Капелан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Капелян або капелан (від лат. capellanus) — у Католицькій Церкві і Православній Церкві, у протестантських деномінацій і у ряді інших конфесій різних держав світу:

Знак Департаменту капеланів України 2011 р.
Коло церкви Козацька Рада на Січі (літопис Рігельмана)
Шатро похідної церкви Київської Русі (Радзивіллівський літопис)
  • священик військовий в армії (посада прирівняла до заступника командира полку або батальйону, якому надається особистий озброєний ад'ютант). Відповідальний за виховання рядових солдатів, матросів, офіцерів та їх родин. У його функції входить богослужіння серед військовослужбовців, контроль за їх моральним станом, відспівування померлих (загиблих) тощо. Кандидати від священиків відбираються серед магістрів наук і за рекомендацією єпископа. Проходять сертифіковану підготовку. У США і Франції капелани перебувають на державному забезпеченні, оскільки релігія визнається як чинник державної безпеки, що сформувала національну культуру і забезпечує психологічний комфорт суспільства, прищеплює громадянам високі моральні цінності, визначає характер економічного та політичного розвитку держави.
Молитва перед боєм у Київській Русі (Радзивіллівський літопис)

Історія[ред.ред. код]

  • Виник термін «капелан» за часів життя святого Мартина (архієпископ міста Тур) 317397 р.. Коли він був офіцером на військовій службі в Галлії. І побачив жебрака, котрий не мав вбрання прикритися від холоду. Мартин розірвав надвоє свій військовий плащ «капу»[1] і одну половину віддав жебракові. Цей жебрак явився йому уві сні в образі Іісуса Христа. Після чого друга половина капи св. Мартина стала предметом вшанування у французькій армії. Для неї був створений похідний храм, який назвали «капелою», а священика, який служив у цьому храмі, почали називати «капеланус» лат. capellanus (капелан). В кожному легіоні імператора Римської імперії Костянтина I Великого була похідна церква (окремий намет) із християнським священиком[2]. У 742743 р. у м. Регенсбурзі (Німеччина) на першому східно-франкському соборі (Consilium Germanicum) ухвалено рішення про участь священиків у військовій службі із застереженням про заборону носіння ними зброї і безпосередньої участі в бойових діях. З того часу капелани є у більшості армій світу, а їх правовий статус закріплений у внутрішньодержавних й у міжнародних законах. Згідно з Женевською конвенцією 1949 р. священнослужителі не вважаються особами, які беруть участь у бойових діях («нон комбатанти»), і зберігають цей статус потрапляючи у полон, де мають право продовжувати своє служіння серед полонених. Під час військових дій їх, як і лікарів міжнародними законами заборонено вбивати.
  • Капеланство у армії Франції засноване едиктом Карла Великого. У 1539 р. король Франциск I заснував службу капеланів крім армії і на флоті, а в 1555 р. ордонансом Генріха II капелани закріплюються за кожним полком і загоном. Людовик XIV наказав будувати церкви у кожній фортеці. З-за Указу Папи Римського 21 квітня 1986 р. введено найменування «єпархія збройних сил Франції» і «єпископи у збройних силах» (створена комісія з виховання, благодійна організація для ветеранів, для догляду за пораненими й інвалідами «Притулок Богоматері»).
  • 14 березня 1848 р. після указу австрійського цісаря Фердинанда про формування територіальних воєнізованих формувань «Національна Гвардія Австро-Угорщини» в західних землях України над військовими формуваннями опікувалися місцеві священики (у Стрию о. М. Білинський, у Львові о. І. Яворівський та інші). Першим відомим українським капеланом був професор Львівського університету доктор наук священик УГКЦ отец Яків Гаровський (17941860 р.ж.) у Батальйоні руських гірських стрільців. Після 1869 р. у Австро-Угорської імперії утворено було 17 штатних посад військових капеланів УГКЦ за назвою «фельдкурат», котрі носили військову форму капітана без офіцерських відмінностей, але з хрестом. Військові декани (благочинні) мали назву «фельдсуперіор» — з військовим званням майора. У війську підкорялися римо-католицькому воєнно-польовому єпископу, а у релігійних справах — єпископу УГКЦ.
  • Під час Першої Світової війни в лавах армії Австро-Угорської імперії нараховувалось близько 100 капеланів українського походження (так звані «фельдкурати» або «польові духівники», «військові священики»). Українські капелани гинули разом з військовим підрозділом у бою, потрапляли у ворожий полон разом із своєю паствою (військовим братством). Тому вже тоді була розроблена чітка система резерву капеланів з тилу фронту для заміни відсутніх.
  • В сучасному Бундесвері (Німеччина) капелани є від католиків та протестантів (лютерани і євангелісти), якими керує католицький і протестантський військові єпископи, котрі підпорядковані безпосередньо міністру оборони (Управління католицького військового єпископа у справах Бундесверу й Управління Євангелістської Церкви у справах Бундесверу). Підбір у капелани Німеччини — тільки з священиків з вищою теологічною освітою, досвідом служіння на парафії не менше трьох років, вишколені на короткострокових капеланських курсах. Капелани в армії ФРН супроводжують військо на польові заняття і вчення, ведуть працю з сім'ями військовослужбовців для підтримки професійної діяльності військових.
