Західний похід монголів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Західний похід монголів
Монгольські завоювання
Дата: 1236-1242
Місце: Волзька Булгарія, Русь, Північний Кавказ, Угорщина, Чехія, Польща, Хорватія, Болгарія
Результат: Приєднання до Улусу Джучі степів Східної Європи
Сторони
Монгольська імперія Волзька Булгарія
Половецький степ
Рязанське князівство
Володимирське князівство
Новгородська республіка
Чернігівське князівство
Київське князівство
Галицько-Волинське князівство
Польща
Угорщина
Командувачі
Батий
Субедей
Мунке
Котян Сутоєвич
Юрій Ігоревич
Євпатій Коловрат
Юрій Всеволодович
Михайло Всеволодович
Данило Галицький
Генріх II Набожний
Бела IV

За́хідний похі́д монго́лів (Кипчацький похід) — похід військ Монгольської імперії до Східної Європи у 12361242 роках на чолі з чингізідом Батиєм та воєначальником Субедеєм.

Передісторія[ред.ред. код]

Вперше завдання підкорення кипчаків, а також задача дійти до міста Києва, було поставлено Субедею ще Чингізханом у 1221 році:

« Субеєтай-Баатура він відправив у похід на північ, наказуючи дійти до одинадцяти країн та народів, таких як: Канлін, Кибчаут, Бачжигіт, Оросут, Мачжарат, Асут, Сасут, Серкесут, Кешимір, Болар, Рарал (Лалат), перейти через повноводні річки Іділ та Аях, а також дійти й до самого мітста Кивамен-кермен [1]. Субудай подав Чингізу доповідь, у якій просив відправити його проти кипчаків …щоб утворити особливий корпус із меркітів, найманів, кераїтів, хангинців й кипчаків, на що Чингіз відповів згодою[2].  »

Після перемоги у битві на річці Калка (над Ми-чи-си-лао[2], тобто Мстиславами) монголи відмовились від плану походу на Київ й зазнали поразки від волзьких булгарів на шляху на схід у 1224 році.

Чингізхан передав до управління своєму сину Джучі «країну кипчаків» (половців) та доручив йому турбуватись про розширення володінь, в тому числі за рахунок руських земель. Після смерті Джучі у 1227 році землі його улуса переходять до його сина — Батия. Великим ханом став син Чингізхана Угедей. Персидський історик Рашид ад-Дін пише, що Угедей «на виконання указу, відданого Чингізханом на ім'я Джучі, доручив завоювання Північних країн членам його дому».

У 12281229 роках, зійшовши на престол, Угедей направляє два 30-тисячних корпуси на захід (одночасно монгольські війська діють і на інших фронтах). Один, на чолі з Чормаганом, південніше Каспійського моря проти останнього хорезм-шаха Джелал ад-Діна (зазнав поразки й загинув 1231 року), до Хорасану та Іраку. Інший, на чолі з Субедеєм і Кокошаєм, північніше Каспійського моря проти кипчаків та волзьких булгар, які зазнають поразки в битві на річці Яїк вже у 1229 році (а у 1232 році Придоша Татарове и зимоваша не дошедше Великого града Болгарьскаго[3]).

«Сокровенне сказання», яке можна застосувати вже до періоду 12281229, повідомляє про те, що Угедей

« ...відправив Оготура й Мункету на допомогу Чормахану, який продовжував воєнні дії проти Халибо-Солтана, не завершені ще за його батька, Чингізхана. Так само він відправив у похід Бату, Бурі, Мунке та багатьох інших царевичів на допомогу Субеєтаю, оскільки Субеєтай-Баатур зустрічав сильний опір з боку тих народів і міст, завоювання яких йому було доручено ще за Чингізхана, а саме — народів Канлін, Кибчаут, Бачжигіт, Орусут, Асут, Сесут, Мачжар, Кешимір, Сергесут, Булар, Келет (китайська «Історія монголів» додає не-ми-си) а також і міст за повноводними річками Аділ та Чжаях, таких як: Мекетмен, Кермен-кеїбе та інших. Стосовно всіх, кого було відряджено у похід, було наказано: «Старшого сина зобов’язані відправити на війну як ті великі князі-царевичи, які управляють землями, так і ті, хто таких у своєму володінні не мають. Нойони-темники, тисячники, сотники й десятники, а також люди усіх статків, зобов’язані так само вислати на війну старшого із своїх синів. Рівним чином старших синів відрядять на війну й царівни із зятями… Після відправки у похід старших синів вийде велике військо. Коли ж військо буде численним, всі піднімуться духом й будуть ходити з високо піднятою головою. Ворожих же країн так багато, і народ там суворий. Це — такі люди, які у гніві приймають смерть, кидаючись на власні мечі. Мечі ж у них, кажуть, гострі» [1].  »

