Закоханість

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Міжособові стосунки
Типи стосунків

Агамія · Шлюбний союз · Броманс · Вдівство · Цивільне партнерство · Дружба · Жінка (дружина) · Значимий інший · Казуальні · Конкубінат · Куртизанка · Коханець (коханка) · Моногамія · Чоловік (чоловік) · Гомосексуалізм · Педерастія · Поліаморія · Полівірність · Полігамія · Спорідненість · Романтичні · Сім'я · Сексуальний партнер · Співжиття

Події

Укладання шлюбу · Розлучення · Статевий акт · Подружня зрада · Залицяння

Почуття та емоції

Близький зв'язок · Потяг · Комперсія · Закоханість · Кохання (ерос, філія, сторге, агапе· Прив'язанність · Ревнощі · Платонічне кохання · Романтичне кохання · Пристрасть · Захоплення

Вчинки

Калим (Придане· Гіпергамія · Подружня зрада · Сексуальна поведінка · Викрадення нареченої

Насилля у відносинах

У сім'ї · Над дорослими · Над дітьми · Підліткове насилля

Закоханість — сильне людське почуття (комплекс почуттів), об'єктом якого є інша особистість.

Наука про основні причини появи закоханості[ред.ред. код]

"В наші часи досі тривають наукові дискусії, щодо основних причин виникнення закоханості.Здебільшого, вчені приходять до того, що вона виникає і відбувається під впливом дуже багатьох чинників та факторів. Дослідження цих факторів охоплюють різні дисципліни, такі як біологія, психологія і соціологія тощо.

Тим не менш, науковці виявили, що такими можуть бути деякі фактори, які сприяють виникненню закоханості, серед них:

1) фізіологічні чинники (такі, як запах, постава, зовнішній вигляд і т.п.);

2) психологічні чинники;

3) емоційні чинники;

4) соціальні чинники.

Закоханість, зазвичай також викликає зміни в організмі людини, з метою інстинктивне принести дві людини. І у чоловіків і у тих жінок, насправді, відбуваються деякі зміни на рівні гормонів, позитивний у разі взаємності закоханості, негативні в разі нерозділеності (тривожність, стрес)" [1], [2]. Деякі із вчених наголошують про близьку єдність закоханості із культурою куртуазної любові.

Феноменологія закоханості[ред.ред. код]

Закоханість же слід розглядати як не просто набір емоцій, почуттів, сприймань, імпульсів, як показано нейрофізіологічні дослідження, а складний процес, в якому дві людини вступають у відносини, перетворення і створення нового суспільства і нового життєвого проекту. Тому цей непростий процес, в якому (посередньо чи безпосередньо) є такий обов'язок, як розповідати один одному все своє життя, щоб переконатися, що інша людина може знати і розуміти, як він бачить світ. Таким чином, люблячі люблять не тільки людину, як сьогодні, але, якою вона було в дитинстві, у підлітковому віці, якою вона буде в радості і в болі.Даний проект є можливим, тому що світ перетворюється, готовий їх прийняти. Це зусилля варте, але навіть вони розуміють, що вони різні, мають різні бажання. Деякі з цих відмінностей може легко подолати завдяки власної пластичності, гнучкостіі тоді дійсно зароджується любов [3] .

Етико-антропологічний зміст феномену закоханості[ред.ред. код]

З точки зору філософії, закоханість є феноменом який має біполярний характер:

1) вона може закінчитися і існувати лише в пам'яті людей протягом життя

2) перейти безпосередньо в любов.

Весна, Pierre Auguste Cot, 1873 рік

«Закоханість століттями сприймалась як почуття, яке розбиває сімейну пару, як адюльтер. Закоханість розділяє те, що було єдиним, і поєднує те, що було роз'єднаним, але висуває при цьому структурну альтернативу відносинам, які існували дотепер. Закоханість — процес, в якому зустрічена нами людина і яка відповіла на наші почуття — стає об'єктом нашого пристрасного бажання. І це змушує нас переглянути, переосмислити все наше життя, і перш за все, своє минуле. І навіть не просто переосмислити, а немовби заново народитися»[4].

