Йов Почаївський

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Йов Почаївський
Jov.jpg
Мирське ім'я Іван Залізо
Чернече ім'я Йов
Народився 10 грудня 1551 року, Галичина, Покуття, біля міста Коломия (тепер село Угорники)
Помер 28 жовтня 1651 року
У лику преподобного
Головна святиня Почаївська лавра
День пам'яті 28 серпня, 28 жовтня, 6 травня
Праці «Книга Блаженнаго Іова Почаєвского, власною рукою єго написанная»

Йо́в Поча́ївський, Іван Залізо (15501651) — православний святий, ігумен Почаївського монастиря, ієромонах, автор збірки моральних порад і повчань «Пчола Почаївська». У своєму звеличенні «чернечої бідності» як найвищої моральної цінності він доходить до того, що вимагає поширення її на світських людей. Єдине, що світська людина може мати більше від ченця, це дружина; в усьому іншому мирянин і чернець повинні суворо дотримуватися принципу некористолюбства.

Преподобний Іов народився у 1551 році в Галичині, на Покутті, що лежить між Карпатами та Дністром, біля міста Коломиї, на території сучасного села Угорники. Батьки його, побожні та христолюбиві люди, Іван та Агата (Агафія) на прізвище Залізо при святому хрещенні дали хлопчикові ім'я Іван, на честь пророка та Предтечі Господнього Іоана.

Дитинство[ред.ред. код]

Маленький Іоан з дитинства увібрав у себе дух батьківської побожності, щирості й любові до Бога та Православної Церкви. Приклади великих християнських подвижників, насамперед тезоіменитого йому Предтечі Господнього Іоана, пізніше твори преподобного Іоана Лєствичника, житія преподобних Сава Освящений та Іоана Дамаскіна були азбукою християнського благочестя для майбутнього Преподобного. «Малий літами, але досконалий розумом», як пише його біограф Досифей, хлопчик вже тоді відрізнявся від звичайних дітей своїми високими духовними прагненнями. Ніколи слово й діло, знання та вчинки не йшли в нього всупереч, але завжди була між ними повна відповідність. Все подальше життя Преподобний ніколи не прагнув до слідування таким аскетичним подвигам і чеснотам древніх подвижників і святих людей, до яких не почував себе спроможним, а завжди вибирав для наслідування тільки те, що найбільше відповідало його духовному зростанню і потребам душі. Тож і не дивно, що в душі, яка прагнула до самітництва та пустельного подвижницького життя, любов до Бога взяла верх над сильною любов'ю до батьків, і Іоанн вирішив залишити їх, щоб стати монахом — воїном Христовим.

Чернець в Угорницькому Спасо-Преображенському монастирі[ред.ред. код]

У десять років хлопчик таємно покидає батьківську оселю і вирушає до найближчого Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, що знаходився в Галичині (Покуття), та просить ігумена прийняти його «послужити братії». Прозорливий ігумен, передбачаючи в хлоп'яті Божого обранця, радо прийняв його та поставив нести послух церковний. Отрок Іоан ревно віддається своїм обов'язкам, але, не задовільняючись ними, прагне вгодити кожному з найменших монастирських робітників різними послугами, виявляючи доброзичливість, покірливість та братолюбство. Смиренням та аскетичними подвигами Іоан очищав і вдосконалював свою душу та тіло. Ігумен, бачачи його добрі нрави та глибоке смирення, прийняв його до числа іноків обителі і незабаром (з загальної згоди братії), як говорить його біограф, постриг (на дванадцятому році життя) в монашество, давши йому ім'я Йов. З цього часу перед просвітленим розумом інока постав новий великий взірець для наслідування — образ життя вітхозавітного праведника, багатостраждального Іова. «Не ім'ям тільки, говорить про юного Йова описувач його житія Досифей, але й самим ділом багатостраждальному вітхозавітному Іову блаженнійший отець наш Йов не тільки уподобився, але, скажу краще в усіх скорботах житія далеко перевершив. Тому що в того скорбота від скорботи, хвороба від хвороби народжувались попущенням Божим; цей же добровільно, за власним бажанням, томився, не жаліючи себе, при проходженні ступенів найжорстокішого подвижницького життя».

