Збірна Швейцарії з футболу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Швейцарія
Емблема
Швейцарія
Асоціація Федерація футболу Швейцарії
Тренер Німеччина Оттмар Гітцфельд (з 2008)
Найбільше виступів Гайнц Германн (117)
Найкращий бомбардир Александр Фрай (42)
Місце в рейтингу ФІФА 7-е
 (на 13 березня 2014 року)
Домашня
Виїзна
Перший матч
Франція Франція 1:0 Швейцарія Швейцарія
(Париж, Франція; 12 лютого 1905)
Найбільша перемога
Швейцарія Швейцарія 9:0 Литва Литва
(Париж, Франція; 25 травня 1924)
Найбільша поразка
Швейцарія Швейцарія 0:9 Англія Англія
(Базель, Швейцарія; 20 травня 1909)
Угорщина Угорщина 9:0 Швейцарія Швейцарія
(Будапешт, Угорщина; 29 жовтня 1911)
Чемпіонат світу
Виступів 9 (вперше у 1934)
Найвище досягнення чвертьфінал, 1934, 1938, 1954
Чемпіонат Європи
Виступів 3 (вперше у 1996)
Найвище досягнення груповий турнір, 1996, 2004, 2008
Олімпійські медалі
Футбол
Срібло 1924 Париж Чоловіки

Збірна Швейцарії з футболу (нім. Schweizer Fussballnationalmannschaft, фр. L'équipe de Suisse de football, італ. Nazionale di calcio della Svizzera, неформальне прізвисько Nati) — національна футбольна команда Швейцарії, яка керується Швейцарським футбольним союзом (ШФС) і представляє країну на міжнародному рівні.

Свій перший міжнародний матч збірна Швейцарії зіграла в 1905 році проти збірної Франції, в якому програла з рахунком 0:1. Найбільшими успіхами в її історії було здобуття срібних медалей на Олімпіаді 1924 року в Парижі і перемога в юніорському (U-17) чемпіонаті світу 2002 року. В період 1930–1960-х років в становленні збірної й у швейцарському футболі загалом вирішальну роль відігравав австрійський тренер Карл Раппан, який запровадив тактичну схему verrou (прообраз майбутнього катеначо) та керував збірною на фінальних змаганнях трьох світових чемпіонатів (1934, 1938 і 1954; останній проводився у самій Швейцарії).

В 1960-х роках в історії збірної Швейцарії почався період невдач, який тривав майже тридцять років. Лише на початку 1990-х англійському тренеру Роберту Ходжсону вдалося повернути Швейцарію до еліти світового футболу, вивівши збірну до фінальних змагань чемпіонату світу 1994 і чемпіонату Європи 1996. Під керівництвом Якоба Куна, тренера збірної у 20012008 роках, команда досягала фінальної стадії чемпіонату Європи 2004 і чемпіонату світу 2006; на останній світовій першості вона змогла вийти з групи і в ⅛ фіналу програла збірній України за результатами серії післяматчевих пенальті (0:0 в основний та додатковий час). Швейцарія вибула з розіграшу, не пропустивши жодного м’яча в жодному матчі, що є унікальним в історії чемпіонатів світу збігом обставин.

Станом на 13 березня 2014 року посідає 7-е місце у рейтингу футбольних збірних світу.[1]

Історія[ред.ред. код]

Перші роки швейцарського футболу[ред.ред. код]

Швейцарія була першою континентальною країною в Європі, до якої з Британських островів почала проникати гра у футбол. Вже у 1860 році британські студенти заснували «Лозаннський футбольний та крикетний клуб» — імовірно, перший футбольний клуб в Європі за межами Сполученого королівства. В 1879 році був заснований найстаріший з нині діючих футбольних клубів країни — «Санкт-Галлен». В 1895 у привокзальному ресторані міста Ольтен (кантон Золотурн) дванадцять клубів домовились про утворення Швейцарської футбольної асоціації. Чотири з п’яти початкових членів правління асоціації були британцями. Швейцарська асоціація була серед семи членів-засновників ФІФА в 1904 році, а в 1913 була перейменована на Швейцарський футбольний союз (ШФС, нім. Schweizerischer Fussballverband). Онімечування назви було одним з заходів, спрямованих на наближення гри, яка в той час все ще сприймалася як суто «британська», до широких кіл населення країни. Окрім того, керівництво сподівалося, що нова назва допоможе привернути увагу спонсорів; ці сподівання почали виправдовуватися вже у 1920-х роках.

Втім, у швейцарському футболі продовжував відчуватися потужний вплив англійської мови; навіть зараз у Швейцарії, на відміну від сусідніх Німеччини та Франції, вживають переважно англійські футбольні терміни (пенальті, гол, корнер, форвард, капітан), а багато провідних клубів країни зберігають англійські назви («Янг Бойз», «Грассхопперс» та інші).

Подальше розповсюдження футболу у Європі відбувалося в основному із Швейцарії, через випускників швейцарських елітних шкіл та університетів, які, повертаючись додому, увозили з собою спогади про гру, якою вони захоплювались під час навчання. До їх числа належати, зокрема, німець Вальтер Бенземан, засновник «Карлсруе», першого футбольного клубу на півдні Німеччини, та італієць Вітторіо Поццо, майбутній знаменитий тренер, який також познайомився із грою у Швейцарії і відіграв вирішальну роль в її популяризації в Італії. Швейцарці, що працювали за кордоном, також багато зробили для розповсюдження футболу: учитель фізкультури Жорж де Ребюї започаткував гру у футбол у Болгарії [2], Ганс Гампер заснував в 1899 році футбольний клуб «Барселона», більшість засновників міланського клубу «Інтернаціонале» в 1908 році також були швейцарцями. Марсельська команда «Stade Helvétique», за яку грали майже винятково швейцарці, вигравала чемпіонат Франції в 1909, 1911 і 1913 роках.

Перші роки національної збірної (1905–1918)[ред.ред. код]

Міжнародні футбольні матчі почали проводитися вже в середині 1890-х років, спочатку на клубному рівні, між клубами сусідніх країн. 4 грудня 1898 року вперше відбувся матч команди, складеної з вибраних гравців швейцарських клубів, з такою же командою гравців клубів південної Німеччини; швейцарці перемогли з рахунком 3:2. Майже половину швейцарської команди складали іноземці, що мешкали у країні, переважно британці. Пізніше відбулись це декілька зустрічей цього типу, зокрема, 8 квітня 1901 року з командою Австрії.

