Китайські бойові мистецтва

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Zhongguo Wushu.svg
Чжунго ушу
Китайські бойові мистецтва
Ворота Шаолінського манастиря
Ворота Шаолінського манастиря
Терміни ГунфуУшуСпортивне ушу
Історичні місця Шаолінський манастир
гори Уданшань
Історичні особистості БодхідхармаДун Хайчуань
Хо ЮаньцзяВонг Фей Хунг
У Чуань-юйЯн Лу-чань
Картка:Китайські бойові мистецтва
Zhongwen.svg Ця стаття містить китайський текст.
Без правильної підтримки східно-азіатського написання, ви можете бачити знаки питання, прямокутники або інші символи замість ієрогліфів.

Кита́йські бойові́ мисте́цтва (кит. новіт. 中国武术 — чжунго ушу) належать до бойових мистецтв, створених населенням Китаю (кит. новіт. 中国 — чжунго). Гунфу та ушу — популярні терміни, які стали синонімами китайським бойовим мистецтвам. Однак, китайські терміни Гунфу (кит. 功夫, піньінь: gōngfū) та Ушу (кит. трад. 武術, новіт. 武术, піньінь: wǔshù) мають суттєво відмінні значення. Ушу може описувати велике розмаїття бойових мистецтв незалежно від їх походження. Гунфу ж може використовуватися у контексті, який узагалі не стосується бойових мистецтв. Термін гунфу може бути віднесений до будь-якого досягнення або майстерності, здобутих шляхом довгої та важкої праці. З другого боку, термін ушу, який належить до бойових мистецтв у цілому, став також і назвою сучасного спортивного ушу. Спортивне ушу подібне до гімнастики та включає використання адаптованих форм китайських бойових мистецтв з використанням зброї та без неї та судиться надаванням очок за сучасними критеріями естетики.

Історія[ред.ред. код]

Стародавнє зображення шаолінських монахів, які оволодівають мистецтвом самозахисту.

Походження китайських бойових мистецтв відслідковується від часів стародавнього Китаю, коли вони застосовувалися для самозахисту, на полюванні й у військових тренуваннях. Вправи зі зброєю й у рукопашному бої були важливими компонентами тренування китайських солдатів.[1][2][3] З тих часів китайські бойові мистецтва увійшли у різноманітні філософії, а їх ідеї стали практикою, розширюючи свої завдання від самозахисту до оздоровлення та, нарешті, методу самовдосконалення. Вплив ідеалів бойових мистецтв тепер можна знайти у поезії, художній літературі та кінематографі. Китайські бойові мистецтва є сьогодні невід'ємним елементом культури Китаю. Згідно з легендою, Жовтий імператор (Хуан-ді, традиційна дата сходження на трон — 2698 р. до н.е.) увів найперші форми бойових мистецтв у Китаї.[4] Жовтого імператора описують як знаменитого генерала, який перед тим, як стати лідером Китаю, писав великі трактати з медицини, астрології та бойових мистецтв. Вважається, що він розробив мистецтво шуай цзяо, або «биття рогами», яке використовувалося при веденні війни.[5]

Шоубо (кит. 手搏), якому навчалися під час правління династії Шан (прибл. 1600-1046 рр. до н.е.), та сянбо (подібне до саньда), — починаючи з 600-х років до н.е.,[6] є лише двома прикладами стародавнього китайського ушу. 509 р. до н.е. Конфуцій порадив герцогу стародавнього китайського штату Лу на ім'я Дін, щоб люди навчалися письменності та бойовим мистецтвам.[6] Таким чином, мистецтвами гунфу більш ніж за тисячоліття до Шаоліня оволодівали не лише військові та релігійні організації, а й звичайні громадяни. У Книзі обрядів (перше століття до н.е.) згадується також бойова система (боротьба), яка називалася цзюелі або цзяолі (кит. 角力).[7] Ця система включала такі техніки як удари, захоплення/зчеплення, маніпулювання суглобами та використання больових точок. Цзяолі стало видом спорту під час правління династії Цінь (221-207 рр. до н.е.). У Бібліографії історії Хань існує запис, що на час правління династії Рання Хань (206 р. до н.е. - 8 р. н.е.) існувала відмінність між бойовим мистецтвом без зброї, але з дозволеними утримуваннями, яка називалася шоубо (для неї вже були написані відповідні настанови), та спортивною боротьбою, відомою тоді як цзюелі або цзяолі. Боротьба також згадується в Історичних записках Ши цзі, які написав Сима Цянь (прибл. 100 р. до н.е.).[8]

Теорію рукопашного бою, включаючи згадку жорстких-м'яких технік, наведено в історії Юеська діва у Літописі Весен і Осіні князівств У та Юе (5-те століття до н.е.).[9]

Під час правління династії Тан (618-907 рр.) описи танців з мечами було увічнено у поемах Лі Бо. Змагання із сянпу (піньінь: xiangpu — найперші форми сумо) спонсорували імперські двори династій Сун та Юань (прибл. 960-1368 рр.). Сучасні концепції ушу були остаточно розвинені під час правління династій Мін та Цін (1368-1911 рр., див. Список династій Китаю).[10]

Бойові мистецтва також згадуються у китайських філософських творах. Так, пасажі у даоському тексті Чжуан-цзи (кит. 庄子) стосуються психології та практики бойових мистецтв. Вважається, що Чжуан-цзи, автор, чиє ім'я дало назву згаданому тексту, жив у 4-му столітті до н.е. Ще один даоський текст Дао Де Цзін («Книга шляху та благодаті», яку часто відносять до Лао-Цзи) містить основи, які можуть бути знайдені у бойових мистецтвах. Згідно з одним із класичних текстів конфуціанства «Чжоулі» (кит. 周禮/周礼 — Обряди Чжоу), стрільба з лука та бій на колісницях були частиною «6-ти мистецтв» (кит. 六藝/六艺, «Лю і», що також включали обряди, музику, каліграфію та математику) династій Чжоу (прибл. 1122-256 рр. до н.е.). Трактат Мистецтво війни (кит. 孫子兵法), який написав Сунь Цзи у 6-му столітті до н.е., безпосередньо оповідає про ведення військових дій, але також містить і ідеї, які застосовуються в китайських бойових мистецтвах. Відповідні приклади показують, що ідеї, які стосуються китайських бойових мистецтв, змінилися з розвитком китайського суспільства та з часом стали на філософську основу.

