Жан Беро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жан Беро
Jean Béraud
Jean Béraud.jpg
Дата народження 31 грудня 1848 (12 січня 1849)(1849-01-12)
Місце народження Санкт-Петербург, Російська імперія
Дата смерті 4 жовтня 1936(1936-10-04) (87 років)
Місце смерті Париж, Франція
Громадянство Франція Франція
Навчання Національна вища школа красних мистецтв
Напрямок салонний живопис, імпресіонізм, натуралізм[1]
Премії
Офіцер ордена Почесного легіону

Жан Беро́ (фр. Jean Béraud; * 31 грудня 1848 (12 січня 1849)(18490112) Санкт-Петербург, Російська імперія — 4 жовтня 1936 року, Париж, Франція) — французький салонний живописець, який став популярним завдяки численним жанровим роботам, що зображали життя Парижа (у тому числі нічного) і паризького світського суспільства, і картинами на євангельські сюжети[2][3].

Біографія[ред.ред. код]

Жан Беро і його сестра-близнючка Мелані народились у Санкт-Петербурзі. За юліанським календарем, прийнятим у Російській імперії, це сталося в останній день 1848 року[4]; за григоріанським ж, що діяв на батьківщині його сім'ї, у Франції — 12 січня 1849 року. Крім Мелані, у Жана було ще дві сестри, Адрієнн і Естелль. Їхній батько, який був скульптором[1], помер 1853 року, і його вдова з чотирма дітьми повернулася до Парижа[5].

У Парижі Жан Беро навчався в ліцеї Бонапарта (нині Ліцей Кондорсе), після чого хотів заглибитися в юриспруденцію, щоб стати адвокатом. Однак після Французько-прусської війни він змінив свої наміри, і вирішив отримати художню освіту. З 1871 року впродовж двох років Беро відвідував Школу витончених мистецтв (фр. École Beaux-Arts), де відвідував рисувальні класи відомого портретиста Леона Бонна (фр. Léon Bonnat)[1][4].

1887 року Жан Беро став лицарем[6][7], і 1894 року — офіцером ордена Почесного легіону[8].

1889 року нагороджений золотою медаллю Товариства французьких художників, і в тому ж році золотою медаллю Всесвітньої виставки в Парижі[9][10].

До кінця XIX століття Беро все менше віддавав часу власному живопису, активно беручи участь у численних виставкових комітетах і журі, в організації виставок Товариства витончених мистецтв, віце-президентом і співзасновником якого він був[11][12].

Жан Беро ніколи не був одружений та не мав дітей. Похований на кладовищі Монпарнас поруч з матір'ю, уродженої Ж.-Е. Жакен (фр. Geneviève Eugénie Jacquin, померла 1886 року), і сестрою Мелані, (померла 1927 року)[5].

Творчість[ред.ред. код]

Закінчивши навчання в Школі витончених мистецтв, Беро відкрив власну майстерню в кварталі художників на Монмартрі. З 1873[4] (за іншими даними 1872[8]) по 1889 роки[8] він регулярно виставлявся в Паризькому салоні. Будучи учнем Бонна, Беро почав свою кар'єру художника як портретист[1]. Образ Леди (1875) належить міфологічній тематиці, але 1876 року художник зробив прорив у іншій області. Визнання йому принесла картина «Повернення з похорону» (фр. «Le Retour de l'enterrement»), виставлена ​​в салоні 1876 року[8]. На полотні зображена група людей, охоплених загальним сумом після поховання. Один з чоловіків прикурює сигару, інші заглибилися в бесіду. Ця вулична сценка поклала початок серії численних робіт зі схожими мотивами.

Кондитерська Gloppe на Єлисейських Полях (1889)

Зображення Єлисейських Полів, кафе, Монмартру та берегів Сени є точно деталізованими ілюстраціями паризьких буднів часів Прекрасної епохи (фр. Belle Époque). Прикладом цьому можуть слугувати картина 1889 року «Кондитерська Gloppe». Поступово стиль живопису Беро зрушився від академічного убік імпресіонізму. Однак, у той час як найбільші імпресіоністи відійшли від сумбурного Парижу та малювали ландшафти його околиць, Беро — як і його друг Едуард Мане (1832—1883), і, в деяких своїх зразках, Едгар Дега (1834—1917), звертався до мотивів саме міського життя[13]. Художні прийоми, використані Беро, зокрема, при малюванні так званих кафешантанів (café chantant), згодом стали класичними.