Перший офіційний матч збірної Швейцарії (Швейцарія — Франція, 12 лютого 1905)

Першим офіційним матчем збірної Швейцарії вважається гра 12 лютого 1905 року проти збірної Франції, яка відбулася у Парижі; швейцарці програли 0:1. Гру-відповідь у Женеві через фінансові проблемі клубів вдалося провести лише через три роки. Третій матч збірної Швейцарії, що відбувся у Базелі 5 квітня 1908 року, приніс першу в її історії перемогу: з рахунком 5:3 була переможена збірна Німеччини, для якої це був перший міжнародний матч. 20 квітня 1909 року, також у Базелі, Швейцарія приймала збірну Англії і програла з рахунком 0:9. Цей матч, а також поразка від збірної Угорщини з таким же рахунком двома роками пізніше стали найбільшими поразками швейцарської збірної в її історії. Збірна Швейцарії планувала взяти участь в Олімпійських іграх 1912 року у Стокгольмі, але через брак коштів від цих планів довелося відмовитись.

З початком Першої Світової війни швейцарський футбол зазнав значного занепаду; біля половини ігрових полів закрилося, а багато клубів розпалося через те, що велика кількість гравців була призвана в армію. Втім, Швейцарському футбольному союзу мало-помалу вдалося переконати військове керівництво у відмінних фізичних кондиціях футболістів, що призивалися на військову службу. З 1916 року нормальне функціонування футболу у країні почало нормалізуватись. Вдалося також провести п’ять міжнародних зустрічей: два домашніх матчі проти збірної Австрії, та по одній виїзній грі в Італії, Австрії та Угорщині.

Міжвоєнний період (1918–1939)[ред.ред. код]

Першою післявоєнною грою швейцарської збірної став матч з Францією 29 лютого 1920. 27 червня 1920 в Цюриху відбувся матч проти збірної Німеччини, який супроводжувався гучним міжнародним скандалом, оскільки Швейцарія проігнорувала заборону, накладену ФІФА на міжнародні матчі з командами переможених в Першій Світовій війні країн. Франція оголосила Швейцарії футбольний бойкот, свій протест також висловили Англія і Бельгія. Регіональний футбольний союз Романдії — франкомовних кантонів Швейцарської конфедерації — заборонив своїм членам брати участь в цьому матчі. Незважаючи на протести, матч все ж таки відбувся, і швейцарська збірна здобула перемогу з рахунком 4:1. Після матчу Англія внесла пропозицію про виключення Німеччини зі складу ФІФА; коли пропозиція була відхилена більшістю голосів, Англія у відповідь покинула ФІФА сама. Швейцарія, яка ще в 1919 році подала заявку на участь у футбольному турнірі Олімпіади 1920 в Антверпені, за тиждень до початку Олімпіади відкликала свою заявку, офіційно через брак коштів, хоча справжньою причиною були внутрішні чвари між франкомовними та німецькомовними членами організації стосовно майбутніх матчів з німецькою збірною.

Коли швейцарська команда з 17 гравців і трьох тренерів приїхала на Олімпіаду 1924 року до Парижу, керівництво Швейцарського футбольного союзу не очікувало від неї особливих успіхів і навіть заздалегідь придбало груповий зворотний квіток на поїзд, чинний протягом лише десяти днів. На попередньому етапі розіграшу Швейцарія перемогла Литву з рахунком 9:0; цей матч досі є найкрупнішою перемогою збірної за всю її історію. Матч ⅛ фіналу проти Чехословаччини закінчився нічиєю 1:1 в основний і додатковий час. Оскільки післяматчевих пенальті тоді ще не було, був назначений повторний матч, який Швейцарія виграла з рахунком 1:0. Після перемоги 2:1 над Італією швейцарська газета «Спорт» влаштувала кампанію збору коштів для оплати непередбачено тривалого перебування збірної у Парижі. У півфіналі швейцарці зустрілися з фаворитом турніру збірною Швеції і несподівано перемогли її також з рахунком 2:1. У фіналі, однак, сенсації не трапилося; збірна Швейцарії програла Уругваю 0:3, здобувши срібні медалі Олімпіади і неофіційний титул футбольних чемпіонів Європи.

Після цього успіху продуктивність збірної зазнала різкого спаду. На Олімпійських іграх 1928 року в Амстердамі Швейцарія зіграла єдиний матч і, програвши Німеччині 0:4, була змушена відправитись додому. Також дуже скромними були її успіхи в Кубку Європи для збірних (попереднику майбутнього Чемпіонату Європи з футболу). В усіх шести розіграшах Швейцарія посідала останнє місце, попри те, що в третьому розіграші (19331935) швейцарець Леопольд Кільхольц ставав найкращим бомбардиром турніру (разом з угорцем Дьйордем Шароші). В першому чемпіонаті світу з футболу, що відбувся в 1930 році в Уругваї, Швейцарія, як і багато інших європейських збірних, участі не брала через занадто високі транспортні витрати.

У кваліфікаційному турнірі чемпіонату світу 1934 року в Італії збірній Швейцарії з самого початку пощастило. Матчі з Югославією і Румунією закінчилися внічию, однак потім з’ясувалося, що Румунія випустила на поле гравця, не згаданого в заявці, і Швейцарії була присуджена технічна перемога з рахунком 2:0. Напередодні фінальної частини чемпіонату виникла суперечка між Швейцарським футбольним союзом і женевським клубом «Серветт», який вимагав від збірної фінансовою компенсації наразі травмування своїх гравців під час чемпіонату і подальшої втрати працездатності. Тільки під загрозою суворих санкції з боку Футбольного союзу «Серветт» нарешті здався і за тиждень до початку чемпіонату погодився відпустити своїх гравців до збірної без фінансових гарантій. В першому матчі фінального турніру Швейцарія перемогла збірну Нідерландів 3:2 і пройшла до чвертьфіналу. У чвертьфінальному матчі вона поступилася з рахунком 2:3 збірній Чехословаччини, майбутньому віце-чемпіону турніру.

