства, захоплення заручників. Зв'язок ескадронів смерті з урядовими колами заперечувався. Скаржитись було безглуздо, та й нікуди. Діючи ще більш жорстоко й набагато більш професійно, ніж злочинці, ескадрони смерті змогли переломити ситуацію: більшість лідерів злочинних співтовариств, в решті решт, удалось заарештувати й судити цілком офіційно.

Сучасність[ред.ред. код]

До початку 1980-их років латиноамериканські ескадрони смерті, здебільшого, припинили своє існування. Найуспішніші з них набули легального статусу, відійшли (принаймні, офіційно) від протизаконних дій та включились до звичайного політичного процесу. Наприклад, у Сальвадорі наприкінці 1980-их до влади прийшов Національний республіканський альянс — створений тим самим д'Обюссоном спадкоємець забороненого 1979 року руху ОРДЕН.

Проте деякі ультраправі воєнізовані організації все ще продовжують терористичну діяльність. Серед них: «Об'єднані сили самооборони Колумбії» («AUC») і сальвадорська «Чорна тінь». Остання займається боротьбою з бандами, особливо — з Mara Salvatrucha (MS 13).

Ескадрони смерті у країнах колишнього СРСР[ред.ред. код]

Використання державою ескадронів смерті вважається серйозним порушенням норм права та може мати негативні політичні наслідки, проте, тим не менше, їх використання є одним з найбільш ефективних і доцільних інструментів боротьби проти ворожих елементів, а також їх фізичного знищення — особливо в ситуації, коли звичайні правоохоронні органи є безсилими. Звинувачення у створенні й використанні подібних підрозділів застосовуються у політичній боротьбі опозиціонерів з угрупуваннями й окремими політиками, які перебувають при владі. Такі звинувачення не одноразово звучали на адресу керівництва держав колишнього СРСР.

В Білорусі[ред.ред. код]

Білоруська опозиція звинувачує президента Лукашенка у створенні ескадронів смерті. Серед жертв цих ескадронів називають опозиційних політиків Юрія Захаренко й Віктора Гончара, журналіста Першого російського каналу Дмитра Завадського[2][3]. 2002 року доведено в суді, що Завадського вбито колишніми офіцерами служби безпеки, яких було засуджено.

В Казахстані[ред.ред. код]

На думку казахської опозиції, убивства опозиційних політиків Алтинбека Сарсенбаєва та Заманбека Нуркаділова були здійснені ескадроном смерті за наказом Нурсултана Назарбаєва[4].

В Росії[ред.ред. код]

З початку 2000-их років ескадрони смерті активно діють на території північнокавказьких республік Росії — в Дагестані, Чечні, Інгушетії[5]. Наприклад у місті Кизляр, північний Дагестан, за один тільки травень 2011 року зникло 75 чоловік, яких звинувачували у зв'язках з незаконними збройними бандформуваннями. 2010 року за цей самий відрізок часу було викрадено 120 чоловік. Багатьох із них так і не було знайдено. З лютого до серпня 2009 року в Дагестані було викрадено 25 чоловік[6]. Відповідно до даних, оприлюднених товариством «Меморіал», починаючи з 2000 року співробітниками силових структур були викрадені сотні людей[7]. Значна кількість бранців зникли без вісти чи у подальшому були виявлені мертвими. Викрадені, як правило, були мусульманами салафітського вірування (тобто ваххабітами).

17 травня 2011 року, виступаючи в Держдумі РФ зі звітом за минулий рік, Уповноважений з прав людини в Росії Володимир Лукін заявив, що практика знищення підозрюваних в участі в незаконних збройних формуваннях (НВФ) без суду і слідства не повинна ставати нормою. Лукін також розповів депутатам про те, як силовики вбивають затриманих на Північному Кавказі.[8].

2 жовтня 2012 року ПАРЄ прийняла резолюцію засуджує дії російського уряду в різних сферах життя. У п. 15 резолюції ПАРЄ критикує російське керівництво за здійснювані співробітниками правоохоронних органів вбивства, викрадення, і тортури в Інгушетії та Дагестані.[9]

В Україні[ред.ред. код]

23 січня 2014 року заст. голови партії «братство» Олексій Арестович у розмові з Остапом Дроздовим, автором та ведучим політичного ток-шоу «Прямим текстом» на телеканалі ZIK зазначив:

« Зараз ми перейшли у другу фазу національної революції. – Перша тривала півтора місяця і трималася на народному підйомі. Це була фаза, коли справді можна було відбутися квітами. А вже у другій фазі справу у свої «чисті» і міцні руки взяли московські «чекісти». Про це можна говорити ствердно. Я, як колишній працівник спецслужб, отримую інформацію від друзів та колег по ту сторону, які підказують, що відбувається. В Україні ФСБ керує під виглядом різноманітних проросійських організацій. Для прикладу, харківський «Оплот». У результаті цих ФСБешних ігор заручником став український народ. Заручником ситуації до певної міри є і Янукович. Його інтереси не враховуються, – ФСБ веде свою гру.

Вбивство львів’янина Юрія Вербицького... Усі методи, застосовані проти чоловіка, нагадують дії «ескадрону смерті» від ФСБ, що діє на Кавказі: чисто, акуратно, без слідів. Варто пригадати розповідь Ігоря Луценка про те, що викрадачі не орієнтувалися в ситуації в Україні, спілкувалися із характерним «костромським» акцентом. Звісно, ми не можемо говорити однозначно, але непрямі ознаки є...

 »

[10][11][12]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. загони приватної охорони, сформовані у сільській місцевості крупними землевласниками після селянського повстання 1932 року
  2. http://www.ng.ru/cis/2001-06-15/1_eskadron.html «Ескадрон смерті» в Білорусі
  3. 10 років тому викрадено журналіста Завадського
  4. http://lenta.ru/news/2006/02/14/sersanbaev/ Опозиція виявила в Казахстані «ескадрон смерті»
  5. Статистика викрадень та убивств у Чечні
  6. Кавказький Вузол | Правозахисники відзначають збільшення кількості викрадень на Північному Кавказі
  7. http://www.memo.ru/2010/06/18/1806103.htm
  8. Лукин: Причастность к боевикам должна доказываться только в суде (рос.)
  9. резолюция ПАСЕ № 1896 (2012) (рос.)
  10. Олексій Арестович, військовий експерт, психолог у програмі Прямим текстом 28.01.2013
  11. В Україні діє 20-30 «ескадронів смерті», йде відверте полювання на активістів (ВІДЕО) 28.01.2013
  12. "В Украине действует 20-30 "эскадронов смерти" ФСБ, которые занимались подобными вещами на Кавказе, - военный эксперт. ВИДЕО 28.01.2013 (рос.)

Посилання[ред.ред. код]