Катрін Денев

Катрін Денев
фр. Catherine Dorléac
Ім'я при народженні	Катрін Дорлеак
Народилася	22 жовтня 1943(1943-10-22)[…] (80 років) Париж
Громадянство	Франція
Діяльність	акторка, кінопродюсерка, кіноакторка, модель, співачка, акторка озвучення
Роки діяльності	1957—досі
У шлюбі з	Девід Бейліd
Діти	Christian Vadimd і Кьяра Мастроянні
Батьки	Моріс Дорлеакd Рене Сімоно
Брати / сестри	Франсуаза Дорлеак, Sylvie Dorléacd і Danielle Clariondd
IMDb	nm0000366
Автограф
Катрін Денев у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Катрі́н Фаб'є́н Дорлеа́к (фр. Catherine Fabienne Dorléac), відома під сценічним ім'ям Катрі́н Дене́в (фр. Catherine Deneuve; нар. 22 жовтня 1943, Париж) — французька акторка, співачка й модель.

Вважається однією з найвидатніших французьких акторок другої половини 20-го століття, вона була музою таких режисерів, як Жак Демі, Франсуа Трюффо та Андре Тешіне. Її фільмографія включає багато інших великих імен в історії кіно, серед яких Луїс Бунюель, Роман Поланскі, Аньєс Варда, Мауро Болоньїні, Роберт Олдріч, Жан-П'єр Мельвіль, Марко Феррері, Діно Різі, Тоні Скотт, Мануель де Олівейра, Рауль Руїз, Хірокадзу Корееда та Ларс фон Трієр.

Вважається дуже різноплановою акторкою. Вона зіграла безліч видатних ролей у різних жанрах, від комедії до драми, від історичних фільмів до мюзиклів, від трилерів до фентезі. Серед її найвідоміших фільмів: «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора», «Денна красуня», «Останнє метро» та «Індокитай». Номінована на «Оскара» за найкращу жіночу роль, вона завоювала безліч нагород, зокрема дві премії «Сезар» за найкращу жіночу роль і почесну нагороду на трьох найбільших кінофестивалях: у Каннах, Венеції та Берліні.

Життєпис

Ранні роки

Катрін 9-річному віці на фото для студії «Harcourt» (1952)

Катрін Дорлеак народилася 1943 року у 17-му окрузі Парижа, у районі Сіте де Флер. Батько Катрін, Моріс Дорлеак (1901—1979), був актором, який рацював у театрі та кіно, а також режисером дубляжу «Paramount Pictures». Її мати, Рене Сімоно (1911—2021), справжнє прізвище якої, «Денев», надалі Катрін стала використовувати (Сімоно — було лише сценічним псевдонімом), була працівницею Театру «Одеон», де її бабуся була суфлером.

Катрін Дорлеак була третьою з чотирьох дочок у сім'ї; її трьома сестрами були Данієль (народилася 27 жовтня 1936 року, донька актора Еме Кларіона), Франсуаза (народилася 21 березня 1942 року, загинула 26 червня 1967 року в автокатастрофі на автостраді Естерель-Лазурний берег) і Сільві (народилася 14 грудня 1946 року). Вона виросла на бульварі Мюрат, 146 (16-й округ) і навчалася у Ліцеї Жан-де-ла-Фонтен, який був неподалік.

Дебют у кіно

У дитинстві, як і її сестра Франсуаза, Катрін дублювала дитячі голоси у фільмах студії «Paramount».

У віці тринадцяти років Катрін уперше виступила перед камерою як статистка у комедійній драмі Андре Юнебеля «Гімназистки» 1957 року. Через три роки Франсуаза переконала Катрін пройти кінопроби на роль її молодшої сестри у фільмі «Двері хлопають».

Хоча режисер Жак Пуатрено зрештою взяв Катрін на цю роль, вона не була впевнена, що хоче продовжувати кар'єру акторки: «Моя сестра навчалася в консерваторії, вона займалася театром, і для мене вона була акторкою. Я пішла з нею, бо мені сподобалося грати її сестру у фільмі, але я не думала про продовження. Це мене не приваблювало». Щоб її не плутали з сестрою, вона вирішила взяти прізвище матері і від того часу фігурувала в титрах під прізвищем Денев, про що іноді жалкувала: «Нічого не поробиш, Денев ніколи не буде моїм прізвищем. Це моє ім'я як акторки».

1960 року актор Мел Феррер знайшов схожість між Денев і своєю дружиною Одрі Гепберн, після чого запросив її на роль у драмі «Ловелас», де також знялася Даніель Дар'є.

Участь Катрін Денев у фільмі змусила журналіста Франса Роша сказати: «Одкровенням фільму є вишукана маленька персона на ім'я Катрін Денев. Стримана, але не бундючна, чепурна, але не банальна, наївна, але не дурна, і гарна, настільки гарна, що, здається, вона не здогадується про це сама. За три місяці вона стане улюбленою здобиччю режисерів, які втомилися від стилю Сен-Жермен-де-Пре».

1960-ті роки

Перші значні ролі

1961 року Денев зіграла разом зі співаком Джонні Голлідеєм (існують припущення, що вона могла бути в близьких стосунках з ним і що саме їй він міг присвятити свою пісню «Lady Lucille» 1995 року) в одній з новел комедії «Парижанки» Марка Аллегре.

На зніманні вона познайомилася з режисером і сценаристом Роже Вадимом, старшим від неї на п'ятнадцять років. Хоча їхній роман почався 1961 року і тривав до 1964-го, він приніс Денев певну популярність; її сприймали радше як публічну особу, ніж як акторку.

1963 року, коли в Денев від Вадима народився син Крістіан, режисер запропонував їй першу головну роль у фільмі, присвяченому нацизму, «Порок і доброчесність», який був вільною екранізацією роману «Жюстина» маркіза де Сада.

Прихід слави

Ще 1961 року режисер Жак Демі обрав Денев на головну роль у своєму новому фільмі «Шербурзькі парасольки». Проте фільм зняли лише через два роки, оскільки акторка тоді завагітніла і режисер погодився відкласти зйомки.

На відміну від традиційних мюзиклів, у «Шербурзьких парасольках» актори виконували свої діалоги у вигляді співу протягом усього фільму. Таким чином Жак Демі хотів зробити картину «популярною оперою». Під музику Мішеля Леґрана Денев виконала роль Женев'єв, продавчині парасольок, яка під тиском своєї матері погоджується вийти заміж за багатого ювеліра, попри те, що вона закохана і вагітна від Ґі, гаражного механіка, який пішов на Алжирську війну. Представлений на Каннському кінофестивалі 1964 року, фільм, створений у вигляді поетичної, але водночас жорстокої «казки», отримав тріумфальний прийом і здобув «Золоту пальмову гілку».

Роль у «Шербурзьких парасольках» разом з Ніно Кастельнуово принесли Катрін Денев міжнародне визнання.

Фільм мав великий успіх у критиків і глядачів і дав початок кар'єрі Денев, про що вона згодом казала: «Жак Демі був першим режисером, який по-справжньому звернув на мене увагу, побачив. Щось відкрилося мені, підбадьорило і втішило в думці, що я можу здійснити те, у що я не дуже вірила, не тому, що мала якісь сумніви, а тому, що мала набагато глибшу невпевненість у тому, що здатна досягти чогось особливого, що я унікальна, і він дав мені відчути, що я справді унікум, що він обрав мене, бо вважав мене не такою, як усі, і це заспокоїло мою сором'язливість й мою гордість».

На зніманні «Шербурзьких парасольок» Денев познайомилася з молодим франко-польським режисером Романом Полянським, який щойно зняв свій перший повнометражний фільм «Ніж у воді» (1962). Хоч акторка була «зачарована цим неймовірним персонажем, з цим дуже напруженим поглядом, завжди і всюди, неймовірно живим», вона відмовилася зніматися в написаній ним екранізації твору Ролана Дюбільяра, «Наївні жирондисти», вважаючи, що це «роль для ідіотки».

Надалі, коли Денев уже почала шкодувати про відмову зіграти в «Ножі у воді», режисер запропонував їй узяти участь у новому проєкті, заснованому на оригінальному сценарії, який він написав у співавторстві з Жераром Браком, — на що акторка з ентузіазмом погодилася. У підсумку вона зіграла у «Відразі» (1965), де виконала роль молодої жінки, хворої на шизофренію, чия відраза до сексуальності доводить її до вбивства. Під час зйомок, які проходили в Лондоні, між режисером і акторкою встановилися близькі стосунки.

Для Романа Полянського працювати з нею було «все одно що танцювати танго з особливо вправною партнеркою». Отримавши «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі 1965 року, фільм мав успіх у критиків та публіки.

Газета «New York Times» назвала гру Денев «просто чудовою». Фільм «Відраза» залишився для акторки «прекрасним спогадом», зокрема, завдяки її зустрічі з Полянським: «Я відчуваю до нього величезну прихильність. Я вважаю, що він людина, яка мала надзвичайно трагічну долю, яка має неймовірну стійкість, щоб подолати все це… І я думаю не лише про смерть його дружини, я думаю про все: про смерть його батьків, про гетто, про те, що йому заборонялося їхати чи працювати в Америці, що його звинувачували в зґвалтуванні; я вважаю, що це дуже похмура доля, але він подолав усе це».

1966 року Денев заявила про себе в комедії «Життя багатіїв». Це був перший повнометражний фільм режисера Жана-Поля Раппно, який розповідав історію пари, що ворогує між собою під час Другої світової війни: Жерома, тихої, «домашньої» людини, та Марі, молодої жінки, з якої б'є енергія, якій набридає флегматичність чоловіка, і вона зачаровується бійцем Рухом Опору. Фільм, який ознаменував її знайомство з Філіппом Нуаре, мав великий успіх у публіки, зібравши понад 1,7 мільйона глядачів.

1967 року акторка знову возз'єдналася з Жаком Демі для знімання мюзиклу «Дівчата з Рошфора», де вона знялася разом зі своєю сестрою Франсуазою Дорлеак і міжнародним акторським складом, в якому були Джин Келлі, Джордж Чакіріс і Даніель Дар'є. Фільм розповідає історію сестер-близнят, учительок танців і музики, які мріють поїхати до Парижа і користуються можливістю втілити це, коли до міста приїжджає трупа ярмаркових артистів. На сьогодні фільм уважається шедевром кінематографа.

Як і «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора» мали великий успіх під час показу в кінотеатрах, і зблизили Катрін з Франсуазою. Згодом Катрін згадувала: «У мене залишилися незвичайні спогади про цю зйомку, особливо завдяки Франсуазі. „Дівчата“ зробили великий внесок у те, щоб зблизити нас фізично. Попри те, що ми здзвонювалися, ми жили в різних світах і, зрештою, проводили не так багато часу разом. Фільм Демі дозволив нам знову зблизитися. Крім того, оскільки у фільмі ми були близнючками, цей взаємозв'язок допоміг нам знову поринути в атмосферу нашої юності». Однак через тривалий час цей фільм залишався для Денев неприємним спогадом через смерть Франсуази невдовзі після його виходу.

Того самого року в кінотеатрах вийшов фільм «Денна красуня», який був вільною екранізацією однойменного роману Жозефа Кесселя. Бажаючи побачити на екрані фільм з Денев у головній ролі, продюсери брати Акім довірили його знімання Луїсу Бунюелю. Згодом режисер, спокушений молодою акторкою, казав: «Мені здалося, що її типаж підходить для цієї героїні: дуже красива, стримана і дивна».

Катрін Денев з режисером Аньєс Варда під час презентації фільму «Істоти» на Венеційському кінофестивалі 1966 року.

Фільм розповідає історію сором'язливої молодої буржуазної жінки, закоханої у свого чоловіка і, вочевидь, фригідної, яка, маючи садомазохістські мрії, вирішує заповнити своє неробство проституцією. Тоді Денев часто грала ролі молодих жінок, покірних соціальним умовностям. У «Денній красуні» це кінематографічне зображення покірності традиціям у поєднанні з еротизмом, іноді насильницьким, але завжди без відвертості, виражало соціальний переворот, що відбувався в той час: «Коли Бунюель запропонував мені роль, я погодилася без вагань, хоча тоді це було сміливо й трохи ризиковано для мене. Мені було двадцять три роки, для всіх я була юною романтичною дівчиною з „Шербурзьких парасольок“».

Крім того, у «Денній красуні» Денев втілила фантазію про трансгресію, водночас обережно дотримуючись соціальних умовностей. Створений нею образ справив враження на глядачів у період переходу від класицизму до модерну, від традиційності до емансипації. Хоча зустріч з режисером була однією з найважливіших у її житті, їхні стосунки під час знімання були напружені через протилежність характерів: «Це було дуже важке знімання для мене, хоча я ніколи піддавала сумніву своє захоплення талантом Бунюеля. Однак мені здається, що він хотів зняти фільм набагато сміливішим у фізичному плані, а я завадила цьому. Гадаю, так було краще для фільму. Не кажу, що я мала рацію, але вважаю, що відмова від сцен оголення, яких не було в сценарії, пішла на користь фільму: еротична інтенсивність пішла інакше, вона змістилася».

