Жан-Батист Пігаль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жан-Батист Пігаль
Jean-Baptiste Pigalle
Roslin, Marie-Suzanne - Jean-Baptiste Pigalle - 18th century.jpg
Художниця Марі-Сюзанна Рослін, «Скульптор Пігаль на тлі монумента Луї XV»
Ім'я при народженні Jean-Baptiste Pigalle
Дата народження 26 січня 1714(1714-01-26)
Місце народження Париж
Дата смерті 22 серпня 1785(1785-08-22) (71 рік)
Місце смерті Париж
Національність Франція Франція
Жанр садово-паркова скульптура, надгробок, портрет, монумент
Навчання у скульпторів Р. Лелоррена та Ж.-Б.Лемуана
Напрямок бароковий класицизм, реалізм, натуралізм
Роки творчості 1744–1784
Покровитель Маркіза де Помпадур
Працював у містах Париж, Рим, Страсбург
Основні роботи теракоти, садово-паркова скульптура, надгробки, монумент королю Луї XV в Реймсі

Жан-Бати́ст Піга́ль (фр. Jean-Baptiste Pigalle, 1714, Париж — 1785, Париж) — французький скульптор 18 століття. На його честь названа площа та квартал в Парижі.

Життєпис. Ранні роки[ред.ред. код]

Походить з паризького ремісничого нешляхетного середовища. Його батько різав скульптури. Добру освіту отримати не міг, художню освіту опановував під керівництвом Р. Лелоррена та Ж.-Б. Лемуана. Аби бути успішним скульптором в тогочасному Парижі, цього навчання було недостатньо. Була потрібна подорож до Італії для вивчення давньоримського творчого спадку, до Риму, відомого художнього центру Західної Європи.

В Італії[ред.ред. код]

Пігаль перебував в Римі три роки (17361739). Певною мірою він і засвоїв там стилістику новомодного класицизму, про що свідчить скульптура «Меркурій поправляє сандалію», теракота, виконану ще в Італії. Твір в Парижі знайшли достатньо художнім і 1744 року Пігаль отримав звання академіка. Так для сина ремісника відкрилась можливість зробити художню кар'єру.

Він брався за всі жанри, аби розвинути і виявити всі знання, отримані в майстернях скульпторів і в роки перебування в Римі. Серед продукції Пігаля-скульптора — садово-паркова скульптура і декоративні вази, погруддя, скульптури для церкви (фігура Мадонни для церкви Ветеранів воєн (Інвалідів за термінологією тої доби).

Меценатство маркізи де Помпадур[ред.ред. код]

На молодого скульптора, що повернувся з Риму, звернула увагу сама маркіза де Помпадур, некоронована володарка Франції. Дивним чином Пігаль погано укладався в стилістику грайливого рококо, яке діяльно підтримувала і Помпадур. Але замову на погруддя маркізи він отримав.

Погруддя Помпадур[ред.ред. код]

Худ. Буше. «Маркіза де Помпадур»

Маркізі було близько тридцяти, вона хворіла на туберкульоз, який тоді не лікували. Хворобливість і втрачання зовнішньої привабливості ретельно прикривали постійний макіяж і розкішні сукні. Збереглося декілька портретів могутньої маркізи. Але кожний з художників подавали її тільки молодою, привабливою, усміхненою, бо добре знали про залізні пазури коханки короля і жінки, здатної бути безжальною з власними супротивниками чи критиками. Компліменти в портретах і ідеалізація її зовнішності забезпечували художникам безпеку.

Реалістично відтворити зовнішність маркізи (малий ротик, ніс як у качки, підозрілий погляд) наважився тільки Латур, але навіть він намагався зробити маркізу зовнішньо привабливою. Пігаль, схильний до реалізму без ідеалізації, пішов ще далі. Погруддя маркізи у Пігаля — це невдала спроба укластися в стилістику рококо: оголені плечі, тонка шийка і ті ж тонкі губи, ніс як у качки, підозрілий погляд. Навіть щільна зачіска з квіткою і сміливо оголені плечі мало що поміняли в непривабливому образі. Власну неспроможність зробити з непривабливої жінки — граційну німфу, ймовірно, визнавав і сам скульптор. Привабливість образу зменшувала і безбарвність самого скульптурного матеріалу. Характерно, що він не брався за жіночі погруддя, вони одиничні в його творчості.

Вдалішими були садово-паркові скульптури Пігаля. Світом розійшлися «Амури, що борються за серце». Скульптор вдало передав завзятий двобій двох малих хлоп'ят, один з яких намагався вдарити людське серце, а інший кинувся його боронити. Скульптура відома і в бронзі, і численних мармурових копіях.

Спілкування з Вольтером і монумент королю[ред.ред. код]

Пігаль мимоволі спілкувався з Вольтером, авторитет якого не можна було проігнорувати. Так, у 1763 році він звернувся до уславленого письменника, аби той створив панегіричний напис на постаменті зі скульптурою короля. Скульптор пояснив, що барокова традиція монумента з закутими рабами нагадує йому про тирана, а він не хоче подавати короля — тираном. Алегорії будуть, але вони будуть штучно винайденими — це «М'якість правління» та «Народна Задовільність». Для фігури «Народна Задовільність» скульптор використав власне обличчя. «Задовільність» вийшла у вигляді фігури немолодого громадянина з похмурим і зморшкуватим обличчям. Критики знайдуть «Задовільність» натуралістичною, а творчу манеру скульптора — позбавленою розвиненої уяви і схильності до ідеальних образів.