Життя преподобного Йова після прийняття іноцтва настільки було чистим і бездоганним, не зважаючи на весь тягар іноцького подвигу, що Досифей у написаному ним житії Преподобного уподібнює його ангелу. «Был, -говорить він про Преподобного, — инок весьма искусный, нє так летами как добродєтєлями украшенный, живя посреди братии, как ангел и с каждым днем все более и более совершенствуясь в добродетели». Так вдосконалювався Преподобний і, не зважаючи на свої роки, став прикладом і взірцем для братії, своїм життям даючи зрозуміти їм їхні достоїнства та недоліки, чи, як говорить Досифей, «быв всем на позор и на пользу». Угорницький настоятель не помилився, коли визнав у ньому «доброго воїна» Церкви. Проводячи рівноангельне життя і зростаючи в чеснотах, Іов дійшов повноліття — 30 років (десь у 1581 р.). Тоді настоятель монастиря запропонував йому прийняти сан священика. Смиренний інок довго відмовлявся від цієї високої честі, але, поступаючись перед волею настоятеля, мусив задля святого обов'язку послуху прийняти пресвітерський сан.

Сяючи світлом віри й побожності, Іов скоро став відомим по всій Галичині та на Волині.

Ігумен в Дубенському Хрестовоздвиженському монастирі[ред.ред. код]

В цей час для православної Західної Русі, за попущенням Божим, настало важке випробування. Король польський на Люблінському сеймі 1569 р. присягав на хресті Господньому, що всім народам, об'єднаним під його владою, не буде кривди в його королівстві, а всім буде однаковий захист і один закон, справедливий для всіх. Але він та його шляхтичі зламали свою присягу і обманули довірливих. Вони склали вигідну для себе конституцію, за якою споконвічні українські землі було захоплено польськими та ополяченими українськими магнатами. Позбавивши українських людей усяких прав, польське магнатство, заохочуване єзуїтами, наклало свою руку на свободу совісті українського народу. Віру Православну вони віддали на приниження, ганьбу та переслідування, називаючи її «хлопською вірою». Православні храми часто силоміць передавались уніатам і навіть католикам, а іноді нарівні з шинками й млинами віддавались в оренду, і орендарі тільки за плату дозволяли відправу в церкві. Внаслідок таких насильств велика кількіть української шляхти відцуралася свого народу, Православної віри і подалася за королівсько-панською ласкою до латинства. Але ще було чимало древніх шляхетних родів, які залишалися вірними рідному народові та Православ'ю. Їх очолював сильний, мудрий й авторитетний навіть при королівському дворі князь Василь Костянтин Острозький. Йому потрібні були помічники для зміцнення Православ'я в боротьбі з войовничим католицизмом. Довідавшись про святого подвижника, князь Василь Костянтин зупинив свій вибір на молодому угорницькому священоінокові, почав просити ігумена Угорницького монастиря відпустити Іова до Дубенської обителі, що знаходилася у маєтностях К. Острозького, щоб Іов своїм прикладом підтримав в ній дух істинно християнського православного монашества. Йому хотілося бачити в іноках істинних монахів, якими вони повинні були бути, виконуючи настанови законо-положників монашества, — людьми особливо твердими в вірі та провідниками в життя своїх переконань, людьми з повною відповідністю між словом, почуттям і ділом, стійкими проти спокус іновір'я та єресей. Він бажав, щоб монастирі, що знаходяться в його володіннях, були розсадниками таких істинних представників православного монашества, і через це протиставити їх з одного боку протестантським общинам, з другого — католицьким монашим орденам і, особливо, єзуїтському. Такій задачі князя Острозького відповідало життя преподобного Іова. Острозький знав, що Преподобний з дитинства любив займатися читанням книг і намагався уподібнюватися своїм життям взірцям древнього монашества. Знаючи це, він не раз звертався до ігумена Угорницького Спасо-Преображенського монастиря, просячи його відпустити блаженного Іова до Хрестовоздвиженської обителі, що знаходилася в місті Дубно, на острові, для того, щоб він своїм прикладом показав інокам цієї обителі «образ працелюбного та богоугодного житія», вчив братію та керував її життям духовним. З жалем у серці вислуховував ці прохання ігумен Угорницький, але в силу того, що вони повторювалися безперервно, повинен був задовільнити прохання князя і відпустити Іова з Угорницької обителі.

Незабаром, після переходу до Дубенського монастиря, братія обирає Іова своїм ігуменом. Це звання додавало Преподобному нових обов'язків в зв'язку з пригнобленим становищем Православ'я тодішнього західного краю та особливим розташуванням Дубенського Хрестовоздвижен-ського монастиря (знаходився біля самого міста, і будучи одним із відомих центрів громадського життя, повинен був виконувати роль світильника для населення околиць).

