Класицизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Церква La Madeleine у Парижі

Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст.

Витоки класицизму в літературі[ред.ред. код]

Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму.

Визначальні риси класицизму:

  • раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
  • наслідування зразків античного мистецтва;
  • нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);
  • обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
  • у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
  • аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;
  • встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класифікація, періодизація і відлами класицизму[ред.ред. код]

  • романтичний історизм — новий розвиток стилю Шинкеля було пов'язано з поразкою Наполеона в 1815 році — саме тоді архітектори задумалися про необхідність створити стиль, що відображає перемогу і торжество німецького націоналізму. І Шинкель створює новий стиль, заснований на класичних традиціях, але демонструє ідеалістичні ідеали і торжество військової доблесті[1].

Класицизм і палладіанство[ред.ред. код]

З усією силою класицизм виявив себе в архітектурних творах Андреа Палладіо (1508–1580). Якщо ранішній палац Тьєне ще має риси палаців Флоренції, то наступні зовсім на нього не схожі. Палладіо виробив свій варіант магнатського палацу і варіював його все життя. Він розробив нову систему пропорцій ордерів. Тепер ордер був не декором фасаду, а головним принципом побудови. Палладіо вивчав «Десять книжок про архітектуру» Вітрувія і пішов далі, розробив новий різновид міського палацу з перистилем і внутрішнім двором.

Принципи ранішнього класицизму особливо виявлені в багатьох позаміських садибах — віллах. Замовниками були магнати Венеції та Віченці, що купували ділянки землі. Особливо багато їх було в долині річки Брента. В Росії навіть довго співали романс, де згадується саме ця невелика річка.

Вілли схожі і не схожі одна на одну. Від Ренесансу йде побудова на вісі всього ансамблю. Але палац і його форми — з арсеналу Давнього Риму: трикутні фронтони, колони, портики — все досить стримано, майже суворо. Декор — бідний: трохи скульптур, горизонтальні тяги, прості карнизи, іноді гірлянди. Зв'язок з зовнішнім середовищем йде через колонні портики та сходинки. На збагачення досить аскетичного силуету вілл працюють лише об'єми різної висоти простих геометричних фігур: прямокутника, циліндра, кубу.

Фасади його міських палаців більш привітні і не такі аскетичні за рахунок колонад і лоджій (палаццо Кьєрікаті у Віченці). Багато архітекторів захопилося творами Андреа Палладіо. Їх вивчали і копіювали протягом декількох століть. З'явився особливий стиль в архітектурі багатьох країн — палладіанство (Британія, США, Росія, Польща, Бразилія тощо)

Класицизм у Франції XVII століття[ред.ред. код]

Першою важливою спробою формулювання принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат «Мистецтво поетичне» Нікола Буало (1674), написаний після того, як літературний класицизм у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Буало встановив суворі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для класицизму був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність класицизму, яка регламентувала мистецтво та літературу, встановлювала вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця).

У галузі мови класицизм становив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для класицизму характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди аристократичного походження. Важливим складником теорії та практики класицизму була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира.

Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші.

Обійми бароко з класицизмом Франції XVII–XVIII ст[ред.ред. код]

Церква Валь де Грас у Парижі
Франсуа Мансар на подвійному портреті Ф.де Шампеня.
Мортемар, Франція. Вівтарна картина. 17 ст.

На ранішньому етапі розвитку класицизм Франції дивним чином співіснував та переплітався зі стилем бароко. Особливо це відбилося в моді на одяг, в оздобленні інтер'єрів, в портретному живопису майстрів Франції, значно менше в архітектурі.

Цілком бароковим став фасад церкви Валь де Грас в Парижі 1645–1665 рр. (арх. Франсуа Мансар), тим паче, що церкву будували за бароковими зразками церков Риму.

Перехідні форми від пишного бароко до стриманого класицизму має і видатний зразок садиби нового типу — замок Во-ле-Віконт для міністра фінансів Франції Ніколя Фуке, що за 55 км від Парижу (арх. Луї Лево бл. 1612–1670).