Даоські майстри практикувалися у Тао Інь, — фізичних вправах, подібних до Цигун, який був одним з прабатьків тайцзіцюаню та відслідковується щонайменше від 500 р. до н.е.[11] «Шість глав рукопашного бою» були включені у Хань Шу (історію династії Рання Хань), яку написав Бань Гу в 39-92 рр. н.е. Крім того, відомий лікар, Хуа То, написав «Виставу п'яти тварин» - тигра, оленя, мавпи, ведмедя та пташки - близько 220 р. до н.е.[12] Даоська філософія та підхід до здоров'я та фізичних вправ також вплинули на китайські бойові мистецтва.

Спарингова формальна вправа у стилі Шаолінь цюань, що демонструється у Монастирі Дасянго у Кайфен, Хенань.

Стосовно шаолінського гунфу як стилю бойових мистецтв, то найдавнішим свідченням участі Шаоліню у бойових діях є стиль 728 року н.е., який засвідчує дві події: захист Шаолінського монастиря від бандитів близько 610 року н.е. та його наступна роль у перемозі над Ван Шичуном у Битві при Хулао 621 р. н.е. З 8-го до 15-го століть не існує збережених документів, які б забезпечили доказ участі Шаоліню у бойових діях. Однак, для періоду між 16-м та 17-м століттями, існує щонайменше 40 джерел, які доводять, що ченці Шаоліня не лише вивчали бойові мистецтви, але і їх практика стала таким невід'ємним елементом монастирського життя в Шаоліні, що ченці відчули потребу підкріпити її створенням нової буддистької системи знань.[13] Згадки про практику бойових мистецтв у Шаоліні можна знайти у багатьох літературних творах різних жанрів пізніх часів правління династії Мін, це: епітафії шаолінських ченців-бійців, настанови з бойових мистецтв, військові енциклопедії, історичні записки, книги про подорожі, художня література і навіть поезія. Однак, ці джерела не вказують на жоден специфічний стиль, який походить з Шаоліня.[14] Ці джерела, на відміну від джерел з періоду династії Тан, згадують шаолінські методи ведення бою зі зброєю. Такі бої включали мечі шаолінських ченців, а також те, чим вони прославилися — палицю Гунь. Генерал Ци Цзіцюань включив ці техніки у свою книгу, «Трактат про ефективну дисципліну». Попри те, що інші критикували ці техніки, Генерал Юй Даю династії Мін відвідував монастир та не був вражений тим, що він побачив. Він винайняв трьох ченців, яких він тренував декілька років, після чого вони повернулися, щоб тренувати інших ченців свого монастиря. [15][16]

Бійцівські стилі, які практикуються сьогодні, розроблялися протягом століть з поступовим засвоєнням нових формальних вправ, які з'являлися пізніше. Деякі з цих стилів включають: Багуачжан, П'яний кулак, Кулак Кігтя орла, П'ять тварин, Сін'їцюань, Хун Гар, Люцзя, Мавпа, Тигр, Бак Мей, Школи богомола, Фуцзяньський білий журавель, Він Чун та Тайцзіцюань.

Сучасний вигляд китайських бойових мистецтв знаходиться під сильним впливом подій Республіканського Періоду Китаю (1912-1949). У перехідному періоді між падінням династії Цін, колотнечею під час вторгнення Японії та Китайською громадянською війною, китайські бойові мистецтва стали доступнішими для всіх, оскільки майстри заохочувалися щодо відкритого викладання їх мистецтв. У ті часи дехто розглядав бойові мистецтва як засіб посилення національної гордості та побудови міцної нації. Як результат, було опубліковано багато настанов з тренування бойових мистецтв (кит. 拳普), створено тренувальні академії, організовано 2 національні іспити, а також різні команди їздили для демонстрації своїх мистецтв за океан[17] та численні асоціації з бойових мистецтв сформовано в усьому Китаї й у різних китайських громадах в інших країнах. Атлетичну Асоціацію Цзин У (кит. 精武體育會/精武体育会) заснував Хо Юаньцзя 1910 р., а 1928 р. Національний уряд заснував Центральну Академію Гошу (Національного Мистецтва) (кит. 中央國術館/中央国术馆 — Чжунян Гошугуань)[18]. Ці організації є лише двома прикладами інших організацій, які розвивали систематичний підхід до тренування китайських бойових мистецтв.[19][20][21] Ряд провінційних та національних змагань було проведено республіканським урядом, починаючи з 1932 р. з метою покращення та розповсюдження китайських бойових мистецтв. 1936 р. на 11-х Олімпійських іграх у Берліні група китайських майстрів бойових мистецтв уперше продемонструвала своє мистецтво міжнародній аудієнції. Зрештою, ці події призвели до популярного погляду на бойові мистецтва як на спорт.

