Каракал пустельний
| Каракал пустельний | ||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Каракал пустельний
|
||||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||||
|
||||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||||
| Caracal caracal (Schreber, 1776) |
||||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||||
| Caracal melanotis Gray, 1843 (= Felis caracal Schreber, 1776) by monotypy |
||||||||||||||||||
 |
||||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||||
| Синоніми | ||||||||||||||||||
| Felis caracal | ||||||||||||||||||
|
|
||||||||||||||||||
|
Каракал пустельний, або пустельна рись (Caracal caracal), хижий ссавець родини котових (Felidae). Довгий час каракала відносили до роду Рись (Lynx) через зовнішню схожість з ним.
Зміст |
Зовнішній вигляд [ред.]
Зовні нагадує рись, але менший за розмірами, стрункіший і з однотонним забарвленням. Довжина тіла 65-82 см, хвоста — 25-30 см, висота в плечах близько 45 см; маса — 11—19 кг. Вуха з пензликами (до 5 см) на кінцях. На лапах розвинена щітка з жорсткого волосся, що полегшує пересування по піску.
Хутро коротке і густе. Забарвленням нагадує північно-американську пуму (Felis concolor): піщаний або червонувато-коричневий верх, білуватий низ; з боків морди чорні відмітини. Пензлики і зовнішня сторона вух — чорні. Дуже рідко зустрічаються чорні каракали-меланісти.
Хоча зовні каракал схожий на рись, за морфологічними ознаками він щонайближче до пуми. Близький каракал і до африканського сервалу, з яким добре схрещується в неволі.
- див. також гібриди ссавців
Назва [ред.]
Назва «каракал» походить від тур. kara kulak — «чорне вухо», оскільки задня сторона вух у цих "кішок" чорна. У Північній Африці каракала також називають берберійською риссю.
Розповсюдження і підвиди [ред.]
Водиться в саванах, пустелях і передгір'ях Африки, в пустелях Аравійського півострова, Малій і Середній Азії. На території СНД майже не живе: зустрічається в пустелях Південної Туркменії, по узбережжю Каспійського моря доходить до півострова Мангишлак, на сході іноді з'являється в Бухарській області Узбекистану.
Підвиди каракала пустельного та їхнє поширення:
- Caracal caracal caracal — в Судані і Південній Африці,
- Caracal caracal algira — в Північній Африці,
- Caracal caracal damarensis — в Намібії,
- Caracal caracal limpopoensis — в Ботсвані,
- Caracal caracal lucani — в Габоні,
- Caracal caracal michaelis — в Туркменії (вимираючий підвид, не більше 300 особин),
- Caracal caracal nubicus — в Судані і Ефіопії,
- Caracal caracal poecilictis — в Нігерії,
- Caracal caracal schmitzi — від Аравії до Передньої Індії.
Спосіб життя і живлення [ред.]
Діяльний каракал головним чином вночі, але взимку і весною з'являється і вдень. Притулками йому служать міжгір'я скель і нори їжатців та лисиць; іноді вони використовуються декілька років поспіль. Самці займають великі території, а території самиць скромніші, розташовуються на периферії.
Хоча у каракала довгі ноги, довго бігти він не може, тому полює підкрадаючись до жертви і наздоганяє її великими (до 4,5 м в довжину) стрибками. Володіючи надзвичайною швидкістю реакції і дуже гострими втяжнимі кігтями, каракал здатний вихопити декілька птахів із злітаючої зграї. Проте головною їжею йому служать гризуни (піщанки, тушканчики, ховрахи), зайці-толаї, частково дрібні антилопи, в Туркменістані — джейрани. Іноді здобуває їжаків, їжатців, рептилій, комах, невеликих хижих звірів, на зразок лисиці і мангуста, молодих страусів. Може викрадати свійську птицю, нападати на ягнят і кіз. Каракал здатний довгий час обходитися без води, отримуючи рідину з з'їденої здобичі.
Подібно до леопарда, каракал затягує вбиту дичину на дерево, щоб заховати її від інших хижаків.
Розмноження [ред.]
Розмноження відбувається круглий рік, самка може мати до трьох партнерів. Після вагітності в 78-81 днів народжується 1-6 дитинчат. До досягнення ними місячного віку, самиця декілька разів на день переносить їх з одного лігва в інше. У 6 місяців молоді каракали покидають матір і обгрунтовуються в своїх володіннях. Статевозрілими стають в 16-18 місяців.
Каракал в історії, приручення [ред.]
Каракали легко приручаються. У Азії (Індія, Персія) з ручними каракаламі полювали на зайців, фазанів, павичів і дрібних антилоп. В давнину таке полювання було дуже популярне на Сході; у Індії каракала називають «маленьким гепардом» або «гепардом для бідних», оскільки на відміну від гепардів каракала відловлювали і тримали небагаті люди. Тепер таке полювання — рідкість.
Статус популяції і охорона [ред.]
У Африці, особливо південній, каракал достатньо звичайний і вважається шкідником. Існує особлива культура полювання на каракала: його підманюють приладами, що імітують крик пораненого зайця або миші, і вночі стріляють з-під фар. Крім того, в Південній Африці каракалів використовують, щоб відганяти птахів (в основному, цесарок) зі злітно-посадкових смуг військових аеродромів.
Азійські підвиди каракала набагато рідкісніші і занесені в Додаток II CITES.
Посилання [ред.]
- ↑ Breitenmoser, C., Henschel, P. & Sogbohossou, E. (2008). Caracal caracal. 2008 Червоний Список Міжнародного Союзу Охорони Природи. МСОП 2008. Переглянуто 18 January 2009. Database entry includes justification for why this species is of least concern
 |
Цю статтю потрібно вікіфікувати, щоб привести її вигляд до стандартів Вікіпедії. (Лютий 2009) |
