Каракал пустельний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Каракал пустельний
Каракал пустельний
Каракал пустельний
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Котовиді (Feloidea)
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Котовиді (Felinae)
Рід: Каракал (Caracal)
(Gray, 1843)
Вид: Каракал пустельний (C. caracal)
Біноміальна назва
Caracal caracal
(Schreber, 1776)
Типовий вид
Caracal melanotis
Gray, 1843 (= Felis caracal Schreber, 1776) by monotypy
Caracal distribution - 2.png
Синоніми
Felis caracal
Посилання
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Caracal caracal
Fossilworks: 224078

Каракал пустельний, або пустельна рись, берберійська рись (Caracal caracal) — вид роду Каракал родини Котових (Felidae). Довгий час каракала відносили до роду Рись (Lynx) через зовнішню схожість. Близькими родичами каракала є золота кішка і азіатська золотиста кішка [2]. Мешкає в саванах, пустелях і передгір'ях Африки, Аравійського півострова, Малій і Середній Азії.

Каракали нічні тварини одинаки. Довжина тіла сягає 65-82 см, хвоста — 25-30 см. Важить близько 11—19 кг. Народжують в середньому 2-3 дитинчат.

Генетичне ім'я каракалу дав британський натураліст Джон Едвард Ґрей в 1843 році [3][4].

Народні назви[ред.ред. код]

Назва «каракал» походить від тур. kara kulak — «чорне вухо», оскільки задня сторона вух у цих «кішок» чорна. У Північній Африці каракала також називають берберійською риссю.

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Зовні нагадує рись, але менший за розмірами, стрункіший і з однотонним забарвленням. Довжина тіла 65-82 см, хвоста — 25-30 см, висота в плечах близько 45 см; маса — 11—19 кг. Вуха з пензликами (до 5 см) на кінцях. На лапах розвинена щітка з жорсткого волосся, що полегшує пересування по піску. Як і в більшості котячих, у каракала гарний зір і слух, який допомагає йому під час нічного полювання.

Хутро коротке і густе, що дозволяє йому нормально існувати в період нічних холодів. Забарвленням залежить від місця проживання. Найчастіше нагадує північно-американську пуму (Felis concolor): піщаний або червонувато-коричневий верх, білуватий низ; з боків морди чорні відмітини. Пензлики і зовнішня сторона вух — чорні. Дуже рідко зустрічаються чорні каракали-меланісти.

Хоча зовні каракал схожий на рись, за морфологічними ознаками він щонайближче до пуми. Близький каракал і до африканського сервалу, з яким добре схрещується в неволі.

Розповсюдження[ред.ред. код]

Водиться в саванах, пустелях і передгір'ях Африки (за винятком Сахари і екваторіальних джунглів), в пустелях Аравійського півострова, Малій і Середній Азії. На території СНД майже не живе: зустрічається в пустелях Південного Туркменістану, по узбережжю Каспійського моря доходить до півострова Мангишлак, на сході іноді з'являється в Бухарській області Узбекистану. Доволі рідко зустрічається в Індії.

Харчування[ред.ред. код]

Майже завжди каракал виходить на полювання вночі. Проте взимку й навесні він з'являється і вдень. Хоча у каракала довгі ноги, довго бігти він не може, тому полює підкрадаючись до жертви і наздоганяє її великими (до 4,5 м в довжину) стрибками. Під час кожної мисливської вилазки каракал обстежує дуже велику територію. Найважливішими органами чуття каракала є зір та слух. Володіючи надзвичайною швидкістю реакції і дуже гострими втяжнимі кігтями, каракал здатний вихопити декілька птахів із злітаючої зграї. Проте головною їжею йому служать гризуни (піщанки, тушканчики, ховрахи), зайці-толаї, частково дрібні антилопи, в Туркменістані — джейрани. Іноді здобуває їжаків, рептилій, комах, невеликих хижих звірів, на зразок лисиці і мангуста, молодих страусів. Може викрадати свійську птицю, нападати на ягнят і кіз. Рідше каракал очікує на здобич біля водопою. Він дуже добре лазить по деревах та може застрибнути на гілку, розташовану на висоті 2 м. Це допомагає йому полювати на птахів, що сплять на нижніх гілках.

Каракал здатний довгий час обходитися без води, отримуючи рідину зі з'їденої здобичі. Подібно до леопарда, каракал затягує вбиту дичину на дерево, щоб заховати її від інших хижаків.

