Хосе де Рібас

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Йосип Михайлович де Рібас)
Перейти до: навігація, пошук
Жозеп де Рібас і Бойонс
Жозеп де Рібас і Бойонс

Час на посаді:
1794 — 1797
Наступник Павло Васильович Пустошкін

Народився 13 (24) вересня 1751(1751-09-24)
Bandera de España 1760-1785.svg Неаполь, Неаполітанське королівство
Помер 14 грудня 1800(1800-12-14) (49 років)
Російська імперія Санкт-Петербург, Російська Імперія
Національність каталонець
Батько Мігель де Рíбас і Бойонс (? — 1774)
Мати Маргарет Пленкетт
Нагороди
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Олександра Невського
Нагородна зброя

Жозе́п (Хосе́) де Рíбас і Бойонс (кат. Josep de Ribas i Boyons; у русифікованому варіанті — рос. Ио́сиф (О́сип) Миха́йлович Дериба́с); * 13 (24) вересня 1751(17510924), Неаполь, Неаполітанське королівство — 2 (14) грудня 1800, Санкт-Петербург, Російська імперія) — перший градоначальник Одеси, російський адмірал (1799), за походженням каталонець, за іншими даними — маран.

Життєпис[ред.ред. код]

Перші роки[ред.ред. код]

Батько Жозепа — барселонець Мігель де Рібас і Бойонс зі знатного каталонського роду, який дослужився в Неаполітанському королівстві до звання маршала (пом. 1774), мати — Маргарет Пленкетт з «благородного ірландського роду Дунканів»[1]. Дата народження Жозепа точно невідома. Історики сходилися на тому, що він народився в період між 1749 і 1754 роками. Енциклопедія «Вітчизняна історія» наводить дату 6 червня 1749 року[2]. Сучасні історики, за сукупністю всіх наявних даних, приходять до висновку, що днем його народження слід вважати дату, яку відзначали в сім'ї де Рібас, про що свідчать знайдені сімейні документи — 13 (24) вересня 1751 року[3]. Жозеп був добре освічени, знав шість мов[4]. Ще в дитинстві він був зарахований до неаполітанської гвардії — т.зв. Самнітський піхотний полк ​​в чині підпоручика.

Російсько-турецька війна (1768—1774)[ред.ред. код]

У другій половині 1769 року Жозеп познайомився з командувачем російської експедиції Балтійського флоту в Середземному морі — графом Олексієм Орловим під час перебування останнього в Ліворно. Олексій Орлов, що опікувався постачанням і укомплектуванням екіпажів російських кораблів після їх виснажливого плавання навколо Європи, запропонував молодій людині перейти на російську службу. Жозеп погодився і був прийнятий у волонтери флоту. Можливо[3], саме тоді він вперше збільшив свій юний вік, що згодом і призвело до плутанини з його датою народження.

26 червня (7 липня) 1770 року брав участь в Чесменській битві. Був членом команди одного з чотирьох брандерів, які підпалили і знищили турецький флот. Під час стоянки російського флоту в Ліворно після Чесменської битви Олексій Орлов давав Жозепу різноманітні доручення кур'єрського та дипломатичного характеру. Сприяв встановленню дипломатичних відносин між Неаполітанським королівством і Російською імперією, за що[3] отримав чин майора неаполітанських військ. Наприкінці 1771 року вперше відвідав Петербург з дорученням від О. Орлова. Повернувся до Ліворно на початку 1772 року з дорученням для ООрлова від Катерини II і Григорія Орлова — повернути до Росії їх позашлюбного сина 10-річного Олексія Бобринського, який навчався в пансіоні в Лейпцизі. Олексій Орлов доручив це завдання де Рібасу. У супроводі Жозепа Олексій Бобринський прибув до Ліворно, де пробув до початку 1774 року і лише потім відбув до Петербургу. За цей час де Рібас здружився з хлопчиком.

Виконуючи таке особливе доручення, де Рібас опинився в Петербурзі, де 9 (20) березня 1774 року був прийнятий на дійсну російську військову службу в чині капітана під російським ім'ям Йосип (або Осип) Михайлович[3].

На цей час у Катерини II вже з'явився новий фаворит — Григорій Потьомкін, тому рекомендаційні листи від Олексія Орлова вже не могли справити належного враження в Петербурзі. Де Рібас відправився на південь у війська Петра Румянцева — на російсько-турецьку війну. 10 (21) червня 1774 року брав участь в битві при Козлуджи. У липні цього ж року брав участь у боях у Енкі-Базару і Буланіка.