Ще в 1931 році Швейцарський футбольний союз заснував футбольну лігу, в якій повинні були змагатись професійні клубні команди. На жаль, це нововведення не виправдало покладених на нього сподівань. Багато швейцарських футболістів отримували значно привабливіші пропозиції з-за кордону і покидали країну, інтерес глядачів до матчів внутрішнього чемпіонату залишався невисоким, і головна ціль — підвищення класу гравців національної збірної — не була досягнута. Між 1934 і 1938 роками збірна Швейцарії вигравала лише один міжнародний матч з чотирьох. Впливові функціонери вбачали головну причину невдач у професіоналізації футболу, ідеалізуючи досягнення аматорської доби. В 1937 році заробітна платня гравців була встановлена на такому низькому рівні, що гравці були змушені шукати собі нову професію. В 1943 році тодішній президент ШФС Роберт Цумбюль добився встановлення цілковитої заборони на професійний футбол. Суворі положення передбачали також обов’язкову річну перерву в іграх при переході між клубами і були дещо полегшені лише двома десятиріччями пізніше.

У вересні 1937 року посаду головного тренера національної збірної посів австрієць Карл Раппан, який протягом наступної чверті сторіччя відігравав у швейцарському футболі вирішальну роль. Посаду тренера збірної він обіймав в 19371938, 19421949, 19521954 і 19601963 роках. Раппан запровадив винайдену ним ще в Австрії оборонну тактику, яка стала відомою під назвою Schweizer Riegel або verrou (нім. Riegel, фр. verrou — «засув», «клямка») і яка в 1960-х роках послужила основою для італійського катеначо. Ця тактика базувалася на колективній грі з акцентом на обороні і передбачала швидку зміну розташування гравців залежно від ігрової ситуації; вона дозволяла слабшій команді дещо компенсувати брак класу і швидкості й ефективно протистояти сильнішому супернику.

Передвоєнні і воєнні роки[ред.ред. код]

Перша сторінка швейцарської газети «Спорт» 10 червня 1938 з заголовком «Наша найкраща перемога: Німеччина розбита 4:2»

На шляху до фінального турніру чемпіонату світу 1938 року в Парижі збірна Швейцарії зустрілася в Мілані з Португалією; цей матч швейцарці виграли з рахунком 2:1.

За три місяці до чемпіонату відбувся аншлюс Австрії, і австрійська збірна, хоча й успішно пройшла кваліфікацію, окремою командою участі в чемпіонаті не брала, обидві країни представляла об’єднана команда Третього Рейху, проти якої збірна Швейцарії мала грати свій перший матч фінального турніру. Матч закінчився нічиєю 1:1, і через п’ять днів був влаштований повторний матч.

Повторний матч 9 червня 1938 вважається однією з найзначніших ігор в історії збірної. Німецька команда, яка була створена примусовим об’єднанням півфіналістів попереднього чемпіонату — команд Німеччини та Австрії, і вважалася безсумнівним фаворитом турніру, вела в рахунку 2:0 до сорокової хвилини матчу, після чого її оборона раптом розвалилася; швейцарці забили чотири м’яча один за одним і здобули перемогу 4:2. Перемога над «Великою Німеччиною» стала справжньою сенсацією і була зустрінута бурними святкуваннями по всій Швейцарії. Втім, через три дні у чвертьфінальному матчі Швейцарія програла Угорщині 0:2.

Після перемоги над Німеччиною футболісти вже сприймалися у країні не як представники «нешвейцарського» виду спорту, а як справжні національні герої. Численні газетні публікації порівнювали футболістів збірної з героями епохи «Клятвеного союзу», з якого наприкінці XIII ст. почалася Швейцарська конфедерація. «Газетт де Лозанн» писала: «Маленькі швейцарці... билися як при Санкт-Якобі і здобули перемогу, про яку ще довго говоритимуть».[3] Швейцарія зображувалася покладаючою край експансії агресивного Третього Рейха, принаймні на футбольному полі. Футбол відтепер став елементом «духовної оборони» — культурної політики, призваної захистити швейцарські демократичні традиції і культурні цінності від впливу з боку сусідніх тоталітарних держав, а «швейцарський засув» був перетворений суспільною думкою на піднесений символ прагнення швейцарців до самоврядування та незалежності. Цей матч навіть знайшов відображення у літературі: радіотрансляція гри є важливим елементом сюжету роману Отто фон Вальтера «Час фазанів» (1988); тічінський письменник Джованні Ореллі присвятив цілу книгу Ежену Валашеку, швейцарському нападнику, який забив один з голів в цьому матчі («Пісня Валашека», 1991).

Під час Другої Світової війни футбольні клуби країни, за рідкими винятками, зуміли відносно безболісно пережити період масової мобілізації; гравці вищої ліги, як правило, не мали проблем з отриманням відпустки для участі в матчах національного чемпіонату. Збірна Швейцарії в роки війни зіграла 16 матчів, одинадцять з яких — з командами країн Осі чи їхніх союзників. Домашні матчі ставали подіями загальнонаціонального масштабу; деякі з них навіть відвідував генерал Анрі Гізан, головнокомандувач швейцарською армією. Хоча держави Осі й особливо Німеччина серед широких верств швейцарського населення були дуже непопулярні, міжнародні матчі збірної проти їхніх команд використовувались політичним керівництвом країни для підтримки образу Швейцарії як беззастережно нейтральної держави. 20 квітня 1941 року, в день народження Адольфа Гітлера, швейцарська збірна перемогла у Берні збірну Німеччини. З цього приводу Йозеф Геббельс написав у своєму листі до імперського міністра спорту Ганса фон Чаммер-унд-Остена, що потрібно «уникати будь-яких спортивних заходів, у сприятливому результаті яких існує хоча б найменший сумнів».[4]

Чотири післявоєнних чемпіонати світу (1945–1966)[ред.ред. код]

21 травня 1945 року відбувся перший післявоєнний матч проти збірної Португалії. 11 листопада 1945 швейцарці прийняли у себе збірну Італії, поклавши початок її реінтеграції у світовий футбол. Здобувши дві перемоги над збірною Люксембургу Швейцарія вийшла у фінальну частину чемпіонату світу 1950 року в Бразилії; вперше у своїй історії команда мала грати за межами Європейського континенту. Керівництво командою на чемпіонаті світу Швейцарський футбольний союз доручив колишньому гравцю збірної Франко Андреолі. Першу гру групового етапу проти Югославії Швейцарія програла з рахунком 0:3. Противником швейцарців у другому матчі була команда господарів чемпіонату бразильців, незаперечних фаворитів турніру. Цей матч закінчився несподіваною нічиєю 2:2; за п’ять хвилин до фінального свистка швейцарці проґавили можливість забити переможний м’яч. В третьому матчі проти Мексики швейцарці перемогли з рахунком 2:1, але цього результату не вистачило для виходу з групи.

