Кирило-Мефодіївське товариство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кирило-Мефодіївське товариство
Заснування 1845
Члени 12 активних членів
близько 100 чол. брало участь

Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року[1] та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів»[1].

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України[1].

Створення[ред.ред. код]

Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846».

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

Програма[ред.ред. код]

Книга буття українського народу. Видання 1921 року.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича «Книги народу й пілігримства польського») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і українського панславізму, романтика загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя[2].

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Кирило-мефодіївці розглядали слов'ян як єдиний народ, відводячи українському суспільству ключову роль у створенні слов'янської конфедерації (зв'язки з братством підтримували 100 осіб з Польщі, Литви, Чехії, Білорусі, Росії, України). При цьому Микола Костомаров, Василь Білозерський, Микола Гулак та інші були переконані, що таке право дає українцям їхня глибока релігійність, корені козацького республіканізму. Ад'юнкт Київського університету М. Костомаров вважав цілком можливим формування монархічної федерації у складі України та Росії (з елементами республіканського ладу)[2]. Лише третій варіант «Книги буття українського народу» набув рис конституційності, усе одно залишившись різновидом соціальної утопії без згадки про реальність державної незалежності українських земель. Характерна риса: якщо для діячів польського опору ідеалом була свобода, то для більшості кирило-мефодіївців — соціальна рівність. Прихильники революційного напряму боротьби (Т. Шевченко, О. Навроцький, М. Гулак, І. Посяда, М. Савич, Г. Андрузький) не мали сумніву в тому, що скасувати кріпацтво, повалити самодержавство зможе тільки народне повстання[2].

Привертає увагу розроблений студентом Г. Андрузьким документ «Начерки Конституції Республіки» — модель федеративної слов'янської республіки, яка мала поєднати в собі досвід Північноамериканських штатів і традиції Російської імперії[2]. Вона передбачала створення семи автономних штатів, включаючи Україну з Галичиною, Кримом і Чорномор'ям, Сербію, Болгарію, Бессарабію, Польщу. Пізніше, перебуваючи на засланні в Петрозаводську, Г. Андрузький дійшов до висновку: «Щоб створити Україну, необхідно зруйнувати Росію, а вона зміцнювалася віками»[2].

Інших поглядів дотримувалися М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, О. Тулуб, Д. Пильчиков: вони вважали, що тривала просвітницька діяльність і реформи здатні забезпечити успіх політичних і соціальних перетворень[2].

Реальна діяльність членів товариства зводилася до зустрічей на квартирах М. Гулака або М. Костомарова, де велися наукові диспути, обговорювалися програмні документи, а також до приватних бесід із молоддю, інтелігентами, дрібним чиновництвом. Однак, члени братства також вели й активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Теорія «двох антагоністичних крил»[ред.ред. код]

Накинута згори в добу застою, ця теорія панувала в радянській історіографії десятиліттями. Початок вона бере в покаянних свідченнях Андрузького: «…Слов'янське товариство мало двох голів: Костомарова і Шевченка, з яких перший належить до поміркованої партії, а другий до непоміркованих…»Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К.: Наукова думка, 1990. — Т.3. — С. 342 — 343

Очевидно, погоджуючись засадничо, члени братства розходилися в питаннях пріоритету завдань. М. Костомаров зосереджувався головно навколо проблем федералізму, слов'янської єдності і братерства, Т. Шевченко у віршах закликав до до боротьби за соціальне і національне визволення українського народу, П. Куліш наголошував на розвитку культури. Можна інтерпритувати це як і різницю в методах досягнення цілей: одні виступали прихильниками еволюційного (М. Костомаров, В. Білозерський) шляху, інші — революційного (Т. Шевченко, М. Гулак)Див..:Koshelevets Ivan. Ciril and Methodius Brotherhhood\\ Encyclopedia of Ukraine. — Toronto UP 1924 — Vol. 1.- P/ 635

Проте Орест Субтельний справедливо застерігає, що ці розходження «не слід перебільшувати», бо «членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності і ідеали» і — найголовніше — «бажання покращити соціально-економічну культурну і політичну долю України»Субтельний, Орест. Україна: історія/ Пер.з англ. Юрій Шевчук. −3-тє вид., перероб.і доп. — К.: Либідь, 1993