Перебування в Петербурзі[ред.ред. код]

Сторінка з італійської книги 1841 «Знамениті люди всіх часів і народів» з літографічним портретом де Рібаса та статтею, присвяченій йому

По завершенні турецької кампанії Йосип де Рібас відправився у відпустку до себе на батьківщину, де в серпні 1774 він знову зустрівся з Олексієм Орловим. Орлов, зайнятий пошуками княжни Тараканової, вирішив повторно скористатися послугами Йосипа і доручив йому знайти авантюристку. Виконуючи доручення, де Рібас побував у багатьох[3] містах Апеннінського півострова, але Тараканову вистежили і заманили до пастки вже без нього — наприкінці 1774 року він був викликаний до Петербурга на службу вихователем в шляхетний кадетський корпус, на навчання в який був відданий Олексій Бобринський. Це призначення було викликано тим, що де Рібас вже був посвячений в таємницю походження Бобринського і успішно виконував подібні делікатні доручення в минулому.

Відносини між Бобринським і Йосипом де Рібасом до цього часу охололи. З відвертого щоденника Бобринського видно, що він розчарувався у своєму вихователеві, який вів розгульний спосіб життя одночасно вимагаючи від кадетів високоморальної поведінки.

Тоді ж Йосип познайомився з іншою людиною, яка вплинула на його подальшу кар'єру — Іваном Бецьким. Бецькой був президентом Імператорської Академії мистецтв та піклувальником всіх навчальних закладів Російської імперії (себто, і шляхетного корпусу). Крім того, згідно з розпорядженням імператриці, він був опікуном Олексія Бобринського[5].

Служба в шляхетному корпусі і особливе становище вихователя позашлюбного сина імператриці відкрили де Рібасу двері до Двору. 21 квітня (1 травня) 1776 року він отримав чин майора. 27 травня (7 червня) 1776 року де Рібас одружився з Анастасією Іванівною Соколовою, камер-фрейліною імператриці і позашлюбною дочкою Бецького.

2 (13) лютого 1777 року[3] в Йосипа де Рібаса народився позашлюбний[6] син Йосип Сабір (ім'я «Рібас» навпаки), а вже в травні того ж року народилася донька Софія.

21 серпня (1 вересня) 1779 року імператриця Катерина нагородила де Рібаса одним з двох[7] переданих їй Великим Магістром Мальтійського ордену орденів Суверенного військового Ордену Госпітальєрів Святого Івана Єрусалимського, лицарів Родосу і Мальти[8], а 22 вересня (3 жовтня) 1779 року він отримав звання підполковника. У жовтні того ж року в нього народилася друга дочка — Катерина, названа так на честь імператриці, яка навіть приймала її пологи як повитуха.

1782 року кадет Бобринський закінчив навчання в шляхетному корпусі, закінчилася і виховна робота де Рібаса. Він відправився у відпустку на батьківщину, з якої повернувся, відвідав багато європейських країн, на початку 1783 року[9].

Російсько-турецька війна (1787—1792)[ред.ред. код]

Штурм Хаджибею

Навесні 1783 року Йосип де Рібас відправився на південь у розпорядження Григорія Потьомкіна, маючи при собі власноруч написаний план реформи чорноморського флоту. Потьомкін звернув увагу на діяльного офіцера[3] і залишив його при собі. У цей час де Рібас виконував особисті доручення Потьомкіна.

Брав участь у так званих[3] мирних походах на Крим під командою Антона де Бальмена, внаслідок яких Крим був приєднаний до Російської імперії. 22 травня (2 червня) 1785 року призначений командиром Маріупольського легкокінного полку і перейменований в армійські полковники. Полк входив до Кременчуцької дивізії (а вона, в свою чергу, в Катеринославську армію), якою з 1786 року командував Суворов. Хоча де Рібас перебував переважно при штабі Потьомкіна черговим бригадиром, між ним і Суворовим встановилися багаторічні приятельські відносини, що підтверджується їх численними[10] листами.