В 1948 році Швейцарія підтримала заявку Німеччини на відновлення членства у ФІФА, яка, однак, була тоді відхилена. Три матчі між швейцарськими та німецькими клубними командами, які відбулися після того, були піддані жорстокій критиці в зарубіжній, особливо голландській, пресі. Швейцарія вдалося уникнути бойкоту з боку ФІФА лише завдяки накладеному Швейцарським футбольним союзом на організаторів цих матчів символічному штрафу в розмірі 500 швейцарських франків.[5] Саме швейцарська збірна була командою, з якою збірна Німеччини зіграла свій перший по закінченню війни офіційний матч, який відбувся у Штутгарті 22 вересня 1950 року, через кілька днів після повторного прийняття Німецького футбольного союзу до ФІФА.

Президенту Швейцарського футбольного союзу і віце-президенту ФІФА Ернсту Томмену вдалося добитися проведення чемпіонату світу 1954 року саме у Швейцарії. Готувати збірну до чемпіонату в 1952 році знову був запрошений Карл Раппан. 25 квітня 1954 року швейцарське телебачення провело першу пряму трансляцію матчу збірної; це був товариський матч проти Західної Німеччини, зіграний в рамках підготовки до чемпіонату.

В першому матчі чемпіонату, який відбувся у Лозанні 17 червня 1954, швейцарська збірна перемогла збірну Італії з рахунком 2:1; другий матч у Берні 20 червня вона програла збірній Англії (0:2). Оскільки Швейцарія й Італія набрали в груповому турнірі однакову кількість очок, згідно з регламентом турніру між ними був влаштований додатковий матч, який відбувся 23 червня в Базелі; Швейцарія перемогла 4:1 і вийшла до чвертьфіналу. Чвертьфінальний матч проти Австрії, який проходив 26 червня у Лозанні, встановив рекорд результативності на чемпіонатах світу — в ньому було забито 12 голів. Швейцарія, забивши три м’яча на перших 20 хвилинах матчу, в подальшому втратила цю перевагу і програла з рахунком 5:7. Швейцарська преса назвала цю гру «Лозаннською битвою».

Після чемпіонату світу 1954 в історії збірної почався тривалий період невдач. Перемоги стали дуже рідкі; під керівництвом Жака Спаньйолі Швейцарія навіть не зуміла потрапити до фінального турніру чемпіонату світу 1958, програвши два кваліфікаційних матчі із трьох і лише один зігравши внічию. В 1960 році Футбольний союз вчетверте (і востаннє) запросив до керівництва командою Карла Раппана. Після трьох перемог і одної поразки в кваліфікації до чемпіонату світу 1962 Швейцарія набрала однакову кількість очок з віце-чемпіоном світу Швецією. Для визначення учасника фінального турніру був влаштований додатковий матч, який відбувся на нейтральній території, в Західному Берліні, 12 листопада 1961; оскільки лише за три місяці до того трапилася Берлінська криза і була збудована Берлінська стіна, футбольний матч в ізольованому Західному Берліні набув значного політичного резонансу. Швейцарія перемогла в цьому матчі з рахунком 2:1 і потрапила до фінального розіграшу чемпіонату світу, який проводився у Чилі. Втім, Швейцарія програла усі три матчі групового етапу — з командами Західної Німеччини, Італії і господаря турніру Чилі — і вибула із змагань.

Влітку 1964 року на чолі збірної став знаменитий італійський тренер Альфредо Фоні, колишній чемпіон Олімпіади 1936 і чемпіон світу 1938. Швейцарія успішно пройшла кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 1966 року в Англії, чим завдячувала як власній перемозі 2:1 над Нідерландами, так і неочікуваному успіхові збірної Албанії, яка несподівано обіграла значно сильнішу збірну Північної Ірландії. Однак у фінальному турнірі резерв удачі виявився вичерпаним, і збірна знову програла усі три групові матчі, цього разу збірним ФРН, Іспанії й Аргентини. Значно більшу увагу преси, ніж дії команди на футбольному полі, привернула нічна мандрівка автостопом гравців збірної Якоба Куна, Лео Ейхмана і Вернера Ляймгрубера, які після цього за їхню немовби скандальну поведінку були на кілька місяців вигнані з команди. Цей випадок мав тривале продовження і навіть призвів до судового позову футболістів проти керівництва Футбольного союзу по звинуваченню в образі. Справа завершилася компромісом лише рік по тому.

Епоха «достойних поразок» (1967–1989)[ред.ред. код]

Вже в 1962 році Карл Раппан писав: «Якщо ми не реорганізуємо управління нашим футболом, причому негайно, то, хоча час від часу ми здобуватимемо перемогу в тому чи іншому матчі завдяки удачі чи нашій репутації колишнього «швейцарського дива», але в довгостроковій перспективі будемо мало на що здатні на міжнародній арені.»[6] Його прогноз виявився абсолютно точним. Поступовий занепад і зниження класу як збірної, так і швейцарського футболу загалом був обумовлений кількома причинами.

Тактика «швейцарської клямки» застаріла і почала виходити з ужитку на клубному рівні. Удовж мовної межі в національному футболі виникло щось на зразок футбольного «ростіграбена» (умовна історична межа між франко- і німецькомовною Швейцарією). В німецькомовній частині країни склався атлетичний, прямий і безхитрісний стиль гри з акцентом на захист, в якому цінувалась дисципліна і фізична потужність гравців. Клуби Романдії і (певною мірою) Тічіно тяжіли до комбінаційного атакуючого стилю з великою кількістю коротких пасів, який надавав перевагу досвідченим гравцям з досконалою технікою володіння м’ячем. Ці дуже різні культури футбольної гри не вдавалося поєднати протягом більше ніж 25 років. Між 1967 і 1989 роками у збірній змінилося десять тренерів, але жодному не вдалося досягти поставленої перед ним мети — дістатись фінального розіграшу чемпіонату світу або Європи.

Громадською думкою того часу вважалося, що ідеальний швейцарський спортсмен повинен бути аматором або, якнайбільше, напівпрофесіоналом; до чисто професійного спорту з пов’язаною з ним комерціалізацію і підвищеною увагою засобів масової інформації громадськість ставилася негативно, або, принаймні, скептично. До того ж, політичне керівництво країни в той час не робило практично нічого для підтримки ні спорту високих досягнень, ні фізичної культури загалом. В 1964 році парламент навіть прийняв закон, згідно з яким для зниження високої кон’юнктури на короткий час було заборонено будівництво нових спортивних споруд. Професіоналізація футбольних клубів всерйоз почалася лише в середині 1970-х років; штучно затягнута Швейцарським футбольним союзом епоха напівпрофесійних гравців і працюючих на громадських засадах тренерів поступово закінчувалася. В юніорському спорті професійні тренери з’явилися лише в 1995 році.