  • В армії Вермахту часів Другої світової війни в кожній дивізії існувало два капелани: католицький та лютеранський. В армії УПА були священики від греко-католиків і православних, і два пастори від протестантів «Української євангельсько-реформованої церкви» (Филимон Семенюк і Петро Мельничук). В Польщі є священики римо-католики і православні, протестантські пастори євангелістів. В сучасній армії США дотримуються того ж принципу багатоконфесійності капеланів. До того ж, капелани США мають три розряди, і якщо старший капелан сповідує католицтво чи протестантизм, а молодший буде належати до іншої конфесії — то відповідно регламентованої дисципліни він підпорядковується. В країнах (наприклад Італія та Польща), де понад 90% сповідує католицтво — при підборі на капеланську службу намагаються брати більше католицьких священиків. Тому в Польщі їх 150, а православних 19.
  • У Великобританії є королівська служба капеланів. На чолі якої — головний капелан Збройних Сил із званням генерал-майора. Котрий має заступників. До складу його служби входить понад 350 капеланів (147 у регулярних військах, 109 у територіальній армії, близько 100 у кадетському корпусі). Богослужіння проводяться у військових церквах. В кожному гарнізоні може бути декілька церков різних конфесій.
  • Посада капелана передбачена в обмеженому контингенті військ Організації Об'єднаних Націй, від усіх держав учасників. У Російській Федерації та України (і в країнах колишнього «Варшавського Договору») відроджують інститут капеланства. Сучасний досвід України в цьому в Косово, Іраку та інших «гарячих точках» світу. А у США в 2006 р. проходили службу близько 2500 офіцерів-капеланів, які представляли понад 120 релігійних конфесій охоплюючи весь особовий склад, як відбиток суспільства і держави в якій живуть. Капелани США займаються питанням психологічної і виховної роботи військовослужбовців, консультуванням командного складу з питань релігії, культів та звичаїв місцевого населення і встановлення зв'язку з місцевими релігійними і добродійними організаціями. Капелан США має стаціонарну церкву в гарнізоні і похідну церкву для маршу (передислокації), у сухопутних частинах і на кораблях є «куточки капелана», «будинки усамітнення», «молитовні притулки» тощо. Пентагон подбав, що у Збройних Силах США служба капеланів фінансується з військового бюджету, а їх статус — офіцерський. У капеланів США є власне керівництво, свої навчальні заклади й засоби масової інформації. З тексту військової присяги армії США: «Нехай допоможе мені Бог». У статті 6-й «Кодексу поведінки», ухваленого 1995 р. є: «Ніколи не забуду, що я американський військовослужбовець, відповідальний за свої вчинки і служу принципам, які зробили мою країну вільною. Залишаюся вірним Господу Богу і Сполученим Штатам Америки…».
  • В арміях ісламських держав штатні військові мулли також служать в якості капеланів (офіцери органу моральної орієнтації і виховання військовослужбовців). Це — в Ісламській Республіці Іран, Пакистан, Марокко, Алжир, Лівія, Єгипет, Судан, Сирія, Йордан, Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати, Оман тощо. Які розробляють систему повсякденної праці з військовими, стежать за суворим виконанням ними звичаїв ісламу (дотримання Корану та принципів шаріату), організовують будівництво нових і розширення старих мечетей. Допомагають їм в якості ад'ютантів релігійно підготовлені солдати, унтер-офіцери, прикомандировані до частин цивільні мулли. Мечеті є у всіх їх військових частинах. Підбором мусульманських капеланів займається Міністерство оборони (управління військової інформації і пропаганди), штаб Збройних Сил узгоджуючи дії з Міністерством ісламської орієнтації та культури. Розклад дня військовослужбовців включає необхідні для мусульманина елементи, у програму бойової підготовки особового складу армії включено це. Військові мулли проводять бесіди, молебні, проповіді, лекції (наприклад в іранській армії відводиться на це 8 годин на тиждень). Готують військових муллів у спеціальних навчальних центрах, створених при всіх теологічних школах під керівництвом муфтія. Основними предметами навчання у цих школах є: методика викладання Корану, ісламська моральність, політичний аналіз, історія ісламу, питання шаріату, форми і методи пропагандистського ідеологічного впливу, військова підготовка (на відміну від християнських капеланів, військові мулли можуть брати участь у бойових діях). Особливе місце посідає ідея джихаду (мусульманської боротьби за віру) і шахіду (самопожертви у війні за віру). Військові мулли разом з бойовими командирами співвідповідальні за морально-психологічний стан у військовому підрозділі. Тому вони зобов'язані допомагати командуванню у вивченні настрою і поведінки військовослужбовців.