У першій половині 1787 року підвищений до чину бригадира. 12 (23) вересня 1787 року почалася війна з Туреччиною, яка прагнула повернути собі Крим, визнати Грузію своїм васалом і контролювати російські судна в Чорноморських протоках. Одним з найперших завдань турецької армії було знищення російського флоту і головної кораблебудівної верфі в Херсоні. Де Рібасу доручено командувати маленькою флотилією канонерських човнів. Це були безпалубні веслові (на 10 — 14 весел) баркаси, озброєння яких полягало в єдиній носовій гарматі. Влітку 1788 року, в спробі прорватися до верфі, турецький флот увійшов до Дніпровського лиману — почався так званий «лиманський бій». Незважаючи на хворобу (напад ревматичної лихоманки), 7 (18) червня 1788 року де Рібас досить діяльно командував своєю флотилією. Турецький флот на лимані був розгромлений, а за цю перемогу де Рібас 23 червня (4 липня) 1788 року був нагороджений орденом Св. Володимира 3-го ступеня.

7 (18) листопада 1788 року де Рібас відзначився при взятті укріпленого острова Березань, коли його канонерські баркаси підтримали своїм вогнем десант чорноморських козаків, чим забезпечили успіх справи. Захоплення острова забезпечило повну блокаду Очакова, що дозволило незабаром захопити його, завершивши багатомісячну важку облогу. Після цього у кампанії настала зимова пауза, і де Рібас у почті Потьомкіна відбув до Петербурга, де «підкорювачів Очакова» очікували небувалі урочистості, а на початку 1789 року був підвищений в генерал-майори.

Однією зі складових загального успіху війни було досягнення панування на морі. Російський Чорноморський вітрильний флот (Севастопольський) базувався в Криму, але його морські кораблі з великою осадкою не могли вести бойові дії в мілководній прибережній смузі, гирлах річок і лиманах. Російський Галерний (гребний флот) тільки будувався на верфях біля Херсона і не міг на рівних битися з численним турецьким гребним флотом. Де Рібасу прийшла думка підняти затоплені в боях торішньої кампанії турецькі галери і лансони[11], яка була схвалена Потьомкіним, а на практиці доручена чорноморським козакам. Ідея виявилася реалістичною і чорноморський гребний флот швидко[3] поповнювався турецькими суднами, піднятими з дна лиманів.

Наприкінці липня того ж року Потьомкін призначив де Рібаса командувачем окремим загоном — «авангардом» — армії Івана Гудовича. Командуючи цим загоном, 14 (25) вересня 1789 року де Рібас взяв штурмом фортецю Хаджибей, за що 3 (14) жовтня 1789 року нагороджений орденом Св. Володимира 2-го ступеня і орденом Св. Георгія 3-го ступен і підвищений на посаді — 30 вересня (11 жовтня) 1789 року прийняв командування Дніпровською гребною флотилією (пізніше перейменованої на Чорноморську веслову флотилію), яка брала участь у взятті Аккерману. 4 (15) листопада 1789 року гребна флотилія взяла участь у захопленні Бендер.

Штурм Ізмаїла

7 (18) листопада 1790 року де Рібас взяв дунайську фортецю Тулча, а 13 (24) листопада 1790 року — Ісакчу. Крім захоплення цих турецьких опорних пунктів, що закривали вхід у Дунай з боку моря, флотилія де Рібаса спільно з флотилією козаків, а також посаджені на лансони десантні війська (якими, до речі, командував його брат Еммануїл), знищили значну частину турецького дунайського флоту (всього близько 200 кораблів), захопили гармати, великі склади по берегах Дунаю з продовольством і військовим спорядженням, утруднюючи постачання обложеного російськими військами Ізмаїла. За це 20 (31) грудня 1790 року нагороджений орденом Св. Георгія 2-го ступеня за особистим розпорядженням імператриці[12].

20 листопада (1 грудня) 1790 року винищив залишки турецького флоту, які ховалися під стінами Ізмаїла, опанувавши протилежним ізмаїльській фортеці островом Сулін і розмістивши на ньому артилерійські батареї, де Рібас склав план штурму Ізмаїла, схвалений Суворовим. Під час штурму 11 (22) грудня 1790 року був командиром десантної колони, яка наступала з боку річки на найменш укріплені — прирічні стіни фортеці. Вже в місті де Рібас безстрашно вів переговори з турками, які ховалися в укріплених будинках — ханах, примушуючи захисників здаватися. І йому ж довелося прийняти капітуляцію всього міста від губернатора паші Мемеда.

За особисту участь у взятті Ізмаїла Суворов називав де Рібаса не інакше як «дунайським Героєм», а Катерина 25 березня (5 квітня) 1791 року нагородила його золотою зброєю «За хоробрість» і маєтком на 800 душ селян в Могилівської губернії.