Апологетична діяльність і літературна праця[ред.ред. код]

У Дубенській обителі та її околицях він своїм словом і прикладом підтримував дух народної відданості Православній вірі, а тому його обитель у той час була одною з твердинь Православ'я на Західній Україні. За сприяння та покровительства князя Дубенський ігумен одразу ж виступає на захист гнобленого Православ'я. Преподобний розумів, що першим засобом має бути церковна просвіта в дусі чистої віри, а тому докладає усіх зусиль до переписування та поширювання книг духовно-релігійного змісту. З цією метою він зібрав навколо себе ціле братство, яке за його вказівками вивчало та перекладало слов'янською потрібні книги та переписувало їх для поширення у великій кількості. Преподобний і сам, як оповідає його житіє, «писанием книг церковних упражняшеся». Перший автор «Жития блаженного отца нашего Иова Железо», учень його, ієромонах Досифей пише, що ці книги «до сего дне в том же монастире обретаются» (вид. у Почаєві, с. 5). І, справді, в Почаївській Лаврі зберігалась до 1932 року, як пам'ятник літературної праці Преподобного, «КНИГА БЛАЖЕННОГО ІОВА ПОЧАЄВСКОГО, ВЛАСНОЮ РУКОЮ ЄГО НАПИСАННАЯ» (каталог, № 127), що містила в собі до 80 повчань, бесід і проповідей Преподобного. На превеликий жаль, цю книгу, разом з іншими архівними документами, було забрано до Варшави під час польського панування. Але, на наше щастя, цю книгу, написану Преподобним слов'янською мовою, було перекладено і видано в 1884 р. під редакцією професора Київської духовної академії Н. І. Пєтрова під назвою «Пчела Почаевская». Отже в нас є повна змога оцінити писанні праці Преподобного на захист Православної віри. Переглядаючи її, бачимо, що вона містить власні повчання преподобного Іова, а також виписки із святоотецьких творів, аскетичної літератури та творів інших авторів, спрямованих проти іновірців, єретиків та сектантів, які сіяли смуту серед тогочасного русько-українського населення.

У XVI столітті в Західній Україні поширювалися різні протестантські погляди (зокрема, соцініанські), які проповідували монотеїзм в іудейській формі і ставили Мойсейові книги вище Євангелія. Ці єретики відкидали догмат Святої Трійці, Божество Ісуса Христа, втілення та викуплення, а також Пріснодівство Божої Матері і християнські Таїнства. Ця єресь прийшла і на Волинь, де проживав єресіарх Ігнатій Косой. Там він мав чимало громад із своїми школами, вчителями та проповідниками. Природно, що преподобний Іов не міг бути байдужим спостерігачем діяльності сектантів. У його книзі знаходимо апологетичні тлумачення найважливіших догматів Православ'я — про Св. Трійцю, про Божество Іісуса Христа, про істинну Божественну та людську природу Його, про Пресвяту Богородицю, про хрещення та все те, що відкидалося єретиками.

Борючись з протестантськими сектами, Преподобний не випускав з поля зору і латинство. В слові на Великий четвер зустрічаємо його виступи проти католиків, які відправляють таїнство Євхаристії на опрісноках, зневажаючи цим приклад Самого Христа та передання всієї Церкви. Видання слав'янської Острозької Біблії, цієї величної пам'ятки просвіти XVI ст., не обійшлося, зрозуміло, без порад та благословіння Преподобного. Обороняючи Православ'я від іновірців, преподобний Іов насамперед пильно виконував також свої обов'язки настоятеля монастиря, дбав про зовнішнє та внутрішнє впорядкування його життя, що знаходилось у крайньому занепаді не тільки в Хрестовоздвиженському, але й у всіх південно-західних монастирях того часу. Сучасник преподобного Іова, ігумен Троїце-Сергієвої Лаври, старець Артемій, писав наступне: «о общежительном чине обретохом писано от святих, яко прежде многих лет разрушися таковое жительство». Намагаючись відновити порядок у монастирі Преподобний звернувся до Студійського уставу, який засновники монастиря поклали за взірець. Зрозуміло, що при тодішньому становищі спільножитнього устрою Преподобний помітив багато відхилень від основного уставу ввіреного йому монастиря.