Однак, у 12311234 роках монголи вели другу війну з Цзінь, й рух на захід об'єднаних сил всіх улусів починається безпосередньо після рішення курултая 1235 року.

« На курултаї (сеймі) в Монголії 1229 року було вирішено відрядити 30-тисячну армію для завоювання країн на північ від Каспійського та Чорного морів; але її чомусь не було відправлено, й лише на курултаї 1235 року здійснився цей намір. Начальство над армією було доручено Батию, до якого приставлено нойона Субугедая, що брав участь у першій навалі монголів на Росію… За первинним планом Батию передбачали дати 30000 війська; немає підстав думати, що ця кількість потім була змінена у той чи інший бік [4]  »

Первинно Угедей сам планував очолити кипчацький похід, але Мунке відмовив його[5]. Окрім Батия, в поході брали участь такі чингізиди: сини Джучі Орда-Єжен, Шибан, Тангкут і Берке, онук Чагатая Бурі й син Чагатая Байдар, сини Угедея Гуюк і Кадан, сини Толуя Мунке і Бучек, син Чингізхана Кюльхан, онук брата Чингізхана Аргасун.

Перший етап (1236–1237)[ред.ред. код]

Війська, відряджені на допомогу Джучидам, виступили у похід навесні 1236 року й восени у межах Волзької Булгарії з'єднались з Батиєм. На попіл розлетілись міста Булгар, Біляр, Кернек, Жукотин, Сувар.

« Вони дійшли до міста [Булгара] Великого та до інших областей його, розбили тутешнє військо та змусили їх підкоритись. Пройшли вожді Баян і Джику, виявили царевичам покірність, були [щедро] нагороджені й повернулись назад [5]  »

Булгарських біженців було прийнято Юрієм Всеволодовичем Володимирським й розселено володимирськими містами.

Рашид-Ад-Дін відносить оточення й розгром табору «буларів» Батиєм і Шибаном у великої річки до подій у Волзькій Булгарії, на цьому базується версія про самостійне підкорення Булгарії Джучидами та просування корпусу Мунке вже 1236 року більш південним маршрутом, половецьким степом. У Джувейні «келари й башгирди, численний народ християнського віросповідання, який, кажуть, живе поряд із франками» протистояли монголам після монгольської навали на Русь, ймовірно мова йде про битву на річці Шайо в Угорщині навесні 1241 року.

Після розгрому Булгарії, навесні та влітку 1237 року, війська на чолі з Батиєм, Ордою, Берке, Гуюком, Каданом, Бурі й Кульканом вторглись в землі буртасів та мордви. Угорський чернець-місіонер, домініканець Юліан, що проповідував у половецьких степах, пише про одного з князів «мордуканів» (мордви), який, «виступив того ж дня…, з усім своїм народом і родиною… підкорився татарам». В анналах Уейверлейського монастиря під 1239 роком міститься «Послання угорського єпископа єпископу паризькому про татарів», де говорить: «… На шляху поперед них (татар) йдуть племена, що йменуються морданами, які без розбору знищують людей, яких зустрінуть»[6]. Про перше поповнення монгольського війська за рахунок переможених половців й поволзьких народів перед походом на Північно-Східну Русь також повідомляє Фома Сплітський.

Мунке й Бучек вирушили з Булгарії на південь половецькими степами двома берегами Волги. Половецький хан Котян Сутоєвич разом із 40 тисячами свого народу пішов до Угорщини. Рашид ад-Дін пише про взятого у полон влітку 1237 року керівника половецького спротиву, захопленого на одному з волзь: «Бачман благав, щоб Менгу-каан [сам] своєю благословенною рукою довів його справу до кінця; він [Менгу-каан] дав вказівку, щоб його брат Бучек розрубив Бачмана навпіл» і каже про першу сутичку з аланами — північнокавказьким народом.