Китайські бойові мистецтва почали розповсюджуватися по всьому світі із закінченням Китайської громадянської війни та заснуванням Китайської Народної Республіки 1 жовтня 1949 р. Багато відомих майстрів бойових мистецтв вирішили втікти з-під керування КНР та мігрувати у Тайвань, Гонконг[22] та інші частини світу. Ці майстри почали навчати бойовим мистецтвам у заокеанських китайських громадах, але зрештою вони розширили своє навчання і на народи інших культур.

У Китаї практика традиційних бойових мистецтв була пригнічена протягом бурхливих років Китайської культурної революції (1969-1976).[23] Подібно до багатьох інших аспектів традиційного китайського життя, бойові мистецтва були піддані радикальним перетворенням Китайською Народною Республікою для того, щоб узгодити їх з революційними доктринами Маоїстів.[23] У КНР створили та розповсюдили спортивне Ушу з метою заміщення ним незалежних школ бойових мистецтв. Цей новий спорт був призначений для проведення змагань та відокремлений від того, що вважалося потенційно «підривними» аспектами самозахисту, а також сімейних шкіл китайських бойових мистецтв. Подібні аспекти виявлені перед тим у Боксерському повстанні (Іхетуаньське повстання, 1899-1901).[23] За допомогою риторики вони також заохочували використання терміну «Гошу» (або «Кошу», що означає «мистецтва нації») замість розмовного терміну «гунфу». Це робилося з метою ближчої асоціації китайських бойових мистецтв з національною гордістю, — не з персональними досягненнями.[23] 1958 р., уряд заснував Всекитайську асоціацію ушу, організацію-парасолю для регулювання тренувань з бойових мистецтв. Державна комісія Китаю з фізичної культури та спорту почала керувати створення стандартизованих формальних вправ для більшості головних мистецтв. Протягом цього періоду національна система ушу, яка включала формальні вправи, навчала за спеціальним навчальним планом із уведеною системою оцінок, які виставляв інструктор. Ушу було введене як на рівні старших класів школи, так і на рівні університетів. Пригнічення традиційного навчання послабилося під час Ери реконструкції (1976-1989), коли комуністична ідеологія стала більш поступливою до альтернативних точок зору.[24] 1979 р. Державна комісія з фізичної культури та спорту створила спеціальний силовий підрозділ, призначенням якого була переоцінка навчання практики ушу. 1986 р. було створено Китайський національний дослідницький інститут ушу, який став центральним авторитетом у дослідженні та адміністрації діяльності, пов'язаної з ушу у КНР.[25] Зміна урядової політики та ставлення до спорту загалом призвела 1998 р. до закриття Державної комісії зі спорту (центральна спортивна організація країни). Це закриття розглядається як спроба частково деполітизувати організовані види спорту та зрушити китайську спортивну політику в напрямку ринкової основи. [26] У результаті цих змін у соціологічних факторах у Китаї китайський уряд заохочує як традиційні, так і сучасні підходи до стилів китайського ушу.[27]

Стилі[ред.ред. код]

Китай має одну з найдовших історій традицій бойових мистецтв, які неперервно задокументовувалися, серед будь-якого суспільства світу. Китайські бойові мистецтва включають сотні найрізноманітніших стилів. Протягом останніх 2-4 тисяч років було розроблено багато унікальних стилів, кожен зі своїм власним набором прийомів та ідей.[28] Крім того, у різних стилях існують і спільні елементи, які класифікують за «сім'ями» (кит. , цзя, піньінь: jiā), «сектами» (кит. , пай, піньінь: pai), або «школами» (кит. , мень, піньінь: men) бойових мистецтв. Існують школи, які відтворюють рухи тварин, а також інші, які знаходять натхнення з різноманітних течій китайської філософії, міфів та легенд. Деякі стилі концентруються на приборкуванні енергії ци (чи), інші — виключно на змаганнях і демонстрації майстерності. Кожен стиль пропонує різні підходи до вирішення спільних проблем самозахисту, оздоровлення та самовдосконалення.

Китайські бойові мистецтва можна розділити на різні категорії для їх класифікації. Наприклад, зовнішні (кит. 外家拳) та внутрішні (кит. 内家拳).[29] Китайські бойові мистецтва можна також класифікувати за провінцією або містом їх походження, а також на північні (кит. 北拳) та південні (кит. 南拳) згідно з частиною Китаю відносно річки Янцзи (Чан Цзян).[30] Головними відмінностями між північними та південними стилями, які можна легко помітити, є такі: північні стилі концентруються на швидких і потужних ударах ногами, високих стрибках та загалом плавких та швидких рухах; південні стилі роблять більший наголос на силових прийомах руками (зокрема, п'ястями), а також стабільних, непорушних стійках та швидкому переміщенні по землі. Приклади північних стилів включають Чанцюань та Сін'їцюань, південних — Наньцюань та Він Чун. Китайські бойові мистецтва можна також поділити відповідно до релігійних, імітаційних (кит. 象形拳) та інших відмінностей. Між різними групами китайських бойових мистецтв існує також і суттєва різниця у тренуванні незалежно від типу класифікації.

Тренування[ред.ред. код]

Тренування з китайських бойових мистецтв складається з наступних компонентів: основи, формальні вправи, застосування, використання зброї. Кожен стиль має свою власну унікальну систему тренування з різними наголосами на кожен компонент.[31] Крім того, більшість китайських бойових мистецтв високо поважає філософію, етику і навіть медичну практику.[32] Повна система тренування повинна також забезпечувати розвиток бачення китайських норм поведінки та культури.

Основи[ред.ред. код]

Основи (кит. 基本功) є ключовою частиною тренування, оскільки без них учень не зможе досягнути високих ступенів розвитку. Багато рухів у китайських бойових мистецтвах просто неможливо виконати правильно без міцних та гнучких м'язів, керування "Ци" (дихання або енергія) та правильної механіки рухів тіла.[33][34] Тренування основ може включати набір простих рухів, які виконуються декілька разів за короткий проміжок часу. Приклади тренування основ включають розтягування, відпрацьовування стійок, просте загартовування, медитацію та базові техніки ударів руками та ногами.