Класицизм Франції так і не дав логічно вибудованих теоретичних трактатів у галузі естетики та мистецькій творчості, але ці спроби були (Андре Філіб'єн (1619—1695), офіційний історик короля Франції Луї XIV і французький історик мистецтва[2], більш зацікавлений в уславленні засобами мистецтва французького монарха. ). Взірці класицизму — були, єдиного теоретичного підґрунтя — ні. Навіть творчість найкласичнішого за рисами художника Ніколя Пуссена не позбавилася впливу бароко. Спроби обґрунтувати власну концепцію творчості робив і сам Пуссен, правда не в розгорнутому трактаті, а лише в приватних листах. В листуванні він запровадив теорію модусів та дотримання емоційної рівноваги і середини між двома крайнощами. Але сам вимушено відступав від власних настанов, коли звертався до запеклих батальних сцен («Баталія Ісуса Навіна з аморреями» ) чи трагічних подій в історії ( «Наслідки чуми в Азотті»)

А деякі його картини цілком барокові(«Баталія Ісуса Навіна з аморреями», Москва, «Захоплення Єрусалиму», Відень, «Викрадення сабінянок» Метрополітен, Нью-Йорк, «Тріумф Нептуна і Амфітрити», Філадельфія, США). Лише з роками манера митця стає простішою та нагадує давньоримські барельєфи. Тоді як інша частка полотен перетворюється на справжні формули класицизму — «Аркадські пастухи», Лувр, «Поет, Аполлон і Муза» Лувр, «Йоан Богослов на острові Патмос», Чикаго, інститут мистецтв.

Те ж саме — в релігійних картинах Симона Вуе («Мадонна з немовлям»), тоді як його «Портрет королеви Франції Анни Австрійської у вигляді Мінерви» (Ермітаж) цілком належить естетиці класицизму. Цілком бароковий і Жан-Батіст Наттьє-батько («Дружина Пентефрія залицяється до Йосипа Прекрасного»).

Так, бароковому майстру Лоренцо Берніні були замовлені добудови до палацу Лувр (тепер Східний фасад). Берніні поїхав у Париж з кресленнями та бароковою моделлю добудови. Митці Франції зробили все можливе і неможливе, аби зашкодити і зірвати виконання проекту конкурентом. Берніні змусили виїхати геть. Офіційно бароковий стиль у Франції — було закрито.

Добудову королівського палацу Лувр здійснив француз Клод Перро у 1657–1678 рр., а прибудова стала взірцем класицизму в архітектурі франції.

Східний фасад Лувру

Та бароко (стиль живучий, міцний, всебічний) не зник і після його офіційного закриття у Франції. Подивимося на парадні портрети пензля митців Франції: Ларжильєр «Автопортрет з родиною» 1712, Луї Токе «Маркіз Мариньї» 1755, Кантен де Латур «Маркіза Помпадур з нотами» 1755, Наттьє-син «Імператриця Катерина Перша» 1717 — всі барокові.

Бароко не здало позицій і в скульптурі країні ( Пюже «Загибель Мілона Кротонського від лева», Куазевокс «Погруддя гравера Одрана»). Чого тільки варте «Погруддя короля Луї 14-го» того ж Берніні (шедевр бароко), що було схвально прийняте королем та розміщене в королівській резиденції Версалі.

Компромісний класицизм Крістофера Рена, Англія[ред.ред. код]

Головним представником класицизму Англії вважають архітектора Крістофера Рена(1632–1723). Це йому доручили побудову собору св. Павла в Лондоні після Великої пожежі 1666 р. Стримані форми нового собору й справді досить класичні. Але бароко відчувається в розмірах будівлі і завершенні дзвіниць. Відхилявся Рен від класицизму й в побудованих ним парафіяльних церквах, де знайшли своє місце форми бароко і навіть улюбленої в Британії готики. Все це в добу класицизму Англії.

Класицизм у Франції XVIII ст[ред.ред. код]

Відомо, що приватні замовники Франції були прихильниками стриманих варіантів бароко чи французького рококо. Але класицизм підживлював замовленнями і грошима королівський двір, що вбачав в ньому ідеальні умови схвалення абсолютизму. Саме королівський двір створив Школу образотворчих мистецтв, де переважав класицизм як офіційний державний стиль.

Показовою стала художня доля Жака-Луї Давида (17481825). Він — учень майстра рококо Ж. М. Вьєна[3]. І його перші твори цілком в стилі рококо.

