Збірна Франції з регбі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Франція
Союз Французька федерація регбі-15
Неформальна назва півні
Емблема галльський півень
Тренери Франція Марк Льєвремон
Капітан Тьєррі Дюсотуар
Найбільше викликалися Фаб'єн Пелу (118)
Найкращий бомбардир Крістоф Ламезон (380)
Найбільше спроб Серж Бланко (38)
Форма
Змінна форма
Перша міжнародна
Франція Франція 8 — 38 Нова Зеландія Нова Зеландія
(1 січня 1906)
Найбільша перемога
Франція 99 — 7 Бразилія Бразилія
(2 червня 1974)
Найбільша поразка
Нова Зеландія Нова Зеландія 61 — 10 Франція Франція
(9 червня 2007)
Чемпіонати світу з регбі
Виступи 6
Найкращий результат фіналіст в 1987, 1999 та 2011 років

Збірна Франції з регбі (фр. Équipe de France de rugby à XV) — спортивна команда, яка представляє Францію в міжнародних змаганнях із регбі за правилами Регбійного союзу. Крім головної команди Францію предстваляють також резервний склад, який називається командою «А», молодіжна збірна, жіноча збірна тощо. Збірною Франції з регбі опікується Французька федерація регбі-15 (з 1919, до того з 1906 — Союз французьких спортивних товариств).

Свій перший тест-матч збірна Франції провела у 1906 проти збірної Нової Зеландії. З 1910 року вона бере участь в Турнірі шести націй (початково п'яти націй), 25 разів вигравала турнір, 9 разів здобувала великий шолом (станом на 2011). Вона тричі була фіналістом Кубка світу з регбі — на першому такому турнірі в 1987, в 1999 та в 2011. Збірна Франції — олімпійський чемпіон 1900 та двічі срібний медаліст Олімпіад.

Збірна Франції грає в триколірній червоно-синьо-білій формі. Її емблемою є галльський півень, а тому неофіційно її називають півнями. Свої домашні матчі збірна Франції проводить зазвичай на Стад де Франс. Як і збірна Франції з футболу головна регбійна команда країни практикує атакувальну гру, яку цінять любителі регбі в усьому світі.

Історія[ред.ред. код]

Перші роки регбі у Франції[ред.ред. код]

Регбі з'явилося в Франції у 1872 році завдяки англійським комерсантам, які заснували регбійний клуб у Гаврі[1].

Клуб Расен-Метро 92 в 1890-их

Перший міжнародний регбійний матч відбувся у 1871 між збірними Шотландії та Англії[2][3], але французи чекали на свою першу гру ще 35 років. Вперше національна збірна була сформована для гри в Англії проти команди Civil Service Athletic Club[4]. Вона повністю складалася із гравців команди Расінг. У присутності 10 000 глядачів французька команда програла 0-2. Наступного дня вона грала з ФК Річмонд, підсиленого двома гравцями з інших клубів і знову програла 3-9. 6 квітня 1896 французька репрезентація грала з командою з Едінбурга. Гра відбувлася наступного дня після фіналу чемпіонату Франції, в якому грали 12 французьких гравців. 21 листопада 1986 Луї Доде опублікував у газеті Sports Athlétiques заклик сформувати офіційну національну команду.

Команда, що складалася з гравців трьох паризьких клубів (Расінг, Стад Франсе та Космополітен) грала в олімпійському турнірі 1900 року. Вона виграла спочатку в німецького клубу ФК Франкфурт 27-17, а потім у англійського Мослі Вондерерс 27-8, і стала олімпійським чемпіоном[5]. Фінальна гра відбулася в присутності 6 тисяч глядачів, що було найбільшим відвідуванням Олімпіади.

З 1902 по 1905 збірна Франції грала й програла матчі проти канадської команди (10-23), валлійського Свонсі (0-20), ірландської команди Бектів Рейнджерс (8-13).

1906—1914 : навчання[ред.ред. код]

Перший офіційний матч п'ятнадцятки, зібраної Французьким союзом спортивних товариств, відбувся 1 січня 1906 року. Супротивником була збірна Нової Зеландії, яка тоді здійснювала турне європейськими країнами. Місцем проведння гри був Парк де Пренс, на який зібралося 3 тисячі глядачів. Судив Луї Деде. Новозеландці здобули перемогу 38-8[6][7]. Честь вперше вивести команду на поле випала капітану Анрі Аману, він став першим «збірником» французького регбі[8]. До складу команди входили англієць Вільям Крайтон та американець Аллан Мур.

22 березня збірна Франції, вперше у триколірній формі (блакитні майки, білі кюлоти й червоні гетри), зустрілася зі збірною Англії на Парк де Пренс і програла 8-35. Рахунок був почесний, тож збірна Англії вирішила грати з французькою п'ятнадцяткою раз на рік. За їхнім прикладом подібно вчинили збірна Уельсу та збірна Ірландії[9].

Збірна Франції отримала право грати в Турнірі п'яти націй у 1910. Напередодні першої гри на вокзалі Парі-Сен-Лазар французів зібралося тільки чотирнадцять, і тоді тренер Шарль Бренню вирішив, щоб мати змогу розпочати турнір у повному складі, терміново залучити до команди паризького гравця Жое Андюрана[10]. Французи ще тільки вчилися грати, і в перші роки до 1914 завжди займали останні місця за винятком турніру 1911, в якому вони випередили збірну Шотландії.

В проміжку між 1906 та 1914 роками збірна Франції зіграла 28 матчів і здобула єдину перемогу проти Шотландії 2 січня 1911 з рахунком 16-15[11][12]. Серед гравців цієї команди виділявся крайній П'єр Файо на прізвисько Автобус. Він здійснив дві спроби і завадив шотландцям здійснити спробу за кілька секунд до кінця, переможного для Франції, матчу[13].

1919—1931 : прогрес[ред.ред. код]

Після Першої світової війни, 11 травня 1919 року, збірна Франції зустрілася зі збірною Нової Зеландії, яку тоді називали «ківі». Французи були близькі до перемоги, поступилися тільки 13-14. У наступні роки збірна прогресувала і виграла два матчі з чотирьох у Турнірах п'яти націй 1921 та 1931. Свою першу перемогу в гостях вона здобула 2 квітня 1920 у Дубліні. В тій грі команда під проводом капітана Філіппа Струсіано виграла чисто 15-7, здійснивши п'ять спроб.

Вона грала в регбійному турнірі Олімпіади 1920, де крім неї була ще тільки одна команда — збірна США. Єдиний матч відбувся в Анвері, й перемогли в ньому американці 8-0, а збірна Франції отримала срібні медалі[14]. Через кілька тижнів збірна Франції взяла реванш, вигравши в Парижі 14-6.

Ці дві команди зустрілися в фіналі наступної Олімпіади, що проходив у Парижі. Збірна США знову здобула золоті медалі, вигравши переконливо 17-3. Ця перемога США стала останньою в олімпійській історії регбі — гра була виключена з програми Олімпіад, і повернеться в неї тільки з 2016 року в своєму варіанті регбі-7.