Спосіб життя[ред.ред. код]

Дорослий каракал

Каракал проявляє активність в основному вночі, вдень ховається в укритті серед скель, у печерах й заростях. Проте взимку і весною з'являється і вдень. Площа території одного каракала в Африці коливається від 4 до 60 км²; особини, що живуть в азійському районі планети становить від 200 до 300 км². Території самців можуть перетинатися одна з одною, в той час як самиці ніколи не потерплять присутності іншого каракалу поблизу свого житла.

Притулками йому служать міжгір'я скель і нори їжатців та лисиць; іноді вони використовують їх декілька років поспіль. Самці займають великі території, а території самиць скромніші, розташовуються на периферії. Мешкає каракал в доволі різних природних середовищах: в лісах, чагарниках, пустелях, кам'янистих місцинах (можуть забиратися на висоту до 3 000 м над рівнем моря). У порівнянні із сервалом, засушливі райони каракал переносить набагато легше. Найулюбленіше місце — це територія лісового масиву, що рівномірно переходять в рівнину.

Завдяки захисному кольору шерсті він майже повністю зливається з навколишнім пейзажем. Живуть каракали на протязі 12-17 років [5].

Розмноження[ред.ред. код]

Молодий каракал

Розмноження відбувається цілий рік. Самиця може мати до трьох партнерів і на короткий час утворює шлюбну пару. Після вагітності в 78-81 днів народжується 1-6 дитинчат (в середньому 2-3). В перший тиждень свого існування, кошенята не виходять з лігва, що зазвичай знаходиться в дуплі, скельній ущелині або покинутій норі. Перші 10 днів кошенята сліпі і повністю залежать від матері. Забарвлення дитинчат каракала має чорні плями, які з часом зникають і у дорослому віці зостаються лише на морді.

До досягнення ними місячного віку, самиця декілька разів на день переносить їх з одного лігва в інше. Коли кошенятам виповнюється 5-6 тижнів, вони починають потроху вилазити з лігва і пустувати біля входу в нього під пильним наглядом матері. У віці 2 місяців кошенята починають їсти тверду їжу. У 6 місяців молоді каракали покидають матір і обґрунтовуються в своїх володіннях. Статевозрілими стають в 16-18 місяців.

Каракал в історії, приручення[ред.ред. код]

Каракали легко приручаються. У Азії (Індія, Персія) з ручними каракаламі полювали на зайців, фазанів, павичів і дрібних антилоп. В давнину таке полювання було дуже популярне на Сході; у Індії каракала називають «маленьким гепардом» або «гепардом для бідних», оскільки на відміну від гепардів каракала відловлювали і тримали небагаті люди. Тепер таке полювання — рідкість.

Статус популяції і охорона[ред.ред. код]

У Африці, особливо південній, каракал достатньо звичайний і вважається шкідником. Існує особлива культура полювання на каракала: його підманюють приладами, що імітують крик пораненого зайця або миші, і вночі стріляють з-під фар. Крім того, в Південній Африці каракалів використовують, щоб відганяти птахів (в основному, цесарок) зі злітно-посадкових смуг військових аеродромів.

Азійські підвиди каракала набагато рідкісніші і занесені в Додаток II CITES.

Підвиди[ред.ред. код]

Підвиди каракала пустельного та їхнє поширення:

  • Caracal caracal caracal — в Судані і Південній Африці,
  • Caracal caracal algira — в Північній Африці,
  • Caracal caracal damarensis — в Намібії,
  • Caracal caracal limpopoensis — в Ботсвані,
  • Caracal caracal lucani — в Габоні,
  • Caracal caracal michaelis — в Туркменії (вимираючий підвид, не більше 300 особин),
  • Caracal caracal nubicus — в Судані і Ефіопії,
  • Caracal caracal poecilictis — в Нігерії,
  • Caracal caracal schmitzi — від Аравії до Передньої Індії.

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Breitenmoser, C., Henschel, P. & Sogbohossou, E. (2008). Caracal caracal. 2008 Червоний Список Міжнародного Союзу Охорони Природи. МСОП 2008. Переглянуто 18 January 2009. Database entry includes justification for why this species is of least concern
  2. «zoolog.com.ua. Каракал». zoolog.com.ua. Процитовано 2014-06-07. 
  3. Pocock, R. I. (1939). The Fauna of British India, including Ceylon and Burma. Mammalia. – Volume 1. Taylor and Francis Ltd., London. Pages 306–310
  4. Gray, J. E. (1843). List of the specimens of Mammalia in the collection of the British Museum. The Trustees of the British Museum, London.
  5. http://www.animalcorner.co.uk/wildlife/caracal.html