У 1791 році продовжив бойові дії на Дунаї. 29 березня (9 квітня) 1791 року зайняв редут на острові Канцефан проти Галацу. 31 березня (11 квітня) 1791 року брав участь у битві під Браїлою. 28 червня (9 липня) 1791 року брав участь у битві при Мачіні.

У числі трьох представників з російського боку 29 грудня 1791 (9 січня 1792) року підписав Ясський мирний договір. За успішне ведення переговорів з турками при укладанні миру 18 (29) березня 1792 року був нагороджений орденом святого Олександра Невського. Після підписання миру відвів веслову флотилію на базу в Миколаєві. 22 листопада (3 грудня) 1792 року перейменований з генерал-майора на контр-адмірала.

У цей період де Рібас, за дорученням Суворова, склав загальний план завоювання Константинополя, розробив інструкцію для створення і навчання десантних військ.

Заснування Одеси[ред.ред. код]

З укладанням з Портою миру Росія не заспокоїлася. Багато фактів вказували на те, що Туреччина відновлювала захоплені росіянами, але повернуті Туреччині за умовами договору, фортеці на Дунаї, спішно будувала новий флот. Для охорони нового російсько-турецького кордону, що пролягав по Дністру, було вирішено побудувати Дністровську оборонну лінію і тримати де Рібасову веслову флотилію, яка так добре зарекомендувала себе у війні на Дунаї, у постійній готовності. Росія також бажала заснувати в завойованих землях порт — військовий і торговий.

Будівництво оборонної лінії почалося влітку 1793-го. Загальний нагляд за її будівництвом було доручено Суворову, а будівництво Хаджибейської фортеці — де Рібасу. Фортеці будував брабантський інженер Франц де Воллан, який служив головним військовим інженером в армії Суворова. Хаджибейську фортецю почали зводити 10 (21) червня 1793 року.

При виборі місця базування гребної флотилії керувалися тим, що тримати її в одному з Дніпровських портів було б занадто далеко від можливих військових дій. Пошуки зручного і безпечного місця стоянки для неї були доручені влітку того ж року де Рібасу та інженерам де Воллану і Андрію Шостаку. З'ясувалося, що більш зручного рейду, ніж Хаджибейська затока, на всьому узбережжі від Дніпра до Дністра не знайти, про що де Рібас і доповів Платону Зубову разом з клопотанням про побудову міста і порту на місці Хаджибея і плани обох, складені де Волланом. Планам де Рібаса довелося вступити в конфлікт з планами віце-адмірала Миколи Мордвинова, який клопотав про влаштування порту в районі Очакова. Перебуваючи всю зиму при дворі в Петербурзі, де Рібас діяльно просував свій Хаджибейський проект, і врешті-решт йому вдалося переконати імператрицю Катерину.

Ось такі обставини супроводжували народження міста і порту Хаджибей, який на початку 1795 року був перейменований в Одесу.

2 (13) вересня 1793 року де Рібас cтав віце-адміралом. У перших числах травня 1794 року в Хаджибей почали прибувати полки для гребного флоту. 27 травня (7 червня) 1794 року послідували рескрипти Катерини II про облаштування Хаджибея, де Рібас призначався головним упорядником порту і міста. У червні того ж року де Рібас був призначений і армійським начальником — шефом розквартированого в Хаджибеї Чорноморського гренадерського корпусу, себто став одночасно флотським, армійським і цивільним начальником у Хаджибеї. Створення нового міста було урочисто відзначено 22 серпня (2 вересня) 1794 року закладкою фундаментів головних будівель (2 вересня і зараз відзначається в Одесі як день міста).

Де Рібас старанно опікувався будівництвом ввірених йому порту і міста, яке велося великою мірою силами його гребної флотилії. До кінця 1795 року багато важливих робіт були вже закінчені. Була, в основному, завершена фортеця, побудована верф і малий жете[13]. Зародилася міжнародна торгівля. У рескрипті від 4 (15) грудня 1795 року на ім'я Зубова імператриця, висловлювала подяку будівельникам та зазначала:

рос. …особливо Вице-Адмиралу де Рибасу, на попечении которого лежит главная часть тамошних крепостных и порта Одесского строений и который, усердием своим к службе Нашей, наиболее способствует к успешному течению оных…

На зими де Рібас відбував у Петербург до сім'ї, повертався до Одеси на початку літа. В останні роки царювання Катерини де Рібас належав до найбільш наближених до імператриці урядовців. Біограф Катерини Валишевский писав:

рос. В будни к столу ея Величества приглашалось человек двенадцать <…>, а позже, в последние годы царствования, генерал-адъютант Пассек, граф Стоганов, фрейлина Протасова, вице-адмирал де Рибас <…>, Тутомлин <…>, граф Эстергази и маркиз Ламбер.