Магдалена в будинку Симона фарисея (1891)
Музей д'Орсе, Париж

1890 року Беро вперше звернувся до релігійної тематики[1]. Картини цього ряду нагадують нідерландський живопис XVII століття. У Паризькому салоні 1891 року Беро виставив свою «Магдалену в будинку фарисеїв». Класичні біблійні сцени, персонажі яких одягнені в сучасний одяг[14], викликали в той час скандальну критику. Серед осіб, що оточили Спасителя, сучасники впізнавали Ернеста Ренана — автора не менш скандальної в ті роки монографії «Життя Ісуса», а для Магдалени позувала куртизанка Ліана де Пужі[14].

1885 року Беро взяв участь у створенні Товариства пастелістів (фр. Société Pastellistes, згодом його президентом був обраний Анрі Жерве). Товариство пастелістів виставило твори своїх художників в окремому павільйоні Всесвітньої виставки 1889 року, і тут роботи Беро були відзначені золотою медаллю[9]. З 1890 по 1929 роки Беро виставлявся в салоні Національного товариства витончених мистецтв (фр. Salon de la Société Nationale), який він заснував разом з Огюстом Роденом, Ж.-Л.-Е. Месоньє та П. С. Пюві де Шаванном. Посмертну виставку його робіт провів 1936 року паризький музей Карнавале[4].

Беро як салонний живописець[ред.ред. код]

Симфонія в червоному та золоті (1895). Приватна колекція

Беро належав до числа так званих салонних живописців. В основі салонного живопису лежала академічна манера: „досконалість малюнка, витонченість ліній, тонке опрацювання кольору, ретельна деталізація, «піднесений» і зрозумілий сюжет, а головне — раціоналістично вивірена система правил, відповідно до якої здійснюється підхід до зображення того чи іншого об'єкту“[15].

Характеризуючи напрям, якому належить творчість Беро, В. Калмикова та В. Тьомкін пишуть в «Енциклопедії сучасного живопису»:

„Майстри не стільки висловлювали себе, скільки створювали образ краси, який задовольняв смаки їхніх сучасників; на жаль, часом «хороший смак» розумівся як щось дане раз назавжди і таке, що не розвивається, незмінне. Через це багато картин виглядають штучними, застиглими, надуманими, часом солодкуватими — і технічна майстерність їх не рятує“[15].

Назва «салонне мистецтво» виникла тому, що члени журі офіційних мальовничих виставок Парижа, від яких залежав відбір творів, що виставляються на огляд широкої публіки, підтримували академістів і «неокласиків», які виставлялися в «Квадратному салоні». Згодом вона поширилось далеко за межі цього кола живописців. Серед художників цього напрямку — Аморі-Дюваль, Глейр, Шопен, Кутюр, Кабанель, Бугро, Делоне, Доре, Лефевр, Каролюс-Дюрана, Перро, Ленуар, Сіньяк, Годвард, Блаас, Больдіні, Жерве, Тіссо[15].

Критика[ред.ред. код]

У Франції Беро користувався популярністю[16], зокрема, Гі де Мопассан називав його «найчарівнішим вигадником» (фр. le plus charmant des fantaisistes)[17]. Однак, його творчість зовсім ігнорувалась мистецтвознавцями того періоду[18]. Російські художники сприймали роботи Беро з іронією, якщо не сарказмом, бачачи в них втілення нещирості і очевидну комерційну спрямованість. Так чи інакше, ні Пушкінський музей, ні Ермітаж, — дві найбільші в Росії колекції французького живопису рубежу XIX—XX століть, — не записані у світових реєстрах власників робіт Беро. Також немає і присвячених йому статей в енциклопедії Брокгауза і Ефрона та у Великій радянській енциклопедії.