Закоханість — це завжди індивідуальний вибір (навіть якщо вона приходить десятий раз(!), палкий та вимагаючий; це маленький феєрверк, яким освітлюється все наше повсякденне існування. Закоханість — радше шлях, який веде уверх, адже ще М. Бердяєв називав закоханістть — любов-ерос, а ерос як ми знаємо- це шлях до ідей, краси божественної досконалості. Правда у М. Бердяєва любов-ерос пов'язана з похіттю та бажанням взаємності, отримує врешті-решь негативну оцінку. Він не заперечує її, але вважає глибоко трагічну, в той же час як істинно гідну розуміє лише християнську любов, любов-жалість, любов до всього, а не до когось окремо.

Цей стан людського існування означає, що саме з цією людиною я відчуваю хвилини радості навіть в найскрутніших, сумних та тужливих обставинах. Видатний англійський мислитель К. С. Льюїс смиренно наголошує, що «необхідно змиритися з тим, що закоханість минає, як молодість; але як людина не помирає після молодості, так і від закоханості лишається союз, що підтримується вольовими зусиллями, звичкою»

Відомий російський амуролог Ю. Б. Рюриков зазначає, що «закоханість може бути бурхливішою, аніж любов, вона може „пекти“ людині сильніше за любов. Проте, вона часто „я-центрична“, а ще гірше егоїстична. Саме тому вона не так глибоко (у порівнянні з любов'ю) проникає в наші духовні глибини, менше просочує саму особистіть; відповідно — людина, яка закохується менше себе змінює і швидше гасне»[5]

Культурно-історичний контекст закоханості[ред.ред. код]

За словами антрополога Хелен Фішер ідея закоханості присутня майже у всіх існуючих культурах [6]. . Але вона прийняла літературно точну конфігурацію і стала основою шлюбу тільки на Заході.

В Індії, згідно зі стародавньою кастовою системою, дівчина, яка повинна була вийти заміж або мати закохатися в когось з іншої касти повинна стати парією, ізгоєм суспільства. Індія розробила у вищій мірі еротичне мистецтво, мистецтво приносити задоволення, а не романтичну літературу: наприклад, Камасутра не дозволяє зрозуміти, якщо обидва партнери є або не є в любові.

У Китаї історично не було касти, завжди був домінуючим костюм. Весілля та інші еротичні відносини були організовані сім'ями за усіма загальноприйнятими світськими правилами. Заборонене кохання - це не можливо; чітке було розходження між сексуальним потягом і любов'ю: існує величезна різниця між "я тебе люблю" і "я люблю тебе". Отже, існує тільки одна мова, з плавним переходом між майже нематеріальними емоційними виразами, насолодою, пристрастю - мед, любов, моє серце, моя печінка, що я помру в твоїх руках - і ті, які визначають сексуальну частини - дві окремі пагорби, долини задоволення, пагорб Місяця, ями задоволення, секретні кабінети - спеціально для оргазму досвід - хмара вибуху і т.п.. Любов зливається з тілом, і вона стає можливою ще й мовою тіла, не люблячи словами, як зазначено в Камасутрі.

Закоханість пов'язана головним чином із Заходом, із західною культурою любові. Основи її розуміння народилися в Греції. У діалогах Платона[7] немає ніяких сумнівів в тому, що він пише про особливу еротичну практику або як отримати задоволення від закоханості, але їх любов, сила, яка пов'язує двох особистостей виключна. У Стародавній Греції і Римської імперії література багата була на любовну поезію, в якій приділено темі закоханост, зокрема у поетів Сапфо, Катулла і Проперція і Овідія [8].

Закоханість набуває зовнішнього вигляду остаточно в 1200 році з розвитком буржуазії і є повстанням проти шлюбу за домовленістю їх сімей, утвердження свободи особистості. Іноді це навіть бунт проти встановленого порядку у відношенні щодо подружніх обов'язків, і навіть проти феодальної лояльності[9]. Головні герої великих історій кохання (а точніше сказати - закоханостей), це ті - рухаються проти натовпу, суспільства: Трістан та Ізольда, Ланселот і Гвіневера, є коханці або/та ті хто зрадили свого короля. Є також коханці Паоло і Франческа, проте, в "Божественній Комедії", є прикладом піднесеної любові. Вони стають відомими і зразкове навіть кохання Абеляра і Елоїзи, трагічне і водночас прекрасне так ,що народне благочестя погоджується в кінці-кінців об'єднати їх разом в одній могилі. Коли Вільям Шекспір ​​створює середньовічну романтику, він написав "Ромео і Джульєтта", двох підлітків, які належать до двом сімей, які ворогують між собою і в ім'я і через свою любов ці двоє бунтують проти цього. Це картина про закоханість (любов), яка стає повстанням проти створеної установи, щоб створити нову пару, з новими цінностями.