В 1970-ті роки стосовно ігор збірної дуже часто вживався вираз «достойна поразка»: збірна програвала непропорційно велику кількість своїх матчів, але переважно з різницею всього в один м’яч; нічия з сильним суперником святкувалася як перемога. Через це швейцарська збірна з часом все більше і більше втрачала авторитет у світі. Лише під керівництвом Пауля Вольфісберга намітилися перспективи для покращення становища. В товариських матчах збірна час від часу здобувала видовищні перемоги, як, наприклад, в 1982 році, коли вона обіграла чемпіонів світу того року італійців на їхньому полі з рахунком 1:0. Однак у кваліфікаційних турнірах Швейцарію продовжували переслідувати невдачі. Лише наприкінці 1980-х років, коли тренеру Даніелю Жандюпе, з яким пов’язували великі сподівання, також не вдалося їх виправдати і досягти очікуваного результату, ШФС нарешті розпочав запізнілі реформи керівних структур і системи підготовки юніорів.

Зліт і падіння (1989–2001)[ред.ред. код]

В 1989 ШФС призначив головним тренером збірної німця Улі Штіліке. Відразу після призначення на посаду йому вдалося досягти значного успіху, обігравши з рахунком 1:0 збірну Бразилії. Хоча кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 1990 вже закінчився, бажана зміна менталітету — перехід від звичайної до того захисної тактики, яку газети глузливо прозвали «ТОВ “Провал”» до більш атакуючого стилю гри — потребувала значного часу. Швейцарії не вистачило лише одного очка для того, щоб потрапити до фінального розіграшу чемпіонату Європи 1992 (в якому тоді ще брали участь лише вісім команд).

З 1992 року роботу Штіліке продовжив англієць Рой Ходжсон. Кваліфікаційний турнір до чемпіонату світу 1994 проходив успішно; Швейцарія посіла у групі друге місце після Італії, здобувши право виступати у фінальних змаганнях чемпіонату світу вперше за останні 28 років, а в рейтингу ФІФА в серпні 1993 досягла третього місця [7]. Матч відкриття чемпіонату зі збірною США — господарем турніру — завершився внічию з рахунком 1:1. В другому матчі швейцарці розгромили збірну Румунії (4:1), і попри поразку 0:2 від Колумбії потрапили до ⅛ фіналу, в якому поступились збірній Іспанії з рахунком 0:3.

Кваліфікаційний турнір чемпіонату Європи 1996 Швейцарія закінчила на першому місці у групі. Особливу увагу преси привернув матч проти Швеції, який проходив 6 вересня 1995 у Ґетеборзі. За ініціативою капітана збірної Алена Сюттера під час виконання національних гімнів гравці підняли транспарант з написом «Stop it, Chirac!», протестуючи проти рішення французького президента Жака Ширака почати випробування атомної зброї на атолі Муруроа. Після цього випадку УЄФА заборонила будь-які політичні акції на футбольному полі, але ніяких санкцій стосовно гравців вжито не було, а їхній демарш був співчутливо зустрінутий глядачами і пресою.

Ходжсона, який достроково розірвав контракт із ШФС, змінив на посаді головного тренера збірної португалець Артур Жоржі, який з самого початку потрапив під вогонь критики. Після того, як він не включив до складу збірної на чемпіонаті Європи улюбленців швейцарської публіки Адріана Кнупа і Алена Сюттера, а потім відмовився коментувати своє рішення, бульварна газета «Блік» почала найдовшу і найсильнішу кампанію боротьби проти тренера національної збірної за всю історію Швейцарії. Незважаючи на запеклу полеміку у пресі швейцарська команда вдало почала чемпіонат, зігравши внічию з господарем турніру Англією. Однак у двох наступних матчах групового турніру швейцарців спіткала невдача: вони програли Нідерландам 0:2 і Шотландії 0:1 і дочасно відправились додому, а Артур Жоржі негайно пішов у відставку і був замінений на австрійця Рольфа Фрінгера. Єдиний швейцарський гол на цьому чемпіонаті забив з пенальті в ворота Англії Кубілай Тюрк’їлмаз, який досі залишається найкращим бомбардиром збірної Швейцарії.

Жеребкування кваліфікаційного турніру чемпіонату світу 1998 помістило Швейцарію у відверто легку групу. Однак вже перший матч цього відбірного циклу, який відбувався у Баку 31 серпня 1996, закінчився ганебною поразкою з рахунком 0:1 від явного аутсайдера — збірної Азербайджану. Розчарування публіки від цього матчу можна порівняти тільки з програшем Австрії Фарерським островам в 1990, прозваним австрійською пресою «поразкою сторіччя». Решту цього кваліфікаційного циклу Швейцарія відіграла також дуже невдало; окрім азербайджанського фіаско вона програла 1:2 слабкій команді Фінляндії і була розгромлена 0:5 збірною Норвегії. Посівши у групі передостаннє місце, вона залишилася за межами чемпіонату світу.

В 1998 році Рольфа Фрінгера змінив француз Жильбер Гресс. Швейцарії майже вдалося пройти кваліфікацію до чемпіонату Європи 2000; вона посіла друге місце у групі разом з Данією, маючи кращу різницю забитих та пропущених м’ячів, але через гірші показники у двосторонніх зустрічах знову не потрапила до континентальної першості. У 2000 році головним тренером став аргентинець Енсо Троссеро, однак досягти довгожданої мети — кваліфікації до чемпіонату світу 2002 — не вдалося і йому: по закінченні кваліфікації Швейцарія опинилася на четвертому місці в групі, випередивши тільки Фарерські острови і Ліхтенштейн і пропустивши вперед Сербію і Чорногорію, Словенію і Росію.

Називалися дві причини цього занепаду на рубежі тисячоліть: багато архітекторів швейцарських успіхів першої половини 1990-х після чемпіонату Європи 1996 покинули великий футбол, бо вийшли зі спортивного віку, тоді як розпочата всередині 1990-х програма виховання нових кадрів ще не встигла віднайти та підготовити для збірної достатньо талановитих молодих гравців. Однак це становище повинно було змінитись вже найближчим часом.

Повернення до світової еліти (з 2001)[ред.ред. код]

Збірна Швейцарії перед товариським матчем з Бразилією 15 листопада 2006.