Спочатку заборонений французькою цензурою, фільм «Денна красуня» був згодом дозволений після низки скорочень. Він привернув увагу понад двох мільйонів глядачів і здобув нагороду «Золотий лев» на Венеційському кінофестивалі.

1967 року, якраз коли починалося знімання її нового фільму, комедії Мішеля Девіля «Бенжамен, або Щоденник незайманого», Денев пережила загибель сестри Франсуази, яка загинула в дорожній аварії 26 червня у віці двадцяти п'яти років.

Рідна сестра Катрін Денев, Франсуаза Дорлеак, за чотири роки до смерті (1963)

За словами Катрін Денев, утрата сестри стала «найбільшою душевною раною в її житті». Попри це, незабаром вона розпочала зніматися в «Бенжамені», за її словами, «у стані справжнього наркозу, певна річ, вживаючи безліч заспокійливих». «Не знаю, як мені це вдалося. Якимось чином я, мабуть, відчувала, що фільм допоможе мені вижити… Я була настільки знищеною, я так страждала, тож принаймні там у мене було враження, що навколо мене є люди, що я маю щось робити… Якби мене не змушували вставати, говорити, робити певні речі, то не знаю, в який стан я б занурилася. Що завгодно було краще, ніж бути на самоті».

Наступним фільм Денев, «Манон 70», режисера Жана Ореля, що вийшов на екрани 1968 року, був сучасною адаптацією роману абата Прево «Манон Леско», за власним визнанням акторки картина не мала великого успіху.

Того ж року вона знялася у фільмі «Капітуляція», екранізації однойменного роману Франсуази Саган, режисера Алена Кавальє, в якому вона зіграла продажну молоду жінку, що вагається між своїм світським коханцем, багатим промисловцем, і молодим інтелектуалом, з яким у неї починається пристрасний роман.

Ще під час знімання «Денної красуні» брати Акім запропонували режисеру Франсуа Трюффо стати продюсерами його наступного фільму, за умови, що у ньому зніматиметься Денев.

З першої хвилини їхньої зустрічі режисер був зачарований акторкою і одразу ж уявив її в головній ролі в екранізації роману Вільяма Айріша «Вальс у темряву»: «Що мені в ній подобається, так це її загадковість. Вона чудово підходить для ролей, пов'язаних з таємницею, подвійним життям. Денев додає неоднозначностей будь-якій ситуації, будь-якому сценарію, тому що вона створює враження приховування великої кількості таємних думок, про які можна лише здогадуватися на задньому плані…». Після суперечок з продюсерами Трюффо викупив права і взявся за екранізацію роману самостійно, перейменувавши її на «Сирену з „Міссісіпі“».

Екранізація оповідала історію пристрасного кохання між багатим французьким промисловцем, якого зіграв Жана-Поля Бельмондо, та самозванкою, у виконанні Денев. Сценарій, дія якого розгортається на острові Реюньйон, Лазурному узбережжі та в департаменті Ізер, знімався в хронологічному порядку, причому режисер відмовився писати діалоги заздалегідь, як це пізніше пояснювала Денев: «Діалоги для наступного дня він писав напередодні ввечері; це було досить складним завданням, особливо під час таких довгих зйомок, що тривали три місяці… Іноді у нас виникали труднощі, нам бракувало перспективи, ми не могли обговорювати діалоги, але, водночас, це був захопливий ризик».

Фільм, що вийшов 1969 року, попри те що зібрав понад мільйон переглядів, погано сприйняла публіка, основною причиною стало її розчарування тим, що не вона знайшла для себе образу позитивного та легковажного героя, який перед цим приніс великий успіх Бельмондо у кіно.

Подорож в Голлівуд

Катрін Денев і Джек Леммон
у фільмі «Квітневі безумства» (1969)

Наприкінці 1960-х років Денев вже вважалася «найяскравішою зіркою французького кіно». Журнал «Cinémonde» вважав, що її присутність на екрані «захоплива й поетична, але вона також може бути різкою і агресивною. Вона романтична і їдка, хтива і чиста. Але, напевне, може бути фригідною, і холодно-жорстокою, коли цього вимагає роль. У тому, як вона поводиться у фільмах, вона зберігає певну автономію, особливу і чарівливу дистанцію, яку ми більше не вважали можливою: дистанцію Грети Гарбо».

Як і Гарбо, Денев прагнула не афішувати своє особисте життя, що, на думку журналу «Paris Match», збільшувало серед публіки «загадковість, яку випромінювала зірка, та зміцнювало її статус та ауру».

Після цього в американських студій з'явилася зацікавленість знімати акторку у себе. Вона взяла участь у зніманні блокбастеру «Маєрлінг» Теренса Янга, де вона зіграла разом з цілим міжнародним акторським складом, фільм розповідав про трагічну любовну історію кронпринца Рудольфа Австрійського та його коханки Марії фон Вечери. Після Бріжіт Бардо та Жанни Моро, Денев стала ще одною французькою зіркою, яка потрапила на обкладинку журналів «Newsweek» та «Look», де вона була проголошена «найкрасивішою жінкою світу».

Потім в Голлівуді їй запропонували роль у комедії «Квітневі безумства», де вона зіграла разом із Джеком Леммоном. Однак, досвід знімання у цих двох голлівудських картинах не мав достатньо переконливих успіхів, як в очах преси, так і для самої Денев, через що вона вирішила віддалитися від американського кіно, відмовившись грати дівчину Джеймса Бонда у фільмі «На секретній службі Її Величності».

Проте вона погодилася працювати під керівництвом Альфреда Гічкока у шпигунському фільмі «Коротка ніч», але проєкт, робота над яким відкладася кілька разів, так і не був вийшов, що стало одним із найбільших розчарувань акторки.

1970-ті роки

Нові ролі у Луїса Бунюеля і Жака Демі

Зліт до слави Катрін Денев у 1960-х роках зробив її однією з найвідоміших зірок Франції на зорі нового десятиліття, як на національному, так і на міжнародному рівні.

1970 року вона підтвердила свій акторський статус роллю у драмі Луїса Бунюеля «Трістана», що розповідає про долю молодої жінки, яку взяв до себе дворянин з Толедо. Надалі вона завершує своє життя озлобленою, хворою та з ампутованою ногою. Попри складне знімання «Денної красуні», Денев вирішила знову працювати з цим режисером, бувши «підкореною» сценарієм, що, на її думку, було дуже важливо. Цей кінодосвід акторки у співпраці з Бунюелем виявився успішнішим за попередній, про що вона казала: «„Трістана“ — один з моїх найкращих спогадів. Знімання пройшло дуже добре. Бунюель повернувся до Іспанії, і мене приваблювала таємничість цієї героїні, її поведінка та пориви. Різниця між кіно і романом полягала у тому, що ти можеш одне сказати словом, а інше виразити дією. У „Трістані“ була ідея брехні та перекручування слів. Актори краще реагують, коли від них запитують те, що відповідає їхній глибинній природі. Ось що мене цікавить у кіно».

Того ж року Денев знялася у новому музичному фільмі режисера Жака Демі, «Віслюча шкіра». За основу фільму, натхненного однойменним твором Шарля Перро, був взятий традиційний казковий сюжет: принцеса, змушена вийти заміж за свого батька, біжить з королівства, сховавшись під віслючою шкірою. Її маскування викликає до неї неприязливе ставлення оточуючих, втім їй вдається зберегти свою таємницю до випадкової зустрічі із принцом сусіднього замку.

Фільм посідає особливе місце у кар'єрі Денев: «Як й інші дівчатка, я любила історії про фей і відьом, королів та принцес, перлини та жаб. Коли я прочитала сценарій „Віслючої шкіри“, то знову відкрила для себе емоції мого читання в дитинстві, ту ж простоту, той самий гумор і, якщо можна так сказати, певну жорстокість, яка зазвичай ховається за тихими сніжинками найчарівніших казок». «Віслюча шкіра», що вважається культовим фільмом завдяки сміливості тем і операторській роботі, а також музиці Мішеля Леграна, є однією з найуспішніших стрічок режисера та Денев, було продано понад два мільйони квитків на неї.

Крім цього, 1970 року Денев отримала пропозицію від Надін Трентіньян знятися у її новому фільмі «Це трапляється лише з іншими», натхненному трагедією, яку режисерка пережила кількома місяцями раніше — смертю її дев'ятирічної доньки.

Денев запропонувала зіграти цю роль італійському акторові Марчелло Мастроянні, з яким її щойно познайомив Роман Поланскі. Вона стала його супутницею під час зйомок. Фільм Трентіньян був визначений деякими оглядачами як «жіночий», а сама режисерка піддалася критиці за створення «непристойної» стрічки. Маючи велику прив'язаність до Трентіньян, акторка публічно виступила на захист режисерки та її фільму: «Є багато режисерів, які говорять про дуже особисті і часом не дуже пристойні речі, де ми мовчимо. Надін не говорить нічого непристойного, вона розповідає про щось дуже жорстоке, найнесправедливіше, що могло статися».

У ці роки французький кінематограф переживав період ідеологічних потрясінь, де глядачі ставали менш сприйнятливими до буржуазних цінностей, інституцій та зірок. Образ Денев, починаючи з фільму «Денна красуня», за спостереженнями оглядачів, був «фундаментально консервативним, що пояснювало відсутність успіху її фільмів у 1970-х роках, оскільки він йшов врозріз із політизованішим і переважно натуралістичним французьким кіно того часу». Французьке авторське кіно ставало більш ангажованим, намагаючись таким чином висловити «потрясіння», що настало після травневих подій 1968 року.

Денев в Італії, під час зйомок фільму Марко Феррері, «Сука», влітку 1972 року.

Бажаючи відійти від свого образу «витончено-крижаної» жінки, акторка звернулася до франко-іспанських та франко-італійських спільних проектів, чому сприяли її стосунки з Марчелло Мастроянні, разом з яким вона знялася у фільмі Марко Феррері, «Сука». Денев виконала роль мандруючої світської жінки на ім'я Ліза, яка за власною волею опиняється на невеликому острові далеко від цивілізації, де живе художник-відлюдник Джорджо (у виконанні Мастроянні). Вона закохується у нього і стає покірною йому. Ліза вирішує замінити для Джорджо його улюблену собаку, його «суку», щоб привернути всю увагу чоловіка, який, здається, вітає цю рольову гру домінування та покори.

Якщо гру акторів критики вважали чудовою, то до самого фільму загалом, який не користувався популярністю у публіки на момент виходу 1971 року, вони поставилися досить негативно. Наступного року, будучи вагітною донькою К'ярою, від Мастроянні, Денев погодилася виконати роль другого плану у кримінальному трилері Жана-П'єра Мельвіля «Поліцейський». Головною метою режисера та акторки було краще ознайомитися один з одним перед зйомками наступного спільного фільму, екранізації американського кримінального роману, але смерть Мельвіля 1973 року не дозволила зняти цей фільм.

Цього часу Денев з ентузіазмом відгукнулася на пропозицію Клода Соте знятися у його стрічці «Сезар і Розалі», але з незалежних від нього причин — «безглуздої проблеми між агентами» — режисер зрештою найняв Ромі Шнайдер, з якою він зняв кілька фільмів.

Четверта й остання спільна робота акторки з Жаком Демі, стрічка «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць», розповідала історію чоловіка, у виконанні Мастроянні, що виявився вагітним від своєї дружини. Від самого початку Денев мала сумніви щодо сценарію та кінцевого результату фільму, який став для неї розчаруванням: «Там не було грації. Кілька разів за свою кар'єру я також працювала над проєктами, не маючи можливості отримати уточнення відносно них, я лише здогадувалася, що вони не зовсім вдалі. Й іноді я навіть не могла впоратися з цим відчуттям. Крім того, важливо враховувати і свої власні можливості: іноді я боюся розчарувати. І це мене паралізує. Я з тих акторів, яких потрібно підштовхувати. Я схильна робити менше, ніж надто багато. У „Події“, коли я бачу її знову, я дратуюся. Я вибрала тон, який, безсумнівно, відповідав сценарію. Але я не вважаю, що це вдало спрацювало. І це частково моя вина».

Катрін Денев і Марчелло Мастроянні у фільмі «Не чіпайте білу жінку!» (1974)

Після касового провалу «Події», Демі захотів продюсувати «Кімнату у великому місті», новий проект, повністю схожий на «Шербурзькі парасольки». Проте він отримав відмову Денев щодо зйомок у цьому фільмі, яка, як і її запланований партнер по знімальному майданчику, Жерар Депардьє, вимагала того, що вона хоче співати сама, без дублювання, яке було присутнє у її попередніх музичних стрічках. Акторка пояснювала це рішення словами: «Справедливо або ні, але я відчуваю, що мій голос є невід'ємною частиною мене як акторки».