Ще до відвідин музею, Ілля Юхимович Рєпін, який жив у Парижі, говорив: „головними експонатами виставки Марсового поля вважаються дві речі: Дорога хреста — Голгофа, куди несе свій хрест Христос, супроводжуваний сучасними нам людьми, Ж. Беро, інша — «Все померло»[19]“(точна назва картини бельгійця Л. Фредеріка: «Тризна похорону», фр. Le Repas de funérailles). Беро — майже ровесник Рєпіна, і російський художник уважно розглядав і техніку, і сюжетну подачу свого французького колеги. У своїх мемуарах «Далеке близьке»[2] він згадує картину, виставлену Беро на тій виставці: Ісус Христос в оточенні людей із XIX століття.

«… Публіка розділена на два табори. З лівого боку буржуа всяких станів висловлюють Христу свою ненависть жестами, криками і підняттям каменів на великого страждальця. Праворуч, навпаки, — уклінні, зі складеними благоговійно, по-католицько руками, чекають його благословення»[2].

Цей сюжетний прийом не викликає захоплення в російського художника: Беро в цій подачі матеріалу не піонер, і Рєпін нагадує, що мода на малювання Христа в суспільстві та обстановці сучасного художника XX століття пішла «з легкої руки німецького художника Уде», та й сам «Ж. Беро вже не перший раз зводить Христа в обстановку нашого часу». Рєпін нарікає:

Готові під вінець наречений з нареченою, поранений солдат, пригнічений бідняк складають зовсім особливу сцену в картині Беро, — треба сказати, картині тенденційній і зовсім не художній[20].

Арман Сільвестр (1894).
Музей августинців, Тулуза

Резюмуючи, що не бачить у творчості Беро щирості і таланту, Рєпін критикує інші картини цього художника, показуючи як «спритний розрахунок на масу робить свою справу»:

Поруч стоїть його картинка зовсім іншого штибу: перед лежачою на пагорбі молодою людиною в капелюсі та піджаку, який безтурботно палить цигарку, дефілюють прямо по повітрю, навіть без хмар, сучасні діви різних характерів і положень: аристократка з лорнетом, гризетка з посмішкою, канканерша з закинутою на небо ногою і так далі, до простих розносчиць і служниць. Всі ці дівчата в сучасних костюмах. А якщо це не до смаку іншому глядачеві, то поруч стоїть маленький портретик дідка письменника, який палить, з двома оголеними музами на плечах. Ця картинка написана особливо старанно. Є і ще три портрети, вже без всяких претензій і такої ж маленької величини[20].

У примітках до спогадів Рєпіна Корній Чуковський уточнює: «портретик дідка письменника» (Армана Сильвестра) — це картина Беро «Спокуса св. Антонія», про яку М. М. Антокольський у статті «Правда та брехня в мистецтві» писав[21], що св. Антоній — «просто сучасний портрет відомої паризької особистості, людини середнього віку, товстої, хтивої, яка сидить за письмовим столом, пише та палить, а на плечах у неї помістились дві спокусниці — бульварні феї, excusez-moi — зовсім без костюмів …»

Галерея робіт[ред.ред. код]

В експозиціях музеїв світу[ред.ред. код]

У Франції Жан Беро представлений в паризьких музеях д'Орсе (8 робіт) і Карнавале, у Тулузькому музеї Августинців[22], у музеї образотворчих мистецтв у Ніцці, в Іль-де-Франс[23] та кількох інших. В Англії — одна робота в лондонській Національній галереї. У Бельгії — одна картина в музеї образотворчих мистецтв (нід. Museum voor Schone Kunsten) міста Гента. У США — одна робота в нью-йоркському музеї Метрополітен і одна — в музеї мистецтв Волтерса в Меріленді.

Cathédrale américaine de paris.jpg
Jean Béraud A Windy Day on the Pont des Arts.jpg
Jean Béraud After the Misdeed.jpg
Jean Béraud The Wait.jpg
Біля церкви Святої Трійці
(до 1900).
Музей Карнавале, Париж
Вітряний день на Мосту Мистецтв
(1880—1881).
Музей Метрополітен, Нью-Йорк
Після помилки
(1885–1890).
Національна галерея, Лондон
Очікування.
Музей д'Орсе,
Париж

У приватних колекціях[ред.ред. код]

Усі наведені нижче картини Беро, якщо іншого не зазначено, знаходяться в приватних зібраннях.