У цей період виникли чутки, які поширювались від Мордвинова і Ростопчина про, нібито, неймовірні крадіжки де Рібасом грошей, що відпускались урядом на спорудження порту і міста. Знаменита фраза Ростопчина:

рос. То, что крадёт один только де Рибас, превышает 500 000 рублей в год

Хоча Катерина затвердила п'ятирічні витрати на будівництво в розмірі майже двох мільйонів рублів, однак за 3 роки з початку будівництва до відсторонення де Рібаса було витрачено лише близько 400 000 рублів[14], а де Рібас в приватному листуванні того часу постійно скаржився на обмеженість у коштах.

Останні роки[ред.ред. код]

Герб Йосипа де Рібаса. Девіз роду — лат. IN LUCE LUCET — У світлі світиться

За царювання Павла багато що змінилося. Патрон де Рібаса князь Зубов був звільнений з посади. 26 грудня 1796 (6 січня 1797) року скасована «Комісія будови південних фортець та Одеського порту», ​​18 (29) грудня 1797 року Павло звільнив де Рібаса з посади командувача Чорноморським гребним флотом, призначив на це місце контр-адмірала Пустошкіна з наказом провести ревізію флоту та будівництва порту і міста. 10 (21) січня 1797 року де Рібас виїхав з Одеси до Петербургу за розпорядженням Павла. Все свідчило про те, що кар'єра де Рібаса, як і багатьох інших улюбленців Катерини, завершена. Але, всупереч очікуванням опали, вже 9 (20) лютого 1797 року де Рібас був зарахований в Адміралтейства-колегію.

2 (13) січня 1798 року призначений Генерал-кригскомісаром. На цій посаді займався скороченням казенних витрат на закупівлю провіанту, зокрема, купував продовольство безпосередньо в поміщиків у регіонах через відряджених комісіонерів, а не в посередників і перекупників. Павло був задоволений де Рібасом і його кар'єра йшла в гору: 8 (19) травня 1799 року де Рібас підвищений в адмірали, 7 (18) вересня 1799 року велінням Павла він призначений керуючим лісовим департаментом[15], 3 (14) грудня 1799 року нагороджений орденом Св. Іоанна Єрусалимського.

Але 1 (12) березня 1800 року його несподівано відсторонили від служби. Причиною називали зловживання в лісових доходах. Але вже 30 жовтня (11 листопада) 1800 року він був відновлений на службі. Йому доручили скласти план реконструкції укріплень Кронштадту. А 12 (23) листопада 1800 року призначений «доповідати у справах Адміралтейства-колегії його Імператорській Величності», тобто де Рібас стає і. о. «Морського міністра» на час хвороби Кушелева.

Є свідчення сучасників, що де Рібас був одним з активних організаторів змови проти Павла і навіть рекомендував змовникам вдатися до «традиційних італійських засобів — отрути і кинджалу». Але імператорські милості де Рібасу в останній місяць життя імператора могли змінити його ставлення до Павла і насторожити змовників, які побоювалися, що де Рібас як фактичний президент Адміралтейства-колегії, пожалуваний іншими знаками уваги імператора, може передумати і погубити їх, видавши Павлу. Де Рібас несподівано тяжко захворів. Існує припущення, що він був отруєний графом Петром Паленом, який перебував біля ліжка хворого в ніч смерті адмірала і стежив, щоб хворий в нестямі не видав змовників.

Могила де Рібаса на Смоленському лютеранському кладовищі в Санкт-Петербурзі

Де Рібас помер о п'ятій годині ранку 2 (13) грудня 1800 року. Хоча статутом ордена Св. Іоанна Єрусалимського передбачалося, що місцем поховання всіх його кавалерів буде Кам'яний острів, де Рібас похований на Смоленському кладовищі в Санкт-Петербурзі. Напис на могильній плиті свідчить:

рос. Адмирал Иосиф де Рибас, Российских орденов Александра Невского, победоносного Георгия, св. Равноапостольного князя Владимира 2 классов кавалер и св. Иоанна Иерусалимского командор, 1750—1800

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Могила Йосипа Михайловича на Смоленському лютеранському кладовищі в Ленінграді була сплюндрована навесні 1989 року. Злодії, очевидно в пошуках цінностей, вночі розрили могилу, розкидавши її вміст і пошкодивши могильну плиту. Зусиллями небайдужих людей, але без допомоги одеської влади, до кінця того ж року могила була відновлена ​​в колишньому вигляді[16].
  • У 2005–2006 роках одеська міська влада вела переговори з владою Санкт-Петербурга про перенесення могили Йосипа де Рібаса до Одеси, проте російська сторона не дала на те згоди[17].