Другий етап (1237–1238)[ред.ред. код]

Взяття Володимира монголами. Мініатюра з руського літопису

Юліан повідомляє про те, що восени 1237 року все монгольське військо було розділено на чотири частини, три з яких готувались до вторгнення на Русь взимку: «Нині ж, перебуваючи на кордонах Русі, ми близько узнали дійсну правду про те, що все військо, яке йде до країн Заходу, розділено на чотири частини. Одна частина біля річки Етіль (Волга) на кордонах Русі зі східного краю підступила до Суздалю. Інша ж частина у південному напрямку вже нападала на кордони Рязані, іншого руського князівства. Третя частина зупинилась проти річки Дон, поблизу замка Oveheruch, також князівства руських. Вони, як передавали нам на словах самі руські, угорці й болгари, що бігли перед ними, чекають того, щоб земля, ріки й болота з настанням найближчої зими замерзли, після чого всьому числу татар легко буде розкрасти всю Русь, всю країну Руських».

За Рашид-Ад-Діном (та китайською «Історією монголів»), Мунке брав участь у поході на Північно-Східну Русь. Він називає його пізнішим «каан» та розповідає про те, як він «особисто звершував богатирські подвиги, поки не розбив їх [руських]». Про те, якого значення надавали Чингізиди підкоренню руських, свідчить монолог Угедея на адресу Гуюка, невдоволеного керівництвом Батия[1].

Після поразки військ Рязанського князівства монголи взяли Рязань 21 грудня 1237 року, після битви під Коломною з об'єднаними силами Північно-Східної Русі у перших числах січня 1238 року, у якій загинув син Чингізхана Кюльхан, пала Коломна. Потім монгольське військо наздогнав загін, що повернувся із Чернігова Євпатія Коловрата. Найсильніший опір монголам чинили Москва (взято 20 січня), Володимир (7 лютого), Переславль-Заліський, Твер, Торжок (5 березня), Козельськ (початок травня 1238 року). На початку березня 1238 року другорядні сили монголів завдяки фактору раптовості змогли знищити на стоянці об'єднане руське військо та вбити великого князя Юрія Всеволодовича Володимирського у битві на Ситі. Не було досягнуто Великого Новгорода, найбільшого міста північної частини Волзького торгового шляху.

Третій етап (1238–1239)[ред.ред. код]

Можливо, влітку 1238 року (а не влітку 1237 року) відбулось придушення Мунке і Бучеком половецького повстання й перемога над аланами. Наступною дією південного корпусу Мунке (разом із Каданом) була перемога над черкесами (західними сусідами аланів) та вбивство їхнього правителя наприкінці 1238 року.

На межі 12381239 років у Поволжі почалось повстання волзьких булгар і мордви. Рашид-Ад-Дін пише про булгарів:

« ...[але потім] знову обурились. Повторно направили [туди] Субедай-бахадура, поки він не захопив [їх]».  »

Відбулось нове вторгнення на землі Північно-Східної Русі (розкрадено околиці Нижнього Новгорода, Городець, Гороховець, Муром, повторно Рязань).

Берке, відряджений на захід проти половців, полонив трьох половецьких воєначальників і 3 березня 1239 року взяв Переяславль-Південний — володіння володимирських князів, яке під час поїздки Данила Галицького до Батия 1245 року перебувало під безпосередньою владою Золотої Орди. Ймовірно, у такому ж становищі опинилось 1252 року Рязанське князівство, поки туди не було відпущено пораненого та полоненого у грудні 1237 року єдиного з рязанських князів, хто вижив під час навали, Олег Інгваревич Красний.