У проміжок часу між 1920 та 1930 роками збірна Франції зіграла 50 матчів і виграла 13 з них. Вона, принаймні, одного разу виграла у всіх провідних європейських збірних, але програла зі значним рахунком збірній Нової Зеландії у січі 1925 року. Загалом, команда прогресувала й вийшла на рівень найкращих у світі[15]. Одна з цих перемог, 2 квітня 1927, мала особливе значення, оскільки це була перша перемога над англійцями. Доти збіна Франції програла 15 з 16 зустрічей з ними, і тільки раз, у 1922 році, зіграла внічию. Капітаном збірної в тому переможному матчі був Адольф Жореґі. Наступного року, 9 квітня, він очолював команду в ще одному історичному матчі — перемозі над Уельсом 8-3.

1932—1939 : виключення з Турніру[ред.ред. код]

Збірна Франції була виключена з Турніру п'яти націй у 1931 на основі звинувачень у професіоналізмі й грубості[16]. Регбі за правилами Регбійного союзу зберігало статус любительського спорту аж до 1990-их, оскільки вважалося спортом вищих класів, на відміну від пролетарського регбі за правилами Регбійної ліги (регбіліг). На початку 30-их років французьких регбістів стали звинувачувати в тому, що вони отримують гроші за матчі, та що французькі клубні команди перекуповують гравців одна в іншої. Крім того, гра збірної Франції тих часів відзначалася особливою грубістю на полі й заворушеннями за його межами. Особливо брутальною була гра зі збірною Уельсу 1930 року, в якій чимало гравців отримало травми, а на трибунах була велика тиснява. Ще понад 20 тисяч вболівальників не змогли потрапити на стадіон[17].

Більшість французьких регбійних клубів теж виступили проти професіоналізму гравців найбагатших команд. У грудні 1930 вони відокремилися від Федерації й заснували Французький союз любительського регбі[18]. Союз відмовлявся відпускати своїх гравців у збірну, що суттєво ослабило силу команди.

Упродовж цього періоду збірна Франції зустрічалася тільки з командами, що значно поступалися британським збірним: збірними Італії, Німеччини та Румунії[19].

Францію знову допустили до гри в Турнірі у 1939 після того, як Французька федерація знайшла в 1932 спільну мову з командами, що відкололися від неї. Потім Турнір не проводився через Другу світову війну, і відновився лише у 1947.

1945—1958 : розділені чемпіонства[ред.ред. код]

Після Другої світвої війни збірна Франції (les Bleus) відновила міжнародні виступи матчем проти Уельсу 22 грудня 1945 року. Того ж року вона зіграла матч проти команди британської армії у січні і проти Британських левів у квітні[20].

У проміжок між 1945 та 1950 роками французи зіграли 26 матчі, вигравши 14 з них. У 1950-их до 1958 баланс виграшів і програшів теж був додатнім: 30 перемог у 49 матчах[21]. 21 лютого 1948 збірна Франції вперше виграла в Уельсу в гостях, в Свонсі, з рахунком 11-3. Робер Соро отримав після того матчу прізвисько Лев зі Свонсі[22]. Місяцем раніше французи здійснили в Парижі ще одну історичну перемогу — над збірною Австралії.

24 лютого 1951 французи на чолі з капітаном Ґі Баске вперше перемогли збірну Англії на Твікенгемі (11-3). Англійці були останніми в Турнірі п'яти націй, кого Франція не могла здолати на виїзді[23].

У 1952 збірній Франції знову загрожувало виключення з Тірніру п'яти націй. На думку британців у французькому регбі продовжував процвітати професіоналізм, що означало плата за переходи в команду та за гру, матеріальне заохочення за виграші[24]. Щоб запобігти виключенню Французька федерація регбі пообіцяла відмінити чемпіонат і склала перелік гравців, винних у професіоналізмі. Серед цих гравців були Жан Доже, Робер Соро та Моріс Сіман. Виключенню команди з туніру вдалося запобігти, але чеміонат Франції все ж відбувся через тиск більшості французьких регбійних клубів[25].

Збірна Франції поділила[26] перші місця в Турнірах п'яти націй 1954 та 1955 років, у першому випадку з Англією та Уельсом, у другому — з Уельсом.

Французька п'ятнадцятка вперше виграла у All Blacks 15 лютого 1954[27][28]. Жан Пра, капітан команди, здобув вирішальні три очки в тій грі. Він також очолював збірну, коли вона вдруге переграла Англію на Твікенгемі. Після того, як його досягнення за кар'єру були урочисто відсвятковані у Уельсі, англійський журналіст назвав його містером Регбі[29].

16 серпня 1958 року збірна Франції вперше перемогла, з рахунком 9-5, Спрінгбокс на стадіоні Елліс-Парк у Йоганесбурзі. Команду очолював «доктор Сутичка» Люсьєн Міяс[30][31]. Хоча турне команди Південною Африкою було ускладене відсутністю багатьох повідних гравців, воно вийшло надзвичайно успішним, оскільки з першої гри, яка закінчилася нічиєю 3-3, збірна продемонструвала, що може змагатися з найкращими командами світу. Цей успіх був предвісником ще більшого успіху в Турнірі п'яти націй наступного року.

1959—1970 : перша сольна перемога й великий шолом[ред.ред. код]

Продовжуючи успіх південноафриканського турне 1958 року, збірна Франція вперше здобула звання одноосібного чемпіона Турніру п'яти націй 1959. До цього успіху її привів Люсьєн Міяс.

Франція знову розділила звання чемпіона з Англією наступного року. Кожна з команд виграла тричі, а матч між ними завершився внічию. У 1961 збірна знову не знала поразок, тричі виграла із один раз зіграла в нічию, у 1962 — три перемоги і програш Уельсу 0-3.

Серед гравців, які принесли збірній ці перші успіхи в Турнірі п'яти націй Альфред Рок, Амеде Доменек, Люсьєн Міяс, Франсуа Монкла, Мішель Крост («Монгол»), Мішель Селая, Андре Боніфас та Ґі Боніфас, Крістіан Дарруй та П'єр Албаладежо.

Наступна виграшна серія відбулася в сезонах 1967 та 1968[32], 1970. Між цими двома французькими серіями в Турнірі домінували валлійці. Вони виграли в ті роки чотири рази. Ґі Камбараберо був головним будівничим перемог 1967 та 1968 років, здобувши 49 з 67 очок Франції.

За цей проміжок Франція виграла 52 з 93 матчів, що становить 56 %[33][34]. Найбільшим успіхом був перший великий шолом у сезоні 1968. Капітаном тієї команди був Крістіан Каррер, а до її складу входили такі гравці як Бенуа Доґа, Вальтер Спангеро, П'єр Вільпре та брати Камбераберо[35]. Результату добився практично не один склад, а майже два, оскільки збірна використала в турнірі 1968 року 28 гравців.