Загальне прислів'я для тренування основ у китайських бойових мистецтвах таке:[35]

« 内外相合,外重手眼身法步,内修心神意气力。  »

Його можна перекласти таким чином:

« Серединне та зовнішнє мають відповідати одне одному.
У зовнішньому приділяй увагу  рукам, очам, корпусу та стійкам.
У внутрішньому тренуй серце, увагу, розум, дихання та силу.
 »

Стійки[ред.ред. код]

Стійки (кит. 步法) є структурними положеннями тіла, що застосовуються у тренуваннях з китайських бойових мистецтв.[36][37] Вони являють собою основу та підкреслену форму позиції бійця. Кожен стиль має різні назви та видозміни кожної стійки. Стійки можуть різнитися позицією ступнів, розподілом ваги, вирівнюванням частин тіла і т.і. Тренування стійок може бути статичним, метою чого є витримування структури стійки протягом встановленого часу, або динамічним, коли серія рухів виконується декілька разів поспіль. Наприклад, стійки «верхи на коні» (кит. 骑马步,马步 — ци ма бу, ма бу) й «уклін» можна знайти у багатьох стилях китайських бойових мистецтв.

Медитація[ред.ред. код]

Медитація у багатьох системах китайських бойових мистецтв вважається основним компонентом базового тренування. Медитація використовується для розвитку концентрації, чистоти розуму та є основою тренувань за методом цигун.[38][39]

Форми[ред.ред. код]

Форми (формальні вправи) або таолу (кит. 套路 є серією наперед відомих рухів, поєднаних таким чином, щоб виконуватися в одному послідовному наборі рухів. Оригінально форми створювалися для збереження спадку певного стилю та часто викладалися лише найкращим студентам, яких спеціально обирали для збереження такого спадку. Формальни вправи розроблялися так, щоб містити як типові для даного стилю, так і рухи, скеровані на тренування певних прийомів, які могли б бути відокремленими, випробуваними та викладеними учням у спарингах.[40]

Часто вважається, що формальні вправи китайських бойових мистецтв мають бути практичними та корисними, а також покращувати плавкість, гнучкість, рівновагу, координацію та медитацію. Часто вчителі кажуть: «практикуйтеся у ваших формальних вправах так, ніби ви спарингуєте та спарингуйте так, ніби це формальна вправа».

Типи форм[ред.ред. код]

Існує два загальні типи формальних вправ у китайських бойових мистецтвах. Найпоширенішими є форми «соло», які виконуються одним учнем. Існують також «спарингові» форми, які є «бійкою» з наперед заданими рухами, які здійснюються двома або більше людьми. Спарингові форми розроблялися як для того, щоб ознайомити бійців-початківців з основними засобами та концепціями бою, так і для того, щоб демонструвати свою школу. Спарингові форми, у яких застосовується зброя, є особливо корисними для навчання розтягування, відстані та прийомів, необхідних для користування зброєю.

Сьогодні у багатьох стилях китайських бойових мистецтв формальні вправи вважаються одним з найважливіх тренувань. Традиційно форми відігравали меншу роль у тренуваннях з метою бойового застосування, тоді як наголос ставився на спаринги, тренування витривалості та загартовування. Формальні вправи поступово розвивають гнучкість, внутрішню та зовнішню силу, швидкість та витривалість, а також навчають рівновазі та координації. Багато стилів містять формальні вправи, які використовують широкий спектр зброї різного типу та довжини з використанням однією або обидвох рук. Існують також стилі, які концентруються на окремих типах зброї.

Полеміка стосовно сучасних форм[ред.ред. код]

Хоча формальні вправи у китайських бойових мистецтвах створювалися для відображення реалістичних бойових прийомів, рухи в них не є завжди такими самими як у прийомах, що застосовуються у бою. Багато форм розроблені, з одного боку, для забезпечення кращої готовності до бою, а з другого боку, — для більш естетичного і приємного представлення стилю. Проявами виходу за межі прийомів, корисних у бою, є використання нижчих стійок та високих ударів ногами з сильною розтяжкою. Ці два маневри є нереалістичними у бою та використовуються у формах для цілей вправляння. Багато сучасних шкіл замінили практичні рухи із захисту чи нападу на акробатичні трюки, які надають перевагу для презентації стилю глядачам, у тому числі під час змагань.[41] Це призвело до критицизму відповідних мистецтв традиціоналістами за заохочення більш акробатичних, орієнтованих на «шоу» змагань з китайських бойових мистецтв.[42]

Зовнішнє представлення завжди було важливим у багатьох традиційних формальних вправах. Форми часто виконувалися для розваги ще задовго до появи сучасного Ушу. Впродовж усієї історії китайських бойових мистецтв майстри шукали додаткових джерел доходу, наприклад, у виставах на вулицях та в театрах.

Іншою причиною того, чому бойові прийоми часто виявляються відмінними від формальних форм, вважається «приховування» дійсних функцій прийомів від сторонніх людей.[Джерело?]

Сучасні формальні вправи: спортивне Ушу[ред.ред. код]

Сучасні формальні вправи демонструються в спортивному ушу
Див. також: Ушу (спорт)

Усі формальні вправи розвинулися в усій своїй складності та кількості протягом багатьох років. Багатьом формам можна навчатися протягом усього життя. Існують типи китайських бойових мистецтв, які концентруються лише на формальних вправах й узагалі не практикують застосування. У першу чергу, такі стилі використовуються лише для вистав та часто використовують більше акробатичних стрибків та рухів, спеціально доданих для покращення візуального ефекту[43] порівняно з традиційними стилями. Майстрів, які віддають перевагу традиційним стилям та менше концентруються на їх публічному представленні, часто називають традиціоналістами. Багато традиціоналістів вважають небажаним сучасний розвиток китайських бойових мистецтв та говорять, що у зв'язку з цим мистецтва втрачають своє оригінальне значення та цінність.