Четвертий етап (1239–1240)[ред.ред. код]

Восени 1239 року монголи направили удар на володіння Михайла Всеволодовича Чернігівського й Київського. Чернігів було взято в облогу монголами 18 жовтня 1239 року та взято із застосуванням потужної техніки. Під час облоги на допомогу місту прийшло військо на чолі з Мстиславом Глібовичем, двоюрідним братом Михайла, але зазнало поразки. Після падіння Чернігова монголи не пішли на північ — археологічні дослідження показали, що Любеча (на півночі) не торкались, проте було понівечено землі й міста вздовж Десни та Сейму, в тому числі Путивль, Глухів, Вирь та Рильськ. За однією з версій[7][8], походом на Чернігівське князівство керував Мунке.

Наприкінці 1239 року війська Гуюка, Мунке, Бурі, й Кадана розгорнули наступ на місто Мінкас (М.к.с., Ме-це-си). Згідно з Рашид-ад-Діном облога міста тривала один місяць 15 днів. За Джувейні, місто було багатим та густонаселеним, його околиці вкриті болотами й густим лісом, його було взято Чингізидами разом за декілька днів і стало крайньою точкою просування військ монголів на Русі. Китайська «Юань-ши» называє Ме-це-си аланським містом і уточнює, що облога почалась наприкінці листопада — початку грудня 1239 року й тривала 3 місяці.

Загони Шибана, Бучека й Бурі (він згадується під час облоги Мінкаса) 26 грудня 1239 року взяли Сурож в Криму.

Мунке підходячи до Дніпра навпроти Києва, направив до міста посольство з вимогою про здачу, але посольство було знищено киянами. Михайло Всеволодович (разом із Мстиславом Глібовичем) поїхав до Угорщини, намагаючись сватати дочку угорського короля Бели IV Анну за свого сина Ростислава (невдало), потім до Польщі до Конрада Мазовецького.

Вже навесні 1240 року, після розорення монголами дніпровського лівобережжя, Угедей приймає рішення[5] про відкликання Мунке і Гуюка із західного походу.

П'ятий етап (1240–1242)[ред.ред. код]

Взяття Києва монголами у 1240 році. Мініатюра з руського літопису
Битва під Легніцею. Мініатюра XIV ст.

Навесні 1240 року корпус під предводительством Букдая було відряджено у напрямку на Дербент на допомогу монгольським військам. що діяли в Закавказзі. Решта сил, повторно поповнились за рахунок половців та поволзьких народів, почали похід на володіння Данила Галицького, дорогою розгромивши Поросся — область залежних від київських князів Чорних Клобуків.

Данило Галицький поїхав до Угорщини, намагаючись сватати дочку угорського короля Бели IV Констанцію за свого сина Льва (невдало). За повідомленням Іпатіївського літопису, Данило

« ...повернувся від короля, й приїхав до Синеволодського, у монастир святої Богородиці...й повернувся назад до Угрів, бо не міг пройти у Руську землю, оскільки мало з ним було дружини.[9]  »

Брат Данила Василько Волинський поїхав у Польщу до Конрада Мазовецького.

У грудні 1240 року монгольське військо розорило Київ (6 грудня, після 3-місячної облоги), Ладижин, Кам'янець й Володимир-Волинський (Крем'янець монголам взяти не вдалось). 1241 р. монголи спустошили Новогрудок, Волковиськ, Слонім, Луцьк, Пінськ[10]. На Волині військо розділилось. Частина на чолі з Мунке і Гуюком повернулась до Монголії. У зв'язку з цим дослідники[11] вважають, що подальше просування на захід було здійснено Батиєм за власною ініціативою.

Дії північного корпусу[ред.ред. код]

Основні сили на чолі з Байдаром направились до Польщі. В січні 1241 року вони зайняли Люблін і Завіхост, розгромили малопольське ополчення під Турськом 13 лютого й захопили Сандомир. Краківські війська воєводи Владислава Клеменса і сандомирські — воєводи Пакослава і каштеляна Якуба Ратиборовича намагались закрити шлях на Краків, але були розбиті відповідно під Хмільником (Шидловце) 18 березня й під Торчком 19 березня. 22 березня монголи зайняли Краків, а потім Битом.

Частина монгольських військ з Волині через Дрогичин вторглись до Мазовії[12]. Прусський хронограф повідомляє також про набіг монголів на Пруссію[13].

