Каракал пустельний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Каракал пустельний
Каракал пустельний
Каракал пустельний
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Котовиді (Feloidea)
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Котовиді (Felinae)
Рід: Каракал (Caracal)
(Gray, 1843)
Вид: Каракал пустельний (C. caracal)
Біноміальна назва
Caracal caracal
(Schreber, 1776)
Типовий вид
Caracal melanotis
Gray, 1843 (= Felis caracal Schreber, 1776) by monotypy
Caracal distribution.GIF
Синоніми
Felis caracal
Посилання
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Caracal caracal
Fossilworks: 224078

Каракал пустельний, або пустельна рись (Caracal caracal), хижий ссавець родини котових (Felidae). Довгий час каракала відносили до роду Рись (Lynx) через зовнішню схожість з ним.

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Зовні нагадує рись, але менший за розмірами, стрункіший і з однотонним забарвленням. Довжина тіла 65-82 см, хвоста — 25-30 см, висота в плечах близько 45 см; маса — 11—19 кг. Вуха з пензликами (до 5 см) на кінцях. На лапах розвинена щітка з жорсткого волосся, що полегшує пересування по піску.

Хутро коротке і густе. Забарвленням нагадує північно-американську пуму (Felis concolor): піщаний або червонувато-коричневий верх, білуватий низ; з боків морди чорні відмітини. Пензлики і зовнішня сторона вух — чорні. Дуже рідко зустрічаються чорні каракали-меланісти.

Хоча зовні каракал схожий на рись, за морфологічними ознаками він щонайближче до пуми. Близький каракал і до африканського сервалу, з яким добре схрещується в неволі.

Назва[ред.ред. код]

Назва «каракал» походить від тур. kara kulak — «чорне вухо», оскільки задня сторона вух у цих «кішок» чорна. У Північній Африці каракала також називають берберійською риссю.

Розповсюдження і підвиди[ред.ред. код]

Водиться в саванах, пустелях і передгір'ях Африки, в пустелях Аравійського півострова, Малій і Середній Азії. На території СНД майже не живе: зустрічається в пустелях Південної Туркменії, по узбережжю Каспійського моря доходить до півострова Мангишлак, на сході іноді з'являється в Бухарській області Узбекистану.

Підвиди каракала пустельного та їхнє поширення:

  • Caracal caracal caracal — в Судані і Південній Африці,
  • Caracal caracal algira — в Північній Африці,
  • Caracal caracal damarensis — в Намібії,
  • Caracal caracal limpopoensis — в Ботсвані,
  • Caracal caracal lucani — в Габоні,
  • Caracal caracal michaelis — в Туркменії (вимираючий підвид, не більше 300 особин),
  • Caracal caracal nubicus — в Судані і Ефіопії,
  • Caracal caracal poecilictis — в Нігерії,
  • Caracal caracal schmitzi — від Аравії до Передньої Індії.

Спосіб життя і живлення[ред.ред. код]

Діяльний каракал головним чином вночі, але взимку і весною з'являється і вдень. Притулками йому служать міжгір'я скель і нори їжатців та лисиць; іноді вони використовуються декілька років поспіль. Самці займають великі території, а території самиць скромніші, розташовуються на периферії.

Хоча у каракала довгі ноги, довго бігти він не може, тому полює підкрадаючись до жертви і наздоганяє її великими (до 4,5 м в довжину) стрибками. Володіючи надзвичайною швидкістю реакції і дуже гострими втяжнимі кігтями, каракал здатний вихопити декілька птахів із злітаючої зграї. Проте головною їжею йому служать гризуни (піщанки, тушканчики, ховрахи), зайці-толаї, частково дрібні антилопи, в Туркменістані — джейрани. Іноді здобуває їжаків, їжатців, рептилій, комах, невеликих хижих звірів, на зразок лисиці і мангуста, молодих страусів. Може викрадати свійську птицю, нападати на ягнят і кіз. Каракал здатний довгий час обходитися без води, отримуючи рідину з з'їденої здобичі.

Подібно до леопарда, каракал затягує вбиту дичину на дерево, щоб заховати її від інших хижаків.

Розмноження[ред.ред. код]

Розмноження відбувається круглий рік, самка може мати до трьох партнерів. Після вагітності в 78-81 днів народжується 1-6 дитинчат. До досягнення ними місячного віку, самиця декілька разів на день переносить їх з одного лігва в інше. У 6 місяців молоді каракали покидають матір і обгрунтовуються в своїх володіннях. Статевозрілими стають в 16-18 місяців.

Каракал в історії, приручення[ред.ред. код]

Каракали легко приручаються. У Азії (Індія, Персія) з ручними каракаламі полювали на зайців, фазанів, павичів і дрібних антилоп. В давнину таке полювання було дуже популярне на Сході; у Індії каракала називають «маленьким гепардом» або «гепардом для бідних», оскільки на відміну від гепардів каракала відловлювали і тримали небагаті люди. Тепер таке полювання — рідкість.

Статус популяції і охорона[ред.ред. код]

У Африці, особливо південній, каракал достатньо звичайний і вважається шкідником. Існує особлива культура полювання на каракала: його підманюють приладами, що імітують крик пораненого зайця або миші, і вночі стріляють з-під фар. Крім того, в Південній Африці каракалів використовують, щоб відганяти птахів (в основному, цесарок) зі злітно-посадкових смуг військових аеродромів.

Азійські підвиди каракала набагато рідкісніші і занесені в Додаток II CITES.

Посилання[ред.ред. код]

  1. Breitenmoser, C., Henschel, P. & Sogbohossou, E. (2008). Caracal caracal. 2008 Червоний Список Міжнародного Союзу Охорони Природи. МСОП 2008. Переглянуто 18 January 2009. Database entry includes justification for why this species is of least concern