Подивимось на картину Давида ранішнього періоду «Смерть філософа Сенеки». Фігурки людей — маленькі, всі метушаться навколо помираючого, жести — занадто театральні, а колорит — як на обгортці цукерки. Забуваєш, що це розповідь про смерть.

Після одержання Римської премії і перебування у Римі виникає абсолютно інший митець, послідовник класицизму, його найкращий представник у мистецтві Франції 18 століття. Програмним твором цього періоду стала картина «Присяга Гораціїв». Ніяких маленьких фігур, ніякої метушні, ніяких солоденько-цукеркових фарб. Брати клянуться перед військовим походом і йдуть на смерть. Смерті ще нема (два брати з трьох загинуть), а смерть вже відчувається в суворих фарбах і урочисто-пригніченому настрої твору.

Творчі періоди Давіда умовно можна поділити на:

Отже, Жак-Луї Давід не одразу став представником класицизму. На відміну від його послідовників — Жерара, Герена, Гро, Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозона та ін.

Особливо цікаве співіснування класицизму Давида, найкращого представника некласицизму в мистецтві тієї доби, з творами відвертого прихильника рококо Жана-Оноре Фраґонара (1732–1806).

Театральні декорації П'єтро Гонзага[ред.ред. код]

Гонзага Фантазійний готичний собор.jpg
Pietro Gonzaga (1751-1831). Subterranian Mausoleum.jpg
Гонзага Фантазійна піраміда.jpg
Гонзага галерея перед двором замку.jpg
«Фантазійний готичний собор»
П'єтро Гонзага
«Заглиблений мавзолей»
П'єтро Гонзага, 1780-ті рр.Художній інститут Чикаго
«Фантазійна піраміда.»
П'єтро Гонзага,
«Галерея перед двором замку.»
П'єтро Гонзага, всі — ескізи театральних декорацій.

Недоліки стилю[ред.ред. код]

Бертель Торвальдсен. Ганімед годує орла Зевса. Копенгаген, Данія.

До недоліків стилю класицизм і його нащадка академізму належать приреченість до постійних повторів вироблених зразків, швидке падіння в стереотипні рішення, консервація рішень. Жорстка заданість переходила в класицизмі в надісторичність[4], в ігнорування сучасності. Адже задовго до цього вже вироблені ідеально прекрасні форми і пропорції. Залишається лише їх наслідувати, бо виникає ілюзія причетності до ідеальної краси і вічності[5].

В живопису виникає низка Венер, Ганімедів, Аполлонів, йде процес постійного відтворення сюжетів античної міфології чи історії. Стиль виходить із хибної тези абсолютного ідеалу, вже виробленого в античні часи. Доходило до механічного, некритичного переносу вже створених проектів із однієї кліматичної зони до іншої. Серед таких прикладів — копії італійської вілли Ротонда — в Британії, Палладіїв міст в парку Царського Села тощо. Міст був скопійований з проекту Андреа Палладіо архітекторм В. Неєловим і вибудований в1772-1774 роках[6]. Реакцією на помірковану, малоемоційну архітектуру класицизму стають романтичні течії — псевдоготика, шинуазрі, туркоманія, єгиптоманія, що охопили практично всі країни Західної Європи. Це і дозволяло досягти різноманітності і відійти від нудного, монотонного використання одноманітних колонад, трикутних фронтонів, портиків, однакових що в Британії, що в Росії, що в Бразилії тощо.

До того ж успішна практика існування европейських стилів готика, відродження і маньєризму, бароко, рококо, сецесії та модернізму довела, що сталого ідеалу ( на чому помилково наполягав класицизм ) — нема , що кожна нова доба (і її талановиті представники) здатні виробити власні ідеали і яскраво втілити їх у власній творчості.

Класицизм у малярстві Європи (відомі представники)[ред.ред. код]

Ан-Луї Жироде де Русі-Тріозон, «Патріот Гіпократ відмовляє посланцям Персії»
Луї Каффйєрі. «Октавіан Август і Клеопатра», 1787 р. Національна галерея Шотландії
Йоган Ендер. «Пані за письмовим столом», 1820 р.