Застосування[ред.ред. код]

Тренування застосувань стосується перенесення вивченої техніки до реального бою. Китайські бойові мистецтва зазвичай включають великий арсенал прийомів з використанням усіх частин тіла. Всі ці прийоми базуються у першу чергу на дійовості та ефективності.[44][45][46] Коли та як застосуванню навчаються залежить від кожного стилю. На ранніх стадіях тренування учнів, більшість стилів концентрується на вправах, де учень знає який тип бою вивчається та яку атаку слід очікувати. Поступово все менше і менше правил залишається та учні вивчають як реагувати на прийоми та як їх використовувати. «Спаринги» є головними у тренуванні застосувань, оскільки вони моделюють бойові ситуації, але зазвичай включають додаткові правила та обмеження для зменшення небезпеки серйозного травмування учня.

Задача тренування практичного застосування є предметом полеміки та темою гарячих дебатів між традиційними, нео-традиційними майстрами бойових мистецтв та майстрами спортивного ушу. У нео-традиційному погляді, тренування бойових мистецтв повинно зрештою приводити та бути оціненим у дійсних боях та керуватися моральною філософією. Нео-традиціоналісти часто вважають, що спаринги є або непідхожими для оцінки вивченого (через недовіру до правильності оцінки майстерності за боєм керованим правилами), або тому що вивчені прийоми є надто небезпечними для їх використання поза межами справжнього бою. На відміну від останніх, традиціоналісти та майстри спортивного ушу вважають, що всі техніки китайських бойових мистецтв мають регулярно перевірятися шляхом їх застосування у спарингах.[47]

Прикладом такожо підходу у китайських бойових мистецтвах є традиція Лей тай (кит. 擂臺/擂台, бій на піднятому помості) та Саньда (кит. 散打) або саньшоу (кит. 散手)[48] Лей тай — це публічні змагання за викликом, які вперше стали проводитися під час правління династії Сун. Метою цих змагань було будь-якими засобами вибити опонента з піднятого помосту. Саньда або саньшоу є сучасним розвитком змагань лей тай, але з використанням правил, скерованих зменшення ризику серйозного ушкодження. Багато шкіл китайських бойових мистецтв навчають своєму стилю або проводять змагання у межах правил, запозичинех з саньди з додаванням характеристик, теорії та дозволених рухів відповідно до їх стилю.[49]

Тренування зі зброєю[ред.ред. код]

Більшість китайських стилів також проводить тренування з широким арсеналом китайської зброї для загартовування тіла, розвитку координації та стратегічних здатностей.[50] Тренування зі зброєю (кит. 器械, цисе, піньінь: qìxiè) у загальному проводиться після того, як учень добре вивчає основи, формальні вправи та застосування. Базова теорія тренувань зі зброєю розглядає зброю як продовження тіла бійця. Такі самі вимоги ставляться до пересування по землі та координації рухів [51] Процес тренування зі зброєю поєднується з формальними вправами, формальними вправами з партнерами та потім — із застосуванням. Більшість систем мають методи тренування для кожної з вісімнадцяти рук ушу (кит. 十八般兵器, шибабаньбінци, піньінь: shíbābānbīngqì, — перелік вісімнадцяти головних типів зброї бойових мистецтв) з додаванням зброї/спеціальних засобів, специфічних для кожної системи.

Бойові мистецтва та мораль[ред.ред. код]

Традиційні китайські школи бойових мистецтв, таких як відомий Шаолінській манастир, часто вивчають бойові мистецтва не лише як засіб самозахисту або тренування розуму, але й як систему етики.[52][53] Слово «уде» (кит. 武德) можна перекласти як «бойова мораль» та складається з двох китайських ієрогліфів: «у» (кит. ), що означає «бойовий»/«військовий», та «де» (кит. ), що означає «мораль». Уде має справу з двома аспектами: «мораль вчинків» та «мораль розуму». Мораль вчинків стосується відносин між людьми; мораль розуму відноситься до розвитку внутрішньої гармонії між емоціями, розумом (кит. , сінь) та мудрістю (кит. , хуей). Кінцевою метою є досягнення відсутності границь (нескінченості) (кит. , уцзі), що є дуже близьким до даоської концепції у-вей, коли розум та емоції знаходяться у взаємній гармонії.

Основні характеристи двох аспектів моралі у китайських бойових мистецтвах
Мораль вчинків Мораль розуму
Характеристика Китайською мовою Характеристика Китайською мовою
Ієрогліфічний
запис
Система Паладія
(укр. трансл.)
Піньінь Ієрогліфічний
запис
Система Паладія
(укр. трансл.)
Піньінь
Смирення 謙虛/谦虚 цянь сюй qiānxū Сміливість 勇氣/勇气 юн ци yǒngqì
Вірність/Відданість 忠誠/忠诚 чжун чен zhōngchéng Витривалість 忍耐 жень най rěnnài
Повага 忠誠/忠诚 цзунь цзін zūnjìng Терпіння 性心 хен сінь xìngxīn
Справедливість/Праведність 正義/正义 чжен і zhèngyì Наполегливість 毅力 і лі yìlì
Довіра 信賴/信赖 сінь лай xìnlài Воля 意志 і чжи yìzhì

Використання Ци[ред.ред. код]

Докладніше: Цигун

Концепція ци або чи (кит. 氣/气) — внутрішньої енергії або «сили життя», яка вважається рушійною силою живих істот, зустрічається майже в усіх стилях китайських бойових мистецтв.[54] Внутрішні стилі за своєю репутацією використовують ци однакше, ніж зовнішні стилі.