1974 року Денев знову знялася у Марко Феррері, у фільмі «Не чіпайте білу жінку!», який був вигадливим перенесенням битви при Літл-Біг-Горні до паризького району Ле-Аль, що на той час зазнавав значної перебудови. Акторка востаннє знялася з Мастроянні, після чого розлучилася з ним. Наступною її стрічкою стала «Жінка в червоних чоботях» Хуана Луїса Бунюеля, що розповідала про дивні пригоди мільярдера-мецената та молодої письменниці з таємничими та надприродними здібностями.

1975 року творчі провали в кар'єрі Денев знову повторилися з фільмом «Зіґ-зіґ», в якому вона знялася разом з Бернадетт Лафон. Зйомки були одними з найхаотичніших у її кар'єрі, де режисер стрічки, Ласло Сабо, постійно перебував на знімальному майданчику напідпитку. Акторка коментувала досвід зі зйомками стрічки словами: «Не думаю, що на мене коли-небудь нападали так сильно, як у „Зіґ-зіґу“. Мене повністю відкинули як повію, і мені здається, що моя героїня викликала глибоке невдоволення публіки. І, звичайно, той факт, що я була продюсером, що я хотіла взяти на себе відповідальність, вони не були готові пробачити мені це. Але давайте не будемо перебільшувати: „Зіґ-зіґ“ — не найгірший фільм, який я коли-небудь знімала. Я не впевнена, що він найкращий, але точно не найгірший. Тим не менш, я вважаю, що це незвичайний і навіть поетичний фільм. І цей комерційний провал не завадить мені знову знімати фільми з молодими режисерами, навіть невідомими, якщо мені сподобається тема». Потім вийшли ще два фільми, які також не мали успіху: «Справи добропорядних людей» Мауро Болоньїні та «Агресія» Жерара Піреса, в яких вона зіграла разом з Жаном-Луї Трінтіньяном.

Комедії

Попри попоредні провали, того ж 1975 року, до Денев знову повернулася популярність завдяки комедії Жана-Поля Раппно «Дикун», в якій вона знялася разом з Івом Монтаном. Фільм, дія якого відбувається в сучасній Венесуелі, розповідає історію жінки, яка одразу після весілля починає вважати свого чоловіка нав'язливим й незабаром залишає його, і невдовзі раптово з'являється в житті парфумера-мізантропа, що живе на острові. Зйомки у фільмі залишили одні із найяскравіших спогадів у Денев: «Це було абсолютним задоволенням — грати „занозу у дупі“. У мене склалося враження, що Ів Монтан грав мого коханого так само, як і всю ту братію, про яку ми мріємо і з якою ніколи не перестаємо сваритися. Яке щастя бути дівчиною у таких ситуаціях!».

«Дикун», що нині вважається однією з найкращих комедій французького кіно, мав успіх у критиків та комерційний успіх, й розкрив справжній комічний потенціал Денев, який до того часу залишався недооціненим. Режисер використав вражаючу швидкість мовлення актриси як незамінний ритмічний елемент свого фільму, який також був одним з небагатьох, де вона погодилася знятися оголеною.

Наступного року Денев знову спробувала свої сили в Голлівуді, знявшись у фільмі-нуар Роберта Олдріча «Метушня» з Бертом Рейнольдсом у головній ролі, але перспективи американської кар'єри її не зацікавили. Також 1976 року акторку зацікавила драма «Якби почати спочатку», де вона працювала з Клодом Лелушем, відомим своєю «дивовижною» режисурою акторів, але про якого пізніше скаже: «Він хотів трохи зламати мій імідж. У цьому й проблема, всі вони хочуть зіпсувати ваш імідж».

Потім акторка знялася у британському пригодницькому фільмі «Іди вперед або помри», який залишається одним із найгірших її спогадів, не в останню чергу через конфліктні стосунки з режисером Діком Річардсом та «неприємну» поведінку американського актора Джина Гекмена, який добре відомий своєю непростою репутацією.

Катрін Денев, 1979 рік

1977 року Денев розпочала зйомки у фільмі Робера Енріко «Переворот» з Філіпом Нуаре, але стрічка зіткнувся з численними фінансовими труднощами, і її довелося закрити. За власним визнанням акторки, вона, «розчарована, атакована, ображена» цією подією, довгий час не знімалася у кіно, її не переконували запропоновані проекти, які їй здавалися нецікавими.

Через рік Денев повернулася на сцену з фільмом Крістіана де Шалонжа «Чужі гроші», у якому знялася разом із Жаном-Луї Трентіньяном, Клодом Брассером та Мішелем Серро. Потім вона прийняла пропозицію аргентинського режисера Уго Сантьяго зіграти головну роль у його фільмі-нуар «Послухай», спокусившись ідеєю зіграти приватного детектива, найнятого молодим лордом і видатним ученим для розслідування таємничих осіб, які є членами дивної секти. Хоча акторка була в захваті від сценарію, вона вважає фільм «провальним», але не шкодує про нього, і навіть вважає, що він збагатив її досвід.

Її наступний фільм, «Дорослі діти», який вона назвала «справжньою комедією, подібних до якої я не знімала вже дуже давно», розповідав про сестру та брата, у виконанні Клода Брассера, що намагаються зірвати плани забудовника й врятувати свою власність.

1979 року вона знову знялася у Клода Лелуша, у драмі «За нас двох», де її партнерами стали Жак Дютрон і Жак Вільре, а потім знялася у новій комедії Іва Робера, «Сміливіше, біжімо».

1980-ті роки

Визнання критиків і перший «Сезар»

1980-ті роки розпочалися для Денев одним із найбільших успіхів у її кар'єрі — фільмом «Останнє метро», Франсуа Трюффо. Сюжет розповідає про команду театру, яка в умовах німецької окупації намагається поставити виставу, тоді як режисер, єврей, таємно ховається у підвалі. Через дванадцять років після їхньої першої співпраці режисер створив персонажа, протилежного холодній й токсичній героїні «Сирени з „Міссісіпі“», акторка казала: «Трюффо вважав, що моя зовнішність добре мені послужила. Він вважав, що вона може бути тягарем і недоліком. Він хотів дати мені зрілу роль, роль активної, грубої, мужньої жінки, жінки, яка повинна приймати рішення, жінки, яка була трохи брутальною». Проте героїню, яку грала акторка, як і в «Сирені», знову звали Маріон. А потім режисер пішов ще далі — він використав у фільмі одну з реплік із «Сирени» як своєрідне «освідчення» самій акторці: «Ти прекрасна, настільки прекрасна, що дивитися на тебе — це мука. — Вчора ти казала, що це радість! — Це і радість, і страждання».

Катрін Денев, 1983 рік.

Фільм також став першою спільною роботою Денев та Жерара Депардьє, який, за визнанням самої акторки, є її улюбленим партнером у кіно: «У Жерарі є щось настільки гармонійне, що було неможливо почуватися не добре, знімаючись з ним. Він той, хто так багато привносить на знімальний майданчик, незалежно від того, що він видає на екрані. Він справді один з тих акторів, які вразили мене найбільше. Він може зробити все, що завгодно, це завжди очевидно…».

Їхнє взаємне захоплення призвело до того, що Депардьє сказав: «Катрін — це чоловік, яким я хотів би стати», а Денев відповіла: «Жерар — це жінка, якою я хотіла б стати». Після виходу на екрани «Останнє метро» отримало тріумфальний прийом, його подивилися понад три мільйони глядачів, й здобула десять «Сезарів», у тому числі за найкращу жіночу роль Денев. Фільм знову зробив її видною фігурою французького кінематографу і, за словами преси, утвердив її як «зірку рекордів краси, ефективності, рідкісності, розсудливості та тривалості».

Також 1980 року Денев знялася в комедійній драмі Клода Беррі «Я вас кохаю», де вона зіграла разом з Сержом Генсбуром, з яким виконала пісню «Dieu fumeur de havanes», а також з Жераром Депардьє, Жаном-Луї Трінтіньяном та Аленом Сушоном.

Наступного року вона знялася у кримінальному фільмі Алена Корно «Вибір зброї» разом з Івом Монтаном та Жераром Депардьє. Цього періоду вона розглядала можливість завершення акторської кар'єри, щоб присвятити себе продюсуванню.

Цього часу Денев зустріла режисера Андре Тешіне, у якого вона знялася у восьми фільмах. Першим з них стала психологічна драма «Готель „Америка“», де вона зіграла разом з Патріком Деваром за сценарієм, що зачіпає теми побаченнь і пристрасного кохання, а також фатальності та самотності. Хоча акторці вдалося здивувати глядачів у ролі романтичної жертви, фільм не мав того успіху, на який вона розраховувала: "Я була одночасно і дуже засмучена, і не надто здивована провалом «Готелю „Америка“». Фільм був дуже гарним, але настільки песимістичним, настільки тривожним, що розумію неприйняття його публікою".

Невдалим досвідом для Денев став її наступний фільм, кримінальний трилер «Шок», де її партнером був Ален Делон. Через складнощі у стосунках між акторкою та її режисером, Робіном Девісом, саме Делон знімав сцени, у яких з'являлася його партнерка.

1983 року Денев знялася у пригодницькій комедії Філіппа де Броки, «Африканець», разом із Філіпом Нуаре. Вона зіграла паризького турагентку, яка, мріючи відкрити клуб для відпочинку в районі Великих озер, знаходить свого колишнього чоловіка, який зі свого боку лише прагне втекти від цивілізованого світу і від цієї надто нав'язливої жінки. «Африканець» мав успіх, було продано понад 1,7 мільйона квитків.

Багатогранні ролі

Того ж року на екрани вийшов фільм-фентезі «Голод», перша картина англійського режисера Тоні Скотта, в якій вона знялася разом із Девідом Бові та Сюзен Серендон. Фільм розповідає про екзистенційну драму красивої та елегантної Міріам Блейлок, вампірки за покликанням, приреченої на вічне життя. Змішуючи теми вампіризму, сапфічного та жертовного кохання, спокуси та відштовхування, «Голод», хоч і не був прийнятий критиками та глядачами на момент виходу, поступово ставав культовим фільмом, зокрема, завдяки любовній сцені між Серендон та Денев, яка зробила останню гейською та лесбійською іконою.

1984 року Денев зіграла колишню коханку президента Франції у фільмі Франсіса Жиро «Така моя воля», де також знялися Мішель Серро та Жан-Луї Трентіньян. Фільм, знятий у стилі роману із ключем, розповідав про існування прихованої дитини тодішнього президента Франсуа Міттерана, Мазарін, за 10 років до того, як цей факт було офіційно розкрито.

Того ж року акторка погодилася зіграти невелику роль у фільмі Алена Корно, «Форт Саган», з Жераром Депардьє, сценарій якого був одним із «найкрасивіших», які вона коли-небудь читала. Крім цього, 1984 року Денев зацікавила роль у драматичній комедії «Слова і музика» режисера Елі Шуракі, спочатку призначена для іншої акторки. Роль відображала «долю всіх жінок, які опинилися наодинці з дітьми і які хочуть зберегти гармонію, захистити всіх, впоратися й залишитися енергійними. Жінок, які хочуть дружби, кохання… цілковитого кохання». Проте Денев була розчарована, коли побачила кінцевий результат зйомок. Причиною цього стало те, що режисер, захопившись співучастю акторського дуету Крістофера Ламбера та Рішара Анконіни, який утворився під час зйомок, вирішив поставити свій фільм інакше, тоді як початковий варіант сценарію був більше зосереджений на характері акторки.

Публічний імідж Денев у це десятиліття також був відзначений її втіленням у образі Маріанни. 1985 року акторка погодилася надати свої риси цьому символу Республіки після опитування французів, яке назвало її найкрасивішою жінкою Франції: «Я завжди чинила опір муміфікації. За винятком погруддя Маріанни: мені це сподобалося, тому що це було народне опитування, і Республіка важлива для мене». Вона також пожертвувала роялті, належні їй за представлення її образу, організації «Amnesty International». Цього часу Денев відмовилася від низки кінопроектів, а ті, якими вона зацікавилася, такі як: адаптація детективної історії Жана-Патріка Маншетта Жаном-Люком Годаром; екранізація роману Жоржа Сіменона, «Блакитної кімнати», Морісом Піалою; або оригінальна комедія про моду Жана-Поля Раппно з Ізабель Аджані, — так і не побачили світ.

1986 року Денев повернулася на знімальний майданчик, зігравши у детективі «Місце злочину» Андре Тешіне, у якому режисер зняв її як «жінку, скажімо так, нерозумну, трохи божевільну, трохи незрілу» — що дуже сподобалося акторці: «Я була у захваті, читаючи сценарій і знімаючись у цьому фільмі, я отримала таку ж радість, як і під час зйомок „Останнього метро“. Я була впевненою у собі і у тому, що мені подобається у кіно, що це була справжня зустріч із роллю, з фільмом, з кимось, до кого ти відчуваєш щось більше, ніж просто повагу. Зі мною таке буває нечасто, тому що, навіть якщо мені і подобаються мої фільми, я не завжди відчуваю стан такої насолоди під час зйомок, не настільки інтенсивний. Не було і дня, щоб я не відчувала такого задоволення». Представлений на конкурсі 39-го Каннського кінофестивалю фільм завоював визнання критиків, а Денев отримала високу оцінку за свою гру. Журнал «Cinématographe» писав, що акторка «досягає глибоко зворушливої провінціалізації та знаходить тут свою найкращу роль у трагічному амплуа. З мокрим волоссям вона досягає колишніх пароксизмів Інгрід Бергман і Анни Маньяні».