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

Іменем де Рібаса названа головна вулиця Одеси — Дерібасівська. Перша назва Дерібасівської — італ. La strada Ribas — за розташуванням будинку де Рібаса, в якому потім жив його брат Фелікс де Рібас.

Перша статуя Йосипа де Рібаса в Одесі з'явилася в 1900 році, коли був відкритий Пам'ятник засновникам Одеси. Пам'ятник являв гранітну колону, на якій стояла фігура імператриці, а біля підніжжя колони з чотирьох сторін — її бронзові сподвижники, стараннями яких і виникла Одеса — Григорій Потьомкін, Платон Зубов, Франц де Воллан і Йосип де Рібас. За радянської влади пам'ятник був знищений. Однак фігури сподвижників не були втрачені, а зберігались в історико-краєзнавчому музеї. В 2007 році пам'ятник Катерині, що є точною копією оригіналу, з фігурою де Рібаса, яким ми його знаємо з портрету Йоганна Лампі, був відновлений.

У день 200-річчя Одеси — 2 вересня 1994 року Йосипу де Рібасу був відкритий бронзовий пам'ятник на початку вулиці Дерібасівської.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Професор Надлер В. К. =Одесса в первые эпохи ее существования. — Одеса: Optimum, 2007. — 191 с. — ISBN 966-344-152-6.
  2. Отечественная история. История России с древнейших времён до 1917 года. Энциклопедія. — Т.2. — М., Большая российская энциклопедия. — 1996. — С.29
  3. а б в г д е ж и к Олег де—Рибас Фаворит?. — Печатный Дом, 2007. — 160 с. — ISBN 978-966-389-105-7.
  4. А саме: іспанська, італійська, латинська, англійська, французька та німецька, а пізніше до них додалася і російська
  5. Існує думка, що Іван Бецькой є батьком Катерини II, з матір'ю якої він познайомився, будучи в Парижі на дипломатичній службі
  6. Довести чиєсь материнство на даний момент нікому не вдалося. Є численні згадки сучасників і родичів де Рібаса, що свідчать що матір'ю була Імператриця Катерина.
  7. Другий орден був відданий Семену Зоричу.
  8. Подання до ордену відбулося ще в 1777 році, проте через дуже складною і тривалої процедури отримання підтвердження того, що кандидат задовольняє всім вимогам ордена, офіційне нагородження відбулося через два роки.
  9. Існує думка, що де Рібас виконував таємне доручення Катерини — стежив за спадкоємцем Павлом, інкогніто здійснювали зі своєю дружиною подорож по Європі. Маршрут де Рібаса збігається з маршрутом подружжя.
  10. Суворов О. В. О. В. Суворов. Письма. — М.: Наука, 1986. — 808 с.
  11. Лансон — одно-двощоглове річкове судно, що призначалося для транспортування військ
  12. У відповідь на лист Потьомкіна від 3 грудня про ретельність де Рібаса Катерина написала 20 грудня: Для Ген.-майора Рібаса на перший випадок посилаю хрест другого ступеня Святого Єгорія, якого він завоював по справедливості, а потім залишаю собі його і далі нагороджувати за розсудом.
  13. жете (фр. jettee). Намивні (хвилями) низькі коси, а також штучні моли (Джерело: «Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка». Чудінов О. Н., 1910)
  14. Скальковський О. О. Первое тридцатилетие истории города Одессы 1793 - 1823. — Одеса: Міська друкарня, 1837. — 296 с.
  15. на цій посаді де Рібас зайнявся заготівлею та розведенням корабельних лісів, подорожуючи по місцях лісозаготівель; з його доповіді по берегах річок стали висаджувати дубові гаї для потреб адміралтейства
  16. Горбатюк О. И. Дитя Европы. — Одесса: Optimim, 2006. — С. 276. — ISBN 966-344-142-9.
  17. Кириченко А. Адмирал де Рибас: злоключения до смерти и после. 2010-12-20. Сайт «Клуб одесситов Санкт-Петербурга». Архів оригіналу за 2013-02-11. Процитовано 2013-02-06. 

Посилання[ред.ред. код]

Література та джерела[ред.ред. код]