Незважаючи на загалом гарні результати, французькій п'ятнадцятці ніяк не вдавалося перемогти All Blacks. З 1961 по 1958 рік французи зустрічалися з новозеландцями 8 разів, і новозеландці 8 разів перемагали. Баланс збірної Франції проти команди Південної Африки в цей період теж від'ємний: 4 поразки (з яких дві дома), дві перемоги та нічия. Французам довелося задовільнитися тим, що вони двічі перемогли Спріргбокс на їхньому полі, в 1964 з рахунком 8-6[36] та в 1967 на Елліс-Парк з рахунком 19-14[37].

З Австралією Франція в цей проміжок часу грала тільки три рази, двічі перемігши Волабіз і програвши одни матч з різницею в одне очко в серпні 1968 в Сіднеї.

1971—1980 : другий великий шолом і суперництво з валлійцями[ред.ред. код]

Франція розділила чемпіонство в Турнірі п'яти націй 1973, який всі команди завершили з однаковою кількістю очок, і здобула великий шолом у Турнірі 1977[38], але в цей період домінувала збірна Уельсу, яка виграла його п'ять разів. Співвідношення виграшів і поразок між двома збірними за цей період беззаперечно на користь валлійців: шість перемог, три поразки і одна нічия. У матчах між збірними Франції та Уельсу виділялися яскраві індивідуальності видатних гравців, таких як валлійці Беррі Джон, Ґарет Едвардс, Джон Пітер Ріс Вільямс, Джон Тейлор і Джерард Девіс, та французи: Жан-П'єр Рів, Клод Дурт, Жан-П'єр Люкс, Жо Мазо, Жан Трійо та Жан-Мішель Аґірр. Ці команди боролися за перемогу в Турнірі 1976 року і водночас за великий шолом на Армз-Парк у Кардіффі. Гра була дуже напруженою й завершилася перемогою валлійців 19-13. Незважаючи на таку невдачу, цей турнір продемонстрував силу французької п'ятнадцятки із надпотужною сутичкою, до складу якої входили Жан-П'єр Бастья, Жан-Франсуа Ембернон, Мішель Пальм'є, Жерар Шоллі та Робер Папарамборд. Ці ж команди грали за перемогу в Турнірі 1978 року, і знову на кону був великий шолом, і знову валлійці перемогли.

Капітаном команди, яка здобула великий шолом у 1977 році, був Жак Фуру. Разом із Жаном-П'єром Роме вони утворювали зразкову пару півзахисників. За чотири виграні гри турніру збірна Франції не дозволила супротивникам здійснити жодної спроби. Спочатку вони перемогли Уельс 16-9, потім у важкій грі на Твікенгемі англійців 4-3, а тому дві перемоги проти шотландців та ірландців забезпечили їм великий шолом[39].

За десятиліття «блакитні» виграли 41 з 77 матчів (53 %). Ця статистика наче посередня, але за нею приховується той факт, що команда виборола великий шолом у 1977 та мала позитивний баланс проти найкращої команди світу — All Blacks. З 1973 по 1979 французи грали з новозеландцями п'ять разів, тричі виграли й двічі поступилися. Перемога 24-19, здобута 14 липня 1979 на Еден-Парк в Окленді залишиться в пам'яті завдяки стилю[40][41]. Блакитні здійснили чотири спроби проти двох новозеландських і вперше в історії отримали перемогу в Новій Зеландії.

Спрінгбокс, проте, виграли за це десятиліття 6 із 7 матчів проти французів, а сьома гра завершилася внічию. Проти Волабіз Франція виграла чотири з шести матчів, і тільки один програла, в Тулузі в 1971.

1981—1989 : десятиліття Фуру[ред.ред. код]

1980-ті стали славетними часами для збірної Франції на чолі з ембематичним тренером Жаком Фуру. Вона виграла 6 Турнірів п'яти націй: у 1981[42], 1983 (розділила з ірландцями), 1986 (розділила з шотландцями), 1987[43], 1988 (розділила з валлійцями) та 1989. При цьому збірна двічі здійснювала великий шолом: у 1981 та 1987 роках. Окрім сезону 1982, французи щороку завершували турнір на одному з двох чільних місць.

Великий шолом 1981 знову підкорився у важкій боротьбі завдяки. спочатку перемозі над Уельсом у Парижі, а потім успіхом проти англійців, які здійснили великий шолом попереднього року, на Твітенгемі. Капітан «блакитних» Жан-П'єр Рів здобув тоді прізвисько «Золота каска» (шолом), яке підкреслювало його значення в успіху команди. Свій внесок у перемогу зробили ще 18 гравців, зокрема Робер Папарамборд, Ролан Бертранн та Гі Лапорт.

Упродовж цього десятиліття французи програли чотири гри шотландцям, які здійснили великий шолом у 1984 і набрали однакову кількість очок із Францією у 1986. Хоча в 1985 французи не знали поразок (2 перемоги та 2 нічиї), вони не змогли виграти, бо ірландці виграли 3 гри і тільки одну зіграли внічию.

«Блакитні» знову здійснили великий шолом у 1987. Тоді капітаном команди був Даніель Дюброка. Після перемоги над Уельсом 16-9, спроба Філіппа Селла, що розпочалася за 80 метрів до залікового поля, дозволила французькій п'ятнадцятці здолати Англію на Твітенгемі, потім чотири спроби, три з яких на рахунку Еріка Бонневаля, дали французам перемогу на Парк де Пренс. Ерік Бонневаль повторив у тій грі рекорди Мішеля Кроста та Крістіана Дарруя. Нарешті, вирішальну перемогу французи отримали на ірландцями на Лесдаун-Роуд 19-13. Дві спроби в тій грі на рахунку Еріка Шама.

Десятиліття закінчилося ще однією, шостою, перемогою в Турнірі, що стала успіхом Сержа Бланко та П'єра Барбізьє.

За цей період Франція зіграла 77 матчів, здобула 47 перемог, що становить 61 %[44]. Вісім поразок «блакитні» зазнали від All Blacks, перемігши їх тільки двічі. All Blacks справедливо стали володарями першого Кубка світу в 1987.

Краще співвідношення виграшів та програшів було з австралійцями: 3 перемоги, 4 поразки і одна нічия. Одна з перемог дозволила збірній Франції потрапити до фіналу Кубка світу 1987. Перший тайм французи програли 6-9 і поступалися впродовж більшої частини гри, але зуміли виграти 30-24, здійснивши 4 спроби[45]. «Блакитні» не змогли повторити цей подвиг у фіналі й All Blacks розтрощили їх 29-9[46].

1990—2001 : суперництво з англійцями[ред.ред. код]

У 1990-тих в євпропейському регбі домінували англійці. Вони виграли 6 Турнірів п'яти націй і 3 великих шоломи, але французи підтримували високий рівень і змагалися із Англією за званння найкращої європейської команди: виграли три турніри у 1993, 1997 (перемігши англійців у гостях) та 1998. Останні два виграші були водночас великими шоломами. Команду виводили на поле капітани Абделатіф Беназзі та Рафаель Ібанес. Серед яскравих гравців десятиліття Філіпп Сент-Андре, Олів'є Мань, Тома Кастенєд (малий Боні) та Жан-Люк Садурні. Тренерами були Даніель Дюброка та Жан Трійо (190—1991), П'єр Беббізьє (1991—1995), Жан-Клод Скрела (1995—1999) та Бернар Лапорт (1999—2007).