1987 року акторка з'явилася у трилері Жан-П'єра Мокі, «Сентиментальний агент», який мав невеликий буджет й був знятий відносно швидко. Для ролі Денев погодилася «погіршити» свій імідж гламурної зірки, одягнувши у кадрі окуляри, руду перуку та строгий костюм, задля втілення ролі мудрої хранительки музею, яка проти своєї волі опиняється втягнутою у справи державного масштабу. Її гра знову була одностайно схвалена критиками. Журнал «Première» вважав її «ідеальною, як завжди, такою, що рухає сюжет і фільм вперед з шаленою швидкістю. Ми знаємо, що вона прекрасно почувається в комедії, і здивовані, що сценаристи не згадують про неї частіше у картинах такого роду».

Наступного року Денев вчергове зіграла з Жераром Депардьє, з'явившись у драматичній комедії «Дивне місце для зустрічі», яка стала першим повноформатним фільмом режисера Франсуа Дюпейрона. Вона зіграла жінку, кинуту своїм партнером на зупинці на автостраді взимку, яка зустріла застряглого автомобіліста: «У мене був складний досвід з Франсуа Дюпейроном, але він виявився позитивним. Сценарій був чудовим. Зйомки проходили дуже важко, тому що йому було важко керувати акторами. Після дублів він не міг сказати, що не так. Це був жахливий безлад, я багато настраждалася у цьому фільмі, з усіма його помилками і слабкостями. Це дуже милий і оригінальний фільм, але зйомки були дуже важкими».

Незважаючи на схвальні відгуки критиків, фільм не зміг привернути увагу глядачів. Журнал «Cahiers du cinéma» писав: «Рідко яка кінопара була настільки синхронною у своїй подвійній грі притягання та відштовхування. У „Дивному місці для зустрічі“ Катрін Денев і Жерар Депардьє одночасно — і піднесено — створюють враження, що перебувають на вершині (свого мистецтва), і водночас дозволяють відчуттю порожнечі, зяючої діри підкрастися збоку. Ця точка рівноваги — яка також є, у певному сенсі, граничною межею — по-простому називається досконалістю».

1990-ті роки

Другий «Сезар» за «Індокитай»

Шукаючи на початку 1990-х років цікавий для себе сценарій, Денев прочитала сюжет до фільму Режиса Варньє, «Індокитай», який її вразив і вона знялся у ньому. Сюжет писався спеціально під неї і будувався як сценарично, так і фінансово під її участь: «Я відчувала ті ж емоції, що й тоді, коли читала сценарій до „Метро“ Дерньє. Це була справжня романтична історія з міцними стосунками між героями, дія якої відбувається в країні, епосі та політичному контексті, про який вам розповідають, але ця інформація не має превалювала над самим сюжетом».

Катрін Денев на Каннському кінофестивалі 1999 року

Блокбастер «Індокитай» створений у традиціях таких голлівудських стрічок, як «Віднесені вітром», «Доктор Живаго» або «З Африки», демонстрував жахи французького колоніалізму, від якого страждали корінні жителі, водночас поєднуючи ностальгічне і фантастичне баченням «Коханця» та «Дьєнб'єнфу».

Денев зіграла Еліану Девріс, яка протягом 1930-х років впевнено керує каучуковою плантацією. Її єдиною емоційною прив'язаністю була Камілла, осиротіла аннамітська принцеса, яку вона вдочерила, але обидві жінки закохуються в молодого морського офіцера. Фільм, знятий протягом трьох місяців у місцевостях між Ханоєм та Пінангом, з бюджетом 120 мільйонів франків, став для акторки «чудовим спогадом про зйомки, по-справжньому чудовою пригодою, як з людської, так і з професійної та емоційної точок зору. Це були виняткові зйомки».

Випущений 1992 року, «Індокитай» мав великий міжнародний успіх, лише у Франції було продано понад три мільйони квитків нього. Фільм приніс Денев другий «Сезар» за найкращу жіночу роль. Крім цього, Денев, яка вже була дуже популярною серед американців і яку журнал «Vanity Fair» назвав «французьким національним скарбом», також номінували на «Оскар» за її гру — визнання, яке змогли здобути лише дуже небагато французьких акторок.

1993 року Катрін знову повернулася до співпраці з Андре Тешіне, зігравши у «Улюбленій порі року», у фільмі, де опонентом її героїні, став персонаж у виконанні Данієля Отея. Сам фільм розповідає про взаємовідносини брата й сестри у час, коли їхня мати втрачала розум. Незважаючи на складність теми, Денев описувала зйомки як «сповнені неймовірної ніжності». «І саме тому, я вважаю, що фільм був складним для нас, — казала Денев, — зокрема й через стосунки з матір'ю. Кожен відчував, що його прямо чи опосередковано торкають ці прямі, прості, жорстокі й пристрасні відносини між дітьми та матір'ю; я вважаю, що навіть для Андре все це було боляче й важко, як і для всієї команди. У близьких стосунках завжди присутній формат страждання. Тільки в дуже „кульгавих“ відносинах вам вдається зберігати зовнішні форми поведінки, уникаючи емоційних спалахів та деяких слів, які надто ранять».

Фільм «Улюблена пора року» став хітом не лише серед глядачів (було продано понад мільйон квитків), але й серед критиків після його презентації на 46-му Каннському кінофестивалі, де гра Денев отримала одностайне схвалення, аж до того, що преса наполегливо вимагала для неї акторської нагороди. У підсумку вона отримала свою сьому номінацію на премію «Сезар» за найкращу жіночу роль.

Наступного року вона стала віце-головою журі 47-го Каннського кінофестивалю, очолюваного Клінтом Іствудом, про у неї залишилися лише змішані спогади щодо цього досвіду, акторка вважала, що там був «шалений тиск і недостатньо обміну думками та дискусій». «Золота пальмова гілка» була присуджена фільму Квентіна Тарантіно, «Кримінальне чтиво». Кілька років по тому акторка зізналася, що погодилася на цю посаду, сподіваючись переконати Іствуда дати їй роль у його фільмі «Мости округу Медісон», яку у підсумку зіграла Меріл Стріп.

1995 року Денев стала однією із низки знаменитостей, які знялися у фільмі Аньєс Варди, «Сто та одна ніч Симона Сінема», зігравши головну роль разом із Робертом Де Ніро. Після цього вона з'явилася у «Монастирі» Мануеля де Олівейри з Джоном Малковичем у головній ролі, фільмі, виконаним «у дусі Бунюеля», який акторка описала як: «неможливим для резюмування. Актору майже неможливо щось розповісти про нього, тому що це надто „авторський“ фільм, у самому прямому сенсі цього слова».

Наступного року акторка знову знялася у Андре Тешіне, у фільмі «Злодії», який розповідав історію самотнього поліцейського, у виконанні Данієля Отея, відторгненого своєю сім'єю, включаючи батька та брата, які займаються викраденням автомобілів. Критики дуже хвалили акторку, яка зіграла лесбійку-професора філософії. Журнал «Cahiers du cinéma» побачив Денев у фільмі «воістину піднесеною, відданою своїй ролі, далекою від нарцисичного прагнення ідеалізувати свій образ, і якій навіть у найгірших сценах вдається подвоїти серйозність свого персонажа якоюсь пустотливою веселістю, легким збудженням, яке невідомо, чи воно пом'якшує емоції й робить їх терпимими, або ж посилює їх удесятеро».

Особисті проекти

1996 року Денев вперше погодилася публічно вшанувати пам'ять своєї сестри, Франсуази Дорлеак, у вигляді документального фільму, знятого режисером Анн Андре, та книги, написаної у співавторстві з Патріком Модіано, під назвою «Її звали Франсуазою»: «Якщо я і погодилася, через тридцять років, то, по-перше, тому, що дуже довіряла режисерові, а по-друге, тому, що на той час відчувала, що маю відвести своїй сестрі більше місця в суспільній свідомості. Так, я могла би це зробити і раніше, але… повірте, я не була готовою. Ви не розумієте, чому одного прекрасного дня настає можливість казати, просто так стається. Я також думала про всіх тих, хто оплакує втрату дитини, брата чи сестри. Мені захотілося розповісти людям, які потрясіння це несе».

1997 року Денев знялася у відеокліпі до одної із найвідоміших пісень Джо Кокера з французькою назвою, «Noubliez Jamais» («Ніколи не забувай»). Пісня була присвячена ностальгії співака по юності та першому коханню. Акторка зіграла роль його коханої.

Того ж року Денев вперше знялася у чилійського режисера Рауля Руїза, у психоаналітичному трилері «Генеалогія злочину», де вона зіграла подвійну роль. Попри високу оцінку у пресі і здобуття «Срібного ведмедя» на 47-му Берлінському міжнародному кінофестивалі, фільм не мав успіху у глядачів. 1998 року акторку нагородили на цьому фестивалі почесним «Золотим ведмедем» за її кар'єрні досягнення. Того ж року Денев знову мала успіх у драмі Ніколь Гарсії «Вандомська площа». Роль ювеліра-волоцюги-алкоголічки принесла їй Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль на 55-му Венеційському міжнародному кінофестивалі.

Катрін Денев, 1999 рік

Після тривалого періоду чергування авторських фільмів і часто трагічних ролей, вона повернулася до комедії, знявшись у «Кохана теща», першому з п'яти фільмів, у яких вона зіграла 1999 року. Вона виконала роль тещі, у яку закохується зять, у момент, коли він збирається одружитися з її донькою.

Потім вона зіграла роль другого плану у фільмі Філіппа Ґарреля «Вітер вночі», де зіграла заміжню жінку, яка чіпляється за свого молодого коханця як за свій останній шанс на щастя.

Надалі, знову рухома цікавістю, того ж року Денев залучилася до проєкту Леоса Каракса, допомагаючи йому зібрати кошти на його фільм «Пола Ікс»: «Я завжди була переконана, що Каракс — справжній кінематографіст. Ось що мене привабило. Мені захотілося спробувати досвід зйомок із цією складною, загадковою та гордою людиною. Хоча мені симпатизувала ідея цих дещо інцестуозних стосунків між матір'ю та її сином, зізнаюся, що сам по собі сценарій мене б не переконав. І потім, наскільки це було можливо, я також хотіла допомогти його проєкту, який, як я знала, перебував у великій скруті. Перед тим, як підписати контракт, я погодилася зняти трейлер, який він представив у Каннах, щоб отримати необхідне фінансування для спецефектів фільму».

Наприкінці року Денев повернулася до співпраці з Раулем Руїзом, з'явившись у ретро-фільмі «Віднайдений час», після чого знялася у фільмі Режиса Варньє «Схід — Захід», обидва рази у другорядних ролях.

На той момент Денев вважалася однією з найкрасивіших жінок у всьому світі й однією із найвидатніших французьких акторок за період останніх сорока років, вона користувалася міжнародною популярністю й мала виняткову фільмографію. За її послугами зверталася більшість великих європейських режисерів, а її ім'я стало синонімом історії кінематографа другої половини 20-го століття.

1999 року ЮНЕСКО обрали її послом зі збереження кінематографічної спадщини.

2000-ні роки

Повернення до мюзиклів

Катрін Денев, 2000 рік.

На початку 2000-х років, знаходячись під враженням від перегляду фільму, «Розсікаючи хвилі», режисера Ларса фон Трієра, Денев надіслала йому листа, в якому висловила бажання працювати з ним. Режисер запропонував їй роль, спочатку написану для афроамериканської акторки, у своєму новому фільмі «Танцюристка в темряві».

Стрічка розповідала про молоду чеську емігрантку та мати-одиначку, яка, перебуваючи на межі сліпоти, намагається зібрати кошти, необхідні для оплати операції, яка дозволить її синові, що страждає на ту ж саму недугу, одужати. Головну роль та саундтрек виконала ісландська співачка Б'єрк. Зйомки фільму відзначилися конфліктними ситуаціями співачки з Ларсом фон Трієром. Захищаючи Б'єрк, як свою партнерку по знімальному майданчику, Денев казала: «Для неї було важким випробуванням знаходитися серед усіх цих людей. Б'єрк не грала, вона просто була. Іноді вона більше не витримувала тиску, який на неї чинило втілення її ролі, і тікала, як школярка. Звичайно, я іноді бувала розгубленою, збентеженою. Я часто захищала її. Вона унікальна і, як на мене, надзвичайно сором'язлива; вона звикла працювати у особистому світі». Фільм, у якому були поєднані елементи мелодрами та музичної комедії, отримав тріумфальний прийом після своєї презентації на 53-му Каннському кінофестивалі, під час якої його нагородили «Золотою пальмовою гілкою».