У обителі Феодора Студита, за зразком якої було влаштовано Хрестовоздвиженський монастир, з початком Великого посту монастирські ворота зачинялися і відчинялися для мирян тільки в Лазареву суботу. В афонському уставі 971 року, складеному за редакцією студійського ігумена Євфимія, було обов'язковим для насельників, щоб у святу чотиридесятницю всі: і ті, хто подвизається наодинці, і ті хто живе спільно, перебували у безмовності і не ходили один до другого без вагомої причини або без крайньої потреби лікування срамних помислів. Та й самим ігуменам не дозволяється в ці святі дні, крім субот, здійснювати роботи, або робити що-небудь інше, крім духовного, без особливої необхідності. Навряд чи дотримувалися цього всього в Хрестовоздвиженському монастирі до ігуменства Іова; тим часом, він відновив такий порядок життя в монастирі. Недарма побожний князь Василь Констянтин Констянтинович полюбляв усамітнюватися в Дубенській обителі, проводячи тут іноді по цілому тижневі і відкриваючи душу святому ігумену.

Існує переказ, що Василь Костянтин Острозький, маючи особливу любов і повагу до цього монастиря, на першому тижні Великого посту усамітнювався для молитви та посту, готував себе до сповіді й святого Причастя, скидаючи з себе тут княже вбрання і зодягаючись в іноцьке.

Запроваджуючи такий порядок спільного життя, преподобний Іов перш за все піклувався про піднесення духу монашого життя в монастирі та найбільшого його наближення до того високого прикладу, який було покладено за основу. З турботою про духовність обителі Преподобний звертає також увагу на підняття внутрішнього духового життя у ввіреній йому обителі. За статутом настоятель кожну седмицю декілька разів повинен був повчати братію або сам, або через кого-небудь іншого. Так, наприклад, у перші шість тижнів Великого посту, за винятком субот і неділь, у Хрестовоздвиженському монастирі для братії проводились читання з «Лєствиці» преподобного Іоана Синайського. Між рукописами обителі збереглася ця книга сучасна преподобному Іову, з вказівками читань із неї протягом шести седмиць Великого посту на кожний день тижня, за винятком субот і неділь. Після Лазаревої суботи повчальні читання не припинялися, але вже набували іншого характеру, — складалися зі святоотецьких і власних слів, бесід Преподобного, висвітлюючи найважливші моменти та таємниці глибин нашого покаяння. Сам Преподобний ревно виконував усі вимоги статуту, являючи собою взірець монашого життя.

Преподобний також і сам займався складанням книг. Він робив виписки з творів святих отців і складав повчання та бесіди. Така діяльність ігумена, його слава та святість приваблювали до себе віруючий народ та робили його широко відомим. «Сего ради, — оповідає Досифей, — начаша вся окрестния страны совирдясь, чєстию и похвалами стужати ему». Це було не до душі смиренному інокові, бо не того він шукав, прийшовши до монастиря ще в ранні роки.

Тому в преподобного Іова виникає бажання залишити Дубенський монастир і шукати собі іншого місця для подвигів, подалі від слави людської. На той час князь Острозький, змагаючись з католицизмом, бажав перетворити усі монастирі на своїх землях у спільножительні за уставом святого Василія Великого, що скасовувало можливість самітницького життя, до якого з дитинства прагнула душа Іова. Тому-то і пішов він на гору «от древле светлостию чудес многих сияющую», бо бажав спасатися тут в тиші безмовного пустельництва.

Святий Йов Почаївський

Оселення на Почаївській горі[ред.ред. код]

Таємно покинувши у 1604 році Дубенський монастир після 20 років ігуменського служіння, та, уславивши його над усіма монастирями того краю, преподобний Іов у вигляді простого монаха оселяється на Почаївській горі, яка була відома чудесним з'явленням на ній Матері Божої. Монахи там проводили затворницьке життя в окремих печерах і сходилися до церкви тільки на молитву. Але недовго Божому праведникові судилося бути в усамітненні. Промисел Божий судив інакше.

У 1597 році володарка Почаєва — побожна Ганна Гойська — передала до збудованої на Почаївській горі Успенської церкви чудотворну ікону Богоматері (дарунок грецького митрополита Неофіта благочестивій поміщиці за її гостинність), яка до того часу перебувала в домі Гойської, і обдарувала обитель землею та маєтками з тим, щоб монастир з пустельницького було перетворено на спільножительний.

Порядок життя монастиря тільки почав створюватися. Ми не знаємо імен перших насельників Почаєва, знаємо тільки, те, що на той час, коли преподобний Іов оселився на горі, братія була дуже нечисленною. Але відчувши у Преподобному велику духовну силу, єдинодушно зі слізними проханнями поставила його ігуменом та начальником нововлаштовуваної обителі. Цікаво, що ні письмові свідоцтва, ні усні передання не зберегли ніяких свідчень про настоятелів, які б передували преподобному Іову. До нього почаївські пустельники, за прикладом 12 пустельників Афону, могли і не мати особливих настоятелів, а тільки керувались настановами духовних старців, імена яких не збереглися. Преподобний Іов був першим справжнім організатором Почаївської обителі, що тільки-но виникала.

