Капібара велика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Капібара
Капібара велика, Ялтинський зоопарк
Капібара велика, Ялтинський зоопарк
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Гризуни (Rodentia)
Підряд: Їжатцевиді (Hystricomorpha)
Родина: Кавієві (Hydrochaeridae)
Рід: Капібара (Hydrochoerus)
Вид: Капібара велика
Біноміальна назва
Hydrochoerus hydrochaeris
Linnaeus, 1766
Ареал капібари великої (зелений) імалої капібари (червоний)
Ареал капібари великої (зелений) і
малої капібари (червоний)
Посилання
Redlist logo v1223290225.gif МСОП: 10300
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 10149
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Hydrochoerus hydrochaeris
Fossilworks: 128740

Капібара, велика капібара або водосвинка (Hydrochoerus hydrochaeris) — вид напівводних травоїдних гризунів родини кавієвих (Caviidae), з підродини капібарових (Hydrochaerinae), один з двох видів роду Капібара (Hydrochoerus), найбільший за розмірами тіла серед усіх сучасних гризунів.

Морфологія[ред.ред. код]

Довжина тіла дорослої капібари досягає 1-1,35 м, висота в загривку — 50-60 см. Самці важать 34-63 кг, самки — 36-65,5 кг [1]. Самки, як правило, більші за самців.

Череп капібари

Статура важка. Зовні капібара нагадує гігантську великоголову морску свинку. Голова велика, масивна, з широкою, тупою мордою. Верхня губа товста. Вуха короткі, округлі. Ніздрі широко розставлені. Очі маленькі, розташовані високо на голові і віднесені декілька назад. Хвіст рудиментарний. Кінцівки досить короткі; передні — 4-палі (третій палець найдовший), задні — 3-палі. Пальці сполучені невеликими плавальними перетинками і забезпечені короткими сильними кігтями. Тіло вкрите довгим (30-120 мм) і жорстким волоссям; підшерсток відсутній. Забарвлення верхньої сторони тіла від рудувато-бурого або сіруватого, черева, як правило, жовтувато-буре. Молодняк забарвлений світліше. У статевозрілих самців на верхній частині морди розташована ділянка шкіри з численними крупними сальними залозами. У самок 6 пар черевних сосків.

Череп масивний, з широкими і сильними скуластими дугами. Зубів 20. Щокові зуби без коріння, ростуть протягом всього життя тварини. Різці широкі, мають подовжню борозенку на зовнішній поверхні[1]. Мала і велика гомілкові кістки частково зростаються між собою. Ключиці немає.

Хромосом у діплоїдному наборі 66.

Розповсюдження[ред.ред. код]

Капібара зустрічається на берегах різноманітних водоймищ в тропічних і помірних частинах Південної Америки на захід від Анд — від Колумбії до Уругваю і північного сходу Аргентини (до 38°17' пд.ш., провінція Буенос-Айрес). Область розповсюдження включає басейни річки Ориноко, Амазонки і Ла-Плати. Основними чинниками, що обмежують розповсюдження, є температура повітря і води. У горах капібари зустрічаються до висоти 1 300 м над рівнем моря[1].

В Панамі, північній Колумбії та північно-західній Венесуелі мешкає карликовий родич капібари, мала капібара (Hydrochoerus isthmius), що до 1991 року розглядався як підвид капібари. За розмірами мала капібара помітно менше звичайної.

У викопному вигляді представники родини капібарових відомі з верхнього Міоцену. Всі види родини були поширені виключно в Південній і Північній Америці[1].

Спосіб життя і харчування[ред.ред. код]

Капібара у воді

Капібара мешкає переважно на низовинних ділянках на берегах річок і озер, в болотистих місцевостях, в мангрових чагарниках. Часто в антропогенній місцевості, особливо поблизу тваринних господарств. Найбільші популяції спостерігалися в сезонно затоплюваних частинах колумбійських та венесуельських степів льянос і в бразильському Пантаналі (штат Мату-гросу). Вона веде напівводний спосіб життя; від води рідко віддаляється більш ніж на 500—1000 м[1]. Її розповсюдження пов'язане з сезонними коливаннями рівня води — під час сезону дощів капібари розсіваються по території, в сухий сезон скупчуються на берегах крупних річок і інших постійних водоймищ і часто проходять у пошуках води і їжі значні відстані.

Капібара чудово плаває і упірнає; високе розташування на голові очей, вух і ніздрів дозволяє їй при плаванні тримати їх над водою. Зазвичай активна вранці і вечорам, рідше вночі. Годується переважно увечері. У місцях, де її часто турбують, переходить на нічний спосіб життя. Під час денної жари відпочиває в неглибоких укриттях, на мілководді або на затінених ділянках недалеко від води; приймає грязьові ванни. Спеціальних нір і кубел не будує, ліжко влаштовує прямо на землі.

Вже ранні автори описували в раціоні капібари різні прибережні і водні рослини, кору дерев і деякі злаки[2]. Повідомлення Бюффона[3] і Гумбольдта[4] про те, що капібари поїдають рибу, пізніше не підтвердилися. Вони переважно вибирають рослини з високим вмістом білка. Судячи за залишками, що виявляються в посліді, у венесуельських льянос капібари віддають перевагу напівводним рослинам видів Reimarochloa acuta, Hymenachne amplexicaulis і леерсія (Leersia hexandra), у вологих саванах харчуються просом. У сухий сезон активно поїдає однорічну траву Paratheria prostrata і такі засухостійкі рослини, як аксонопус (Axonopus) і Sporobolus indicus. В кінці сезону дощів до 16 % раціону складає осока. Повідомлялося, що в Уругваї капібари поїдають росичку (Digitaria), свинорой (Cynodon) і кислицю (Oxalis)[1]. Через звичку годуватися на полях зернових, цукрового очерету, та баштанних культур, капібара місцями розглядається як шкідник сільського господарства. У сухий сезон може складати харчову конкуренцію худобі.