Після відставки Троссеро збірну Швейцарії очолив Якоб Кун. В 19621972 роках він сам був гравцем національної збірної, а до призначення на посаду тренував молодіжну (U-21) збірну Швейцарії. Відразу після перших матчів швейцарська преса назвала призначення Куна черговою помилкою, але протягом наступного року у грі команди намітилися явні позитивні тенденції. Куну вдалося інтегрувати в команду ним же вихованих гравців молодіжної збірної, виконавши таким чином зміну поколінь. Кваліфікаційний турнір до чемпіонату Європи 2004 року збірна Швейцарії завершила на першому місці у групі, випередивши команди Росії й Ірландії. Однак на фінальному турнірі в Португалії швейцарцям підтвердити свій клас не вдалося: після нульової нічиєї з Хорватією вона зазнала поразки від Англії (0:3) та Франції (1:3) і покинула турнір. Єдиний швейцарський гол на чемпіонаті забив 18-річний Йохан Фонлантен, який став наймолодшим бомбардиром в історії європейської першості.

Кваліфікацію до чемпіонату світу 2006 року Швейцарія закінчила на другому місці в групі, пропустивши вперед Францію, і мала змагатися за вихід до фінальної частини чемпіонату в стикових матчах проти Туреччини, бронзового призера попереднього чемпіонату. Після домашньої перемоги 2:0 в Берні швейцарці програли у Стамбулі 2:4, але завдяки голам, забитим на виїзді здобули перевагу и потрапили на чемпіонат. Стикові матчі проходили у вкрай напруженій атмосфері, яка по закінченні матчу у Стамбулі вилилася у неподобну бійку між гравцями, тренерами і поліцією; кілька швейцарців були сильно побиті, а Стефан Гріхтінг на десять днів потрапив до лікарні. Багато турецьких гравців, а також один швейцарець — Бенджамін Гуггель — були оштрафовані на значні суми і дискваліфіковані на кілька ігор; збірна Туреччини перші три домашні матчі наступного відбірного циклу мала зіграти за кордоном у відсутності вболівальників.

У фінальному розіграші чемпіонату світу 2006 у Німеччині збірна Швейцарії зіграла внічию 0:0 із Францією, перемогла команди Південної Кореї (2:0) і Того (також 2:0) і, посівши друге місце у групі, потрапила до ⅛ фіналу. Основний і додатковий час матчу ⅛ фіналу проти збірної України закінчився нульовою нічиєю; але в серії післяматчевих пенальті швейцарці не зуміли забити жодного голу і програли з остаточним рахунком 0:3. Збірна Швейцарія стала єдиною командою на чемпіонатах світу, яка вибула із змагань, не пропустивши жодного голу у грі. Також вона є єдиною командою, що не забила жодного голу в серії післяматчевих пенальті.

У січні 2007 року збірна Швейцарії піднялася в рейтингу ФІФА до 17 місця.[8] Хоча з тих пір вона зазнала значного падіння (44-те місце в січні 2008), вона, як один з господарів чемпіонату Європи 2008 (разом із Австрією) автоматично здобула місце у фінальній частині змагань, де буде грати в одній групі зі збірними Чехії, Португалії і Туреччини.

Спортивна форма[ред.ред. код]

Класична форма збірної
Домашня Виїзна

Форма гравців збірної Швейцарії залишається біль-менш однаковою ще з часів її першого матчу в 1905 році. Свої домашні матчі збірна грає в червоних футболках, білих трусах та червоних гетрах. Червоно-біла кольорова гамма повторює мотиви швейцарського прапора. В гостьових матчах кольорова гамма інвертується; іноді команда грає в повністю червоній чи повністю білій формі. Протягом 75-ти років на лівій стороні грудей зображувався швейцарський хрест: на домашній формі білий, на гостьовій — білий в червоному колі; протягом років розмір хреста був зменшений десь на третину. На початку 1980-х років на цьому місці почали розміщувати логотип Швейцарського футбольного союзу, в якому форму хреста має порожній простір між контурами літер, що складають абревіатури ASF (фр. Association suisse de foolball і італ. Associazione Svizzera di Football) і SFV (нім. Schweizerischer Fussballverband). Офіційний виробник спортивного одягу для команди — німецька фірма «Пума». Лише товариський матч проти Австрії 11 жовтня 2006 року збірна Швейцарії грала у футболках золотисто-жовтого кольору.

Участь у міжнародних турнірах[ред.ред. код]

До сього дня збірна Швейцарії ніколи не виборювала чемпіонських титулів. Її найвищим досягненням станом на початок 2008 року залишаються срібні медалі Олімпіади 1924 року в Парижі, де вона програла у фінальному матчі команді Уругваю. Найвищім досягненням на чемпіонатах світу був вихід до чвертьфіналу; таке траплялося в 1934, 1938 і 1954 роках. На чемпіонатах Європи, до фінальної стадії яких Швейцарія діставалася лише двічі (в 1996 і 2004 роках), вона ніколи не виходила за межі групового турніру.

В останні роки найзначніші успіхи демонструють молодіжні збірні країни. Збірна Швейцарії U-17 стала чемпіоном Європи 2002, у фінальному матчі подолавши за допомогою серії післяматчевих пенальті збірну Франції з рахунком 4:2. Швейцарська збірна U-21 в 2002 і 2004 роках доходила до півфіналу європейської першості.

Чемпіонати світу[ред.ред. код]

Рік Країна Досягнення В Н П Голи Примітки
1930 Уругвай Не брала участі
1934 Італія Чвертьфінал 1 0 1 5:5
1938 Франція Чвертьфінал 1 1 1 5:5
1950 Бразилія Груповий етап 1 1 1 4:6
1954 Швейцарія Чвертьфінал 2 0 2 11:11
1958 Швеція Не пройшла кваліфікацію
1962 Чилі Груповий етап 0 0 3 2:8
1966 Англія Груповий етап 0 0 3 1:9
1970 Мексика Не пройшла кваліфікацію
1974 ФРН Не пройшла кваліфікацію
1978 Аргентина Не пройшла кваліфікацію
1982 Іспанія Не пройшла кваліфікацію
1986 Мексика Не пройшла кваліфікацію
1990 Італія Не пройшла кваліфікацію
1994 США 1/8 фіналу 1 1 2 5:7 Докладніше
1998 Франція Не пройшла кваліфікацію
2002 Південна Корея / Японія Не пройшла кваліфікацію
2006 Німеччина 1/8 фіналу 2 1 1 4:0 Докладніше
2010 ПАР Груповий етап 1 1 1 1:1 Докладніше