Епоха, в якій закоханість заявила про себе в якості культурного феномену є домінуючою в кінці вісімнадцятого і особливо дев'ятнадцятого століття, епохи романтизму, аж до того, що сьогодні англо-сакси, не маючи поняття закоханості, вони називають це романтична любов.

Історико-філософська традиція розуміння закоханності[ред.ред. код]

Антична філософія про закоханість

Видатний англійський мислитель Томас Гоббс у своїй праці «Людська природа» зазначає, що те, що ми йменуємо закоханістю,давні греки називали «ерос». «Оскільки, як він пише, ця любов з необхідністю передбачає розрізнення статі, то неможливо не визнати те, що вона є однією із різновидностей невизначеного(пристрасного)захоплення»[10]. Проте, варто констатувати, що для більшості античних мислителів, це насправді не є дійсним. Далі ми це і розглянемо

Онтологія закоханості

Закоханість ж, на думку Платона, подібна до:

А) мисливства [Soph. 222e]

Закоханість подібна до мисливства, адже можна згадати слова Д. де Ружмона «дискурс любові — дискурс війни». Французький дослідник зазначає, що «не думай, що битва кохання схожа на інші баталії, де по обидва боки лютує й гримить жахлива війна, бо кохання здобуває лише силою ласки та загрожує лише ніжними [[Слова|словами]. Його стріли та удари — благодать та дарунки. Зустріч з ним — великий дар. Його артилерія — зітхання. Воно бере у полон своїми обіймами. Його січа у тому, аби віддати життя за коханого» .[11].

Б) хворобливого та безрозсудного стану [Phaedr. 231c-d; 233b]

Платон у своїх роздумах про закоханість підходить більш негативно; він акцентує на нездоровому та нерозумному стані людини яка втрапляє в дискурс закоханості. Вона, на думку давньогрецького мислителя приносить із собою більше тривог, страждань, болю ніж людині яка не перебуває в цьому стані. Тому закоханість — це неспокійний стан і не відпочинок, а навпаки, багатостраждальний шлях, під час якого люблячі опиняються в коловороті різноманітних випробовувань та перевірок на «міцність» їх почуттів.

Відома російська вчена-амуролог Г. Іванченко підтверджуючи платонівське розуміння всієї складність онтологічного статусу закоханості зазначає, що появу закоханості можна порівняти в космологічному контексті з «Великим вибухом», що став початком для створення Всесвіту .[12]. Це не є дивним, адже з виникнення закоханості у свідомості суб'єкта любові навколишній світ добрішає, життя перетворюється в радість, людське існування прикрашається різнобарвними яскравими кольорами, все навколо починає здаватися прекрасним. Знайшовши свій предмет любові, ерос не може сприйняти нічого, що несе негативний відтінок[13].

Втім, як зазначає відома російська дослідниця О. Золотухіна-Аболіна, закоханість є одним з тих феноменів людського існування, який включений у досвід повсякденності. Адже, «озираючись назад, майже кожен може виділити серед тих чи інших настроїв та станів, роботи та пристрастей золоті дні своїх закоханостей. Дні, які освітлені особливим теплом. Чи були вони щасливими в повному сенсі цього слова? Мабуть, ні, адже закоханість бувала й невзаємною, завершувалась розчаруванням чи не досягала любові. Чи вони були прекрасними? Звичайно, так. У такі дні все розглядалось через „чарівні окуляри“ — найкращі окуляри у світі, які дозволяють побачити Іншого, яким його задумав Бог»[14].