Jean Béraud La Sortie Du Bourgeois.jpg
Jean Béraud Boulevard des capucines.jpg
Jean Béraud Au Café.jpg
Jean Béraud Au Bistro.jpg
Виїзд буржуа (1889)
Біля кафе
Біля бістро
Jean Béraud Representation at the Theatre des Varietes.jpg
Jean Béraud Envole d'un Biplan Type Wright.jpg
Jean Béraud La Lettre.jpg
Jean Béraud La Pierrette.jpg
Політ біплана
братів Райт
Лист (1908)
П'єретта

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д «Jean Béraud, 1849 - 1936» (англійською). Лондонська національна галерея. Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2010-06-15.  (англ.)
  2. а б в Репін І. Є. Далеке близьке. — Художник РСФСР. — 517 с.
  3. Adcock, Michael. «Remaking Urban Space. Baron Haussmann and the Rebuilding of Paris, 1851-1870» (pdf) (англійською). The University of Melbourne. Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2010-06-15. 
  4. а б в г «Resource Library: Béraud, Jean». The Grove Dictionary of Art (англійською). Macmillan Publishers. Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2010-06-17. 
  5. а б Offenstadt, P Jean Béraud (1849—1935), La Belle Epoque, une époque rêvée; catalogue raisonné — Köln: Taschen Verlag, 1999. — ISBN 3-8228-6513-3.
  6. «Béraud, Jean» (англійською). Felix Rosenstiel´s Widow & Son Ltd. 2010 год. Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2010-06-17. 
  7. «DeNunzio Fine Art collection: Jean Beraud biography» (англійською). DeNunzio Inc. Процитовано 2010-06-17. 
  8. а б в г Jean Béraud: Biography at www.spiritus-temporis.com
  9. а б «Jean Béraud (French, 1849-1936) on artnet» (англійською). artnet.com. Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2010-06-17. 
  10. Jean Beraud. Richard Green Fine Paintings. Est.1955
  11. Жан Беро. Біографічна довідка на www.artnet.com
  12. «Jean Béraud. Біографічна довідка» (англійською). www.artcyclopedia.com. Процитовано 2010-06-15. 
  13. Foster, Carter E. French Master Drawings: From the Collection of Muriel Butkin. — Hudson Hills Press, 2002. — С. 146. — ISBN 0940717670. (англ.)
  14. а б Powell, Anthony. Some poets, artists and «A reference for Mellors». — Timewell Press, 2005. — С. 210. — ISBN 1857252101. (англ.)
  15. а б в Калмикова В. В., Тьомкін В. А. Історія світового живопису. XIX сторіччя. Орієнталізм і Салон. — Ярославський поліграфкомбінат, 2009. — Т. 23. — 128 с. — (История мировой живописи). — ISBN 978-5-7793-1658-3. (рос.)
  16. Femme, femme, femme: Paintings of Women in French Society from Daumier to Picasso from the Museums of France (англ.)
  17. Quelle volupté que la peinture (фр.)
  18. Esner, Rachel. «Rachel Esner reviews The Troubled Republic: Visual Culture and Social Debate in France, 1889–1900 by Richard Thomson» (англійською). Nineteenth-Century Art Worldwide. Архів оригіналу за 2012-01-30. Процитовано 2010-06-15.  (англ.)
  19. Репін І. Ю. Далеке близьке. Лист десятий. (рос.)
  20. а б Ілля Рєпін Далеке близько. — М.: Видавництво Академії мистецтв СРСР, 1964.. — с. 427—428.
  21. цитата з: Рєпін І. Ю. Далеке близьке. — с. 493—494.
  22. Музей августинців. Жан Беро. Портрет Армана Сільвестра.
  23. «Шале велосипедистів у Булонському лісі»

Посилання[ред.ред. код]