Філіпп Сент-Андре завершив дуже красиву комбінацію в грі з англійцями в Турнірі 1991 року. Комбінацію розпочав Серж Бланко з власного залікового поля і французи пройшли через все поле — 100 метрів. Ця спроба вважається найкращою спробою всіх Турнірів п'яти націй[47].

У Кубку світу 1991 Франція виступила вкрай невдало — вони програли у чвертьфіналі англійцям і вибули зі змагань. Реванш вдалося здобути в 1995 у грі за третє місце.

У 1993 Франція вперше виборола звання чемпіона Європи з регбі, яке стали отримувати переможці Турніру п'яти націй.

У турнірі п'яти націй 1997 французи знову здійснили великий шолом. Це був перший рік епохи Жан-Клода Скрела. Почалося все з перемоги в Дубліні, в якій Давід Вендітті здійснив три спроби. Потім була перемога завдяки зусиллям Крістофа Лемезона на Твітенгемі 23-20, програючи 6-20. Завершився турнір того року впевненим виграшем у Парижі над шотландцями 47-20.

Наступного року Франція здіснила другий великий шолом поспіль. Шлях до цього відкрили пермоги над англійцями на Стад-де-Франс та важкий домашній виграш 18-16 над ірландцями. Найкращими французькими бомбардирами були Крістоф Ламезон, Філіпп Берна-Салль та Тома Кастенєд.

Збірна стала фіналістом Кубка світу 1999, здобувши у півфіналі неймовірну перемогу над All Blacks 43-31[48][49]. У фіналі «блакитних» розбила збірна Австралії 35-12[50], однак це було повторенням результату 1987 року.

У 1990—2001 збірна Франція провела 133 міжнародних матчі і здобула 83 перемоги[51], що становить 62 % і приблизно дорівнює рівню попереднього десятиліття, незважаючи на катастрофічний 1990 рік — три перемоги в десяти матчах.

Співвідношення виграшів і програшів із All Blacks доволі рівне, 4 проти 5, і, понад усе, французи перемогли новозеландців у півфіналі чемпіонату світу. Один із виграшів, 3 липня 1994 року на Еден-Парк, залишиться в анналах збірної Франції. Програючи 17-20 незадовго до кінця матчу, франузи здійснили спробу, яку розпочали майже від свого залікового поля і продовжили через усе поле низкою пасів. В атаці брало участь багато гравців. Новозеландські журналісти назвали цю спробу «спробою століття», а французькі «спробою на іншому кінці світу»[52][53].

Баланс збірної Франції зі Спрінгбокс теж від'ємний — три перемоги і сім поразок, одна з яких, з рахунком 15-19 у півфіналі Кубку світу 1995[54], який Спрінгбокс, граючи вдома, виграли. Французам не вистачило до перемоги в півфіналі лише трішки, бо в кінці гри, Абделатіф Беназзі пробився через захист, але на залитому водою полі послизнувся в кількох сантиметрах до залікової лінії.

«Блакитні» погано грали проти австралійців, які виграли вісім із десяти ігор, зокрема гру в фіналі Кубка світу 1999. У цей період Волабіз були потужною командою й стали чемпіонами в 1991 та 1999 роках.

2002—2007 : кінець ери Лапорта[ред.ред. код]

Франція-Ірландія в Турнірі 2006 : французька сутичка готується звільнити м'яч для N°9 Жана-Батіста Еліссальда

Нове століття розпочалося для збірної Франції добре — вона виграла Турнір шести націй 2002, 2004, 2006 та 2007. У 2002 та 2004 були великими шоломами. Команду виводили на поле капітани Фаб'ян Пелу, Фаб'ян Гальтьє, Олів'є Мань та Рафаель Ібанес. Тренував команду з 1999 до закінчення Кубка світу 2007 Бернар Лапорт.

Великий шолом 2002 року було здобуто в Турнірі шести націй — до змагання долучилася збірна Італії. Після перемоги над італійцями й виграшу в рівній грі 37-33 проти Уельсу на Міленіумі, вирішальною знову стала гра з англійцями: «блакитні» виграли 20-15, а потім затвердили успіх перемогами над іншими британськими командами.

Кубок світу 2003 Франція завершила на четвертому місці, програвши у півфіналі Англії 7-24. Усі 24 очки для Англії здобув Джонні Вілкінсон. Англія стала чемпіоном світу, вигравши в фіналі у Волабіз 20-17.

Великий шолом Турніру шести націй 2004 року став восьмим в історії збірної Фрації. Успіх команди капітана Фаб'яна Пелу прийшов завдяки перемозі над валлійцями на Міленіумі 29-22 та виграшу в чемпіонів світу англійців 24-21 на Стад де Франс у матчі, що був справжнім фіналом турніру. Матч зібрав на стадіоні 79 900 глядачів і 9 мільйонів телеглядачів перед екранами[55].

З 2002 по 2006 «блакитні» виграли 38 з 62 ігор, що становить 61 %[56].

Баланс французької команди проти All Blacks знову від'ємний. Французи програли 5 матчів поспіль, зокрема гру в малому фіналі Кубка світу 2003, і один матч звели до нічиєї. Остання на той час перемога над новозеландцями 42-33 припадала на 10 листопада 2000 року. У шести матчах проти Springboks Франція здобула дві перемоги, один раз програла й один раз зіргала внічию. Волабіз виграли у Франції тричі, два рази програли, й одна гра завершилася внічию.

В Турнірі 2007 французи спочатку виграли в італійців у Римі 39-3, потім в ірландціа на Корк-Парк 20-17, але програли англійцям на Твікенгемі 18-26. Перемога над шотландями на Стад де Франс 46-19 дозволила команді опередити ірландців за різницею ігрових очок.

Франція була господарем Кубка світу 2007, але її збірна розчарувала — тільки четверте місце, програш Англії в півфіналі й аргентинцям у матчі за третє місце. Єдиним світлим спогадом для французів від Кубка залишиться перемога над All Blacks у чвертьфіналі.

2008- : Льєвремон[ред.ред. код]

Після Кубка світу тренером збірної Франції замість Бернара Лапорта було призначено Марка Льєвремона. Він вибрав собі в помічники Еміля Нтамака як відповідально за задню лінію та Дідьє Ретьєра за передню лінію[57].

Турнір шести націй 2008 Франція завершила на третьому місці, програвши англійцям та валлійцям. У літнє турне в Австралію французи поїхали без гравців-фіналістів чемпіонату Франції[58] і програли розгромно 34-13 та 40-10.

У 2009 знову трете місце в Турнірі шести націй. У червні команда поїхала в Океанію, й виграла першу гру проти All Blacks 27-22, вперше з 1994. Програш із меншою різницею у Веллінгтоні 10-14 дозволив Франції вперше виграти кубок Дейва Ґаллагера[59]. Потім збірна програла у Сіднеї Австралії. Під час осіннього турне вона перемогла 20-13 нових чемпіонів світу, збірну Південної Африки, та збірну Самоа, але зрову провалилася в грі з All Balcks 12-39.