За словами Досифея, «сицєвого стража зело подвижна и искусна изволи имєти Прєсвятая Дева Богородица Мария в своєй небеси подокящєйся обитєли». Преподобний ввів в своїй обителі древній Студійський устав, влаштовуючи в ній життя за прикладом Києво-Печерської Лаври.

Подвижник, який шукав усамітнення, знову став пастирем душ людських. Цього разу йому довелося прийняти на себе ще більше турбот і праці, ніж колись у Дубні. В ті перші роки потрібно було мати велику мудрість, твердість волі, глибоку впевненість та стійкість в Православ'ї не тільки для того, щоб керувати обителлю, що будується, але і просто для того, щоб зберегти свою віру. І ось, великий аскет, любитель молитовної тиші та пустельництва, ревно береться за цю, Богом дану йому справу, не нехтуючи тягарем тієї праці, що пов'язана з матеріальним влаштуванням обителі.

І весь цей тягар та клопоти, такі чужі його внутрішньому духовному устрою й високій молитві та подвигам, з покорою несе він до кінця свого життя, тому що такі задачі покладалися на нього Промислом. І в подальшому ми бачимо Преподобного у ролі ревного захисника інтересів Православ'я та обителі. Виникало багато турбот. Ці турботи були не тільки матеріального характеру, але й спричинялися тією самою боротьбою з латинством і протестантством.

Ворогів Православ'я дедалі більшало, лави його оборонців серед української шляхти рідшали. Померли головні захисники Православ'я — князь Василь Костянтин Острозький і Гедеон Балабан — єпископ Львівський, син Василя Констянтина Острозького Януш окатоличився та потягнув за собою чимало православної шляхти. Перейшли до латинства знатні литовсько—староруські вельможні роди — Сангушки, Вишневецькі, Слуцькі, Сапіги, Четвертинські, Чарторийські та ін. і стали для простого українського православного люду не меншими гнобителями, ніж польські магнати.

Помер у 1612 році і Перемишльський єпископ Михаїл Копистенський, в його особі православні люди в Україні та Білорусі втратили останнього православного єпископа. Латинська навала була такою сильною, що в деяких місцевостях православні могли збиратися на богослужіння лише таємно, вночі, під загрозою розгону з боку поляків.

Діяльність преподобного Іова в цей важкий час набула особливого значення. Духовною висотою свого життя він прихилив до себе серця багатьох православних християн і зосередив у своїх руках керівництво їх життям. Заможні волинські шляхтичі, які залишалися вірними Православ'ю, щедро жертвували на обитель Почаївську, і вона скоро набула свого внутрішнього благоустрою. Чудотворна ікона Богоматері, передана Гойською, збирала безліч богомольців, число братії зростало, а тому постала потреба розбудови нового великого храму.

Господь послав преподобному ігуменові побожних фундаторів — подружжя Феодора та Єву Домашевських. Вони не тільки прийняли на себе розбудову церкви, віддавши на це всі свої родинні кошти, але й відписали на утримання монастиреві на майбутнє 33000 золотих — велику на той час суму. Храм в ім'я Живоначальної Трійці було збудовано на тому місці, де в 1240 році з'явилася Божа Мати у вогненному стовпі.

Цілюща стопа Богоматері містилась під склепінням церкви, а Чудотворна ікона була влаштована над царськими вратами і, «сияя чудєсы», укріпляла православних у вірі, а багатьох відступників навертала до віри їх батьків — Православ'я. Впорядкування обителі вимагало від Преподобного виснажливої боротьби з ворогами Православної Церкви, які всіляко шкодили їй.

Боротьба з Анджеєм Фірлеєм[ред.ред. код]

Особливо складною була боротьба з Анджеєм Фірлеєм — небожем (племінником) благодійниці монастиря Ганни Гойської. Ще за життя Ганни Фірлей з ненавистю ставився до Почаївського монастиря за ті жертви, які подарувала обителі Гойська. Ставши власником спадщини, Фірлей задумав вижити монахів з Почаївської гори. Домагаючись цього, він заборонив інокам брати воду з с. Старого Почаєва і преподобний Іов, помолившись Пресвятій Діві Марії, з братією змушений був копати криницю в скелястих ґрунтах монастирської гори.