Чемпіонат Європи[ред.ред. код]

Рік Країна Досягнення В Н П Голи Примітки
1960 Франція Не пройшла кваліфікацію
1964 Іспанія Не пройшла кваліфікацію
1968 Італія Не пройшла кваліфікацію
1972 Бельгія Не пройшла кваліфікацію
1976 Югославія Не пройшла кваліфікацію
1980 Італія Не пройшла кваліфікацію
1984 Франція Не пройшла кваліфікацію
1988 ФРН Не пройшла кваліфікацію
1992 Швеція Не пройшла кваліфікацію
1996 Англія Груповий етап 0 1 2 1:4 Докладніше
2000 Бельгія / Нідерланди Не пройшла кваліфікацію
2004 Португалія Груповий етап 0 1 2 1:6 Докладніше
2008 Австрія / Швейцарія Груповий етап 1 0 2 3:3 Докладніше

Кубок Європи для збірних[ред.ред. код]

Роки Досягнення В Н П Голи Примітки
1927—1930 5 місце 0 0 8 11:28
1931—1932 5 місце 2 1 5 16:30
1935—1935 5 місце 1 1 6 13:24
1936—1938 Розіграш дочасно завершено через аншлюс Австрії Німеччиною 1 1 6 16:25
1948—1953 5 місце 0 3 5 12:25
1955—1960 6 місце 0 2 8 10:37

Виступи на Олімпійських іграх[ред.ред. код]

Рік Місто Досягнення В Н П Голи Примітки
1924 Париж Друге місце (срібні медалі) 4 1 1 16:6
1928 Амстердам Попередній етап 0 0 1 0:4

Поточний склад[ред.ред. код]

Александр Фрай (праворуч) в матчі проти Бразилії 15 листопада 2006 (1:2)
Йохан Джуру, швейцарець кот-д'івуарського походження

Склад збірної станом на 5 березня 2014 року (заявка на товариську гру проти збірної Хорватії).

Гравець Клуб (у 2014) Дата народження Вік Ігор Голів
  Воротарі
  Дієго Бенальйо Німеччина «Вольфсбург» 3 вересня 1983 30 55
  Янн Зоммер Швейцарія «Базель» 17 грудня 1988 25 5
  Захисники
  Штефан Ліхтштайнер Італія «Ювентус» 16 січня 1984 30 61 4
  Філіп Сендерос Іспанія «Валенсія» 14 лютого 1985 29 52 5
  Йохан Джуру Німеччина «Гамбург» 18 січня 1987 27 43 1
  Стів фон Берген Швейцарія «Янг Бойз» 10 червня 1983 30 40 0
  Рікардо Родрігес Німеччина «Вольфсбург» 25 серпня 1992 21 19 0
  Міхаель Ланг Швейцарія «Грассхопперс» 8 лютого 1991 23 5 1
  Півзахисники
  Транквілло Барнетта Німеччина «Айнтрахт» 22 травня 1985 28 73 10
  Гекхан Інлер (к) Італія «Наполі» 27 червня 1984 29 71 6
  Желсон Фернандес Німеччина «Фрайбург» 2 вересня 1986 27 46 2
  Валон Беграмі Італія «Наполі» 19 квітня 1985 29 46 4
  Блерім Джемайлі Італія «Наполі» 12 квітня 1986 28 36 1
  Джердан Шачірі Німеччина «Баварія» 10 жовтня 1991 22 31 8
  Граніт Джака Німеччина «Юоруссія» М 27 вересня 1992 21 24 4
  Валентин Штокер Швейцарія «Базель» 12 квітня 1989 25 22 3
  Пірмін Швеглер Німеччина «Айнтрахт» 9 березня 1987 27 14 3
  Нападники
  Адмір Мехмеді Німеччина «Фрайбург» 16 березня 1991 23 19 4
  Маріо Гавранович Швейцарія «Цюрих» 24 листопада 1989 24 10 4
  Гарис Сеферович Іспанія «Реал Сосьєдад» 22 лютого 1992 22 9 1
  Йосип Дрмич Німеччина «Нюрнберг» 8 серпня 1992 21 5 2
  Головний тренер
Німеччина Оттмар Гітцфельд 12 січня 1949 65

Тренерський штаб[ред.ред. код]

Головний тренер збірної призначається правлінням Швейцарського футбольного союзу. З допомогою своїх асистентів він керує підготовкою національної збірної і має право одноособово приймати рішення щодо комплектації команди. З 2001 до 2008 року посаду головного тренера обіймав Якоб Кун, тренера воротарів — Еріх Бургенер, менеджером команди в червні 2007 року став Адріан Кнуп (всі троє — колишні гравці збірної). 19 лютого 2008 року ШФС підписав дворічний контракт з новим тренером — німцем Оттмаром Хіцфельдом; він очолює команду з 1 липня 2008 року, відразу по закінченні чемпіонату Європи, і буде тренувати збірну під час кваліфікаційного турніру до чемпіонату світу 2010 року у Південній Африці.

Гравці-рекордсмени[ред.ред. код]

На початку футбольної ери міжнародні матчі проводились значно рідше, ніж зараз. Рудольф Рамзаєр був першим, хто подолав межу в 50 ігор за національну збірну: з 1920 по 1931 роки він брав участь у 59 матчах збірної. Трохи пізніше його рекорд покращив Макс Абегглен (68 ігор з 1922 по 1937 роки). Рекорд, встановлений Северіно Мінеллі (80 ігор між 1930 і 1943 роками) тривалий час залишався не перевищеним і був покращений Гайнцем Германном лише через 40 років (117 ігор в 19781991). З гравців поточного складу найбільше наблизився до рекорду Германна Патрік Мюллер (76 ігор), який в загальному списку посідає восьме місце.

Брати Абегглени були найкращими бомбардирами збірної першої половини XX ст. Макс Абегглен забив 32 м’яча в 68 матчах, Андре Абегглен — 30 м’ячів у 52 матчах. Цей рекорд також утримувався понад 40 років, поки не був перевершений Кубілаєм Тюрк’їлмазом, який в 60 матчах забив 34 м’яча і з 2001 року є найкращим бомбардиром збірної Швейцарії за всю її історію. З активних на початок 2008 року гравців найпродуктивнішим голеадором є Александр Фрай, який забив 32 м’яча в 56 матчах (третя позиція в загальному списку).