Свій дев'ятий великий шолом збірна Франції здійснила в 2010 році. Цьому успіху вони великою мірою завдячують сильній сутичці на чолі з Морганом Парра. Він записав на свій рахунок 61 очко, і розділив звання найкращого бомбардира з валлійцем Стівеном Джонсом. Його оголосили кандидатом на звання найкращого гравця Турніру 2010[60] але в підсумку він поступився ірландцю Томмі Боу[61].

Літнє турне не вдалося. Програш Південній Афринці був ганьбою, а поразка від Аргентини змусила забути успіх у Турнірі шести націй. Восени збірна програла Австралії 16-59. Це була найгірша домашня поразка команди за всю історію. У цій грі Волабіз застосували тактику індивідуальних проходів на зразок гри в регбі-13.

Франція втратила звання чемпіона Турніру 6 націй у 2011 році. Вигравши спочатку в шотландців та ірландців, французи провалили гру з ангійцями, а потім отримали поразку від італійців, що стала першою в історії ігор між цими двома командами. Перемога в п'ятій грі над валлійцями дозовлила збірній фінішувати на другомому місці.

Символи збірної Франції[ред.ред. код]

До 1912 майка збірної Франції не була блакитною і на ній ще не було півня. Вона була білою із зобварженням двох кілець: червоного й синього. Це була емблема Союзу французьких спортивних товариств, під чиєю егідою виступала збірна. Переплетені кільця послужили праобразом олімпійської емблеми, запропонованої П'єром де Кубертеном у 1913[62]. Кубертен був генеральним сектетарем Союзу спортивних товариств. Загалом, емблема відображала три кольори французького прапора[63].

Півень на блакитній майці збірної Франції.

Після першої перемоги збірної Франції над Шотландією в 1911, Марсель Коммюно, капітан команди, наполіг на тому, щоб гравці мали на своїй формі галльського півня — символ Франції[64]. Ще в 1910 році французький футболіст Жан Рігаль вийшов з такою емблемою проти збірної Італії, а потім подарував її національному музею спорту[63]. Півень став символом Франції дуже давно, ще коли стародавні римляни помітили, що слова півень та галльський латинською мовою вимовляються однаково gallus. Прізвисько утвердилося, французам воно подобалося, бо півень істота горда, бойова й часто агресивна. За кілька хвилин до кінця гри проти англійців у шістдесятих, коли Франція вела 13-12, але їй було важко, стовп Арнальдо Груарен закликав до почуття гідності своїх товаришів: «Гой! На грудях у нас півень! Це не цесарка! Тож співайте!»[65].

Символ збірної Франції з регбі здобув велику популярність. Його перейняли французькі олімпійці, які брали участь в Олімпіаді 1920. На їхній емблемі півень сидів на олімпійських кільцях[66]. Півень став логотипом Національного олімпійського комітету. Правила МОК зобов'язують національні комітети мати емблему, яка асоціювалася б з національними символами, кольорами прапора та олімпійськими кільцями. Відповідно, французьких спортсменів часто називають «півнями», а вболівальники збірної Франції з регбі нерідко приносять на стадіон живого півня.

З початку 20 століття збірна Франції грає в майках блакитного кольору, білих шортах та червоних гетрах. З цим пов'язана інша назва команди — «блакитні» (les Bleus). Такий вибір поставив проблему перед шотланцями — їм довелося відмовитися від традиційного морського блакитного кольору в домашніх матчах. Відповідно, французам також доводиться грати домашні матчі проти команд із традиційним блакитним кольором (Шотландії, Італії, Самоа…) в білих майках.

В перше десятиліття 21 століття, кольори збірної змінилися. У 2003 шорти стали блакитними, у 2007 королівський блакитний колір став темнішим, синіми стали також і гетри, тож команда стала грати в синьому з ніг до голови. У 2009 збірна знову повернулася до традиційного трикольору, але майка залишилася темнішого синього кольору.

Форму для збірної Франції з регбі постачає американська компанія Nike.

Селекція і тренування[ред.ред. код]

Зліва направо: Орельян Ружері, Фаб'ян Пелу та Пітер де Вільєр в грі з Ірландією у 2006

Відбір гравців[ред.ред. код]

Збірна Франції складається із гравців, відібраних селекціонерами, тренерами й менеджером команди. З 2007 команду тренує Марк Льєвремон, а Жо Мазо є її менеджером з 1995[67]. Менеджер є гловою селекційного комітету, він збирає інформацію про кандидатури гравців і представляє її тренеру, який приймає остаточне рішення[68]. Зазвичай приблизно за один-два тижні до міжнародного матчу визначається список із 22 гравців. Той склад, що вийде на поле називається за кілька днів до гри в залежності від форми й фізичного стану кандидатів. Для участі в Турнірі шести націй вибирають 40 гравців на весь турнір[69].

Перед Кубком світу з регбі список гравців оголошується за багато місяців наперед, потім при наближенні першого матчу він зменшується, але зберігає більше одного гравця на позицію, враховуючи необхідність проведенення багатьох матчів упродовж всього кількох днів. У Кубку світу 2003 взали участь тридцять французьких гравців, кожен із яких виходив на поле принаймні раз, і тільки шість гравців грали в кожному матчі.

Гравець має право бути відібраним у збірну Франції, якщо він виступав за одну з команд чемпіонату Франції впродвож принаймні трьох місяців, і не грав за жодну іншу збірну. Останнє правило зараз витримується строго, хоча в минулому команди південної півкулі його часто нарушали. Ці правила дозволяють грати за збірну Франції громадянам інших країн. Чимало гравців інших національностей ним користалися: південноафриканці Ерік Мелвіль, Пітер де Вільєрс та Браян Лібенберґ, новозеландець Тоні Марш. Збірна Франції, яка зустрічалася у 1906 з Новою Зеландією, мала у своєму складі двох чужоземців: англійців Вільяма Крайтона та Аллана Мура.

Здебільшого в збірну запрошуються гравці чемпіонату Франції, на відміну від збірної Франції з футболу. Однак, деякі гравці грають в англійському чемпіонаті, яка наприклад Рафаель Ібанес, або Себастьян Шабаль.

Відібрані до збірної гравці не можуть відмовитися, крім випадків травм чи хвороби. Через це у французької федерації виникають конфліктні ситуації з клубами, оскільки ті втрачають гравців, необхідних у чемпіонаті. Регбійні чемпіонати не роблять перерв на ігри збірних, навіть у випадку Турніру шести націй чи Кубка світу.

Поточний склад[ред.ред. код]

У списку вказані гравці, викликані в збірну на Турнір шести націй 2011, що проходив з 4 лютого по 19 березня 2011.

Символ * означає граця, який вибув через травму.
Позначення ** означає, що гравець викликаний на заміну.