Це вимагало величезної праці при тодішніх технічних засобах. Але Господь не залишив тих, хто уповає на Нього: на глибині 46 метрів з'явилася вода. Цією криницею монастир користується й дотепер. Фірлей, однак, на цьому не зупинився: кілька разів він грабував монастир і відбирав у нього землі, подаровані Гойською. А в 1623 році Фірлей наслав на монастир своїх буйних слуг і вони, пограбувавши обитель, побили багатьох монахів та забрали чудотворний образ Божої Матері. «ИБО, ДУМАЛ ОН, — говорить „Преславна гора Почаївська“, — єсли возьму ЧУДОТВОРНОЮ ИКОНУ, ИНОКИ НЄ ВОЗМОГУТ ОСТАВАТЬСЯ НА ЭТОМ МЄСТЄ». Чверть сторіччя Преподобному довелося вести судові процеси по захисту монастиря у судових установах Кременця та Луцька.

Для Фірлея ця «війна» з Богородицею та Преподобним закінчилася очевидною поразкою та напоумленням. Одного разу, скликавши гостей та добряче їх пригостивши, Фірлей, «ОТ радости диавольской НЄ вєдая, что БОЛЕЕ делать», зодягнув свою жінку у церковне облачення та дав їй у руки потир, а для більшого знущання приніс ще й чудотворну Почаївську ікону Божої Матері, збираючись, напевне, потішитися на людях яким-небудь безбожним спектаклем.

Але Пречиста не допустила такого знущання над Своєю святинею, і ледве розпочалось це біснування, як на Фірлеєву жінку напал бєс лют, которым она удручаєма была чрєз долгоє врємя. Це «стрясєниє бєсом» справило враження навіть на самого Фірлея, і він змушений був повернути ікону обителі.

Тільки після цього біс покинув його жінку. Отже після довгої судової тяганини перед самою своєю смертю (1647 р.) Анджей Фірлей, нічого не здобувши, змушений був закінчити боротьбу актом примирення з іноками, «які не були в складі унії» та повернути не тільки ікону, але й частину викраденого монастирського добра. Подібну боротьбу, разом із судовими процесами по захисту майна, заповіданого монастирю різними благодійниками, Іову доводилося вести і з іншими поважними особами, які виявляли вороже ставлення до обителі.

Преподобний Іов відстоював інтереси не тільки свого монастиря, а й сусідніх із монастирем православних церков, бувши для них «дозорцею», тобто доглядачем. Все це вимагало від нього постійного напруження та багатьох зусиль, але не зважаючи на це, він нікого не уповноважував займатися судовими позовами, а завжди сам ніс їх тягар. Як випробуваний воїн, він до кінця свого життя стояв на сторожі обителі Почаївської, сподіваючись лише на на допомогу Божу.

Багато праці вклав Преподобний в устрій і процвітання дорученої йому Богом обителі. Він брав участь в усіх монастирських роботах, в усе вникав, мав про все постійне піклування, подаючи братії приклад працьовитості та подвигу. Своїми руками копав городи, садки, насаджував, прививав, чистив, обкопував плодові дерева, копав та чистив монастирські ставки (вони збереглися дотепер), брав участь у будівництві гребель, і ніхто ніколи не бачив його бездіяльним. Турботи його були великими, і, за словами оповідача його житія, тільки «самому Богу, тайная сєрдєц чєловєчєских проникающєму, удобно их сочислити».

Книгодрукування[ред.ред. код]

У 1626 році Почаївська обитель погоріла. Преподобний Іов, не маючи ніякої матеріальної підтримки на місці, посилає 1 травня 1626 року листа до Московського царя Міхаїла Федоровича. В цьому листі він описує важке становище обителі після пожежі, скаржиться, що число противників Православ'я зростає і просить допомоги на відновлення та впорядкування монастиря.

Це свідчить не тільки про повсякчасне піклування Преподобного про свій монастир, але водночас показує важке становище, в якому знаходилась тоді Православна Церква в Україні, обмежувана та переслідувана латинством. Разом з цим, листування Преподобного доводить до відома наявність сталих культурних зв'язків православного народу Західної України з братньою Москвою, де наші предки завжди знаходили також матеріальну опору та допомогу.(див. додаток)

Дбаючи про добру славу своєї обителі, Преподобний продовжував справу, яку він розпочав у Лубенському монастирі, — видання та поширення православних книг. Маючи тепер більше матеріальних засобів, він заснував при монастирі друкарню, що набула особливого значення для цілого краю. В той час, коли, за свідченням істориків, усі древні друкарні південно-західного краю Росії в першій половині XVII ст. поступово припиняли своє існування, на Волині була тільки одна «слов'яно-руська друкарня Почаївська».