Безпосередньо про це писав ще Аристотель у своїй фундаментальній праці «Риторика». В ній Стагірит зауважує, що «люди, які бажають бути предметом здивування для тих і самі дивуються тим, що володіють чим-небудь благим із числа величних речей, чи в кого вони просять чого-небудь такого, чим ті володіють, наприклад, в такому стані бувають закохані» [Rhet. II 6, 1384b 5-10].

Відповідно закоханість починається із здивування. Здивування виникає через те, що та чи інша особистість стає для нас найбільш значущою в цьому світі і для нашого життя. Людина, яка ще «вчора» була для нас однією з тисячі людей в натовпі стає Єдиною, неповторною та унікальною особистістю, яка здатна змінити наше існування. Ми дивуємося через те, що саме ця людину, а не яка-небудь інша, впала нам в око. Через здивування і виникає потім захоплення існуванням Іншого, про яке писав Е. Левінас. Аристотель в Риториці наголошує також і про амбівалентність природи закоханості «для всіх людей любов починається тим, що вони не лише отримують задоволення від присутності коханої особи, але і в його відсутності відчувають насолоду, згадуючи його, і в них з'являється досада при його відсутності. І в бідах і в сльозах є всім нам відома насолода: гіркота з'являється через відсутність коханої людини, але в пригадуванні і в деякому роді спогляданні його, що він робить і який він є — полягає насолода» [Rhet. I 11, 1370b 22-27].

Розвиваючи роздуми про неї, Аристотель виводить її визначення: «закоханість — є не стільки божевільноюпристрастю, скільки надмірною дружбою» [EN 1158a 10]. Стагірит, на відміну від свого вчителя, акцентує увагу на тому, що досліджуваний феномен є саме різновидом дружби, а не сліпим захопленням, оскільки пристрасть (παθος) для давніх греків була гріховною. Через це давньогрецький уникає якогось осуду людей, які закохані один в одного. Давньогрецький філософ підкреслює, що закоханість - це середнє між коханням, дружбою та пристрастю, яке вбирає в себе їх елементи, але до них самих не зводиться. Зустріч людини із закоханістю відбувається в якомусь просторово-часовому центрі повсякденності, тобто пов'язаним з певними буденними подіями нашого життя, окремими повсякденним обстановинами. Почуття, які виникають в цій ситуації, якщо переростають в любов, то стають вирішальними подіями всього життя тієї чи іншої особистості. В цьому місці простір та час повсякденності пов'язується з людським та доленосним і, ймовірно, у місці зустрічі людини з любов'ю відкривається сенс життя, парадокси смерті та безсмертя, зворотність та незворотність часу, детермінізму світових сил і безперечно власної свободи вибору[15].

Що ж до причини появи закоханості, то фундаментальну роль грає і для Платона, і для Аристотеля відіграє тіло. Так, Платон наголошує, що для багатьох закоханих зачаровує тіло ще до того, як вони пізнали характер і перевірили інші властивості, в кого закохані [Phaedr. 232e], а Аристотель «як прихильність нагадує початок дружби так і задоволення від споглядання іншого наштовхує на виникнення закоханості, оскільки ніхто не закохується, не відчувши до цього насолоди від образу іншої людини. Але хто насолоджується обличчям людини, ще не зовсім закоханий, він стає таким, коли у її відсутність сумує та жадає (epithymei) її присутності» [EN 1167а 4-10].

Розглянувши специфіку онтологічного статусу закоханості (де і як виникає та особливості визначення закоханості) у Платона та Аристотеля, можна з впевненістю дослідити її протікання.

Праксеологія закоханості

Закоханість має свою неповторну «історію», свій унікальний «час», у якому присутні такі специфічні риси, які не притаманні жодному з екзистенціалів чи феноменів людського існування. Закоханість має свій особливий «шарм», «смак», який не сплутаєш ані з дружбою, ані з коханням. Це прекрасно розуміли і два античні мислителі, вчитель та учень — Платон і Аристотель.

Платон у своєму славнозвісному діалозі «Федр», який, до речі, в давньогрецьких списках має назву «Про любов», досить фундаментально досліджує поведінку люблячих у дискурсі закоханості:

1) у закоханих присутнє поєднання сміливості та слабкості [Phaedr. 231c-d]

Суб'єкти закоханості, на думку давньогрецького мислителя, амбівалентні, оскільки вони, з однієї точки зору, ладні на все, щоб догодити предмету закоханості, всім його забаганкам і бажання, водночас коли їм щось не вдається зробити заради тих, у кого вони закохані, вони так засмучуються і тужать, що не знаходять собі місця.