Класицизм не міг узгодити суперечність між двома началами людської природи — між матеріальним і духовним, між розумом і чуттям. Звідси йде раціоналістичне протиставлення розуму, трактованого як самодостатній. Єдиний і абсолютний засіб пізнання, чуттєвим зв'язкам людини з навколишнім світом. Звідси вкрай одностороннє розуміння натхнення і творчого процесу, яке виключає присутність індивідуального досвіду, емоційних факторів, інтуїції, а головне — постійної зумовленості форми художнього твору конкретним життєвим змістом.

Надгробок доби класицизму[ред.ред. код]

Класицизм у Російській імперії[ред.ред. код]

Палац Грохольського. Садиба Вороновиця, Вінницька область.
Червоний корпус Київського університету з боку саду

Вже з 1760-х рр. у мистецтві Російської імперії почався поворот до класицизму. Він мав потужну підтримку від царського двору і імператриці Катерини Другої. В перехідних формах від стриманого бароко до класицизму працював запрошений до Петербурга архітектор Валлєн Деламот (1729–1800). В формах французького класицизму працювали і архітектори Баженов Василь Іванович і Іван Старов, що навчалися у Парижі.

Відомі представники стилю класицизм у Москві:

Потужну лінію західноєвропейського класицизму підтримували і твори архітекторів Джакомо Кваренгі і Чарльза Камерона, що оселились в імперії. Виникають і свої майстри-архітектори класицизму — Львов М.О, Волков Ф. І., пізніше — Стасов В. П. (1769–1848) та ін.

У Києві чудовим зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету, збудований у 1837–1843 рр. за проектом Вікентій Беретті.

Найбільше поширення мав класицизм в сільських районах, де за проектами архітекторів класицизму будували панські садиби — від уславлених підмосковних до садиб в провінціях. Зразками чудових садиб в стилі класицизму під Петербургом були Сиворіци, Тайці і Пела, Мар'їно і Ропша, Павловськ і садиба Жерновка.

Зразками прекрасного класицизму в Україні стали садиби в Батурині, Сокиринцях, Качанівці на Чернігівщині, Вороновиці і Серебринцях на Вінничині, Микулинцях на Тернопільщині.

Класицизм в Україні. Сакральні споруди[ред.ред. код]

Риси класицизму в літературі України[ред.ред. код]

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII–XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців.

Класицизм в Україні, на відміну від інших національних літератур, народився та існував без боротьби з бароковою літературою. У другій половині XVIII століття, коли Україна стає російською провінцією і втрачає національні літературні й культурні центри (зокрема Київську Академію), бароко зникає саме собою. Український класицизм, незважаючи на свій не вельми різноманітний прояв, знаменує собою перехід до єдиної літературної мови. Вживання народної мови вимагали існуючі в літературі українського класицизму жанри — травестія, байка, комедія, народне оповідання. Такий перехід від білінгвічного бароко (церковнослов'янська й українська мови) стає для України справжнім літературним ренесансом.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Романтический историзм в немецкой архитектуре — Карл Фридрих Шинкель
  2. Vernon Hyde Minor, Baroque & Rococo: Art & Culture. (New York: Abrams) 1999
  3. Гос. Эрмитаж. «Западноевропейская живопись», каталог № 1, Л. 1976, с. 251
  4. ж «Художник», №3, 1991, В.Турчин, статья «Классика класицизма»
  5. ж «Художник», №3, 1991, В.Турчин, статья «Классика класицизма»
  6. «Памятники архитектуры пригородов Ленинграда», Л, 1983, с. 88

Джерела[ред.ред. код]

  • Літературознавчий словник-довідник. Друге видання виправлене, доповнене, Київ 2006, с. 344–345.
  • История зарубежного искусства, М, Искусство, 1971 (рос).
  • Каптерева Т., Быков В., Искусство Франции 17 века, М. Искусство, 1971 (рос).
  • Всеобщая история искусств, т 4, М, Искусство, 1963 (рос).
  • Русский классицизм второй половины XVIII - начала XIX века.- М., Из-во Изобразительное искусство, 1994
  • Володимир Тимофієнко  «Зодчі України кінця XVIII — початку XX століть. Біографічний довідник», Київ, 1999