2001 року, після ролі у фільмі Мануеля де Олівейри «Я йду додому», та комедії «Розпусниці», з Жозіан Баласко і Наталі Бай, Денев зіграла королеву у двох постановках: «Хлопчик-мізинчик» Олів'є Даана, в якому вона повернулася до жанру казок, та «Мушкетер», американської стрічки у стилі «плаща і шпаги», який, вона, як і критики, визнала нецікавим. 2002 року на екрани вийшов один з найпопулярніших фільмів у кар'єрі Денев, «8 жінок», Франсуа Озона. Цей гумористичний, кітчевий й саркастичний у кадрі трилер, знятий в дусі детективної комедії бульварного театру 1950-х років, мав повністю жіночий акторський склад, створений за зразком «Жінок» Джорджа К'юкора.

Серед акторок, які разом з Денев зіграли вісім героїнь фільму, були Ізабель Юппер, Фанні Ардан, Еммануель Беар і Даніель Дар'є. Стрічка, що мала великий успіх у критиків і публіки, отримала «Срібного ведмедя» за видатний внесок у мистецтво на Берлінському кінофестивалі 2002 року. Участь Денев наступного року у «Розмовному фільмі» стала її третьою й останньою співпрацею з Мануелем де Олівейрою, оскільки вона відхилила його пропозицію зіграти у стрічці «Завжди красивій», яка за задумом режисера була продовженням «Денної красуні», зрештою цю роль віддали Бюль Ож'є.

Потім Денев дебютувала на телебаченні, знявшись у двох проектах поспіль. Спочатку її зацікавила сучасна адаптація «Небезпечних зв'язків», знята як міні-серіал Жозе Даян. Вона зіграла темпераментну Маркізу де Мертей разом з Даніель Дар'є, Рупертом Евереттом і Настасією Кінскі. Спочатку анонсований як велика подія, проект, який кілька разів перезнімали, виявився розчаруванням для критиків і публіки, зібравши трохи більше п'яти мільйонів глядачів під час трансляції, що нижче звичайних показників для драм Жозе Даян.

Зі свого боку, Денев зберігає гіркі спогади щодо цього досвіду: «Я була дуже нещасна, коли вони вийшли в ефір. Це був неймовірний саботаж! Зокрема, те, що Рупперта Еверетта дублювали, хоча його французька була зрозумілою. Обговорити це з каналом було неможливо. У мовника є всі права. Мене просто обдурили. Я цього не забуду».

Потім акторка зіграла Марі Бонапарт, двоюрідну племінницю Наполеона І та ученицю Зиґмунда Фрейда, у телевізійному фільмі Бенуа Жако «Принцеса Марі», що транслювався у двох частинах на каналі «Arte» 2004 року. Потім Денев була оголошена учасницею акторського складу американської комедії Девіда О. Рассела «Я обожнюю Гакабі» з Дастіном Гоффманом у головній ролі, але у підмуску відмовилася від участі у проекті, відчувши, що не зможе продовжувати зйомки.

Крім цього, 2004 року, після того як Денев знялася у свому п'ятому фільмі з Андре Тешіне, «Повернути час назад», у якому режисер вчергове відтворив її «кінопару» з Жераром Депардьє, їй запропонували коротку роль у фільмі Арно Деплешена «Королі та королева». Коли вона збиралася відмовитися від ролі, зустріч із режисером змусила її передумати: «Він так багато говорить про кіно… З ним ти знімаєшся швидко, що дуже дивно, запаморочливо. Він рухливий, він шукає, він починає знову, ми не зупиняємося. Він запропонував мені сцену, яка приносить максимальне задоволення від гри у парі».

Комерційно успішна акторка

2005 року на екрани вийшов фільм «Королівський палац», режисера Валері Лемерсьє, який був сатирою на монархізм й мав великий критичний та комерційний успіх. У своїй рецензії на фільм журнал «Les Inrockuptibles» зазначив, що для цієї «популярної витонченої та персональної комедії не було кращого вибору, ніж Катрін Денев, на роль королеви-матері цього глянсового фентезійного королівства. У цій ролі, що вимагає комічної майстерності, яку їй рідко доводилося використовувати (звісно з Раппно, й іноді з Тешіне), вона просто блискуча, поперемінно уїдлива, тендітна і хльостка». Того ж року Денев нагородили почесною «Золотою пальмовою гілкою» 58-го Каннського фестивалю за кар'єрні досягнення.

Наступного року Денев з'явилася у американському серіалі «Частини тіла». В одному з епізодів вона зіграла роль жінки, яка хотіла, щоб прах її чоловіка був доданий у її грудні імпланти. Потім вона знялася в комедійній драмі Тьєррі Кліфи «Герой сім'ї» разом із Жераром Ланвеном та Еммануель Беар. Також 2006 року вона очолила журі 63-го Венеційського кінофестивалю, яке присудило «Золотого лева» фільму «Натюрморт» режисера Цзя Чжанке.

У своєму наступному фільмі, «Життя після нього» Гаеля Мореля, випущеному на екрани 2007 року, Денев зіграла зломлену жінку, яка, оплакуючи свого сина, що загинув в автокатастрофі, зрештою зближується з його найкращим другом, який ненавмисно став винуватцем його загибелі. Спочатку акторка не хотіла ризикувати, беручись за фільм, у сценарії якого присутні страждання та жорстокість, що нагадувало їй про смерть її сестри Франсуази: «Я не люблю, коли особисте або інтимне змішується з вигадкою. Перш за все, я боюся непристойності цього. Але або ти боїшся болю, який спричинять зйомки, або сподіваєшся позбутися неприємних думок і звільнитися від поганих спогадів. Я прийняла своє рішення в надії, що воно буде правильним».

Фільм був добре сприйнятий критиками, зокрема журналом «Les Inrockuptibles», який писав: «Окрім свого особливого і зворушливого підходу до теми скорботи, „Життя після нього“ завдячує своїм успіхом акторам, усі з яких дуже вдалі, яка відмовляється від свого образу гламурної зірки, щоб узяти на себе роль жінки на межі, яка переживає всі стани емоційної дестабілізації: абсолютно приголомшливе виконання, яке також робить цей фільм потужним документальним фільмом про Денев як про величну акторку». Того ж року Денев озвучила одного з персонажів чорно-білого анімаційного фільму «Персеполіс», знятого режисерами Венсаном Паронно і Марджан Сатрапі за мотивами автобіографічного коміксу останньої. Після виходу на екрани фільм викликав низку суперечок і заборон, особливо в мусульманських країнах, але, тим не менш, мав великий міжнародний успіх, отримавши два «Сезари» і номінацію на «Оскар».

2008 року Денев вчергове зіграла у режисера Арно Деплешена, у сімейній драмі «Різдвяна казка», знятій «у стилі Бергмана». Вона виконала роль жінки, хворої на рідкісну форму лейкемії, що потребує пересадки кісткового мозку. Єдиним сумісним донором у її родині є син, якого вигнали з сім'ї і якому вона не соромиться казати, що завжди не любила його. Представлений у конкурсній програмі 61-го Каннського кінофестивалю 2008 року, фільм не здобув жодної нагороди, проте Денев отримала Спеціальний приз журі за життєві досягнення (спільно з Клінтом Іствудом). Тоді вона окремо подякувала Деплешену, підкресливши, що «завжди хотіла б продовжувати знімати фільми, поки є такі рідкісні режисери, як він», і, говорячи про фільм, сказала, що «все ще щаслива від того, що має змогу знімати такі фільми».

Того ж року Денев також представила експериментальний документальний фільм «Я хочу подивитися» режисерів Джоани Хаджітомас і Халіла Жоріге про відкриття Лівану французькою акторкою в секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Зйомки, у яких залишалося багато місця для імпровізації, відбувалися невдовзі після ізраїльсько-ліванського конфлікту 2006 року і були для Денев способом «позначити даний час», вона казала: «Я вважала, що для кінематографістів важливо знімати країну після цих подій, до того, як все було відбудовано». Також 2008 року вийшла комедія «Мої зірки і я», фільм, про який Денев найбільше шкодувала, що взаглі знялася у ньому. Крім цього, того року акторка знялася у відеокліпі до пісні «Figures imposées» співака Жульєна Доре.

2010-ті роки

Комерційний успіх

Катрін Денев, 2013 рік.

2010 року Денев досягла свого одного з найбільших успіхів, знявшись у комедії Франсуа Озона «Відчайдушна домогосподарка». Фільм був адаптацією бульварної п'єси з елементами гумору та кітчу, близького за духом до «8 жінок», й розповідав про емансипацію буржуазної домогосподарки у 1970-х роках. Представлений на 67-му Венеційському кінофестивалі, він не здобув жодної нагороди, але був добре прийнятий критиками та французькими глядачами: у кінотеатрах було продано понад два мільйони квитків.

За спостереженням журналу «Les Inrockuptibles» режисеру у фільмі вдалося «зафіксувати акторку на піку її популярності. Зірка минулого, яку облюбували молоді режисери-синефіли, акторка цілковитого сьогодення, яка часто набагато крутіша за низку молоді, Денев стає у „Відчайдушній домогосподарці“ створінням із минулого майбутнього: тією, хто в минулому збирався щось поміняти, змінити ментальність і сприйняття жінки в суспільстві, яке все ще залишалося патріархальним. Це місце зустрічі між (позачасною) акторкою та її персонажем робить „Відчайдушну домогосподарку“ не лише бадьорою комедією, що резонує з духом часу, а й піднесеним феміністським маніфестом, який доповнює все вже зняте Озоном». Номінована на «Сезар» за найкращу жіночу роль, Денев прийшла на церемонію перед тим, як назавжди оголосити бойкот цьому заходу, пояснивши, що не має «достатньої поваги» до цієї інституції, відзначивши: «Правила голосування недостатньо чіткі, вечір не святковий, і не представлена вся професія».

Того ж року вона взяла участь у документальному фільмі «Катрін Денев, прекрасна та гарна» режисера Анн Андре, в якому вона озирається на основні етапи своєї кар'єри. На думку видання «Le Monde», цінність фільму полягає «у шанобливому, але справедливому способі, у який режисер, спираючись на кіно- і фотоархіви, реконструює кар'єру цієї великої акторки, її абсолютну унікальність, її трансформації і, нарешті, незламну силу, яка дозволила їй неодноразово відкривати себе заново протягом своєї кар'єри».

Після ролі другого плану у психологічному трилері «Чоловік, який хотів жити своїм життям», де Денев зіграла з Роменом Дюрісом, вона знялася у драмі Тьєррі Кліфи «Очі її матері». У ній вона зіграла ведучу теленовин, яку в пошуках натхнення заманив у пастку письменник, що втручається в її особисте життя, щоб випустити скандальну книгу.

2011 року акторка представила на 64-му Каннському кінофестивалі фільм Крістофа Оноре «Закохані», роль у якому знову повернуло її до музичного кіно. Того ж року Денев взяла участь у програмі «Taratata», де виконала пісню Нета Кінга Коула, «L-O-V-E», у дуеті із Жюльєном Доре.

2012 року вийшов живописний кінороман «Лінії Веллінгтона», дія якого відбувається під час третього наполеонівського вторгнення до Португалії, який до цього мав стати третьою спільною роботою Денев з режисером Раулем Руїзом, але він помер незадовго до початку його зйомок. Зрештою, фільм зняла Валерія Сармієнто, партнерка режисера. Того ж року Денев виконала роль Корделії, королеви Бретані, у фільмі «Астерікс і Обелікс: На службі Її Величності», четвертій екранізації пригод Астерікса, перед тим як зіграти Катерину ІІ у грецько-російському фільмі «Пірати Егейського моря», де також знявся Джон Кліз. Також 2012 року мережа універмагів «Le Bon Marché» віддала шану акторці, розмістивши її на вітринах, де вона зображалася на десяти поп-арт-ілюстраціях Марджан Сатрапі. З цієї нагоди вона взяла участь у короткометражному документальному фільмі Лоїка Пріжан «Катрін Деньов: Лівий берег», у якому розповіла про свої улюблені місця на Лівому березі.

У роуд-муві «По сигарети», написаному спеціально для Денев і знятому Еммануель Берко, вона зіграла жінку, яка вирішує залишити все позаду і перетинає дороги Франції, де на неї чекають відкриття та зустрічі, кожна з яких є більш незвичайною, ніж попередня. Випущений 2013 року, фільм був загалом добре сприйнятий критиками, зокрема журналом «Les Inrockuptibles», який вважав його чимось «між барвистим французьким роуд-муві та романтичною комедією, тонкою одою палітрі нескінченних відтінків Катрін Деньов».

Того ж 2013 року акторка озвучила одного з персонажів анімаційного фільму «Університет монстрів». Її дует з Гюставом Керверном у драматичній комедії «У дворі», що вийшла на екрани 2014 року, був одностайно визнаний критиками найуспішнішим фільмом П'єра Сальвадорі.

Натомість сьома спільна робота Денев з Андре Тешіне, «Чоловік, якого надто сильно любили», була зустрінута публікою без особливого ентузіазму. 2014 рік завершився для акторки її участю у драмі Бенуа Жако «Три серця», з К'ярою Мастроянні та Шарлоттою Генсбур у головних ролях, а також головуванням на 25-му британському кінофестивалі у Дінарді, під час якого журі присудило «Золотого Гічкока» стрічці Гая Майгілла «Губ».