2) головний момент у дискурсі закоханості — це побачення та діалог [Phaedr. 232b];

Діалог закоханих — це не просто буденна розмова, а діа-лог в якому народжується Ти і Я. Без діалогу закоханість не може існувати, адже це буде монолог. Діалог не лише між тілами, але й між душами, за який люблячі несуть повну відповідальність як ні перед чим іншим. У діалозі створюється особлива якість людей, які вже не можуть існувати один без одного, але існують вже як Ми.

3) у закоханості люблячі дуже вразливі особливо з боку інших людей [Phaedr. 232c, Rhet. II 2, 1379a 20-25];

На думку сучасного українського філософа В. Малахова, під вразливістю любові мається на увазі вразливість люблячого серця страждання кінечністю, самою онтологічною незабезпеченістю предмета закоханості. Любов крихка, і люблячі частіше страждають від жорстокості своїх коханих. Люди стають такими вразливими через нерозуміння[16].

4) закохані дуже позитивно ставляться один одного, проте, коли минає почуття, вони розкаюються в цьому [Phaedr. 231а];

Особистість, у яку ми закохані, стає для нас — втіленням всього людства, вона є для нас «єдиною, милою». Ми не можемо по-іншому ставитися до такої особистості. Адже саме ця людина надає нам сенс існування і всього, що нас оточує.. Жоден індивід, хоч який би він був нам близький(батьки, діти, сестри/брати, друзі), не може «дати» те, що нам дарує та особа, в яку ми палко закохані.

5) той, хто закоханий, мусить бути готовим багато працювати, до жертовності заради тієї, кого любить, а й іноді і до страждання [Phaedr. 231b, 233c];

Праця в закоханості означає те, що вона несе з собою багато нещасть, любовна історія сповнена труднощами. Любов сама собі висуває неминуче випробування, тому, що вона виходить за рамки чинноїціннісно-нормативної системи. Трагічність любові знаходить своє найбільш яскраве виявлення в її кінці: або вмирає любов, або вмирає той, кого люблять[17].

6) почуття закоханості розповсюджуються не лише на саму особистість та її образ, але й на все те, що оточує її, до чого торкається рука коханої [Phaedr. 73d, Rhet. I 11, 1370b 20-22];

Це пояснюється тим, що предмет любові стає для нас «всім світом, усім всесвітом». Звідси для нас стає цінним не лише сама особистість, а все, що її оточує, до чого вона має справу, чому присвячує своєї існування в цьому світі, всі близькі, які є близькими і рідними її душі та серцю.

7) закохані бояться, щоб хтось з них побачив іншого в девіантній чи аморальній поведінці [Symp.178, Phaedr. 233b] Цим аспектом Платон зазначає про те, що закохані намагаються не чинити чогось лихого. Вже істинна закоханість (не лише тілесна пристрасть) передбачає вигнання зла з свого серця і налаштування своєї свідомості лише на добродіяння. Закоханість, за природою несумісна зі злом і не вимагає злочинів типу «заради любові», бо тоді ж ми втрачаємо це прекрасне і світле почуття в собі і до нас самих.

Аристотель, розвиваючи ідеї свого вчителя, також виділяє такі фундаментальні особливості закоханості (діалогу люблячих):

1) взаємне задоволення від слів та діянь, що кожен робить, говорить, відчуває один до одного (за принципом «Ти-мені, Я-тобі») [EN1157а 5-10];

Аристотель вбачає, що в дискурсі закоханості дуже важливим є взаємність її суб'єктів. Адже, коли хтось з закоханих не відповідає в якийсь час взаємністю, той, хто її не отримує, жаліється. Це, на думку Стагірита, виникає через те, що закоханий любить через користь, а та, в кого закохані, любить через задоволення, відповідно, їхні цілі не збігаються. Доречною буде наступна особливість.

2) спільна мета люблячих у закоханості [EN 1164а 3-10].