Вульгаризаторську теорію «двох крил», згідно з якою діяльність кирило-мефодіївців зводилася до безкінечних суперечок у чітко окреслених межах двох антагоністичних течій, історичній науці накинули партійні можновладці.Сергій Єкельчик. Українофіли: світ українських патріотів другої половини ХІХ ст. К.: — 2010. — С. 136 — 138

Розгром товариства[ред.ред. код]

У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець — дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад: «І пропала Україна — але так тільки здається»; «Лежить в могилі Україна — але не вмерла».

28 лютого 1847 р. Олексій Петров з'явився у заступника куратора Київського навчального округу Михайла Юзефовича і зробив усний донос на членів братства. Сам Юзефович, котрий знав Костомарова, Куліша, був їхнім покровителем, тому зажадав від Петрова письмового доносу, сподіваючись, що той побоїться його зробити. Проте Петров не зламався і незабаром повернувся з детальним описом всього, що він довідався про товариство. Юзефович порадив студенту звернутися особисто до опікуна київського навчального округу — генерал-майора Траскіна (він знав, як важко потрапити до нього на прийом, тим паче звичайному студенту). Та Петров подолав усі труднощі і донос таки опинився на столі Траскіна. Той негайно відправив доповідну записку київському губернатору Бібікову. 17 березня 1847 р. губернатор направив повідомлення про донос Петрова до сумнозвісного Третього Відділення, яке, зокрема, Герцен називав «центральною шпигунською конторою». Того ж дня шеф жандармів граф Орлов повідомив про це царя і отримав наказ заарештувати Гулака.

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша та колишніх студентів Київського університету — Білозерського і Маркевича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркович також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред'явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства[3].

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі I доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого за особистим розпорядженням Миколи I, розгніваного карикатурами поета на свою дружину, віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу на 10 років без права писати і малювати[4]. Як вважало слідство, «по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников». На відміну від більшості інших заарештованих, що намагалися применшити свою провину, посилаючись на відсутність зловмисності, — Тарас Шевченко, як і Микола Гулак, не давав ніяких потрібних слідству зізнань, на низку важливих пунктів узагалі не відповідав.[5]Головним керівником Товариства було визнано Миколу Гулака, якого на трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці. Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін. Найповніше матеріали слідства та інші матеріали з історіїї товариства представлені у тритомному виданні «Кирило-Мефодіївське товариство».[6]

Вплив Тараса Шевченко на діяльність Товариства[ред.ред. код]

На початку 1846 р. розширюється коло знайомств Тараса Шевченка, він запізнається з рядом викладачів та студентів університету св. Володимира, з майбутніми членами Кирило-Мефодіївського товариства. Особливе значення мало знайомство і зближення з М. Костомаровим, який переїхав до Києва з Харкова. Хоч М. Костомаров був добре обізнаний з українською історією і гостро критично сприймав поневолення України та всю кріпацько-деспотичну російську дійсність, однак поезія Тарса Шевченка і його приголомшила своєю сміливістю, глибиною та поетичною силою.

Не менше враження справляли Шевченкові твори й на інших майбутніх кирило-мефодіївців — усі вони були досить обізнані з його недрукованою поезію.

Тарас Шевченко підтримував дружні стосунки з братчиками і брав участь у їхніх зібраннях; щодо його формального членства у товаристві існували різні версії; вважалося, що він вступив до  нього в квітні 1846 року, хоча слідство його членства не довело («действовал отдельно, увлекаясь собственной испорченностью») Але фактично Тарас Шевченко був не лише своїм серед братчиків, а й вирішальним впливом упливав на них у революційному дусі.