Надалі Денев знялася у двох фільмах, які були представлені на 68-му Каннському кінофестивалі: драмі: «Молода кров» та чорній комедії «Надновий заповіт». Перший фільм, що став її другою спільною роботою з режисером Еммануель Берко, відкривав фестиваль, у ньому вона виконала роль судді у справах неповнолітніх, яка невтомно намагається врятувати молодого злочинця, якого зіграв Род Парадо. У фільмі «Молода кров» вона виконала роль дивакуватої жінки, яка вступає в перелюбні стосунки з горилою.

Наступного року Денев викликала фурор, з'явившись на сцені під час церемонії відкриття 69-го фестивалю. Зустрінута бурхливими оплесками, акторка обмінялася міцним поцілунком з церемоніймейстером Лораном Лафіттом, після чого зникла, не сказавши ні слова. Того ж року вона стала першою жінкою, яка отримала Премію братів Люм'єр, що присуджується кінематографістам за життєві досягнення. Вона скористалася нагодою віддати данину поваги галузі сільського господарства, присвятивши свій приз «усім фермерам Франції».

Також 2016 року акторка взяла участь у короткій програмі каналу «Arte», «Катрін Деньов читає моду», у якій виконала на камеру кілька серій «винахідливих, скандальних, абсурдних і смішних твітів», зібраних журналістом та фахівцем з документалістики Лоїком Пріжаном за лаштунками або на подіумі.

Зірка незалежного кіно

Катрін Денев, 2017 рік.

2017 року Денев знялася у трьох фільмах. Разом із Катрін Фро вона зіграла головну роль у комедійній драмі «Поцілунок Беатріс» режисера Мартіна Провоста. Фільм, відібраний до позаконкурсної програми 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, розповідав історію неймовірного зближення двох жінок, які не мають нічого спільного. Потім акторка вдесяте за свою кар'єру зіграла разом з Жераром Депардьє, у комедії «Добре яблуко». У трилері «Все розділяє нас», її третій співпраці з режисером Тьєррі Кліфою, де опонентом її героїні виступає персонаж у виконанні репера Некфо. Хоча критики час від часу схвалювали гру обох акторів, вони нарікали на брак достовірності у фільмі, який звів їх разом. Наступного року вона виконала роль другого плану у комедійній драмі «Бур'ян» режисера-коміка Хейрона.

Потім Денев зіграла головну роль у «Останньому безумстві Клер Дарлінг». Цей третій ігровий фільм документалістки Жюлі Бертучеллі розповідав про жінку, що прокидається вранці з упевненістю, що доживає свій останній день, і вирішує перед тим як піти у інший світ, влаштувати гаражний розпродаж, щоб позбавитися всіх своїх меблів і цінностей. Також 2018 року вона очолила журі 30-го фестивалю «Premiers Plans» в Анже.

Її восьмий фільм з Андре Тешіне, «Прощання з ніччю», що вийшов 2019 року, розповідав історію бабусі, яка бореться за те, щоб її онук не поїхав до Сирії, задля приєднання до джихаду. Того ж року вона знялася в хоровому фільмі Седріка Кана «Свято сім'ї».

Також 2019 року Денев знялася у японського режисера Хірокадзу Корееди, у його першому повнометражному фраанцузькому фільмі «Правда». У ньому вона грає Фаб'єн, велику кінозірку, до якої, якраз коли вона збирається опублікувати свої мемуари, приїжджає її донька, у виконанні Жюльєтт Бінош. Представлений на 76-му Венеційському міжнародному кінофестивалі, фільм був загалом добре прийнятий критиками, особливо за гру акторів. Журнал «Première» назвав Денев «абсолютно майстерною», а «Variety» охарактеризував її гру як «чудову: грандіозну, тонку, несамовиту й безстрашну».

Часопис «L'Obs», хоч і вважав «Правду» не найкращим фільмом режисера, був тієї ж думки стосовно гри акторки: «Це найкращий ракурсний портрет Катрін Денев, на сьогодні обтяженою своєю легендою, змушеної завжди приховувати свої почуття й жадібної до роботи — немов кожна нова роль давала їй тимчасову відстрочку, а кожна зйомка — ілюзорне омолодження».

Крім цього, 2019 року Денев очолила журі 45-го фестивалю американського кіно в Довілі.

2020-ті роки

Нові різнопланові ролі

2020 року Денев разом із Джонатаном Коеном та Венсаном Дедьєном знялася у дивакуватій пригодницькій комедії «Жахливі джунглі», де зіграла антрополога, яка прагне знайти свого зниклого сина. Фільм знімали на острові Реюньйон, через понад п'ятдесят років після «Сирени з „Міссісіпі“».

Наступною її стрічкою стала драма «Після мене», де вона втретє знялася у режисера Еммануель Берко. Вона зіграла роль матері, приголомшеної раком сина, якого зіграв Бенуа Мажимель. 5 листопада 2019 року під час зйомок у Денев стався ішемічний інсульт. Її одразу госпіталізували до Лікарні Фонду Адольфа де Ротшильда міста Гонесс, у якому проходили зйомки, а потім одужувала в центрі посттравматичної реабілітації при Національному інституті інвалідів. Після цього нещасного випадку, який вона описувала як «досить незначний», хоча він і мав «болючі наслідки», Денев відчувала, що стала «іншою жінкою, яка інакше бачила, думала й рухалася», і вважала, що їй «дуже пощастило, тому що це було жорстоко, швидко та коротко». Надалі, зйомки, відкладені через пандемію Covid-19, нарешті відновилися у липні 2020 року. Фільм був представлений поза конкурсом на 74-му Каннському кінофестивалі, під час якого Денев вперше за майже два роки з'явилася на публіці, зірвавши тривалі овації після прибуття на показ.

У березні 2022 року Денев вперше вийшла на сцену, щоб виступити живим дуетом з Руфусом Вейнрайтом на його концерті у «Grand Rex». Вони виконали пісню «Dieu fumeur de havanes». Далі важливою віхою у її кар'єрі став біографічний фільм про колишню першу леді Франції, Бернадетт Шірак, під назвою «Бернадетт». Це була вже третя робота Денев у цьому жанрі, після «Маєрлінга» (1968) та «Піратів Егейського моря» (2012). Фільм дебютував очоливши список найкасовіших фільмів Франції, й зібрав понад 267 000 глядачів за перший тиждень. У головних ролях знялися Дені Подалідес, Мішель Вільєрмоc і Сара Жиродо. Фільм був добре прийнятий критиками. У листопаді 2023 року акторка озвучила Чорну вдову для французької версії американського аудіосеріалу «Марвел: Пустельники».

2024 року Денев знову повернулася на голлівудські студії для зйомок у драмі «Кумедні пташки», де вона має зіграти мати персонажа, у виконанні Андреа Райзборо. Вона знову виконає роль примхливої бабусі. Також акторка знімається у японському фентезі «Світ духів» режисера Еріка Ху.

Особисте життя

1967 рік, Катрін Денев у Венеції, разом зі своїм чоловіком, фотографом Девідом Бейлі.

Катрін Денев жила з кінорежисером Роже Вадимом, від якого у неї є син Крістіан (народився 18 червня 1963 року). Спочатку вони жили у Парижі, на вулиці Вінеус, неподалік від Трокадеро, а потім переїхали до Латинського кварталу.

18 жовтня 1965 року у Лондоні Денев вийшла заміж за фотографа Девіда Бейлі, від якого пішла 1967 року, проте розлучення було оформлене лише 1972 року. Свідками на весіллі були Мік Джаггер і Франсуаза Дорлеак.

Потім вона жила з Марчелло Мастроянні, від якого у неї є дочка К'яра (народилася 28 травня 1972 року, теж стала акторкою). Після розлучення з Мастроянні у неї були стосунки з бізнесменом Бертраном де Лаббі, який був її агентом; а між 1983—1991 роками — з медійником П'єром Лескуром.

На сьогодні Денев живе в паризькому районі Сен-Сюльпіс. Вона володіє квартирою у житловому комплексі Вальтер. Протягом тридцяти п'яти років вона також володіла замком Прімар у Гюенвілі (департамент Евр-і-Луар), який продала 2018 року.

Тривалий час вона одягалася у модельєра Іва Сен-Лорана, з яким вона підтримувала міцну дружбу, і він її навіть називав своїм «щасливим талісманом». У січні 2019 року вона продала частину свого гардеробу з автографом цього модельра на аукціоні у Парижі та онлайн.

Творчість

Катрін Денев, 1966 рік.

Попрацювавши, зокрема, з Мішелем Девілем, Клодом Лелушем, Елі Шуракі, Жан-П'єром Мокі та Філіппом Лабро, Катрін Денев вирішила знову вивести свою кар'єру на міжнародний рівень. Раніше вона працювала у США із Стюартом Розенбергом та Робертом Олдрічем, а також з Марко Феррері, Серджо Чітті, Мауро Болоньїні та Діно Різі в Італії. Пізніше її двічі режисирував Мануель де Олівейра і один раз Ларс фон Трієр, який дав їй помітну роль другого плану у «Танцюристці у темряві».

Після фільму «Готель „Америка“» вона продовжила співпрацю з Андре Тешіне, який показав її в новому світлі у фільмах «Місце злочину», «Улюблена пора року», «Злодії» та «Повернути час назад» тощо. У фільмах Тешіне Денев відмовилася від свого зіркового статусу, щоб грати жінок, підірваних життям, втомлених плином часу і певною нездатністю знайти щастя.

Денев є шанованою зіркою, яка чергує участь у таких мейнстримових фільмах, як «Форт Саган» Алена Корно, «Така моя воля» Франсіса Жиро, «Індокитай» та «Схід – Захід» Режиса Варньє, «Кохана теща» Ґабріеля Аґіона та «8 жінок» Франсуа Озона — з такими художньо амбітними авторськими роботами, як «Дивне місце для зустрічі» Франсуа Дюпейрона, «Генеалогія злочину» та «Віднайдений час» Рауля Руїза, «Вітер вночі» Філіппа Гарреля, «Пола Ікс» Леоса Каракса, «Різдвяна казка» Арно Деплешена та нещодавня стрічка «По сигарети» Еммануель Берко.

Проводячи різницю між «бажанням, щоб на вас дивилися» і «тим, щоб на вас дивилися інші», Денев завжди відмовлялася грати в театрі, посилаючись на свій страх появи перед публікою та знаходження у безпосередньому зв'язку з глядачами: «Я знаю, що це суперечить моїй професії, але те, що на мене дивляться, турбує мене. Напевно, тому я не хочу займатися театром.[...] Усі мої знайомі актори, які займаються театром, кажуть мені, що, незважаючи на страх перед сценою, вихід на неї — це незвичайна та чудова мить. Для мене це здається неможливим надлюдським вчинком». Хоча Денев ніколи не виступала на сцені, вона іноді цитує вірші на публіці. У квітні 2019 року вона прочитала поезію «Враження» Артюра Рембо на церемонії вшанування Аньєс Варда у Французькій сінематеці, а 14 березня 2023 року на знак підтримки України у боротьбі з російською агресією, у ефірі каналу TV5 Monde — зачитала вірш «Надія» Лесі Українки у перекладі французькою. Пізніше, 16 травня, вона знову виступила з цим віршем на офіційній церемонії відкриття Каннського кінофестивалю 2023 року.

Коли 2009 року акторка нарешті зважилася вийти на сцену, щоб прочитати твір Жоржа Перека «Я пам'ятаю» на Фестивалі культури в Тоскані, глядачі її освистали. Демонстрація невдоволення, яка вимагала втручання поліції, була викликана не якістю її виступу, а тим, що вистава була представлена французькою мовою без субтитрів, на що глядачі не очікували.

Проте природна недовіра Денев до театру є не просто анекдотичною. Її можна вважати архетипом кіноакторки (на відміну від актриси театру) і тим паче зірки — однією з небагатьох французьких акторок, яка може претендувати на цей статус. Режисер Бенуа Жако казав про неї, що вона «має кінематографічну силу, яка майже не має собі рівних». Її стиль досить мінімалістичний: вона вважає за краще робити менше, ніж занадто багато.

Катрін Денев, 1967 рік.

За словами Арно Деплешена, гру Денев можна було порівняти з тим, як: «У своїх рукописах Стендаль викреслював кожне речення, написане у дванадцятискладовому розмірі; він надавав перевагу незначному скороченню або доданню якого-небудь блідого сполучника задля отримання дев'яти- або тринадцятистопного розміру, а не чергового помпезного александрійського рядка. Саме так грала й Денев.

Хоча вона не має академічної підготовки, як інші акторки (вона ніколи не вчилася в Консерваторії, на відміну від багатьох своїх колег, включно з рідною сестрою), її акторська гра залишається технічною. Вона любить обмеження і каже, що почувається вільніше, коли сцена, в якій вона грає, вимагає послідовних зйомок, довгих кадрів з відстеженням або складних рухів камери.