На початку квітня монголи через Рацибуж й Ополе прорвались до Вроцлава. 9 квітня у битві під Леґніцею польсько-німецьке військо Генріха Благочестивого зазнало страшної поразки. Скориставшись загибеллю Генріха, Конрад Мазовецький зайняв Краків. Чеські війська на чолі з королем Вацлавом I на 1 день спізнились під Леґницю й були направлені до Лужиць напереріз ймовірному шляху монголів на захід. Крайнім західним пунктом просування корпусу Байдара став Майсен. Його поворот на південь припав на беззахисну Моравію, яку було спустошено у травні 1241 року.

Імператор Священної Римської імперії Фрідріх II Гогенштауфен, відлучений від церкви римським папою Григорієм IX у 1239 році[14], розіслав звернення до християнських правителів:

« Час повстати зі сну, відкрити очі духовні й тілесні. Вже сокира лежить при дереві, й по всьому світу розноситься звістка про ворога, який погрожує загибеллю всьому християнству. Вже давно ми чули про нього, але вважали небезпеку далекою, коли між нами було стільки хоробрих народів і князів. Але тепер, коли одні з цих князів загинули, а інших перетворено на рабів, тепер прийшла наша черга стати оплотом християнству проти злого ворога [7].  »

Судячи з усього, заклик мав необхідну дію, про що магістр ордену Храму у Франції Пон д'Обон написав молодому Людовику IX після вістей з Леґниці, але ще до подій при Шайо:

« Знайте, що татари розорили землю, що належить герцогу Генріху Польському, й убили його з великою кількістю його баронів, а також шістьома нашими братами <...> та п'ятистам нашими воїнами. Троє з наших врятувались, і знайте, що всі німецькі барони й духовенство, та всі з Угорщини прийняли хрест, щоб йти проти татар. І якщо вони будуть волею Бога переможені, чинити опір татарам буде нікому аж до вашої країни [15].  »

На монгольську вимогу про виявлення покірності імператор відповів, що як знавець соколиного полювання, він міг би стати сокольничим хана. Однак, попри ці заяви, він так і не вступив до боротьби з монголами, що можна пояснити[16] його стратегічним союзом з ними проти гвельфів, і навіть організував похід на Рим під час перебування монголів на кордонах південної Німеччини[14].

Дії південного корпусу[ред.ред. код]

Битва на річці Шайо. Мініатюра XIII ст.

Третя частина війська на чолі з самим Батиєм, Каданом і Субудаєм взяла Галич за три дні. Примітно у світлі відносин Данила з Белою IV виглядає порада взятого у полон монголами київського тисяцького Дмитра Батию:

« Не затримуйся в землі цій довго, час тобі на угрів вже йти. Якщо ж зволікати будеш, земля та сильна, зберуться на тебе й не пустять тебе в землю свою». Про то говорив йому, оскільки бачив землю Руську, що гине від нечестивого [9].  »
Фортеця Кліс (en), що пережила монгольську облогу 1242 року

Монголи вторглись до Угорщини двома маршрутами: через карпатські проходи Мункач та Унгвар. Корпус Кадана слідував більш південним маршрутом, через Молдавію (болоховські князі надали монгольській армії фураж й уникли розорення своїх земель) і Трансільванію, розоривши угорські міста Варадин, Арад, Перг, Єгрес, Темешвар. Після знищення армії угорського короля Бели IV на стоянці в битві на р. Шайо та його втечі під захист австрійського герцога Фрідріха II, закінчивши переслідування угорського війська у Пешті, корпус Кадана знову відділився від корпусу Батия, розорив Хорватію (було спалено Загреб). Після втечі Бели IV до Далмації, монголи під командуванням Кадана вийшли в березні 1242 року до фортеці Кліс (en), та не зумівши її взяти рушили далі, вийшовши в квітні 1242 року до Адріатики, монгольського останнього моря. Корпус Батия рухався північніше, розгромивши міста Банська Штявниця, Пуканець, КрупінаСловаччині), а також Опава, Бенешів, Пршерів, Литовел і Євичко (в Чехії), де наприкінці червня 1241 року з'єднався з корпусом Байдара, що подолав Карпати через прохід Яблунка. Передовий загін монголів вийшов до Відню.