Засновник перипатетичної школи даним моментом зазначає, що в закоханих все має бути все єдиним, а головне — мета, бо якщо у людей різні цілі, то тоді вони закохані заради самих себе, але якщо навпаки, то люблять вони заради тих, у кого закохані.

3) предмет закоханості — може бути лише одна єдина людина [EN 1158а 10-18];

Давньогрецький мислитель наголошує в даному аспекті на унікальності і неповторності предмету закоханості, оскільки всі інші люди стають для нас не такими, як вона. Ця людина дійсно стає тим «Ти», яке дозволяє усвідомити вперше наше власне «Я». Лише ця єдина особистість, в яку ми закохані, дозволяє по-новому подивитися на власне життя, побороти егоїзм і віднайти в ній самій абсолютний центр власного життя поза собою.

4) насолода від споглядання того, кого люблять [EN 1171b]

Ідея про велику значимість очей та споглядання коханої особистості пройшла червоною ниткою через всю історію філософських роздумів у контексті закоханості. Так, одним з мислителів, хто розмірковував щодо цього феномену, був М. Шелер. У славнозвісній праці «Ordo amoris» він зазначає, що «закоханий замість того, щоб пізнавати свій предмет і в цьому русі до коханої особистості повністю в ній розчинятися — звертає увагу на всі ті почуття та враження, томління тощо, які викликає в нього коханий об'єкт»[18].

Есхатологія закоханості

Можемо погодитися з думкою видатного англійського мислителя К. С. Льюїса: «необхідно змиритися з тим, що закоханість минає, як молодість; але як людина не помирає після молодості, так і від закоханості лишається союз, що підтримується вольовими зусиллями, звичкою»[19].

Відповідно, з точки зору філософії, закоханість є феноменом людського життя, який має біполярний характер:

1) вона може закінчитися й існувати лише в пам'яті людей протягом життя

2) закінчити існування, трансформувавшись безпосередньо в любов.

Платон наголошує, що кінечність закоханості полягає в тому, що суб'єкт любові приходить до тями і повертається в розум, а також в тому, що розкаюється у вчинених діяннях предмету закоханості та сказаних йому клятвах [Phaedr. 240e-241a]. Через це його учень, Аристотель в Нікомаховій етиці зазначає, що закоханість є такою непростою справою, що деякі люди через свою слабкість ладні покінчити своє життя самогубством заради того, щоб не переносити небезпек та труднощів, які трапляються на шляху закоханих [EN 1116а 12-15].

Проте, як наголошує Платон, особистість, у яку ми закохані, не може зрозуміти, що суб'єкт любові перебуває вже в іншому стані, не в закоханому. А коли вона розуміє це, то слушними є слова відомого італійського амуролога Ф. Альбероні: «коли ми втрачаємо нашу любов, одна година чекання може перетворитися для нас в роки, в століття, а туга за тими моментами вічності, що прожили з коханою людиною не полишає нас все життя»[20].

Відповідно розглянувши основні концепції закоханості у філософській спадщині античності, можна зробити наступні висновки:

1) Платонівська та аристотелівська традиції тлумачення онтології закоханості представляють собою дві протилежні точки зору. Перший — негативний, оскільки закоханість ототожнюється з хворобою і нерозумною пристрастю, а другий — позитивний через те, що вона (закоханість), на думку Стагірита. є надмірною дружбою, яка скерована на єдину і неповторну особу. Закоханість, якщо поєднати думки двох філософів, є «вище» за дружбу, проте «меншою» од любові.

2) Дискурс закоханих, на думку обох давньогрецьких мислителів, наповнений всілякими елементами, як радісними, так і гіркими, що приводить до думки про амбівалентність закоханості — «солодкої гіркоти», що робить її унікальною з-поміж усіх інших феноменів та екзистенціалів повсякденного людського існування.

3) Закоханість і для Платона, і для Аристотеля має свою есхатологію, яка є досить гіркою, оскільки закінчується лише як пам'ять про минулі відчуття або ж перетворюється в любов"[21].

Середньовічне розуміння закоханості

Відомий італійський дослідник Ф. Альбероні в праці «Любов» наголошує, що, згідно з християнським поглядом, «не існує відмінностей між закоханістю, любов'ю, любовним бажанням, та сексуальністю. Святе таїнство любові включає в себе ці аспекти одночасно: воно (християнство) перш за все створило гарантії для взаємного потягу і продовження роду; а все інше не має значення»[22]..