Голос Денев (за словами письменника Еріка Орсенна: «найкрасивіший у французькому кіно, поряд із голосом Жанни Моро, точний і глибокий, такий, який він і має бути») також є одним із улюблених її акторських «інструментів». Актриса відома своїми швидкими фразами та раптовими змінами темпу. Режисер Жан-Поль Раппно назвав її «людиною, здатною вимовити за кілька секунд стільки слів, наскільки це можливо, при цьому без втрати жодного складу», а Андре Тешіне додав, що «у деяких фільмах її партнерам, а іноді й режисерам — важко наздогнати її».

Громадська позиція

Катрін Денев, 1969 рік.

Катрін Денев завжди відмовлялася публічно висловлювати свої політичні погляди. Тим не менш, вона не соромиться використовувати свою популярність у різних цілях: «Моя участь часто є відповіддю на те, про що мені кажуть люди. У мене не так багато ініціатив у цій галузі».

1971 року Денев підписала Маніфест трьохсот сорока трьох — укладений Симоною де Бовуар відкритий лист з вимогою декриміналізації абортів. Через роки вона розповіла журналу «Psychologies»: «Це досвід, який є частиною життя жінок мого покоління. Сьогодні ми цього не усвідомлюємо, ми це баналізуємо, але тоді… Це жахливий акт сам по собі, але коли він заборонений, і вам доводиться проходити його в складних умовах, це викликає почуття провини. А почуття провини — це жахливо! Ти вчишся жити з ним, але ніколи не долаєш його».

У 1980-х роках Денев приєдналася до руху за скасування смертної кари у Франції. Вона озвучила французьку версію фільму організації «Amnesty International», що виступав проти страти та тортур. Крім того, після створення бюста Маріанни Денев пожертвувала цій організації всі доходи, які належали акторці за втілення її образу у ній. 2001 року акторка передала до американського посольства в Парижі 500 000 підписів від французьких громадян, які закликали до скасування страти у США. 2004 року вона взяла участь у другому Всесвітньому конгресі проти смертної кари, що проходив у Монреалі.

1997 року Денев підписала звернення проти Закону Дебре, ініційоване французькими кінематографістами, на підставі того, що закон скасовує «традицію гостинності та заохочує доноси», а також «лестить тому, що є найменш гарним у чоловіках».

2003 року Денев взяла участь у вечорі солідарності з кубинським народом «Куба — так, Кастро — ні», організованому організацією «Репортери без кордонів» та асоціацією «Sin Visa» у театрі Ронд-Пойнт. Вона заявила про свою ворожість режиму Фіделя Кастро і зачитала уривок з його промови, сказаної в січні 1959 року, нагадавши про його протиріччя та диктаторські замашки.

Акторка також викликала бурхливу реакцію своїм захистом Романа Поланскі, засудженого американським судом у справі про сексуальне насильство над неповнолітньою 1977 року, неодноразово висловлюючи жаль з приводу критики режисера з боку феміністок: «Те, що люди зляться на мене чи розчаровуються, не є моєю проблемою. Що стосується справи Романа Поланскі, то це хрестоматійний випадок. Те, як з ним поводилися, неприпустимо. Він з лишком за це поплатився. Я вважаю, що багато жінок у цій історії засліплені своїм фемінізмом і навіть не знають юридичних фактів у деталях».

Під час президентських виборів у Франції 2007 року вона підтримала Сеголен Руаяль, підписавши петицію «Мільйон занепокоєних жінок», яка засуджувала сексизм, жертвою якого, на думку підписантів, стала ця кандидатка від соціалістів.

2016 року Денев підписала публіцистичну статтю з осудом «цькування Олланда»; намагаючись підтримати досягнення президента, вона взяла участь в його в дипломатичному турі до Малайзії та Сінгапуру в березні 2017 року з метою «просування французького кіно». Того ж року вона пояснила, що прагнула «заявити про свою підтримку та наголосити на тому, що в ставленні до президента існують певні рамки. Така неповага до самої посади, навіть якщо не торкатися самого Франсуа Олланда, мене надзвичайно шокує».

Також 2017 року президент США Дональд Трамп розсекретив 2891 документ, пов'язаний із вбивством президента Джона Кеннеді, у яких ЦРУ стверджувало, що у 1960-х роках Денев, Жан-Поль Сартр і Симона де Бовуар сприяли фінансуванню «мережу активістів», які «допомагали дезертирам», що уникали Війни у В'єтнамі, у тому числі Ларрі Коксу, який пізніше став директором представництва «Amnesty International» у Лондоні, активісту, який тричі відмовлявся вступати в американську армію і вирушати до В'єтнаму.

2018 року, після відставки Ніколя Юло з посади міністра екології Франції, Денев підписалася у зверненні проти глобального потепління, ініційовану Жульєт Бінош та Орельєном Барро під назвою «Найбільший виклик в історії людства», яка з'явилася на першій шпальті газети «Le Monde» під заголовком «Заклик 200 відомих особистостей щодо порятунку планети».

Іноді її позиція викликала суперечки, особливо 2013 року, коли в розпал дебатів про одностатеві шлюби вона заявила, що «спантеличена» рішенням про укладання шлюбів для гомосексуальних пар, і уточнила, що віддала б перевагу розширенню прав партнерства PACS: «Я висловила свої сумніви щодо шлюбу загалом, інституту, від якого гетеросексуали радше прагнуть звільнитися, враховуючи кількість розлучень. Шлюб був придуманий для захисту жінок, які не працювали. Це стара модель. Мені неприємно бачити, що традиційна сім'я виступає проти еволюції суспільства. Ми маємо навчитися жити із сучасними реаліями». У січні 2018 року Денев викликала бурхливу реакцію, заявивши, що жертва зґвалтування може отримати від цього задоволення.

Починаючи з 2017 року, позиція Денев та застереження щодо руху #MeToo викликали критику з боку багатьох феміністок. Вона казала, що насправді ніколи не вважала себе феміністкою, і пояснювала свою неучасть у цьому русі браком часу та відсутністю бажання.

Катрін Денев з Еммануель Беко на Каннському кінофестивалі 2015 року

2018 року вона стала співавтокою «звернення ста жінок», опубліковану в «Le Monde», що виступало «проти пуританства» у відповідь на рух #MeToo, яке захищало «свободу» чоловіків «чіплятися» до жінок і засуджувало «фемінізм, який набуває форми ненависті до чоловіків та сексуальності». Стаття викликала неабиякий резонанс, у тому числі на міжнародному рівні, оскільки багато жінок бачили в ній «баналізацію сексуального насильства» і «демонстрацію презирства до жінок». Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій у «Libération», де вона пояснила, що «ніщо в тексті» — який вона назвала «енергійним, якщо не абсолютно справедливим» — «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж вибачитися перед усіма жертвами сексуального насильства, яких це могло шокувати.

У вересні 2019 року вона виступила на захист американського режисера Вуді Аллена, коли спливли старі звинувачення його в сексуальному насильстві, і оголосила, що погодиться зніматися під його керівництвом, якщо сюжет буде її влаштовувати. Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій в «Libération», де вона пояснила, що «ніщо в тексті» — який вона назвала «енергійним, якщо не абсолютно справедливим» — «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж вибачитися перед усіма жертвами сексуального насильства, які це могло шокувати.

У вересні 2021 року акторка виставить на аукціон 125 пар взуття, що належать їй і підписані провідними світовими будинками моди, на підтримку благодійних заходів Ресторанів дю Кур.

2022 року, після початку повномасштабного вторгнення Росії до України, з'явилася на червоній доріжці Венеційського кінофестивалю з нашивкою на сорочці у вигляді синьо-жовтого прапора та зазначила, що її розум й душа з Україною.

2024 року Денев разом з командою United24 записала відеозвернення до 2-ї річниці повномасштабної російської агресії проти України. Катрін підтримала українців та побажала перемоги.

Фільмографія

Маючи фільмографію із понад сотні фільмів і знявшись у понад шістдесяти режисерів, Катрін Денев стала, як і Жанна Моро або Мішель Морган, однією з найвидатніших акторок французького кінематографа та одним із символів французької культури у світі. Її фільмографія відзначається еклектикою і обміркованим режисерів.

Афіша до фільму «Денна красуня» з Катрін Денев 1969 року (Аллентаун, США)