В Почаївській друкарні видавалися книги проти помилок і неправдивих вірувань протестантів, католиків та уніатів, а також різні молитви, послання, проскомідійні листи, і взагалі все, необхідне для задоволення духовних потреб православних. Велике значення мало видання в 1612 р. книги «Діоптра мирозрительная», перекладеної з грецької мови ієромонахом Дубенського монастиря Віталієм. На її цінність для сучасників Преподобного вказує те, що вона витримала декілька видань. Не без керівництва Преподобного у 1618 р. було видано книгу «Зерцало Богословія» Кирила Траквіліона-Ставровецького, що була спрямована проти католиків.

Дослідники життя преподобного Іова вважають, що «сам преподобний Іов у певних випадках виступав із словом навчання, маючи здібність промовляти проповіді експромптом» (Н. Й. Петров. Пчела Почаевская, с.74), внаслідок чого багато його апологетичних виступів проти латинян не було записано.

Апологетична діяльність преподобного Іова не обмежувалася територією Волині та сусідніх з нею Західних областей, авторитет почаївського ігумена на той час був дуже високим в православному світі Речі Посполитої. Преподобний беріг істину та чистоту вчення Православної Церкви. Зокрема він був учасником діянь Київського Собору, що відбувся в 1628 році під головуванням митрополита Іова Борецького і стосувався питань упорядкування церковних справ та розгляду питання про відступництво відомого Полоцького архієпископа Мелетія Смотрицького.

На цьому Соборі преподобний Іов був одним з найактивніших членів його, які присягнули «твердо в вере Православной стояти, никако об отпадении в иноверие не мыслити, й к сему возбуждати й весь народ православний». Цю постанову підписав преподобний Іов своїм схимницьким іменем: «Іоан Жєлєзо, ігумен Почаєвский» (Історично не відомо коли преподобний Іов прийняв схиму в якій йому було повернено ім'я Іоан, в народному вшануванні він залишився назавжди з іменем святий Іов Почаївський).

Преодобний Іов був вірним сином своєї вітчизни та народу. Коли гетьман Богдан Хмельницький підняв на боротьбу народ України, преподобний Іов давав у себе в монастирі притулок тим, кого війна позбавила дому й засобів існування, надаючи їм духовну та матеріальну допомогу. Багато з них не забули цієї любові та піклування Преподобного про беззахисних і по закінченні воєнних дій віддячували Почаївській обителі своїми пожертвуваннями на її благоустрій.

В почаївському ігуменові ми бачимо поєднання рис характеру, властиве багатьом православним святим, яке досягається лише безперервною внутрішньою роботою та життям за Євангельськими заповідями. Твердість характеру поєднувалась у ньому зі смиренням, великою любов'ю до людей та повною незлобивістю. Так, одного разу, заставши чоловіка, який крав монастирську пшеницю, Преподобний сам допоміг йому перекинути на плечі наповненого краденим зерном мішка, тільки нагадавши йому про заповіді Божі та Страшний суд, коли кожен повинен буде дати відповідь за вчинене.

І злодій, розкаявшись, впав до ніг святого. Був же він людиною відомою в окрузі і тому більше за все боявся розголошення свого вчинку. Але почаївський ігумен зберіг його таємницю; житіє, що згадує цей епізод, так і не розкриває імені тієї людини.

Був Преподобний миролюбивим, небагатослівним та мовчазним, наслідуючи приклад від преподобних Сави Освяченого, Петра Афонського, Антонія Печерського та ін., що за словами Досифея, тільки і можна почути було від нього : «Господи Иисусє Христе, помилуй мя…»

Внутрішнє життя православних святих найчастіше залишається таємницею, яка відома тільки Господу, «испытующему все глубины сердца» (Притч. 20, 27). Про неї до нас доходять лише окремі свідоцтва: розповіді учнів, повчання, що народилися з досвіду молитви. У випадку преподобного Іова таким свідоцтвом стала відома його печера, куди повзком і зараз може залізти не без зусиль не будь-яка людина, і де неможливо ні зручно сісти, ні лягти, ні випростатися. Кожен, хто побував в ній, пам'ятає її слизькі стіни та відчуття повної замкненості й тісноти, що мимоволі наводять на думку про гріб і кінець людського життя…

На цілі дні і навіть тижні залишав святий ігумен свою братію, щоб проводити їх в безперервній молитві, за словами оповідача його житія, «слезами токмо от чистого сердца изливаемыми питаемый». Той самий Досифей, описуючи його духовні подвиги, додає: «Єсли бы каменная пещера, в которй обитал он, имела уста, то она поведала бы нам все тайные подвиги сего многострадального Иова, за словами Євангельськими: ащє люди умолкнут, камени возопиют(Лк. 19, 40).» В ній і зараз можна помітити сліди, що утворилися в гірській породі від численних коліноприклонінь святого.

