Кеменче

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Понтійська ліра, або Кеменче

Кеменче, також Кеманча — народний струнний смичковий музичний інструмент, схожий на арабський ребаб, середньовічну європейську ребеку, французький пошет, болгарську гадулку. Лад сучасної кеменчі — квартово-квінтовий.

Різновиди[ред.ред. код]

Розрізняють щонайменше 3 групи окремих інструментів з цією назвою, спільним для яких є наявність трьох струн (в базових формах), вертикальним положенням інструменту під час гри і віддалена схожість у формі.

Персидська кеменче[ред.ред. код]

Персидська кеменче, частіше Кеманча — інструмент поширений на Кавказі і в країнах Близького і Середнього Сходу. Корпус кеманчі круглий, виготовляється з дерева, іноді з кокосового горіху. Вважається, що саме цей інструмент — родоначальник всіх інших видів струнних смичкових. «Кеманча» в перекладі з персидського означає «невеликий смичковий інструмент». Дерев'яна шийка пряма та має округлу форму, з великими кілками. Дека з тонкої зміїної, риб'ячої шкіри або бичачого міхура. Смичок лукоподібний з кінським волоссям. Існують двострунні (в Курдистані), триструнні (в Туреччині) і чотириструнні (в Ірані, Вірменії та Азербайджані інструменти, аж до шестиструнних.

У 1910 році знаменитий кеманчіст-віртуоз Саша Оганезішвілі видозмінив досі триструнну кеманчу, додавши четверту струну, що дозволило значно розширити можливості інструменту і систематизувати методи гри. Кеманча — ідеальний інструмент для виконання як сольної, так і оркестрової музики. В основному виконавець грає сидячи, спираючи довгу металеву ніжку інструменту на підлогу або коліно, хоч деякі музиканти (такі як Андранік Арустамян) не використовують металеву ніжку, а тримають корпус інструменту на колінах.

Найчастіше чотириструнна кеманча настроюється кварто-квінтовим методом «мі-ля-ля-мі», але не існує єдиного методу налаштування. У Тегерані, наприклад, кеманчу налаштовують так само, як і скрипку, по квінтах, «мі-ля-ре-соль».

Понтійська ліра[ред.ред. код]

Струнно-смичковий музичний інструмент, що дійшов до нашого часу з Візантії. Точних даних про походження понтійської ліри не існує, але вважають, що вона походить від перської кяманчі. З'явилася в 9-10 столітті н. е., була поширена на південно-східних берегах Чорного моря — в історичному Понті, від якого отримала свою назву.

У добу Трапезундської імперії одержала найбільше поширення. Понтійська ліра панувала в оркестрах при дворі Трапезундських імператорів Комнінів. У період Османської імперії понтійська ліра отримала свою другу назву — «кеменче». До 20 століття вона була поширена в Туреччині та на півдні Російської імперії.

Після греко-турецького обміну населенням 1923 року понтійська ліра з'явилася й у Греції. Зараз понтійська ліра (грец. ποντιακη λυρα) — національний народний інструмент Туреччини та Греції, а також народний інструмент греків Росії, України, Грузії, Казахстану та Узбекистану — понтійських греків. На понтійській лірі також грають лази, курди, ассірійці, аджарці, амшенські вірмени і хамшили. Крім цього, її можна зустріти в усіх країнах проживання грецької і турецької діаспори.

19-20 листопада 2005 року у грецькому місті Аргіруполіс відбувся Всесвітній конкурс майстрів з виготовлення понтійських лір. Організатором конкурсу став Союз понтійців Аргіруполіса, Парламент Греції та Культурний центру імені Мікіса Теодоракіса[1]. Учасником Євробачення 2010 від Греції став Георгіос Алкеос, який виконуватиме пісню у супроводі понтійської ліри[2][3].

Понтійська ліра і споріднені їй інструменти характеризуються бутилеподубною формою з довгою шиєю і вузьким резонатором. Корпус інструменту монолітний, виготовляється з шовковиці, сливи чи граба, верхня дека з сосни. До 1920 року струни вироблялися з шовку, виходило мелодійне, але слабке звучання. Інструмент настроювався на високий тон зілія або низький — гапанья. У наш час у ліри три струни з металу: зил (ля), месі (ми), хамп (сі). Струни настроюються квартами, залежно від тембру голосу виконавця, найчастіше «До-Фа-Сі бемоль», а так само «Сі-Ми-Ля». Звук різкий, але мелодійний, використовується для виконання народних танців та пісень. Під час гри низько налаштовані струни «гудуть», створюючи своєрідний фон для основної мелодії, яка виконується на струнах з більш високим ладом. Мелодію часто грають квартами на двох або навіть трьох струнах одночасно, використовуючи примітивну акордову систему. Ритм складний, часто синкопований, асиметричний (5 / 8, 7 / 8, 9 / 14) з рясними трелями.

На понтійської лірі грають стоячи або сидячи. Часто музикант стає в коло танцюючих і разом з ними грає і танцює під акомпанемент великого барабана (даул). Завдяки своїм технічним можливостям, понтійські ліри — як сольним, так і ансамблеві інструменти.

Класична кеменче[ред.ред. код]

Класична кеменче відома як Фазіль або Армуді кеменче (armudi = груша), також Політікі ліра і має грушоподібну форму. Поширена в Туреччині. Використовується у суфійської і класичній оттоманській музиці. Видає плавні, засмучені звуки. Як правило, струни класичної кеменче настроюються «Ре-Соль-Ре».

Довжина класичної кеменче 40-41 см, ширина 14-15 см. Корпус виконується у формі розрізаної уздовж груші. Овальний головка інструменту, а також шия і корпус виготовляються із цільного шматка дерева. Отвори у верхній деки мають D-подібну форму. Під час гри інструмент тримають вертикально і спирають довгими кілками в плече музиканта. Висота струн над містком — 7-10 мм. На відміну від інших струнних інструментів, на класичній кеменче грають не подушечками пальців, а нігтями руки, що дозволяє плавно переміщати руку під час гри (легато).

Азербайджанська кяманча[ред.ред. код]

Ще у 12 столітті великий перський поет Нізамі Гянджеві описує кяманчу у своїй поемі «Хосров і Ширін» як джерело божественної музики, яка змушує людей захоплюватися цим музичним інструментом. Німецький мандрівник Енгельберт Кемпфер, який мандрував територією сучасного Азербайджану на початку 17 століття, описує кяманчу як триструнний, а іноді чотириструнний інструмент, що видає прекрасне тембральні звучання.

Зображення кяманчі зустрічається в мініатюрах середньовічних перських мініатюристів, зокрема, в мініатюрі художника тебрізькойї школи 16 століття Світ Сеїда Алі, названої «Музичний меджліс» (Музичне збори), кяманча зображена в складі ансамблю, що включає також барбет і деф. Класик азербайджанської літератури Джаліл Мамедкулізаде — автор п'єси під назвою «Кяманча».

Відомо, що в 19 столітті побутували три-, чотири-, і навіть п'ятиструнні різновиди кяманчі. В етнографічному фонді Музею історії Азербайджану, наприклад, зберігається примірник п'ятиструнної кяманчі 19 століття. У тому ж музеї експонується кяманча, що належала відомому композитору азербайджанському Зульфугару Гаджибекову. Корпус і гриф цієї триструнної кяманчі прикрашені натуральним перламутром. Особливістю цього інструменту є те, що частина корпусу виконана з вертикального зрізу деревини, яка обтягнена шкірою.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]