Кларнетизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Кларнетизм — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього Павла Тичини і, походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918).

К. вказує на «активно ренесансну одушевленість життя» (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській «ідеї всеєдності», витворюючи поетичний всесвіт достеменної «гармонії сфер» на рівні космогонічних концепцій та ., втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності «мікрокосму» та «макрокосму», суголосному ментальному «кордоцентризму» та антеїзму. Особливе місце в синкретичному К. посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на один із посутніх ключів свого поліфонічного стилю, поет зазначав: «Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати». К. здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.), на цьому шляху зазнали невдачі авангардисти, зокрема, зорієнтований на штучне «поезомалярство» М.Семенко.

Синтетичне мислення схильного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П.Тичини («Арфами, арфами…», «Гаї шумлять…», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «мальовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики, що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер у цілісну структуру. Українська поезія у перспективі метафоричної концепції К. вступала у новоякісну фазу, долала інформативно розріджену, атомарну, хоч версифікаційно досконалу, практику минувшини, спростовувала поширену від народницьких часів легенду про літературну форму як несерйозну «забавку» «гулящих людей», актуалізувала майже весь приступний їй версифікаційний інструментарій, потенціювала шляхетні риси національного «аристократизму духу» тощо. Водночас К. виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетично пережитої сув'язі. При цьому відбувалося спостережене Л.Новиченком змагання між «артистичним лаконізмом», сильним своєю «образною сугестією», та формами «риторично-декламаційного вірша», які на жаль, у пізнішій творчості поета переважили, стали панівними, позбавивши її енергії К. В українській ліриці К. — явище одиничне і неповторне, водночас вузлове в еволюції естетичної та національної свідомості.

Здавалось би, перед естетичною програмою К. розкривалися реальні перспективи само-розгортання у сподіваний часопростір. Однак світлоритм першої збірки П. Тичини затьмарювався темними лиховісними символами («два чорних гроби і один світлий» та ін. у «Золотому Гомоні», «Одчиняйте двері…», «Скорбна Мати» тощо), навіяними реаліями нещасливих для України визвольних змагань 1917-21, зокрема громадянською війною. Аристократичний дух К. не переносив егалітарних консонансів, що загрожували гармонії «музики сфер», був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала в собі рух від конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортала перспективу оновлення людини, хоч і обірвану, але незнищену. Тому вплив тичининського К. на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.