Серед таких подвигів від довгочасного стояння ноги Преподобного так набрякали, що вкривалися ранами, сліди від яких дотепер залишилися на нетлінних мощах його. Так молився він, за словом того ж учня, «о благостоянии мира во зле лежащего», а одного разу бачив Досифей, як незвичайне світло осяяло печеру Преподобного під час молитви і протягом двох годин світло це, що виходило з глибини печери, освітлювало протилежний бік церкви. «Я же, — говорить свідок, — увидев сие, падши на землю, чрезвычайно напугался, странным таковым видением побежден».

Так усе життя Преподобного проходило в молитвах, подвигах, в піклуванні про добрий лад Дубенського та Почаївського монастирів, а толовим чином, у захисті Православ'я від католиків, уніатів і сектантів, які намагалися відірвати український народ від Православної віри та рідного єдинокровного й єдиновірного народу руського.

Кончина і нетління мощей[ред.ред. код]

Преподобній Іов Почаївський перед іконою Матері Божої Почаївської. Полотно, олія. Кінець ХІХ ст. З фондів Музею української домашньої ікони в «Замку Радомисль»

Серед великих подвижницьких трудів, серед постійних тривог і турбот минали роки життя Преподобного. Незважаючи на безперервні піклування по благоустрою монастирському, на жорстокі подвижницькі труди і на весь, сповнений життєвих скорбот тягар, Преподобний прожив рівно сто років. 28 жовтня 1651 року, предрікши за тиждень час своєї кончини, преподобний Іов відслужив літургію і «воздав братии последнее целование», безболісно та мирно відійшов до Господа.

Почив він в усамітненні, тому що, під кінець свого життя, саме в 1649 р., почуваючи слабкість сил своїх, передав ігуменські справи отцю Самуїлу (Добрянському), продовжуючи однак і після цього іменуватися ігуменом Почаївським. Іноки з щирими сльозами погребли виснажене подвигами тіло свого великого наставника й отця, але воно недовго перебувало в землі. Господь прославив угодника Свого даром чудес і нетлінням мощей. Сім років і дев'ять місяців пролежало тіло преподобного Іова після його погребіння. За переданням в цей час люди іноді бачили незвичайне сяйво над його могилою.

А одного разу Преподобний явився у сонному видінні тодішньому київському митрополиту, Дионисію Балабану з такими словами: «Извествую твоєму Преосвящен­ству, яко тобою Бог хощет открыти кости мои». Митрополит був людиною не схильною до марновірства та досить освіченою, і хоча він і впізнав старця, але не поспішав одразу вірити і слідувати снам. Видіння повторилось ще раз і ще, і втретє Преподобний вже пригрозив владиці бідою, і тоді той зрозумів, що сни ці були «от Божия произволения».

Того ж дня митрополит вирушив до Почаївської обителі і, розвідавши про життя почилого ігумена, наказав негайно відкрити гріб, у якому лежали мощі його. Мощі було знайдено «без всякого нетления, как бы того часа погрєбєнньїє, и исполненные нєдоразумєнного благоухания». 28 серпня 1659 року митрополит Київський Діонисій Балабан з архімандритом Феофаном та братією обителі відкрили гріб преподобного Іова; святі мощі Божого угодника було знайдено нетлінними.

З належними почестями перенесли їх до нещодавно воздвигнуто!' церкви Живоначальної Трійці й там поставили для всенародного поклоніння. Цей день став великим святом не тільки для Почаївського монастиря, а і для всіх людей православних областей Західної України.

На свято знайдення мощей преподобного Іова — 28 серпня до Лаври щороку звідусіль сходиться велика кількість людей молитовно вшанувати пам'ять великого подвижника та борця за Православ'я, за віру і волю рідного народу. Тепер мощі угодника Божого спочивають у храмі, присвяченому його імені, поруч із тією печерою, де він ніс свої молитовні подвиги.

Література[ред.ред. код]

  • Агапіт, 17. Йов Почаївський, 18. Ігор Святославич, 19. Лев Данилович // Золота книга української еліти. — К., 2002. -Т. 1 — С.44, 658, 676; Т. 2. — С.22, 464.
  • Н. Й. Петров. Пчела Почаевская (рос.)
  • Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013 (рос.)

Джерела[ред.ред. код]