Ци кожної людини може бути покращена або посилена шляхом регулярного виконання різноманітних фізичних та розумових вправ, відомих як цигун. Хоча цигун і не є бойовим мистецтвом, його часто вводять у практику багатьох китайських бойових мистецтв. Таким чином відповідні тренування є невід'ємною частинок у посиленні внутрішніх здатностей людини.

Існує багато ідей стосовно контролювання енергії ци так, щоб вона могла би бути використана для оздоровлення або інших. Останнє є метою цигун-медицини. В деяких стилях вірять у концентрація ци в одну точку під час атаки з прицілюванням у певні області людсьского тіла. Такі техніки відомі як дім мак (кит. 點脈, дянь мо). Вони є подібними до акупресури.[55]

Подекуди вважається, що шляхом практикуванням цигуну до високого рівня можна спричиняти фізичну дію на опонента навіть не доторкаючись до нього.[56] Це є популярною концепцією у кіно з китайських бойовими мистецтвами, але мало хто спостерігав це у повсякденному житті.

Відомі майстри[ред.ред. код]

Вважається, що це є фотографія майстра Вонг Фей Хунг. Дехто оспорює це, однак, через вражаючу схожість, людину на фотографію вважають його сином.
Дивіться також: Категорія:Майстри китайських бойових мистецтв та Category: Майстри ушу

Добре відомі майстри, що практикували китайські бойові мистецтва, (кит. 武术名师) впродовж історії:

Популярна культура[ред.ред. код]

Концепції та використання китайських бойових мистецтв часто згадуються у популярній культурі. Історично, вплив китайських бойових мистецтв може бути знайдений у книгах та у виставах, що торкаються Азії. Відносно нещодавно цей вплив поширився на кінофільми та телебачення, які націлені на значно ширшу аудієнцію. Як результат, китайські бойові мистецтва розповсюдилися далеко за територію своїх етнічних коренів та привернули до себе увагу усього світу.[58][59]

Бойові мистецтва відіграють провідну роль у квазі-фентезійному літературному (а також, кіно та телевізійному) жанрі, відомому як «Уся» (кит. 武俠/武侠). Цей жанр базується на китайській концепції лицарства, окремій спільноті бойових мистецтв (Улінь, кит. 武林) та центральній темі, що включає бойові мистецтва.[60] Література з жанру «Уся» може бути відлідкована починаючи з 2-го та 3-го століть нашої ери. Вона стала популярною під час правління династії Тан та розвинулася у форму романів до часів династії Мін. Цей жанр є все ще надзвичайно популярним у всій Східній Азії та має найбільший вплив на публічне сприйняття бойових мистецтв.

Вплив бойових мистецтв може бути також знайдений у китайській опері, зокрема, у найвідомішій пекінській опері. Ця популярна форма драматичного мистецтва датується, починаючи з династії Тан та продовжує бути прикладом китайської культури. Деякі рухи з бойових мистецтв можна знайти у виставах, а деяких майстрів бойових мистецтв — акторами у китайській опері.

Сьогодні, китайські бойові мистецтва привели до появи жанру Фільм з бойовими мистецтвами. Фільми Брюса Лі слугували поштовход до вибуху популярності китайських бойових мистецтв на заході у 1970-х роках. Серіал мережі TV western (США) під назвою Гунфу, що вийшов на початку 1970-х, також зробив свій внесок у популяризацію китайських бойових мистецтв на телебаченні. Цей серіал, у якому є 60 серій випущених протягом трьох років, став одним з найперших північно-американських телешоу зі спробою зобразити філософію та практику китайських бойових мистецтв.[61][62]

Майстри бойових мистецтв та актори, такі як Джет Лі та Джекі Чан продовжують створювати фільми у цьому жанрі. Фільми з бойовими мистецтвами з Китаю часто називаюь «фільми з гунфу» (кит. 功夫片) або (особливо в театрі) — «дротяне фу», якщо багато елементів постанови виконується з використанням підвішувань на дротах при створенні спецефектів, які є найвідомішими, як частина традиційних постанов у театрах Гунфу (див. також: «Уся», Гонконґівські фільми-бойовики).

Використання прийомів з китайських бойових мистецтв можна знайти у більшості бойовикових телесеріалів, хоча філософія китайських бойових мистецтв рідко зображається в них достатньо глибоко.

Дивіться також[ред.ред. код]

Посилання та примітки[ред.ред. код]