Програмні й статутні документи Братства відбивали ідеї та настрої цього кола і з цього погляду були плодом колективної думки, хоч мали свого автора. Ним був М. Костомаров. Версії про авторство Тараса Шевченко давно відкинені, хоч не виключається великий ідейний вплив його на характер цих документів.[7]

Спроби царського уряду не допустити розголосу[ред.ред. код]

П. А. Зайончиковський, який вивчив слідчу справу Кирило-Мефодіївського товариства, прийшов до висновку, що у вкрай вузькому колі вищих сановників, включаючи Миколу І, погляди киріло-мефодіївцев були оцінені як спроба формулювання програми українського національного руху. Сам Микола І прямо пов'язував виникнення товариства з впливом польської післяповстанської еміграції: «Явна робота тієї ж загальної пропаганди з Парижа; довго цій роботі на Україні ми не вірили; тепер їй сумніватися не можна».[8] Не бажаючи підштовхувати малоросів до союзу з поляками і враховуючи також, що круг поширення ідей кирило-мефодіївців був украй вузьким, власті вирішили не загострювати обстановку жорстокими репресіями і зберегти в таємниці дійсний характер справи. У записці ІІІ відділення ясно говорилося: «суворі заходи зроблять для них ще дорожче заборонені думки і можуть малоросіян, досі покірних, поставити в те знервоване проти нашого уряду положення, в якому знаходиться після заколоту, Царство Польське. Корисніше і справедливіше не показувати і вигляду малоросіянам, що уряд мав причину сумніватися, чи не посіяні між ними шкідливі ідеї.»

В повній згоді з цією тактикою чиновник ІІІ відділення М. Попов відвідав в камері М. Костомарова, який надавав до цього сповна відверті свідчення, і прямо порадив йому, що той повинен написати про цілі товариства, щоб уникнути суворого покарання, і навіть надав як зразок свідчення А. Белозерського, з яким мабуть, вже провів аналогічну роботу. Надалі сконструйована тоді версія про прагнення кирило-мефодіївцев об'єднати слов'ян під скіпетром російського царя і стала офіційною. Поширення справжньої інформації про виводи слідства було строго обмежене.[9]

Реакція на розгром товариства у середовищі російських публіцистів[ред.ред. код]

Білинський В. Г., до якого дійшли чутки про викриття Кирило-Мефодіївського товариства, у листі Анненкову П. В. писав: «Ох мені ці хохли! Адже барани — а ліберальничають, в ім'я галушок і вареників зі свинячим салом! А з іншого боку, як і скаржитися на уряд? Який же уряд дозволить проповідувати відторгнення від нього області?»[10]

Редактор Греч М. І. який пропонував у записці до ІІІ жандармського відділеня вдатися до низці поступок щодо національних почуттів поляків, омовлявся: «Уродженці західних губерній справа інше: з ними потрібно приймати інші заходи, особливо підсилити там поширення російського духу і мови»[11]

Після арешту кирило-мефодіївців, а можливо і у зв'язку з цим, в 1848 році журнал «Читання Імператорського Общества Історії і Старовин Російських» в спеціальній статті акцентували єдність Малої і Великої Русі, а про малоросіян згадували як про «русских людей»[12]

Суспільство жило чутками — від фантастичних, до більш-менш правдоподібних.  2 травня цензор О. В. Нікітенко записує в щоденнику: «На півдні, в Києві, викрито громаду, яка мала на меті конфедеративний союз всіх слов'ян в Європі на демократичних початках, на кшталт Північноамериканських Штатів… Чи мають ці південні слов'яни який-небудь зв'язок з московськими слов'янофілами — не відомо, але уряд, здається, має намір за них взятися. Говорять, що все це вивели назовні представлення австрійського уряду»[13] Обмежений сплеск активності в обговоренні українського питання в сорокові роки не отримав свого розвитку в першій половині п'ятдесятих. Члени Кирило-Мефодіївського суспільства відправилися в заслання і тактика уряду, який вирішив не показувати вигляду, що проблема існує, спрацьовувала, поки миколаївський режим не зник в результаті Кримської війни і смерті імператора.[14]

Діяльність після розгрому[ред.ред. код]