Рік		Українська назва	Оригінальна назва	Роль
1957	ф	Гімназистки	Les Collégiennes	учениця
1959	ф	Кошенята	Les Petits Chats	епізод
1960	ф	Двері хлопають	Les portes claquent	Даніель
1960	ф	Ловелас	L'homme à femmes	Катрін
1962	ф	Парижанки	Les Parisiennes	Софі
1962	ф	Сатана там править бал	Et Satan conduit le bal	Мануелла
1963	ф	Порок і доброчесність	Le vice et la vertu	Жюстина Моран
1963	ф	Португальські канікули	Vacances portugaises	Катрін
1964	ф	Шербурзькі парасольки	Les Parapluies de Cherbourg	Женев'єва Емері
1964	ф	Найпрекрасніші шахрайства у світі	Les plus belles escroqueries du monde	шахрайка
1964	ф	Полювання на чоловіка	La Chasse à l'homme	Деніз
1964	ф	Месьє складе вам компанію	Un monsieur de compagne	Ізабель
1964	ф	Постійність розуму	La costanza della ragione	Лорі
1965	ф	Вінок з маргариток	Das Liebeskarussell	Анжела Клаасен
1965	ф	Пісня світу	Le chant du monde	Клара
1965	ф	Відраза	Repulsion	Керол
1966	ф	Життя багатіїв	La Vie de château	Марі
1966	ф	Істоти	Les créatures	Мілен
1967	ф	Денна красуня	Belle De Jour	Северина Серізі
1967	ф	Дівчата з Рошфора	Les Demoiselles de Rochefort	Дельфін Гарньє
1967	ф	Маєрлінг	Mayerling	Марія Вечера
1968	ф	Манон 70	Manon 70	Манон
1968	ф	Капітуляція	La Chamade	Люсіль
1968	ф	Бенжамен, або Щоденник незайманого	Benjamin ou les Mémoires d'un puceau	Анн
1969	ф	Квітневі безумства	The April Fools	Катрін Гюнтер
1969	ф	Сирена з «Міссісіпі»	La Sirène du Mississipi	Жулі Руссе / Маріон Вергано
1970	ф	Трістана	Tristana	Трістана
1970	ф	Віслюча шкіра	Peau d'âno	принцеса / Осляча Шкура
1971	ф	Це трапляється лише з іншими	Ça n'arrive qu'aux autres	Катрін
1972	ф	Поліцейський	Un flic	Кеті
1972	ф	Сука	La Cagna	Ліза
1973	ф	Трохи вагітний	L'événement le plus important depuis que l'homme a marché sur la lune	Ірен де Фонтеной
1974	ф	Не чіпайте білу жінку!	Touche pas à la femme blanche	Марі-Елен де Буа-Монфре
1974	ф	Справи добропорядних людей	Fatti di gente perbeno	Лінда Муррі Бонмартіно
1974	ф	Жінка в червоних чоботях	La femme aux bottes rouges	Франсуаза Леруа
1975	ф	Зиг Заг	Zig Zig	Марі
1975	ф	Дикун	Le Sauvage	Неллі
1975	ф	Метушня	Hustle	Ніколь Бріттон
1975	ф	Агресія	L' Agression	Сара
1976	ф	Якби почати спочатку	Si c'était à refaire	Катрін
1977	ф	Загублена душа	Anima persa	Софія Штольц
1977	ф	Легіонери	March or Die	Симона Пікар
1977	ф	Пляжний будиночок	Casotto	жінка мрії
1978	ф	Чужі гроші	L'Argent des autres	Сесіль Раньє
1978	ф	Послухай	Écoute voir	Клод Альфан
1979	ф	Дорослі діти	Ils sont grands ces petits	Луїза Мушен
1979	ф	За нас двох	À nous deux	Франсуаза
1979	ф	Сміливіше, біжімо	Courage fuyons	Єва Сілвер
1980	ф	Я вас кохаю	Je vous aime	Аліса
1980	ф	Останнє метро	Le Dernier Metro	Маріон Штайнер
1981	ф	Вибір зброї	Le Choix des armes	Ніколь
1981	ф	Готель «Америка»	Hôtel des Amériques	Елен
1982	ф	Африканець	L'Africain	Шарлотта
1982	ф	Шок	Le Choc	Клер
1983	ф	Голод	The Hunger	Міріам Блейлок
1984	ф	Форт Саган	Fort Saganne	Луїза Тіссо
1984	ф	Слова і музика	Paroles et musique	Марго
1984	ф	Така моя воля	Le Bon Plaisir	Клер Деспре
1985	ф	Сподіваємося, що буде дівчинка	Speriamo che sia femmina	Клаудія
1986	ф	Місце злочину	Le lieu du crime	Лілі
1987	ф	Сентиментальний агент	Agent trouble	Аманда Вебер
1988	ф	Радіочастота вбивства	Fréquence meurte	Жанна Кестер
1988	ф	Дивне місце для зустрічі	Drôle d'endroit pour une rencontre	Франс
1991	ф	Біла королева	La reine blanche	Ліліан Ріпош
1991	ф	Проти забуття	Contre l'oubli	у ролі самої себе
1992	ф	Індокитай	Indochine	Еліана
1993	ф	Улюблена пора року	Ma saison préférée	Емілі
1994	ф	Партія в шахи	La partie d'échecs	маркіза Женев'єва де Те
1995	ф	Сто та одна ніч Симона Сінема	Les Cent et une nuits de Simon Cinema	зірка
1995	ф	Монастир	O Convento	Елен
1996	ф	Злодії	Les Voleurs	Марі
1997	ф	Генеалогія злочину	Généalogies d'un crime	Соланж Рів'єр / Жанна Хіггінс
1998	ф	Вандомська площа	Place Vendôme	Маріанна Малівер
1999	ф	Схід — Захід	Est — Ouest	Габріель Девеле
1999	ф	Віднайдений час	Le Temps retrouve	Одетта де Кресі
1999	ф	Книга, яка сама себе написала	The Book That Wrote Itself	мадам Денев
1999	ф	Кохана теща	Belle Maman	Леа
1999	ф	Вітер вночі	Le vent de la nuit	Елен
1999	ф	Пола Ікс	Pola X	Марі
2000	ф	Та, що танцює у темряві	Danser in the Dark	Кеті (Квальда)
2001	ф	Мушкетер	The Musketeer	Анна Австрійська
2001	ф	Хлопчик-мізинчик	Le petit poucet	королева
2001	ф	Розпусниці	Absolument fabuleux	глядачка дефіле
2002	ф	8 жінок	8 femmes	Габі
2002	ф	Поряд з Раєм	Au plus pres du paradis	Фанетта
2003	ф	Розмовний фільм	Um Filme Falado	Дельфін
2003	с	Небезпечні зв'язки	Les Liaisons dangereuses	маркза Ізабель де Мертей
2004	ф	Королі та королева	Rois et reine	мадам Вассет
2004	с	Принцеса Марія	Princesse Marie	Марі Бонапарт
2004	ф	Повернути час назад	Les Temps qui changent	Сесіль
2005	ф	Королівський палац	Palais royal!	королева Євгенія
2006	ф	Братство каменю	Le Concile de pierre	Сібіл Вебер
2006	ф	Герой родини	Le Heros de la famille	Аліса Мірмонт
2006	с	Частини тіла	Nip/Tuck	Діана Лубе
2007	ф	Життя після нього	Après lui	Камілла
2007	ф	Персеполіс	Persepolis	мати (голос)
2007	ф	Сніданок з незнайомцем	Frühstück mit einer Unbekannten	елегантна дама
2008	ф	Різдвяна казка	Un conte de Noël	Жюнона
2008	ф	Я хочу подивитися	Je veux voir	у ролі самої себе
2008	ф	Мої зірки прекрасні	Mes stars et moi	Соланж Дювів'є
2009	ф	Дочка лінії метро	La fille du RER	Луїза
2009	ф	Сіпрієн	Cyprien	Вівіан Вагнер
2009	ф	Одного разу у Версалі	Bancs publics (Versailles rive droite)	клієнтка у гардеробі
2009	ф	Матері та доньки	Mères et filles	Мартіна
2010	ф	Відчайдушна домогосподарка	Potiche	Сюзанн Пюжоль
2010	ф	Людина, яка хотіла лишатися собою	L'homme qui voulait vivre sa vie	Анні
2011	ф	Кохані	Les bien-aimés	Мадлен
2011	ф	Очі його матері	Les yeux de sa mère	Лена Вебер
2012	ф	Лінії Веллінгтона	Les Lignes de Wellington	Северина Швейцер
2012	ф	Астерікс і Обелікс у Британії	Asterix et Obelix: Au Servise de sa Majeste	королева Корделія
2012	ф	Пірати Егейського моря	O Theos agapaei to haviari	Катерина II
2013	ф	По сигарети	Elle s'en va	Бетті
2014	ф	Жінка на подвір'ї	Dans la cour	Матильда
2014	ф	Чоловік, якого надто сильно любили	L'homme qu'on aimait trop	Рене Ле Ру
2014	ф	Три серця	3 coeurs	Колетт
2015	ф	Молода кров	La tête haute	суддя Флоранс Блак
2015	ф	Надновий заповіт	Le Tout Nouveau Testament	Мартіна
2016	ф	Бовдур	Le Cancre	Маргеріт
2017	ф	Добре яблуко	Bonne pomme	Барбара
2017	ф	Поцілунок Беатріс	Sage Femme	Беатріс Соболевскі
2017	кф	Ласий шматочок	Belle à croquer	ангел
2017	ф	Все розділяє нас	Tout nous sépare	Луїза Келлер
2018	ф	Бур'ян	Mauvaises herbes	Монік
2018	ф	Останнє безумство Клер Дарлінг	La derière folie de Claire Darling	Клер Дарлінг
2018	кф	Дует кішок	Duo des chats	мати
2019	ф	Прощання з ніччю	L'Adieu à la nuit	Мюріель
2019	ф	З днем народження	Fête de famille	Андреа
2019	ф	Правда	La Verite	Фаб'єн Данжевіль
2020	ф	Жахливі джунглі	Terrible jungle	Шанталь де Беллабр
2021	ф	Після мене	De son vivant	Крісталь Болтанскі
2022	ф	Хабіб: Велика пригода	Habib, la grande aventure	у ролі самої себе
2023	ф	Бернадетт	Bernadette	Бернадетт Шірак
2024	ф	Смішні птахи	Funny Birds	Соланж

Бібліографія

• 1996 — Її звали Франсуаза (фр. Elle s'appelait Françoise), у співавторстві з Патріком Модіано.
• 2004 — У власній тіні (фр. À l'ombre de moi-même). Книга складається зі щоденників, які Денев вела під час знімання фільмів «Квітневі безумства» (1969), «Трістана» (1970), «Індокитай» (1992), «Схід — Захід» (1999), «Вітер вночі» (1999) і «Та, що танцює у темряві» (2000).
• 2010 — Певна повільність (фр. Une certaine lenteur), у співавторстві з Арно Деплешеном.

Дискографія

Жозіан Баласко, Данієль Отей і Карін Віар на церемонії нагородження «Сезар» 2000 року.

Музичні альбоми

• 1981 — Souviens-toi de m'oublier (написаний Сержем Генсбуром):
  • Digital Delay
  • Dépression au-dessus du jardin
  • Epsilon
  • Monna Vanna et Miss Duncan
  • Marine band tremolo"'
  • Ces petits riens (дует з Сержем Генсбуром)
  • Souviens-toi de m'oublier (дует з Сержем Генсбуром)
  • Overseas Telegram
  • What tu dis qu'est-ce tu say
  • Oh Soliman
  • Alice hélas

Інше

• 1975 — Zig Zig і Cette étoile, mon étoile (саундтрек до фільму «Зиг Заг»).
• 1979 — Lady from Amsterdam (саундтрек до фільму «Сміливіше, біжімо»).
• 1980 — Dieu fumeur de havanes (спільно з Сержем Генсбуром, саундтрек до фільму «Я вас кохаю»).
• 1980 — Quand on s'aime (спільно з Жераром Депардьє).
• 1994 — Paris Paris (спільно з Малкольмом Маклареном).
• 1997 — Allô maman bobo (спільно з Аленом Сушоном, Жаном-Жаком Гольдманом та Лораном Вульзі).
• 1999 — Joyeux anniversaire maman (спільно з Stomy Bugsy, саундтрек до фільму «Кохана теща»).
• 2000 — Cvalda (спільно з Бйорк, саундтрек до фільму «Та, що танцює у темряві»).
• 2001 — Toi jamais (саундтрек до фільму «8 жінок»).
• 2006 — Ho capito che ti amo (саундтрек до фільму «Герой родини»).
• 2010 — C'est beau la vie (спільно з Бенжаменом Бйоле, саундтрек до фільму «Відчайдушна домогосподарка»).
• 2011 — L.O.V.E. (спільно з Жульєном Доре).
• 2011 — L'Adorer (спільно з Етьєном Дахо).
• 2011 — Tout est si calme (спільно з Кларою Куст, Людівін Саньє та К'ярою Мастроянні), Une fille légère (спільно з К'ярою Мастроянні) та Je ne peux vivre sans t'aimer (саундтрек до фільму «Кохані»).
• 2015 — Des airs de liberté (спільно з Бенжаменом Бйоле).
• 2017 — Noir et Blanc (спільно з Igit).

Аудіокниги

• Попелюшка (Шарль Перро)
• Добридень, смутку (Франсуаза Саган)
• Конячки Тарквінії (Маргеріт Дюрас)
• Сліпий рай (Дунг Тху Хонг)
• Маркіза О… (Генріх фон Кляйст)
• Листи до молодого поета (Райнер Марія Рільке)
• Листи до моєї матері (Сільвія Плат)
• Абрикоси Донбасу (Любов Якимчук).

Нагороди та номінації

Відбитки Катрін Денев на тротуарі біля Палацу фестивалів у Каннах

Сезар

• 1976 — Номінація на найкращу акторку (Дикун).
• 1981 — Найкраща акторка (Останнє метро).
• 1982 — Номінація на найкращу акторку (Готель «Америка»).
• 1988 — Номінація на найкращу акторку (Сентиментальний агент).
• 1989 — Номінація на найкращу акторку (Дивне місце для зустрічі).
• 1993 — Найкраща акторка (Індокитай).
• 1994 — Номінація на найкращу акторку (Улюблена пора року).
• 1997 — Номінація на найкращу акторку (Злодії).
• 1999 — Номінація на найкращу акторку (Вандомська площа).
• 2006 — Номінація на найкращу акторку другого плану (Королівський палац).
• 2011 — Номінація на найкращу акторку (Відчайдушна домогосподарка).
• 2014 — Номінація на найкращу акторку (По сигарети).
• 2015 — Номінація на найкращу акторку (Жінка на подвір'ї).
• 2016 — Номінація на найкращу акторку (Молода кров).

Оскар

• 1993 — Номінація на найкращу акторку (Індокитай).

BAFTA

• 1969 — Номінація на найкращу акторку (Денна красуня).

Давид ді Донателло

• 1981 — Найкраща іноземна акторка (Останнє метро).

Венеційський кінофестиваль

• 1998 — Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль (Вандомська площа).
• 2022 — Почесна премія Золотий лев за кар'єрні досягнення.

Аліс Сапріч, Жак Демі і Катрін Денев на прем'єрі фільму «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць» 1973 року

Каннський кінофестиваль

• 2005 — Почесна Золота пальмова гілка.
• 2008 — Спеціальна премія за творчі досягнення.

Кришталева зірка

• 1964 — Найкраща акторка (Шербурзькі парасольки).

Московський міжнародний кінофестиваль

• 1997 — Спеціальна премія за внесок у світовий кінематограф.
• 2012 — Премія Станіславського.

Одеський міжнародний кінофестиваль

• 2019 — Почесна премія Золотий Дюк за внесок у кіномистецтво.

Золота камера

• 1994 — Найкраща іноземна акторка (Улюблена пора року).

Європейський кіноприз

• 2002 — Найкраща акторка (8 жінок).
• 2013 — За життєві досягнення.

Катрін Фро, Мартін Провос і Катрін Денев під час презентації фільму «Поцілунок Беатріс» на Берлінському кінофестивалі 2017 року

Берлінський міжнародний кінофестиваль

• 1998 — Почесна премія Золотий ведмідь.
• 2002 — Премія Срібний ведмідь за видатний внесок у мистецтво (8 жінок).

Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні

• 1995 — Премія Доностія.

Кінофестиваль у Кабурі

• 2013 — Премія Удар Серця (По сигарети).

Кришталевий глобус

• 2009 — Номінація на найкращу акторку (Різдвяна казка).
• 2018 — Номінація на найкращу акторку (Поцілунок Беатріс).

Супутник

• 2001 — Номінація на найкращу акторку другого плану (Та, що танцює у темряві).
• 2008 — Номінація на найкращу акторку у мюзиклі або комедії (Різдвяна казка).

Люм'єр

• 2011 — Номінація на найкращу акторку (Відчайдушна домогосподарка).
• 2012 — Номінація на найкращу акторку (Кохані).
• 2014 — Номінація на найкращу акторку (По сигарети)

Імператорська премія

• 2018 — За досягнення.

Відзнаки

• Орден княгині Ольги III ст. (Україна, 4 вересня 2023) — «за вагомий особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку державного суверенітету та територіальної цілісності України, популяризацію Української держави у світі».

Посилання

• Деньов // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Катрін Денев [Архівовано 7 липня 2008 у Wayback Machine.](англ.) на сайті Internet Movie Database
• Катрін Денев на сайті AlloCiné (фр.)
• Катрін Денев [Архівовано 20 липня 2012 у Wayback Machine.](укр.) на сайті Kino-teatr.ua