Ефект Сіньора-Ліппса

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Графічне зображення ефекту Сіньора-Ліппса

Ефект Сіньора-Ліппсапалеонтологічний принцип, запропонований Філіпом В. Сіньором спільно з Джеремі Г. Ліппсом у 1982 році.[1] Суть ефекту полягає в тому, що через об'єктивну неповноту стратиграфічного розрізу, ні найперші, ані найостанніші (за часом існування) представники конкретного виду або роду з дуже великою імовірністю не будуть зареєстровані у вигляді скам'янілостей.

Найвідоміший і найскандальніший приклад — «вимерла» риба Целакант, яку вважали зниклою з кінця пізнього крейдового періоду, поки живий екземпляр не був пійманий рибалками недалеко від узбережжя західної Африки у 1938 році.

Широко відомі палеонтологам скам'янілості під назвою «фауна типу сланців Буржес» до недавнього часу вважались індикаторами раннього і середнього кембрійського періоду. Однак, починаючи з 2006 року кілька скам'янілостей дуже схожих видів були знайдені в силурійських, ордовицьких і навіть девонських відкладах, тобто через 100 млн р. після осадконагромадження сланців Буржес.

Ефект Сіньора-Ліппса має два важливі наслідки:

  • Надзвичайно важко встановити час і швидкість масових вимирань фауни і флори, що сильно заважає перевірити теорії про причини цих глобальних явищ.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Signor III, P. W. and Lipps, J. H. (1982) "Sampling bias, gradual extinction patterns, and catastrophes in the fossil record", in Geological implications of impacts of large asteroids and comets on the Earth (ed. L. T. Silver and P. H. Schultz), Geological Society of America Special Publication, vol. 190, pp. 291-296.


Туоянгозавр Це незавершена стаття з палеонтології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.