Влітку 1770 року Пігаль мав сеанси позування у Вольтера. Шляхетне товариство в Парижі забажало мати його прижиттєве погруддя, зібрало гроші, дало заяву на створення — Пігалю. Вольтер скептично поставився до позування, хворів, був неспокійним. Йому було сімдесят чотири. Сеанси були короткими, бо Вольтер диктував чергові відповіді на листи, а скульптор прохав письменника читати «Орлеанську діву», аби побачити в зморшкуватому обличчі письменника натхнення. Вольтера це не могло не дратувати. Старість хворобливого Вольтера не була привабливою, але все це Пігаль переніс і в його погруддя.

Оголений Вольтер[ред.ред. код]

Посилення позицій класицизму в мистецтві Франції в середині 18 століття навернула митців і до античної оголеності. Оголеність і раніше була притаманна міфологічним чи історичним персонажам доби французького бароко і рококо. Оголеність античного героя в портретну скульптуру Вольтера спромігся перенести і Пігаль, бо «героїчна оголеність» ставала престижною модою. Аби не відриватись від натури, Пігаль запросив позувати старого солдата, ветерана Семирічної війни, худорлявого, чимось схожого старечою статурою з вольтерівською. До того ж, скульптор мав погруддя самого письменника. Він подав Вольтера в повний зріст з простирадлом-плащем, що сповзав з плеча та сувоєм в руці, полотно якого вдало прикривало низ старечого черева Вольтера. Оголену і худорляву фігуру старця довершувало усміхнене обличчя письменника, далеке і від мужності філософа, і від античної героїчності. Скульптура вийшла дивацькою. Її виставили в Салоні і розпочався скандал. Глядачів шокували неприпустима патетика фігури і обличчя, неприємна оголеність старечого тіла, що нагадувало скульптурний, анатомічний ескіз. Скульптура викликала регіт, знущання, по Парижу розповсюджували злі епіграми. Адже реалізму і правдивого відтворення для вдалого скульптурного образу — мало навіть при використанні модних засобів.

Фігуру старого філософа Вольтера в умовних шатах, що вдало прикривали все хворобливе, зморшкувате тіло, створить молодий скульптор Гудон, що вдало підхопить реалістичні традиції мистецтва Пігаля. А значне скульптурне обдарування виведе того на нові обрії навіть при використанні модних засобів в власних творах.

Надгробок в творчості Пігаля[ред.ред. код]

Звертався Пігаль і до меморіальної пластики. Серед творів цього жанру — надгробок маршала Франції — Моріца Саксонського. Він неприродний француз, а саксонець за походженням. Моріц був позашлюбним сином курфюрста саксонського Августа Сильного, і батько перевів сина у Францію, що стала його новою батьківщиною. Він обрав військову кар'єру, як найвідповіднішу шляхетним особам його стану.

Оскільки Моріц залишався протестантом, його поховали не в католицькому Парижі, а в місті Страсбург, в церкві Св. Фоми (що була головною лютеранською церквою прикордонного міста). Пишний надгробок Моріца Саксонського, закінчений 1777 року, звернувся до патетичних надгробкових схем бароко. Майстерність скульптора поєднана з бароковим перебільшеннями в намаганні створити пам'ятку-панегірик.

Вибрані твори[ред.ред. код]

  • «Пані Буазо», погруддя, 1745 (не збережено)
  • «Меркурій поправляє сандалію», теракота, 1744
  • «Пані Кліко-Блерваш», погруддя
  • «Мсьє Жорж Гужно», королівський секретар, погруддя, 1748, Австралія
  • «Маркіза де Помпадур», 1751, Музей мистецтва Метрополітен, Нью-Йорк
  • «Мсьє Ж.-Н. Моро», хірург, теракота, Лувр, Париж
  • «Мсьє Герен», хірург, бронза, Лувр, Париж
  • « Народна Задовільність», алегорична скульптура, 1765
  • «Портрет мсьє Гужно», медальйон для надгробка, 1767
  • «Дені Дідро», письменник, філософ, бронза, 1777, Лувр, Париж
  • «Амури, що борються за серце»
  • Декоративні вази для парків
  • Скульптура Мадонни для церкви Ветеранів воєн (Інвалідів за термінологією тої доби)
  • Меркурій і Венера, для парку в Сан-Сусі, Берлін
  • «Вольтер», погруддя, бронза, відливок 1778 р. створив Томір
  • «Оголений Вольтер», 1776, Париж, Бібліотека Інституту
  • «Автопортрет», погруддя, теракота, 1780, Лувр, Париж
  • «Мсьє Жан-Родольф Перроне», військовий інженер, бронза, 1785, Париж, приватна збірка
  • Надгробок герцога д'Аркура, Париж, собор Нотр Дам
  • Надгробок полководця Моріца Саксонського, Страсбур, лютеранський собор Св. Фоми

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Ernest Coyecque, La maison mortuaire de Pigalle, rue La Rochefoucault, n° 12, impr. de Daupeley-Gouverneur, Nogent-le-Rotrou, Paris, 1914, 15 p. (extrait du Bulletin de la Société de l'histoire de Paris et de l'Ile-de-France, 1914)
  • Jean-René Gaborit, Jean-Baptiste Pigalle : 1714–1785 : sculptures du Musée du Louvre, Réunion des musées nationaux, Paris, 1985, 103 p. (ISBN 2-7118-2029-7)
  • Louis Réau, J.-B. Pigalle, P. Tisné, Paris, 1950, 187 p. + 52 p. de pl.
  • Samuel-Elie Rocheblave, Jean-Baptiste Pigalle, E. Lévy, Paris, 1919 ?, XIV-388 p. + 38 p. de pl.
  • Jacques Soyer, Projet par Pigalle d'un monument à élever à Orléans en l'honneur de Jeanne d'Arc, 1761, P. Pigelet et fils, Orléans, 1908, 4 p.

Посилання[ред.ред. код]