Капібара — напівводна тварина, що при небезпеці ховається у воді, упірнаючи або ховаючись серед водної рослинності та виставивши на поверхню тільки ніздрі. Відпочивати, проте, вона важає за краще на землі.

У природі капібари живуть 9-10 років, в неволі цей термін досягає 12 років. Капібари легко одомашнюються і приручаються. Місцеве населення у всіх країнах, де машкає тварина, не тільки вживає її м'ясо в їжу, але й тримають капібар як домашніх тварин.

Соціальна структура і розмноження[ред.ред. код]

Капібари — соціальні тварини, що живуть групами з 10-20 особин. Групи складаються з домінуючого самця, кількох дорослих самок (з своєю внутрішньою ієрархією), дитинчат і підлеглих самців, що знаходяться на периферії групи. 5-10 % капібар, переважно самців, живуть поодинці. Домінантний самець часто виганяє з групи самців-конкурентів. Чим більш посушлива місцевість, тим більші формуються групи; у засуху навколо водоймищ іноді скупчується до кількох сотень особин. Стадо капібар в середньому займає територію площею біля 10 га[1], велику частину часу, проте, вони проводять на ділянці площею менше 1 га. Ділянка метиться виділеннями носових і анальних залоз; між його постійними мешканцями територіями і прибульцями часто виникають конфлікти.

Спілкуються ці тварини за допомогою свисту, клацаючих і гавкаючих звуків, а також запаху секреції нюхової залози, яка розташована у самців на морді. Під час шлюбного сезону самці мітять рослинність її секрецією щоб привернути самок.

Капібари можуть розмножуватися круглий рік, хоча спаровування зазвичай відбувається на початку дощового сезону (квітень-травень у Венесуелі; жовтень-листопад в Мату-Гросу (Бразилія). Спаровування відбувається у воді. Вагітність триває близько 150 днів, більшість пологів припадають на вересень-листопад (Венесуела)[1]. Пологи відбуваються на землі, а не в укриттях. Самка приносить 2-8 дитинчат, які народжуються з шерстю, розплющеними очима і зубами, що прорізаються. Новонароджені важать близько 1,5 кг. Всі самки в групі доглядають за новонародженими, які незабаром після народження вже можуть слідувати за матір'ю і харчуватися травою. Вигодовування молоком продовжується до 3-4 місяців. У рік за сприятливих умов буває до 2-3 послідів, але переважно самка приносить тільки один послід в рік.

Статевозрілими капібари стають у віці 15-18 місяців, досягнувши маси 30-40 кг.

Стан популяції[ред.ред. код]

Основними природними ворогами капібари є анаконди і каймани у воді та ягуари на суші. На дитинчат капібар полюють хижі птахи, такі як гриф-урубу (Coragyps atratus), і здичавіли собаки[1].

Капібара не належить до видів, що знаходяться під загрозою та охороняються. Сільськогосподарське освоєння земель і створення пасовищних угідь часто йде капібарам на користь, забезпечуючи їх їжею і водою під час посух[5]. Як наслідок, кількість капібар в районі пасовищ може бути вище, ніж на неосвоєних ділянках. Найбільша щільність популяцій оцінюється в 2-3,5 особи/га[1].

В даний час капібар в напівдикому стані розводять на спеціальних фермах для отримання м'яса і шкіряних виробів; також використовуються як джерело жиру для потреб фармацевтики. М'ясо капібар смаком і зовнішнім виглядом нагадує свинину.

Встановлено, що капібари є природнимі резервуарами плямистої лихоманки Скелястих гір у штатах Сан-Паулу, Рио-де-Жанейро і Мінас-Жерайс (Бразилія). Хвороба передається людям через іксодового кліща (Amblyomma cajennense), що паразитує у тому числі і на капібарах, які заходять в населені райони, на пасовища тощо[6].

Посилання[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л Mones, A. and Ojasti, J. 1986. Hydrochoerus hydrochaeris. Mammalian Species No. 264: 1-7. Published by The American Society of Mammalogists.
  2. Burmeister, H. 1854. Systematische Uebersicht der Thiere Brasiliens, welche wahrend einer Reise durch die Provinzen von Rio de Janeiro und Minas Geraes gesammelt und beo-bachtet wurden. G. Reimer, Berlin, 1:1-343.
  3. Buffon, G. L. M. 1764. Histoire naturelle, generate et particuliere, avec la description du Cabinet du Roi. Imp. Royale, Paris, 12:1-451.
  4. Humboldt, A. von. 1819. Voyage aux regions equinoxiales du Nouveau Continent fait en 1799, 1800, 1801, 1802, 1803 et 1804, par Al. de Humboldt et A. Bompland. 1. Relation historique, N. Maze, Paris, 2:1-722.
  5. Ojasti, J., and G. Medina-Padilla. 1972. The management of capybara in Venezuela. Trans. N. Amer. Wildl. Nat. Res. Conf., 37:268-277.
  6. Rodrigo N. Angerami, Mariângela R. Resende, Adriana F.C. Feltrin, Gizelda Katz, Elvira M. Nascimento, Raquel S.B. Stucchi, Luiz J. Silva. 2006. Brazilian Spotted Fever: A Case Series from an Endemic Area in Southeastern Brazil. Epidemiological Aspects. Annals of the New York Academy of Sciences 1078 (1), 170—172. Absract

Див. також[ред.ред. код]


Ресурси інтернету[ред.ред. код]


Панда Це незавершена стаття з теріології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.