  1. Hans J. Van de Ven (2000). Warfare in Chinese History. Brill Academic Publishers. ISBN 90-04-11774-1.  (англ.)
  2. David Andrew Graff; Robin Higham (2002). A Military History of China. Westview Press. ISBN 0-8133-3990-1.  (англ.)
  3. C.J. Peers (2006). Soldiers of the Dragon: Chinese Armies 1500 BCE - 1840 CE. Osprey Publishing. ISBN 1-84603-098-6.  (англ.)
  4. Yves Bonnefoy (1993). Asian Mythologies. University of Chicago Press. с. p.246. ISBN 0-226-06456-5.  (англ.)
  5. Chinese Kuoshu Institute. «History of Shuai Jiao». Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2008-05-28.  (англ.)
  6. а б Kang Gewu (1995). Spring Autumn: The Spring and Autumn of Chinese Martial Arts - 5000 Years. Plum Publishing. ASIN: B000GGXF7I.  (англ.)
  7. Книга обрядів. Глава 6, Юелін. Рядок 108.
  8. Henning, Stanley E. Academia Encounters the Chinese Martial arts // China Review International, 6 (1999, Fall) (2) С. 319–332. — ISSN 1069-5834. (англ.)
  9. Trans. and ed. Zhang Jue (1994), pp. 367-370, cited after Hennin (1999) p. 321 and note 8. (англ.)
  10. Sports & Games in Ancient China (China Spotlight Series). China Books & Periodicals Inc. 1986. ISBN 0-8351-1534-8.  (англ.)
  11. Lao, Cen The Evolution of T'ai Chi Ch'uan – T’AI CHI // The International Magazine of T’ai Chi Ch’uan, 21 Wayfarer Publications (April 1997) (2). — ISSN 0730-1049. (англ.)
  12. Wu Dingbo, Patrick D. Murphy (1994). Handbook of Chinese Popular Culture. Greenwood Press. ISBN 0-313-27808-3.  (англ.)
  13. Shahar, Meir Epigraphy, Buddhist Historiography, and Fighting Monks: The Case of The Shaolin Monastery // Asia Major Third Series, 13 (2000) (2) С. 15-36. (англ.)
  14. Shahar, Meir Ming-Period Evidence of Shaolin Martial Practice // Harvard Journal of Asiatic Studies, 61 (December 2001) (2) С. 359-413. — ISSN 0073-0548. (англ.)
  15. Henning, Stanley E. Martial arts Myths of Shaolin Monastery, Part I: The Giant with the Flaming Staff // Journal of the Chenstyle Taijiquan Research Association of Hawaii, 5 (1999) (1). (англ.)
  16. Shahar, Meir (January 2008). The Shaolin Monastery: History, Religion and the Chinese Martial Arts. University of Hawaii Press. ISBN 0-824-83110-1.  (англ.)
  17. Brian Kennedy; Elizabeth Guo (2005). Chinese Martial Arts Training Manuals: A Historical Survey. North Atlantic Books. ISBN 1-55643-557-6.  (англ.)
  18. Morris, Andrew(2000). "National Skills: Guoshu Martial arts and the Nanjing State, 1928–1937". 2000 AAS Annual Meeting, March 9-12, 2000, San Diego, CA, USA. Retrieved on 2008-6-4. (англ.)
  19. Susan Brownell (1995). Training the Body for China: sports in the moral order of the people's republic. University of Chicago Press. ISBN 0-226-07646-6.  (англ.)
  20. J. A. Mangan; Fan Hong (2003). Sport in Asian Society: Past and Present. UK: Routledge. с. 244. ISBN 0-7146-5342-X.  (англ.)
  21. Andrew Morris (2004). Marrow of the Nation: A History of Sport and Physical Culture in Republican China. University of California Press. ISBN 0-520-24084-7.  Проігноровано невідомий параметр |Місяць= (довідка) (англ.)
  22. Daniel Miles Amos (1983). Marginality and the Hero's Art: Martial artists in Hong Kong and Guangzhou (Canton). University of California at Los Angeles. UM 8408765.  (англ.)
  23. а б в г Zhongwen Fu; translated by Louis Swaine (1996, 2009). Mastering Yang Style Taijiquan. Berkeley, CA: Blue Snake Books. ISBN 1-58394-152-5.  (англ.)
  24. Richard Curt Kraus (2004). The Party and the Arty in China: The New Politics of Culture (State and Society in East Asia). Rowman & Littlefield Publishers, Inc. с. 29. ISBN 0-742-52720-4.  (англ.)
  25. Wu Bin, Li Xingdong and Yu Gongbao (1995). Essentials of Chinese Wushu. Beijin:Foreign Languages Press; New Ed edition. ISBN 7-119-01477-3.  (англ.)
  26. Jim Riordan (1999). Sport and Physical Education in China. Spon Press (UK). с. 15. ISBN 0-419-24750-5.  (англ.)
  27. International Wushu Federaton (2005-12-09). «Minutes of the 8th IWUF Congress». Процитовано 2007-01.  (англ.)
  28. Yan, Xing (June 1, 1995). У Liu Yamin, Xing Yan. Treasure of the Chinese Nation - The Best of Chinese Wushu Shaolin Kungfu (вид. Chinese edition). China Books & Periodicals. ISBN 7-800-24196-3.  (англ.)
  29. Li Tianji and Du Xilian (January 1, 1995). A Guide to Chinese Martial Arts. Foreign Languages Press. ISBN 7-119-01393-9.  (англ.)
  30. Brian Kennedy and Elizabeth Guo (November 11, 2005). Chinese Martial Arts Training Manuals: A Historical Survey. North Atlantic Books. ISBN 1-55643-557-6.  (англ.)
  31. Shou-Yu Liang and Wen-Ching Wu (April 1, 2006). Kung Fu Elements. The Way of the Dragon Publishing. ISBN 1-889-65932-0.  (англ.)
  32. Anthony L. Schmieg (December 2004). Watching Your Back: Chinese Martial Arts and Traditional Medicine. University of Hawaii Press. ISBN 0-824-82823-2.  (англ.)