Повернення на схід[ред.ред. код]

Грудень 1241 р. — помер хан Угедей, що частина дослідників вважає причиною повернення Батия на схід, з метою взяти участь в обранні нового хана. Однак, новий великий хан — Гуюк — був обраний лише на курултаї 1246 року, на який Батий з побоювань за свою долю не поїхав сам, а відправив молодших братів. С. М. Соловьйов пояснює повернення монголів на схід іншими причинами:

« ...вже татарам було відкрито шлях через Лузацькі долини до Ельби всередину Німеччини, як за день після Легницької битви перед ними явились полки чеського короля В’ячеслава. Татари не зважились вступити до повторної битви й пішли назад до Угорщини… Звідси того ж року вони намагались вторгнутись до Австрії, але тут перегородило їм шлях велике ополчення під командуванням короля чеського В’ячеслава, герцогів австрійського та каринтійського; татари знову не зважились вступити в битву й незабаром відлинули на схід. Західну Європу було врятовано [7].  »

Березень 1242 р. — почався зворотний рух монголів через Боснію, Сербію та Болгарію. Частину військ Батия було розбито військами болгарського царя Івана Асеня II.[17][18][19] Поразка монгольських військ мала великий позитивний відгук сучасників. Батий не зміг помститись за цю поразку, оскільки коли він повернувся наступного року Іван Асень II вже помер, на болгарському престолі правив його малолітній син з регентським урядом, і, не вступаючи до конфлікту, Болгарія погодилась сплачувати данину монголам.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Сокровенне сказання монголів.
  2. а б «Юань-ши»
  3. Лаврентіївський літопис. Стаття 6737.; Гагін І. О. Булгаро-монгольські війни першої половини XIII ст.
  4. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона, ст."Золота орда", Н.Веселовський
  5. а б в Рашид-Ад-Дін. Збірка літописів
  6. Аннали Уейверлейського монастиря на vostlit.info
  7. а б в Соловьйов С. М. Історія Росії з найдавніших часів
  8. «Світ історії. Руські землі у XIII–XV століттях», Греков І. Б., Шахмагонов Ф. Ф., «Молода Гвардія», М., 1988
  9. а б Життєпис Данила Галицького
  10. Inwazja mongolska. Spustoszone: Nowogródek, Wołkowysk, Słonim, Łuck i Pińsk. Na Śląsku Bitwa pod Legnicą (9.IV) i ogólna pożoga. Mongołowie wtargnęli też do Prus. … Syn sławnego wodza i nobila Glando Kambile (Kambilo) przyjmuje w Nowogrodzie Wielkim prawosławie przybierając imię Jan (Joann). [1]
  11. Єгоров В. Л. Історична географія Золотої Орди у XIII-XIV століттях. — М., 1985.
  12. Drohiczyn spalony (czy to przez Batu-chana, czy też Rusinów) zagarnął po ich odejściu Erdziwiłł, podobnie jak i złupione Grodno, Suraż, Drohiczyn, Brańsk, Bielsk (Podlaski). Dalsza wyprawa z Jaćwingami na Mazowsze już bez sukcesów, gdyż Gotard (syn Łukasza) wojsko potłukł i siedmiu nobili pojmał, za których dostał po 70 (wielokrotnie kwestionowana liczba) grzywien srebra od głowy. [2]
  13. Кулаков В. І. Прусський хронограф: бл. 63 р. н. е. — 1283 р.
  14. а б Енциклопедія для дітей, т.1 Всесвітня історія, Москва, Аванта+, 1993, стаття «Фрідріх II Гогенштауфен» ISBN 5-86529-003-7
  15. Джерело: Мельвіль М. Історія ордену Тамплієрів. СПб., 2003., стор. 194.
  16. Гумільов Л. М. Стародавня Русь і Великий степ
  17. Андреєв, Й. Българските ханове и царе (VII–XIV в.). Софія, 1987
  18. ЦАР ІВАН АСЕН II
  19. Chronique rimee de Philippe Mouskes, publie par le baron de Reiffenberg, II, Bruxelles 1838, ст. 30747—30762.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Збірка матеріалів з історії Золотої Орди Сокровенне сказання монголів Збірка літописів Рашид-ад-Діна Р. П. Храпачевський, Великий західний похід Чингізидів на болгар, Русь і Центральну Європу