Жак Бюс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жак Бюс
Основна інформація
Дата народження бл. 1500
Місце народження Гент
Дата смерті серпень 1565
Місце смерті Відень
Країна Бельгія Бельгія, Італія Італія
Національність фламандець
Професія композитор, органіст
Жанр ричеркар, мотет, шансон, духовний шансон

Жак Бюс (фр. Jacques Buus), (Якоб Бюс нід. Jakob Buus) (Гент бл.1500 - Відень серпень 1565) — фламандський органіст та композитор пізнього Відродження, належав до франко-фламандської школи та був серед перших представників венеціанської школи. Був одним з перших композиторів, що створювали ричеркари, попередників фуги, та прославленим автором шансонів.

Біографія[ред.ред. код]

Жак Бюс очевидно родився у Генті, хоча відомостей про його перші роки недостатньо, як і про всіх композиторів того часу. Здається певним, що міг отримати освіту або почати свою кар'єру у Франції, з якою підтримував зв'язки протягом усього життя. У 1538 опублікував свій перший шансон у Ліоні у нотного видавця Жака Модерна.

Три роки по тому попрямував до Венеції, де взяв участь у конкурсі на посаду другого органіста Базиліки Сан Марко, отримавши її працював з першим органістом, монахом братом Джованні Армоніо. Це відбувалося під час керування музичною капелою Адріана Віларта, який перетворив її у одну з найзнаменитіших у Європі, вона поступалася лише папській капелі у Римі. Бюс залишався там до 1550, коли переїхав до Франції, можливо через те, що не міг розрахуватися з боргами; однак здається, що причиною переїзду був його перехід у протестантизм.

У 1543 присвятив збірку шансонів кальвіністці герцогині Феррари, а у 1550 підніс у дарунок протестанту ерцгерцогу Австрії Фердинанду II книгу протестантських chansons spirituelles (духовних шансонів), пославши її до Відня. Наприкінці 1550 переїхав до Відня, де обійняв посаду при дворі Габсбургів і де залишався решту свого життя, ігноруючи численні запрошення, що надходили з Венеції.

Музика[ред.ред. код]

Бюс відіграв значну роль у розвитку інструментального ричеркара; написав найдовший з будь-коли створених, який мав не менше 98 імітаційних пунктів. Інший мав 358 бревісів (еквівалентні 716 тактам з 4/4; типовий tactus часу розподіляв від 60 до 80 мінім на хвилину). Вони були розроблені контрапунктичне з використанням всіх технік фламандської поліфонії, а саме аугментацію, , демінуцію, інверсію тощо.

Писав також вокальну сакральну музику, — мотети та chansons spirituelles (специфічна протестантська форма шансонів), які не виконувались у католицькій Венеції. Його мотети нагадували аналогічні твори Ніколя Ґомбера: зі щільною фактурою, проникаючими імітаціями та вільним поводженням з темою.

Бібліографія[ред.ред. код]

  • The New Grove Dictionary of Music and Musicians, ed. Stanley Sadie. 20 vol. London, Macmillan Publishers Ltd., 1980. ISBN 1-56159-174-2
  • Gustave Reese, Music in the Renaissance. New York, W.W. Norton & Co., 1954. ISBN 0-393-09530-4
  • Eleanor Selfridge-Field, Venetian Instrumental Music, from Gabrieli to Vivaldi. New York, Dover Publications, 1994. ISBN 0-486-28151-5

Джерела[ред.ред. код]

Зовнішні посилання[ред.ред. код]