  33. Wong Kiew Kit (November 15, 2002). The Art of Shaolin Kung Fu: The Secrets of Kung Fu for Self-Defense, Health, and Enlightenment. Tuttle Publishing. ISBN 0-804-83439-3.  (англ.)
  34. Wong Kiew Кіт (May 1, 2002). The Complete Book of Shaolin: Comprehensive Program for Physical, Emotional, Mental and Spiritual Development. Cosmos Publishing. ISBN 9-834-08791-8.  (англ.)
  35. Zhongguo da bai ke quan shu (中国大百科全书总编辑委員会) [Baike zhishi (中国大百科 , Китайська енциклопедія). Shanghai: Xin hua shu dian jing xiao. 1994. с. 30. ISBN 7-500-00441-9.  (кит.)
  36. Bow-Sim Mark (1981). Wushu basic training (The Chinese Wushu Research Institute book series). Chinese Wushu Research Institute. ASIN: B00070I1FE.  (англ.)
  37. Raymond Wu (March 20, 2007). Fundamentals of High Performance Wushu: Taolu Jumps and Spins. Lulu.com. ISBN 1-430-31820-1.  (англ.)
  38. Jwing-Ming Yang (June 25, 1998). Qigong for Health & Martial Arts, Second Edition: Exercises and Meditation (Qigong, Health and Healing) (вид. 2 Edition). YMAA Publication Center. ISBN 1-886-96957-4.  (англ.)
  39. Michael L. Raposa (November 2003). Meditation & the Martial Arts (Studies in Rel & Culture). University of Virginia Press. ISBN 0-813-92238-0.  (англ.)
  40. Daniele Bolelli (February 20, 2003). On the Warrior's Path: Philosophy, Fighting, and Martial Arts Mythology. Frog Books. ISBN 1-583-94066-9.  (англ.)
  41. Daniele Bolelli (February 20, 2003). On the Warrior's Path: Philosophy, Fighting, and Martial Arts Mythology. Frog Books. с. 118–119. ISBN 1-583-94066-9.  (англ.)
  42. http://www.china-special.com/china_culture/chinese_kung_fu.shtml(англ.)
  43. Xie Shoude (1999). International Wushu Competition Routines. Hai Feng Publishing Co., Ltd. ISBN 9-622-38153-7.  (англ.)
  44. Man Kam Lo (November 1, 2001). Police Kung Fu: The Personal Combat Handbook of the Taiwan National Police. Tuttle Publishing. ISBN 0-804-83271-4.  (англ.)
  45. Lu Shengli (February 9, 2006). Combat Techniques of Taiji, Xingyi, and Bagua: Principles and Practices of Internal Martial Arts. trans. Zhang Yun. Blue Snake Books. ISBN 1-583-94145-2.  (англ.)
  46. Tong Zhongyi (October 21, 2005). The Method of Chinese Wrestling. trans. Tim Cartmell. Blue Snake Books. ISBN 1-556-43609-2.  (англ.)
  47. Shi Miing and Siao Weijia (April 19, 1994). Mind Over Matter: Higher Martial Arts. trans. Thomas Cleary. Frog Books. ISBN 1-883-31915-3.  (англ.)
  48. Mizhou Hui (July 1996). San Shou Kung Fu Of The Chinese Red Army: Practical Skills And Theory Of Unarmed Combat. Paladin Press. ISBN 0-873-64884-6.  (англ.)
  49. Shou-Yu Liang and Tai D. Ngo (April 25, 1997). Chinese Fast Wrestling for Fighting: The Art of San Shou Kuai Jiao Throws, Takedowns, & Ground-Fighting. YMAA Publication Center. ISBN 1-886-96949-3.  (англ.)
  50. Jwing-Ming Yang (June 25, 1999). Ancient Chinese Weapons, Second Edition: The Martial Arts Guide. YMAA Publication Center. ISBN 1-886-96967-1.  (англ.)
  51. Ju-Rong Wang and Wen-Ching Wu (June 13, 2006). Sword Imperatives--Mastering the Kung Fu and Tai Chi Sword. YMAA Publication Center. ISBN 1-889-65925-8.  (англ.)
  52. Ming-dao Deng (December 19, 1990). Scholar Warrior: An Introduction to the Tao in Everyday Life (вид. 1st edition). HarperOne. ISBN 0-062-50232-8.  (англ.)
  53. Adam Hsu (April 15, 1998). The Sword Polisher's Record: The Way of Kung-Fu (вид. 1st edition). Tuttle Publishing. ISBN 0-804-83138-6.  (англ.)
  54. Lam Kam Chuen (March 2003). Chi Kung: Way of Power (вид. 1st edition). Human Kinetics Publishers. ISBN 0-736-04480-9.  (англ.)
  55. Erle Montaigue and Wally Simpson (March 1997). The Main Meridians (Encyclopedia Of Dim-Mak). Paladin Press. ISBN 1-581-60537-4.  (англ.)
  56. Paul Dong and Thomas Raffill (January 19, 2006). Empty Force: The Power of Chi for Self-Defense and Energy Healing. Blue Snake Books. ISBN 1-583-94134-7.  (англ.)
  57. Joel Stein (1999-06-14). «ТІМЕ 100: Bruce Li». Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2008-06-09.  (англ.)
  58. Vijay Prashad (November 18, 2002). Everybody Was Kung Fu Fighting: Afro-Asian Connections and the Myth of Cultural Purity. Beacon Press. ISBN 0-807-05011-3.  (англ.)
  59. M. T. Kato (February 8, 2007). From Kung Fu to Hip Hop: Globalization, Revolution, and Popular Culture (Suny Series, Explorations in Postcolonial Studies). State University of New York Press. ISBN 0-791-46992-1.  (англ.)
  60. Hirk A. Denton, Bruce Fulton and Sharalyn Orbaugh (August 15, 2003). «Chapter 87. Martial-Arts Fiction and Jin Yong». У Joshua S. Mostow. The Columbia Companion to Modern East Asian Literature. Columbia University Press. с. p. 509. ISBN 0-231-11314-5.  (англ.)
  61. Herbie J. Pilato (May 15, 1993). Kung Fu Book of Caine (вид. 1st edition). Tuttle Publishing. ISBN 0-804-81826-6.  (англ.)
  62. David Carradine (January 15, 1993). Spirit of Shaolin. Tuttle Publishing. ISBN 0-804-81828-2.  (англ.)