У 60-і роки більшість колишніх членів товариства відійшла від політичної діяльності. Микола Костомаров (1817–1885), 1861 року тяжко переживаючи особисту драму, нічим не зарадив петербурзьким студентам, які виступили з протестом проти несправедливих умов реформи; Пантелеймон Куліш (1819–1897) фактично сховався на своєму хуторі, хоча й писав про політику та національні рухи. Виключно просвітницькою працею займався ректор Київського університету Святого Володимира Михайло Максимович, який раніше своїм ентузіазмом надихав братчиків. Натомість Михайло Драгомиров — наприкінці XIX століття генерал-губернатор Київщини, Поділля й Волині — став «таємним Никодимом українства», розвиваючи в цих областях освіту й культуру[15]. У 90-і роки провідною ідеєю було вже не загальнослов'янське єднання, а національна самостійність[16].

Значення[ред.ред. код]

На думку історика Симоненка Р. Г., історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість[17][18].

Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом[19].

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Суду над кирило-мефодіївцями не було. Їх покарано «по высочайшему повелению», оскільки все трималося в таємниці: не можна було допускати небажаного резонансу.[20]
  • Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, сам він був чисто виголений, наче збирався до когось з візитом. Губернатор Фундуклей, який був добре знайомий з Шевченком, здивувався, побачивши, що той при такому параді: «Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися?» — спитав він. «Та бачите, — відповів Шевченко, — я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене боярином, так я ото заки у Броварах мені перепрягали коней, поголився і причепурився, щоб з воза прямо до молодого». «Еге! — відповів Фундуклей. — Коли так, дак куди суджений, туди й боярина».[21][22]
  • Основний документ товариства «Закон Божий» («Книги буття українського народу») Микола Гулак під час обшуку встиг сховати в туалеті. Пристав Андрій Юнкер, який виявив пильність і наказав переврити всі місця в квартирі М. Гулака, отримав 200 крб. сріблом у винагороду.[23][24]
  • Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у щоденнику писав про донощика Олексія Петрова: «В похвалу государю следует оговорить, что он велел Петрова исключить из университета…»[25]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Р.Г. Симоненко Кирило-Мефодіївське товариство // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.. — Київ: Наукова думка, 2007. — Т. 4:Ка-Ком. — С. 528.
  2. а б в г д е Петровський В., Радченко Л., Семененко В., 2007, С. 240
  3. Олексій Горбачевський. Український Іуда. 19.02.2009
  4. Петровський В., Радченко Л., Семененко В., 2007, С. 241
  5. Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». С 396
  6. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К.: Наук. думка. 1990
  7. Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». С 343–344
  8. Зайончиковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество… — С. 118
  9. Алексей Миллер. Украинский вопрос в Российской империи. К., Laurus. С. 63
  10. Белинский В. Г. Полн. собр.соч. — Т. 5. — М., 1954. — С. 177, 330
  11. Видок Фиглярин. Письма и агентурные записки Ф. В. Булгарина в ІІІ отделение /Сост. А. И. Рейтбалт. — М., 1998. — Н. 3. — S. 341
  12. ЧОИДР. — М., 1848. — № 2.
  13. Никитенко А. В. Моя повесть о самом себе… С. 371
  14. Алксей Миллер. Украинский вопрос в Российской империи. К., Laurus, С. 70 — 74
  15. Петровський В., Радченко Л., Семененко В., 2007, С. 241—242
  16. Петровський В., Радченко Л., Семененко В., 2007, С. 242
  17. Симоненко Р. Г. Кирило-Мефодіївське товариство // — С. 297—298.
  18. Кирило-Мефодіївське товариство //  — С. 475—476.
  19. Субтельний О. Україна: Історія. — К: Либідь, 1993. — С. 297—299. — ISBN 5-325-00451-4.
  20. Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». С 395
  21. Кониський О. Тарас Шевченко в арешті. — Цит. по кн. Шевчук В. Із вершин та низин. — К., 1990
  22. Кривенко В. С. Киев // Кривенко В. С. Мой дорожник: Сб. заметок с 1900 по 1914 г. — СПб, 1914
  23. Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». С 3
  24. Іван Дзюба. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». С 388
  25. Дневник П. А. Валуева. — Т. 1. — С. 93

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]