Можна зауважити, що фактично після античності і до ХХ століття у філософській думці (західноєвпропейській) феномен закоханості був поза увагою мислителів, і натомість була зосереджена увага винятково або на осмисленні любові, або ж пристрасті чи захоплення.

Основні концепції закоханості у ХХ столітті (Р. Барт, К, Льюїс)

Найбільш грунтовну концепцію закоханості у XX ст. розробив французький мислитель Р. Барт у своїй праці «Фрагменти мови закоханого». Необхідність її написання, на думку автора, полягає в тому, що «любовна промова перебуває сьогодні в граничній самоті. Мова ця, бути може, промовляється тисячами суб'єктів (хто знає?), але її ніхто не підтримує; до неї немає справи навколишнім мовам: вони або ігнорують, або недооцінюють, або висміюють її, вона відрізана не тільки від [[Влада | влади] ], але і від владних механізмів (науки, знання, мистецтва). Коли-небудь дискурс от так, сам собою, дрейфує в бік неактуального, за межі всяких стадних інтересів, йому не залишається нічого іншого, ніж бути місцем, хай як завгодно обмеженим, якогось твердження. Це твердження і становить сюжет, починається тут книги…»[23].

Барт підходить до феномену закоханості (а разом з тим і до кохання) з (пост)структуралістської точки зору і на основі цього вибудовує свою книгу. Відповідно, вчитуючись у книгу, неможливо не захоплюватися письменницькою майстерністю і діапазоном Барта. Йому, ​​здається, все відкрито: від сухих і абстрактних структуралістських штудій, витриманих у строгому науковому дусі, до смакують кожне слово, кожен синтаксичний вигин пасажів, як у щойно наведеному уривку. Від езотеричного Лакана він вільно переходить до популярного журналу «Ми удвох» (який «непристойніше Сада»). Від Фур'є — до Лойола. Від Шумана — до Вагнера. Від аскези — до чорних окулярів і синього фраку. Від федінга — до нестями і сліз. Від мови Уявного, чуттєвої мови, до її безжальної критики. Від спостережень за муками Іншого — до обеззброєнного зізнання у коханні, повз якого тепер вже не пройде жоден, хто описує пристрасть: "Знати, що для іншого не пишуть, знати, що написане мною ніколи не змусить улюбленого полюбити мене, що лист нічого не відшкодовує, нічого не сублімує, що воно як раз там, де тебе немає, — це і є початок листа ". Але «Фрагменти …» можна цитувати та читати без кінця.

Також не можна оминути спадщину К. Льюіса, який у своїй славнозвісній праці «Чотири любові» значну увагу приділив закоханості. Він розглядає закоханість у християнському дусі. Англійський мислитель закликає, що не треба ототожнювати закоханість із пристрастю, статевим потягом та хіттю.

К. Льюїс зазначає, що не треба презирливо ставитися до неї, адже «найвірніший знак закоханості в тому, що людина воліє нещастя разом з коханою будь щастя без неї. Навіть якщо закохалися люди немолоді, які знають, що розбите серце склеюється, вони ні за що не хочуть пройти через горе та розлуку. Всі ці розрахунки негідні закоханості, як холодний і низинний розрахунок Лукреція недостойний жадання. Коли самим закоханим зрозуміло, що їхній союз принесе одні муки, закоханість твердо відповідає: „Все краще розлуки“. Якщо ж ми так не відповімо, ми не закохані. Закоханість не шукає свого, не шукає земного щастя, виводить за межі самості. Вона схожа на звістку з вічного миру»[24].

Проте ж, він же наголошує, що не треба занадто її звеличувати та захоплюватись тому, що "І все ж вона — не Любов. У всій своїй величі і самозречення вона може привести і до зла. Ми помиляємося, думаючи, що до гріха веде бездуховне, низьке почуття. До жорстокості, неправди, самогубства і вбивства веде не минуща хіть, а висока, істинна закоханість, щира і жертовна понад усяку міру.. Закоханість — найбільш неміцний вид любові. Світ повниться наріканнями на її швидкоплинність, але закохані про це не пам'ятають. У закоханого не треба просити обітниць, він тільки й думає, як би їх дати. «Назавжди» — чи не перше, що він скаже, і сам повірить собі. Ніякий досвід не вилікує від цього. "[25].