Передня лінія[ред.ред. код]

Гравець Позиція Клуб
Ґілем Ґірадо Гак Франція Перпіньян
Вільям Серва Франція Тулуза
Димитрій Шажевський Франція Париж
Тома Домінго Стовп Франція Клермон-Овернь
Люк Дюкалкон Франція Кастр Олімпік
Сільвен Марконне Франція Біарріц Олімпік
Ніколя Ма Франція Перпіньян
Ліонель Налле Замок Франція Расен Метро 92
Паскаль Папе Франція Стад Франсе
Жульєн П'єр Франція Клермон-Овернь
Жером Тіон Франція Біарріц Олімпік
Жульєн Боннер Фланкер Франція Клермон-Овернь
Тьєррі Дюсотуар (капітан) Франція Стад Тулузен
Александр Лапандрі Франція Клермон-Овернь
Фюлжанс Уедраоґо Франція Мопельє Еро Регбі
Себастьян Шабаль Номер 8 Франція Расен Метро 92
Іманоль Арінордокі Франція Біарріц Олімпік

Задня лінія[ред.ред. код]

Гравець Позиція Клуб
Морган Парра Півзахисник сутички Франція Клермон-Овернь
Жульєн Тома** Франція Монпельє Еро Регбі
Дімітрі Яшвілі Франція Біарріц Олімпік
Давид Скрела Флайхав Франція Стад Тулузен
Дам'єн Трай Франція Біарріц Олімпік
Франсуа Трен-Дюк Франція Монпельє Еро Регбі
Яннік Жозьон Центр Франція Стад Тулузен
Давид Марті Франція Перпіньян
Максим Мермоз * Франція Перпіньян
Орельєн Ружрі Франція Клермон-Овернь
Венсан Клерк Крайній Франція Стад Тулузен
Йоанн Юґе Франція Авірон байонне
Алексіс Паліссон Франція Брів
Максим Медар Захисник Франція Стад Тулузен
Клеман Пуатрено Франція Стад Тулузен

Тренувальна база[ред.ред. код]

До кожної гри команда готується в Національному регбійному центрі в Ліна-Маркуссі, де для цього є всі необхідні умови: тренувальні поля (одне крите), атлетична зала, амфітеатр, помешкання та басейн.

Підготовка проходить під керівництвом тренера збірної, якому допомагає інший персонал, зокрема відповідальний за фізичну підготовку, лікар, кінезітерапевт, тренери передньої та задньої ліній, суддя, спеціаліст із гри в захисті та тренер із ударів.

Тренери[ред.ред. код]

В таблиці наведений список тренерів збірної Франції за період з 1963 року. До того часу збірна не мала тренера в строгому сенсі. Роль тренера виконував капітан команди.

З 1976 по 1979 у збірній домінувала сильна особистість тодішнього капітана Жака Фуру, який відігравав важливу роль у виборі гравців та тактики. Йому збірна звадячує утворенням надпотужної сутички, що переважала супротивників у 1977, році другого великого шолома «блакитних». Фуру тоді отримав прізвисько «маленького капрала» — низький зріст не заважав йому диригувати енергійними діями стальної сутички. У 1978 він пішов із збірної через незгоду з голоовою селекційного комітету Елі Пебером, але повернувся через два роки в якості тренера. Він обіймав цю посаду з 1981 по 1990. Йому належала вся повнота влади: тренера й селекцііонера, звідки нове прізвисько — «малий Наполеон»[70]. Упродовж цього періоду збірна Франції вигравала Турнір п'яти націй шість разів, двічі здійснювала великий шолом і стала фіналістом Кубка світу.

Тренер Період
Жан Пра 1963 — 1967
Фернан Казенав 1968 — 1972
Жан Декло 1973 −1980
Жак Фуру 1981 — 1990
Даніель Дюброка 1990 — 1991
П'єр Бербізьє 1991 — 1995
Жан-Клод Скрела 1995 — 1999
Бернар Лапорт 1999 — 2007
Марк Льєвремон з 2007

Пізніше Жак Фуру виконував важливу роль у Французькій федерації регбі: був її віце-президентом при Альбері Феррассі, але потім, після спроби стати президентом, попав у немилість. Після періоду міжцарства, впродовж якого посаду головного тренера займав колишній гравець Даніель Дюброка, збірну в грудні 1991 очолив інший гравець і колишній капітан П'єр Бербізьє. Він став тренером у 33 роки, що було рекордно молодим віком для будь-якого виду спорту в Франції[71].

Бербізьє утримував посаду до вересня 1995, коли його замінив Жан-Клод Скрела, також колишній гравець. У роботі йому допомагав з 1997 інший колишній гравець із Тулузи П'єр Вільпре. Їхня співпраця була плідною, оскільки збірна здійснила великий шолом у 1997 та 1998 роках і стала фіналістом Кубка світу 1999.

Бернар Лапорт став тренером-селекціонером команди після Кубка світу 1999. З ним Франція двічі здійснювала великий шолом: у 2002 та 2004 роках, виграла Турнір шести націй у 2006 та 2007, стала півфіналістом Кубка світу 2003. Він тісно співпрацював із менеджером Жо Мазо. Перед ними стояла мета підготувати команду найкраще до домашнього Кубка світу 2007.

Поточний тренерський склад[ред.ред. код]

Марк Льєвремон на півфіналі турніру Топ-14 29 травня 2009.

24 жовтня 2007 тренером збірної Франції було призначено Марка Льєвремона. Він обрав своїми помічниками Еміля Нтамака для задньої лінії та Дідьє Ретьєра для передньої[72]. Нові тренери вирішили скоротити персонал, але потім розшири його перед турне Австралією у 2008, залучивши до роботи спеціалістів з індивідуальної техніки, гри на ногах тощо. Значна частина персоналу, особливо медичного, була замінена. Так, лікарем та фізіотерапевтом команди стали Жан-Філіпп Аже та Жан-Мішель Гран, відповідно. Мішель Ріфф став остеопатом. До нового медичного песоналу мають претензії кілька клубів, зокрема Стад тулузен у зв'язку зі стовпом Бенуа Лекулем.

Роль тренера з фізичної підготовки доручена Жан-Люку Арно, який працював зі збірною в період підготовки до Кубка світу 2007. Щодо Жо Мазо та Давида Елліса, вони зберегли свої посади менеджера й спеціаліста із гри в захисті. Жан Дюньяш став главою делегації.

У травні 2008 збірна Франції отримала спеціаліста з гри на ногах. Ним став Ґонсало Кесада, колишній флайхав збірної Аргентини[73]. За майстерність (індивідуальну техніку) відповідає Тьєррі Жанечек, тренер збірної Франції з регбі-7.

Матчі[ред.ред. код]

Стадіони[ред.ред. код]

З 1906 по 1914 збірна Франції зіграла 10 ігор на Парк де Пренс, 4 гри на Стад олімпік Ів-дю-Мануар в Коломбі і один у Бордо на Стад Сент-Жермен. З 1920 по 1940 вона проводила більшість матчів, 30, у Коломбі, й лише 6 на Парк де Пренс. З 1945 по 1972 більшість домашніх ігор збірної проходили теж у Коломбі (загалом на стадіоні Ів-дю-Мануар з 1908 по 1972 відбулося 98 ігор[74]), потім, з 1973 команда грала на перебудованому Парк де Пренс.