Відомі капелани[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ИСТОРИЧЕСКИЙ КОСТЮМ (СЛОВАРЬ ТЕРМИНОВ)
  2. «Константин Великий, Гай Флавий Валерий» (Созомен: 1; 8).
  3. Жан-Бенуа Шерер, «Літопис Малоросії (або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії)», наукове видання, переклад з французької — Коптілов В. В., вид. «Український письменник», м. Київ, 1994 р. ISBN 5-333-01214-8, стор. 175–179

Джерела[ред.ред. код]

  • за ред. академіка АН УРСР О. С. Мельничука // «Словник іншомовних слів», м. Київ, 1985 р. — С. 382;
  • укл. Василь Яременко і Оксана Сліпушко // «Новий тлумачний словник української мови» (т. 1-4), вид. «Аконіт», м. Київ, 2000 р. — C. 217 (том 2 «Ж-О») — ISBN 966-7173-02-X
  • о. д-р І. Нагаєвський (Rev. I. Nahayewsky Ph.D.), «Спогади польового духовника (A Soldier Priest Remembers)», вид. «Українська книжка» (Published by Ukrainian Book Co.), м. Торонто (Toronto-Ontario), 1985 р.;
  • Мединський Степан, «Дивізійними стежками (спогади)», м. Торонто (Канада), 1991 р.;
  • ред. кол. Гаєцький Роман, Закаляк Ярослав, Тимкевич Антін, Шипайло Євген; «Ювілейний збірник 50 ліття (Братство колишніх Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії 1943–1993 SS-Freiwilligen Division Galizien)», Крайова Управа ЗСА, Printed in USA.
  • Діброва В., Костюк П., Коханчук Р., Мельник О. Тріумф серця. — Київ: «Медіасвіт», 2010.- 224 с. ISBN 978-966-971-200-4;
  • Коханчук Р. М. Душпастирська опіка військових./ Видання 2-е розширене та доповнене. — Київ, 2004. — 220 с. ISBN 966-96183-0-4;
  • Крип'якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С., «Історія українського війська (від Княжих часів до 20-х років XX ст.)», вид. «Світ», м. Львів, 1992 р.
  • Іванець Іван, Софронів-Левицький Василь, Гнаткевич Богдан, Лепкий Лев, Німчук Іван, Пастернак Северин, «Українські Січові Стрільці (1914–1920)», Накладом ювілейного комітету, м. Львів, 1935 р.;
  • Наливайко Дмитро, «Козацька християнська республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятниках)», вид. «Дніпро», м. Київ, 1992 р.;
  • Скальковський А. О., «Історія Нової Січі (або останнього Коша Запорозького)», вид. «Січ», м. Дніпропетровськ, 1994 р.;
  • Якимович Богдан, «Збройні Сили України (нарис історії)», вид. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та «Просвіта», м. Львів, 1996 р.
  • ред. Колодний А., Лобовик Б. (Українська асоціація релігієзнавців Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України), «Релігієзнавчий словник», вид. «Четверта хвиля», м. Київ, 1996 р. — 389 с.
  • Шевченко В. М., «Словник-довідник з релігієзнавства», вид. «Наукова думка», 2004 р. — 557 с.
  • ред. Митрохин Л. Н. и др. // «Христианство» (словарь), изд. «Республика», г. Москва, 1994 г. — C. 189–190 — ISBN 5-250-02302-9 (рос.)
  • «Церковна православна газета», квітень 2009 року, № 7-8 (233–234) (рос.)
  • отв. ред. докт. юр. наук проф. Тункин Г. И., «Международное право», изд. «Юридическая литература», г. Москва, 1974 г. (рос.)
  • сост. Григорьев А. Б., «История флотского духовенства», серия «Крест и якорь» (Вахтенный журнал), изд. «Андреевский флаг», г. Москва, 1993 г. (рос.)
  • ред. Шенк В. К., сост. Казин В. Х., «Казачьи войска (Хроника гвардейских казачьих частей)», Справочная книжка императорской главной квартиры, 1912 г. (рос.)
  • ред. Мчедлова М. П., Аверькова Ю. И., Басилова В. Н. и др., «Религии народов современной России. Словарь. (А—Я)», изд. «Республика», г. Москва, 1999 р. (рос.)
  • Яблоков И. Н., «Религиоведение: Учебное пособие и Учебный словарь-минимум по религиоведению», изд. «Гардарики», 2000 г. — 536 с. ISBN 5-8297-0060-3 (рос.)
  • «German military uniforms and insignia 1933–1945», WE. Inc., 1967 (p. 51-52, 97) (англ.)

Посилання[ред.ред. код]