Врешті-решт, К. С. Льюїс робить глибокий, справедливий та мудрий висновок щодо закоханості: «Як і всі види природної любові, закоханість своїми силами встояти не може; але вона так нищівно, солодка, страшна і піднесена, що падіння її воістину жахливе. Добре, якщо вона розіб'ється і помре. Але вона може вижити і безжально зв'язати двох мучителів, які будуть брати, не даючи, ревнувати, підозрювати, гніватися, боротися за владу і свободу»[26].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Fisher, Helen (2006). The Biology and Evolution of Romantic Love - Stony Brook Mind/Brain Lecture Series, 10th Annual Lecture, March 27.
  2. Документальный фильм "Тайный любви" (2009).www.1tv.ru/anons/id=151271
  3. Див.:Francesco Alberoni - L’arte di amare, Milano Sonzogno 1982
  4. Альберони Ф. Любовь. — Москва: Прогресс, 1991. — С. 200.
  5. Рюриков Ю.Б. = Самое утреннее из чувств. Культура любви. — Київ: Реклама, 1985. — С. 6.
  6. Fisher, Helen (2006). The Biology and Evolution of Romantic Love - Stony Brook Mind/Brain Lecture Series, 10th Annual Lecture, March 27.
  7. Platone, Simposio, a cura di G. Colli, Adelphi, Milano 1979.
  8. Ovidio L’arte d’amare, Rizzoli, BUR, 1977
  9. Francesco Alberoni - Il mistero dell’innamoramento – 2004 - Milano, Rizzoli
  10. Гоббс Т. Человеческая природа = Мир и эрос. Антология философских текстов о любви.. — Москва: Политиздат, 1991. — С. 78.
  11. Ружмон Дені де. Любов і західна культура. — Львів: Літопис, 2000. — С. 234.
  12. Иванченко Г.И. Космос любви: по ту сторону покоя и воли. — Москва: Смысл, 2009. — С. 21.
  13. Альберони Ф. Любовь. — Москва: Прогресс, 1991. — С. 202.
  14. Золотухина-Аболина Е.И. Повседневность - сфера страстей = Повседневность: философские загадки. — Киев: Ника-Центр, 2006. — С. 90.
  15. Жижко Н.А. Событие любви в измерении повседневности = Дні науки філософського факультету – 2010: Міжнародна наукова конференція (21 – 22 квітня 2010 року): Матеріали доповідей та виступів.Ч. ІІІ. — Киев: ВПЦ "Київський університет", 2010. — С. 72 - 74.
  16. Малахов В.А. Уязвимость любви. — Вопросы философии: 2002 Т. №11. — С. 232.
  17. Зубец О.П. Любовь в зеркале морали = Размышление о люббви. — Москва: Знание, 1989. — С. 6.
  18. Шелер М. Ordo amoris = Трактаты о любви. — Москва: ИФ РАН, 1994. — С. 90.
  19. Золотухина-Аболина Е.И. Повседневность - сфера страстей = Повседневность: философские загадки. — Киев: Ника-Центр, 2006. — С. 92.
  20. Альберони Ф. Любовь. — Москва: Прогресс, 1991. — С. 191.
  21. Туренко В.Е. Герменевтика феномену закоханості: Платон VS Аристотель = //Мультивурсум. Філосоофський альманах. — Київ: 2012 Т. №3. — С. 146.
  22. Альберони Ф. Любовь. — Москва: Прогресс, 1991. — С. 289 - 290.
  23. Барт Р. Фрагменти мови закоханого. — Львів: Незалежний культурологічний журнал "І", 2006. — С. 3.
  24. Льюис К.С. Влюбленность // Любовь: роман. — М.:: Эксмо, 2011. — С. 133 - 134.
  25. Льюис К.С. Влюбленность // Любовь: роман. — М.:: Эксмо, 2011. — С. 134, 140.
  26. Льюис К.С. Влюбленность // Любовь: роман. — М.:: Эксмо, 2011. — С. 142.

Джерела[ред.ред. код]