Христос виводить із аду душі праведників (фрескаФра Анджеліко 1437—1446 рр.)
Зішестя Христа в ад (лат.Descensus Christi ad inferos, грец.Κατελθόντα εἰς τὰ κατώτατα) — подія, що відбулася після розп'яття Ісуса Христа та перед Його Воскресінням. Ісус Христос засягнув в аді праведників, які очікували свого Відкупителя, для того щоб нарешті досягти споглядання Бога. Подолавши Своєю смертю смерть і диявола, «що мав владу смерти»[1], Ісус визволив старозавітних праведників, а також Адама і Єву, які очікували Відкупителя, і відчинив їм двері неба. Зішестя Христа в ад входить в число Страстей Христових. Вважається, що ця подія відбулася на другий день перебування Христа у гробі. Ад (чи відхлань[2]) на відміну від пекла як прокляття — це стан існування всіх тих, чи то праведних, чи лихих, що померли перед Христом[3]. Ця подія відбулася у другий день перебування Христа у гробі, та згадується у богослужіннях Великої Суботи[4]. Замість назви Ад також вживаються у літературі назви Лімб та Шеол[5].
Про зішестя Христа у ад євангелісти не завжди прямо говорять, проте вказані слова пророкувань. У канонічних книгах Нового Завіту є згадка апостолами про перебування Христа в аді:
Апостол Петро у своєму першому посланні говорить про страждання Христа за «неправих» і його проповіді їм у темниці, та про дану їм надію на порятунок:
Бо й Христос, щоб привести нас до Бога, один раз постраждав за гріхи наші: праведник — за неправедних, умертвлений тілом, але оживлений у дусі, в якому він пішов проповідувати навіть тим духам, що в темниці[6]
Тому й сказано: «Вийшов на висоту, забрав у полон бранців, дав дари людям.» А те «вийшов» що означає, як не те, що він був зійшов і в найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов на низ, це той самий, що вийшов найвище всіх небес, щоб усе наповнити.[7]
Ось чому звеселилось моє серце і зрадів мій язик. До того й тіло моє відпочине в надії. Бо ти не зоставиш душі моєї в аді і не даси твоєму святому бачити зітління."[9]