З 1998 року збірна Франції грає матчі Турніру шести націй та більшість тест-матчів на Стад де Франс, але деякі ігри проходять в провінції: на Стад Жерлан у Ліоні, на Стад Велодром у Марселі, та Стадіумі в Тулузі тощо.

Здобутки[ред.ред. код]

Кубок світу (0) Турніри шести націй (25) Різні трофеї
  • 1987 : 2 віцечемпіони
  • 1991 : чвертьфінал
  • 1995 : 3 третє місце
  • 1999 : 2 віцечемпіони
  • 2003 : четверте місце
  • 2007 : четверте місце
  • 2011 : 2 віцечемпіони
  • Великі шоломи (9)
1968, 1977, 1981, 1987, 1997, 1998, 2002, 2004 та 2010.
  • Перемоги (17)
1959, 1961, 1962, 1967, 1968, 1977, 1981, 1987, 1989, 1993, 1997, 1998, 2002, 2004, 2006, 2007 та 2010.
  • Розділені перемоги (8)
1954, 1955, 1960, 1970, 1973, 1983, 1986 та 1988.
  • Малий шолом (2)
1960 та 1961.
  • Кубки Євростар (8)
2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2007 та 2010.
2009.
  • Кубок другого століття (3)
2001, 2004, 2005.
2007, 2008, 2009, 2010.
  • Латинський кубок (2)
1995 та 1997.
1955, 1979, 1983 та 1993.

Статистика[ред.ред. код]

Матчі[ред.ред. код]

Баланс виграшів і програшів[ред.ред. код]

Таблиця виводить баланс ігр проти всіх супротивників збірної Франції на 14 липня 2008[75].

Баланс виграшів і програшів від'ємний із п'ятьма збірними: Південної Африки, Англії, Австралії, Нової Зеландії та Уельсу, й додатній з Шотландією, Ірландією та Італією. Із дворазовими чемпіонами світу, австралійцями, баланс практично рівний.

Відставання збірної Франції щодо англійців було накопичене до 1960-тих, особливо до першого виграшу в 1927 році, але в період з 1970 по 2008 французи мали перевагу: 23 виграші, 21 програш і три нічиї. Протягом того періоду французи мали перевагу й над валлійцями: 27 виграшів та 15 програшів при одній нічиїй, над шотландцями: 28 перемог, 13 програшів при одній нічиїй, й, особливо, над ірландцями: 32 виграші, 3 нічиї, 8 поразок.

Супротивник
Число
матчів
Перемоги
Нічиї
Поразки
Здобуті
очки
Очки
супротивника
Відсоток
перемог
ПАР Південна Африка 36 10 6 20 531 709 27,77
Німеччина Німеччина 15 13 0 2 298 89 86,66
Англія Англія 93 36 7 50 1096 1364 38,7
Аргентина Аргентина 42 31 1 10 1020 631 73,80
Австралія Австралія 39 16 2 21 685 814 41,03
Канада Канада 7 6 0 1 228 82 85,71
Кот-д'Івуар Кот д'Івуар 1 1 0 0 54 18 100,00
Шотландія Шотландія 84 47 3 34 1163 999 55,95
США США 8 6 0 2 181 100 75
Фіджі Фіджі 7 7 0 0 264 81 100,00
Уельс Уельс 87 41 3 43 1258 1280 47,12
Грузія Грузія 1 1 0 0 64 7 100,00
IRFU flag.svg Ірландія 85 52 5 28 1327 921 61,17
Італія Італія 29 28 0 1 845 287 96,55
Японія Японія 2 2 0 0 81 47 100,00
600px Lions like.png Британські леви 1 0 0 1 16 27 0,00
Намібія Збірна Намібії з регбі 5 5 0 0 216 59 100,00
Нова Зеландія Нова Зеландія 49 12 1 36 638 1160 24,48
Океанія 1 1 0 0 42 17 100,00
Румунія Румунія 49 39 2 8 1275 451 79,59
Самоа Самоа 2 2 0 0 81 15 100,00
Чехословаччина Чехословаччина 2 2 0 0 47 9 100,00
Тонга Тонга 3 2 0 1 97 38 66,66
Зімбабве Зімбавбе 1 1 0 0 70 12 100,00
Разом 636 349 30 257 11.334 9.090 54,96
Інші команди (дата зустрічі)
Британська Армія (25/02/40 & 01/01/45) 2 1 0 1
Британська імперія (28/04/45 & 01/01/46) 2 1 0 1

Свою найбільшу перемогу збірна Франції здобула над збірною Намібії 16 вересня 2007 року: 86 — 10. Найбільший програш, 10 — 61, французи отримали в грі з All Blacks 9 червня 2007. Найбільший домашній програш, 16-59, був зафіксований у грі проти Австралії 27 листопада 2010.


Статистика гравців[ред.ред. код]

Дані наведені на 21 червня 2009[76]. Імена гравців, що продовжують виступати за збірну виділені.

Рекондна кількість виступів[ред.ред. код]

Рекорд максимального числа викликів у збірну належить Фаб'яну Пелу, який обійшов за цим показником Філіппа Селла 18 серпня 2007 року. Сільвен Марконне ще може збільшити число викликів, оскільки продовжує грати.

Гравець
Число викликів
Фаб'ян Пелу 118[77]
Філіпп Селла 111
Рафаель Ібаньєс 98
Серж Бланко 93
Олів'є Мань 89
Сільвен Марконне 82[78] · [79]
Абделатіф Беназзі 78
Дам'ян Трай 72[80]
Яннік Жозьйон 72[81]
Олів'є Брузе 72
Крістіан Каліфано 72


Число викликів залежить не тільки від якостей самого гравця, але й від числа міжнародних матчів, тому на нього впливали чемпіонати світу, які стали розігруватися з 1987, колишня дворічна періодичність Турніру п'яти націй, залучення до Турніру шостої команди тощо.

Рекордне число спорб[ред.ред. код]

Найбільше спроб за збірну Франції здійснив Серж Бланко. Побити його рекорд буде важко, оскільки він має на 14 спроб більше, ніж Венсан Клерк та на 16, ніж Орельян Ружрі, найкращих за цим показником з досі активних гравців. Усі 10 найкращих представляють задню лінію, здебільшого це крайні, за винятком Бланко, який здебільшого грав на позиції захисника та Філіппа Селла, який був центром.


Гравець
Кількість спроб
Серж Бланко 38
Філіпп Сент-Андре 32
Філіпп Селла 31
Філіпп Берна-Салль 26
Крістоф Домінісі 25
Еміль Нтамак 25
Венсан Клерк 24
Крістіан Дарруй 23
Орельян Ружрі 22
Патріс Лажіске 20
Яннік Жозьйон 20


Щодо інших показників, то за кількістю здобутих очок і кількістю успішних реалізацій рекондні показники належать Крістофу Ламезону: 380 очок і 61 реалізація. Рекордну кількість карних ударів забив Тьєррі Лакруа — 89. а найбільше дроп-голів Жан-Патрік Лекарбура — 15[82].