Дані наведені станом на 25 листопада 2007 року.

Найбільша кількість виступів Найкращі бомбардири
Гравець Матчів Голів Роки
1 Гайнц Германн 117 15 19781991
2 Ален Гейгер 112 2 19801996
3 Стефан Шапюїза 103 21 19892004
4 Йохан Фогель 94 2 19952007
5 Северіно Мінеллі 80 0 19301943
6 Чіріако Сфорца 79 6 19912001
7 Енді Еглі 77 8 19791994
8 Патрік Мюллер 76 3 1998–зараз
9 Рафаель Віккі 75 1 1996–зараз
10 Енді Еглі 71 15 19361954
Стефан Еншоз 0 19932005
 
Гравець Матчів Голів Голів/матч Роки
1 Кубілай Тюрк’їлмаз 62 34 0,55 19882001
2 Макс Абегглен 68 32 0,47 19221937
Александр Фрай 56 0,57 2001–зараз
4 Андре Абегглен 52 30 0,58 19271943
5 Жак Фаттон 53 29 0,55 19461955
6 Адріан Кнуп 48 26 0,54 19891996
7 Йозеф Хюгі 34 23 0,68 19511961
8 Шарль Антанан 56 22 0,39 19481962
9 Лауро Амадо 54 21 0,39 19351948
Стефан Шапюїза 103 0,20 19892004

Статистика двосторонніх зустрічей[ред.ред. код]

У наступній таблиці перелічені національні збірні, з якими Швейцарія за свою історію зіграла щонайменше десять матчів. Всього швейцарська збірна зіграла 676 міжнародних матчів проти 73 команд. Вона виграла 214 ігор, програла 316 і 146 завершились нічиєю. Дані наведені станом на 25 листопада 2007 року.

Країна Матчів В Н П Голів Країна Матчів В Н П Голів
Італія Італія 56 8 20 28 66:106 Іспанія Іспанія 18 0 3 15 15:45
Німеччина Німеччина 49 8 6 35 60:131 Норвегія Норвегія 16 5 4 7 17:24
Угорщина Угорщина 44 9 5 30 58:127 Шотландія Шотландія 16 5 3 8 24:26
Австрія Австрія 40 10 5 25 57:104 Ірландія Ірландія 15 5 3 7 10:17
Франція Франція 36 12 9 15 58:62 Туреччина Туреччина 14 4 3 7 19:19
Нідерланди Нідерланди 32 15 2 15 61:68 Югославія Югославія 13 2 5 6 16:29
Швеція Швеція 28 11 7 10 42:46 СРСР СРСР і Росія Росія 12 0 4 8 11:29
Чехословаччина Чехословаччина 27 7 6 14 38:58 Румунія Румунія 11 4 3 4 19:14
Бельгія Бельгія 26 8 6 12 37:49 Данія Данія 10 2 5 3 11:13
Англія Англія 23 3 4 16 18:68 Греція Греція 10 5 3 2 13:10
Португалія Португалія 19 8 5 6 28:25

Стадіони[ред.ред. код]

«Стад-де-Свісс»
«Стад-де-Женев»

Номінально базовим стадіоном для швейцарської збірної є стадіон «Стад-де-Свісс» (фр. Stade de Suisse, колишній «Ванкдорф») в Берні. Однак на ньому проходить лише приблизно чверть домашніх матчів збірної; відповідно до федерального устрою країни географія матчів збірної досить широка і включає стадіон «Санкт-Якоб-Парк» в Базелі, «Летцигрунд» в Цюриху і «Стад-де-Женев» в Лансі́ поблизу Женеви. Базель, Берн, Женева і Цюрих, чотири найбільші міста країни, стали основними місцями проведення домашніх матчів збірної ще в перші роки її історії. В 1923 році до них приєднався Олімпійський стадіон «Де-ла-Понтез» в Лозанні, але востаннє міжнародний матч на ньому проводився в 1999 році. Новозбудований в 2003 році в Лансі поблизу Женеви стадіон «Стад-де-Женев» замінив традиційний женевський стадіон «Стад-де-Шарміль» в якості місця проведення міжнародних матчів.

Станом на 25 листопада 2007 року, домашні міжнародні зустрічі швейцарської збірної (всього 321) проходили в таких містах:

Місто Матчів Роки Місто Матчів Роки
Берн 74 з 1911 Лансі (поблизу Женеви) 7 з 2003
Базель 72 з 1908 Лугано 5 19512000
Цюрих 63 з 1911 Невшатель 4 19831989
Лозанна 36 19231999 Сьйон 2 19851994
Женева 33 19082001 Ла-Шо-де-Фон 1 1911
Санкт-Галлен 12 19122002 Аарау 1 1987
Люцерн 10 19711997 Беллінцона 1 1987

Примітки[ред.ред. код]

  1. Поточний рейтинг ФІФА (англ.)
  2. Gergana Ghanbarian-Baleva: Ein englischer Sport aus der Schweiz, aus Überall ist der Ball rund – zur Geschichte und Gegenwart des Fussballs in Ost- und Südosteuropa, S. 155–182
  3. «Газетт де Лозанн» за 10 червня 1938 року.
  4. Gerhard Fischer/Ulrich Lindner: Die Niederlage an Hitlers Geburtstag, aus Stürmer für Hitler, S. 119
  5. Werner Skrentny: Nachkriegspremiere: Eine Bresche in die Mauer aus Die Geschichte der Fußball-Nationalmannschaft S. 130
  6. Швейцарська газета «Спорт» від 12 липня 1962 року.
  7. Рейтинг ФІФА за серпень 1993 року
  8. Рейтинг ФІФА за січень 2007 року

Література[ред.ред. код]

  • Beat Jung (Hrsg.): Die Nati – Die Geschichte der Schweizer Fussball-Nationalmannschaft. Verlag Die Werkstatt, Göttingen 2006, ISBN 3-89533-532-0
  • Peter Birrer, Albert Staudenmann: Köbi Kuhn – Eine Hommage der Schweizer Fussball-Nationalmannschaft an ihren Trainer. Wörterseh Verlag, Gockhausen 2006, ISBN 3-033-00689-2
  • Daniel Schaub: Das grosse Schweizer Buch der WM 2006. Friedrich Reinhardt Verlag, Basel 2006. ISBN 3-7245-1432-8
  • Gottfried Schmid (Hrsg.): Das Goldene Buch des Schweizer Fussballs. Verlag Domprobstei, Basel 1953.

Посилання[ред.ред. код]