Виноски[ред.ред. код]

  1. (англ.) How Le Havre became the birthplace of french rugby
  2. (англ.) 'Rugby Chronology'
  3. Le rugby : une culture monde territorialisée, par Jean-Pierre Augustin
  4. Une sélection française affronte le Civil Service Athletic Club
  5. (англ.)Rugby at the Olympics
  6. (англ.)France - Nouvelle-Zélande de janvier 1906
  7. 1er janvier 1906 : « Pouvons-nous compter sur vous ? »
  8. Amand, Henri 1er de France
  9. H.Garcia (2005), p. 8.
  10. Joe Anduran : international contre un… Corot
  11. 1906-1920: Des premiers pas avec de lourdes valises
  12. 2 janvier 1911 : la naissance d’une Nation
  13. Escot et Rivière (1997), p. 48.
  14. (англ.) 1920 Antwerp Olympics, sur rugbyfootballhistory.com
  15. (англ.)31st All Black Test New-Zealand France 1925
  16. (фр.) «Histoire tournament»
  17. (фр.) « Match France - Pays de Galles de 1930 »
  18. «La légende du Tournoi», H.Garcia (2005), p. 46.
  19. Rencontres de l'équipe de France 1932-1939
  20. 1945-1950: Les Bleus s'affirment dans le paysage européen
  21. 1951-1960 : La France parmi les Grands
  22. 7 février 1948 : Robert Soro, le « Lion de Swansea »
  23. 24 février 1951 : tout en haut du Temple
  24. Un siècle de rugby, Escot et Rivière (1997), p. 117.
  25. Un siècle de rugby, Escot et Rivière (1997), p. 119.
  26. Кілька команд водночас оголошувалися переможцями Турніру п'яти націй у тому випадку, коли вони набирали однакову кількість очок. Востаннє таке сталося у 1988, коли перемогу розділили Уельс та Франція. У 1994 році перемога була вперше віддана команді з кращою різницею ігрових очок. Від такої зміни виграла збірна Уельсу, опередивши англійців.
  27. (англ.) «84th All Black Test : 416th All Black Game». www.stats.allblacks.com. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 29 novembre 2009. .
  28. Jean Durry. «27 février 1954 : un XV de France sans ballon bat la Nouvelle-Zélande». rugby-nomades.qc.ca. Процитовано 29 novembre 2009. .
  29. Jean Prat Monsieur Rugby
  30. (англ.)Afrique du Sud-France du 16 août 1958, sur genslin.us
  31. 16 août 1958 : « le grand combat du XV de France »
  32. (фр.) «Vidéo de France-Pays de Galles du Tournoi 1968», на ina.fr
  33. Les matches de l'équipe de France 1951-1960, на lnr.fr
  34. Les matches de l'équipe de France 1961-1970, на lnr.fr
  35. 23 mars 1968 : un printemps historique, на rugby-nomades.qc.ca
  36. Afrique du Suf France de juillet 1964, на genslin.us, voir 1964
  37. Afrique du Sud - France du 29 juillet 1967, на genslin.us, див. 1967
  38. (фр.) « Vidéo de France-Galles du Tournoi 1977 », на ina.fr
  39. Les gentils bandits du Grand chelem 1977, на rugby-nomades.qc.ca
  40. (англ.) Nouvelle-Zélande France à Auckland, 14 juillet 1979, на stats.allblacks.com
  41. 14 juillet 1979 : la montée vers l’Eden, на rugby-nomades.qc.ca
  42. (фр.) « Vidéo de Angleterre-France du Tournoi 1981 », на ina.fr
  43. (фр.) «Vidéo de Angleterre-France du Tournoi 1987 », на ina.fr
  44. Les matches de la France de 1981 à 1990, sur lnr.fr
  45. 13 juin 1987 : le match des matchs, sur rugby-nomades.qc.ca
  46. Finale CM 1987 : Nouvelle-Zélande France Vidéo des archives de l'INA
  47. Un siècle de rugby, Escot et Rivière (1997), p. 255.
  48. (англ.)France - Nouvelle-Zélande en coupe du monde 1999, на stats.allblacks.com
  49. 31 octobre 1999 : les 26 minutes qui ont fait chavirer le Temple, на rugby-nomades.qc.ca
  50. Finale CM 1999 Australie-France Vidéo des archives de l'INA
  51. Les matches de la France de 1991 à 2004, на lnr.fr
  52. 3 juillet 1994 : l’essai du bout du monde, на nomades.qc.ca
  53. (англ.)Nouvelle-Zélande France de juillet 1994, на stats.allblacks.com
  54. (англ.)Afrique du Sud - France de la coupe du monde 1995, на genslin.us, див. 1995
  55. La légende du Tournoi, H. Garcia (2005), p. 246.
  56. (англ.) Les matchs de la France jusqu'en 2006, на rugbydata.com
  57. Lièvremont aux commandes, на sport365.fr
  58. [http://www.lequipe.fr/Rugby/20080609_121545_chabal-et-11-nouveaux_Dev.html Chabal et 12 nouveaux], на lequipe.fr
  59. Les Bleus si près de l'exploit, на lequipe.fr.
  60. «Morgan Parra, meilleur joueur du tournoi ?». ASM Clermont Auvergne. 18 mars 2010. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 19 mars 2010. 
  61. «Bowe meilleur joueur». L'Equipe. 25 mars 2010. Процитовано 26 mars 2010. 
  62. Le drapeau olympique, sur multimedia.olympic.org
  63. а б Le Coq dans le sport (CRDP de Bordeaux) : plus d'infos sur l'USFSA, les deux anneaux entrelacés et le coq
  64. Le 2 janvier 1911 : la naissance d’une Nation, sur rugby-nomades.qc.ca
  65. Daniel Herrero (2003), p. 340.
  66. Ecusson en forme de coq, devenu emblème national, sur www.museedusport.fr
  67. Le XV de France, sur ffr.fr
  68. Rencontre avec Jo Maso, manager général de l'équipe de France, на lepanorama.net
  69. Interview de Jo Maso, sur ffr.fr
  70. H. Garcia (2005), p.162
  71. Escot et Rivière (1997), p. 261.
  72. Lièvremont aux commandes, sur sport365.fr
  73. XV de France : Quesada en renfort sur Sports.fr
  74. Duboisset (2006), p.476-479
  75. (англ.) Matchs joués par l'équipe de France, на rugbydata.com
  76. Records du XV de France, на ffr.fr. Отримано 21 чевня 2009.
  77. (англ.)Statistiques sur Fabien Pelous, на scrum.com.
  78. Record national pour un pilier
  79. (англ.)Statistiques sur Sylvain Marconnet, sur scrum.com. Consulté le 14 novembre 2009.
  80. (англ.)Statistiques sur Damien Traille, sur scrum.com. Consulté le 14 novembre 2009.
  81. (англ.)Statistiques sur Yannick Jauzion, sur scrum.com. Consulté le 02 mars 2011.
  82. Records des joueurs du XV de France, на ffr.fr