Кличний відмінок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Відмінки
Називний
Родовий
Давальний
Знахідний
Орудний
Місцевий
Кличний

Кли́чний або зверта́льний відмі́нок чи вокати́в (лат. vocativus) позначає звертання до певної особи чи предмета. Кличний відмінок посилює стилістичні функції звертань.

Кличний відмінок в українській мові[ред.ред. код]

Кличний відмінок мають усі іменники першої, другої та третьої відмін в однині. У множині форма кличного відмінка збігається з формою називного відмінка: сестри, брати, але для деяких слів також продовжує існувати архаїчна форма із закінченням -ове: сестрове, братове. Серед таких слів єдиним загальновживаним та нормативним є звертання «панове» (кличний відмінок від «пани»). Рідше утворюється він від іменників третьої відміни, бо це здебільшого назви предметів, понять, до яких ніхто не звертається, хоч і тут існує ця форма (переважно в поезії) із закінченням -е: вісте, змінносте, ноче, смерте. Як правило, обидва слова мають форму кличного відмінка у таких звертаннях, як друже Іване

I відміна[ред.ред. код]

У кличному відмінку однини іменників першої відміни треба вживати закінчення

  • -о (тверда група): дружино, перемого, сестро;
  • -е (м'яка та мішана групи): воле, земле, Катре;
  • -є (іменники м'якої групи після голосного та апострофа): Надіє, мріє, Маріє, редакціє, сім’є, а також Іллє;
  • -ю (деякі пестливі іменники цієї ж групи): бабусю, доню, матусю(слово «мати» відноситься до ІІІ відміни), татусю.

II відміна[ред.ред. код]

Іменники другої відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень -у, -ю, -е.

  • На -у закінчуються іменники твердої групи (зокрема з суфіксами -ик, -ок,-ко), власні імена з основою на г, ґ, к, х і деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж): батьку, синку, критику, супутнику, Людвіґу, читачу, товаришу; також ді́ду, та́ту, си́ну й под.
  • Закінчення -ю мають іменники м'якої групи: Андрію, Василю, Віталію, Грицю, Юрію, краю, Ігорю[Джерело?], розмаю, ясеню, бійцю, знавцю, царю, кобзарю. Утворення типу Андріє, Юріє, Ігоре[Джерело?], наголошує[Джерело?], відомий мовознавець Олександр Пономарів, суперечать цьому правилу, тому вони помилкові.
  • Закінчення -е має іменник: Ігоре.[1]
  • Відмінювання імен, прізвищ та по батькові добре висвітлено у підручнику з сучасної української мови див — розділ «Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові», а саме — кличний відмінок, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.[2][3]
  • Також на -е:
    • закінчуються іменники твердої групи (вітре, Дніпре, Мар’яне, Степане, друже, козаче, командире, Києве, Лебедине, Львове, Херсоне),
    • частина іменників м'якої групи на -ець: (женче — від жнець, хлопче, шевче — від швець),
    • іменники мішаної групи (пісняре, газетяре, стороже, тесляре, Дороше, Довбуше).

III відміна[ред.ред. код]

Іменники цієї відміни утворюють кличний відмінок за допомогою закінчення

  • -е: ві́сте, любо́ве, но́че, ра́досте, сме́рте.

IV відміна[ред.ред. код]

Кличний відмінок однини збігається з називним та знахідним відмінками. Іменники четвертої відміни мають закінчення

  • -я (після вуха шиплячого — -а): галченя́, гуся́, дитя́, ім’я́, козеня́, плем’я́; коліща́, курча́, лоша́.

Звертання з двох слів[ред.ред. код]

Якщо звертання складається:

  • з імені та по батькові — обидва слова вживаються у кличному відмінку: Олександре Петровичу, Оксано Петрівно.
  • з іменника та імені — обидва слова мають форму кличного відмінка: друже Іване.
  • з іменника та прізвища — прізвище завжди має форму називного відмінка: пане Ковальчук.
  • прикметники та займенники у складі звертання мають форму називного відмінка: шановний пане, моя зіронько.

Типові приклади[ред.ред. код]

  • Києве!
  • Василю!
  • Химко!

Кличний відмінок у латинський мові[ред.ред. код]

У більшості іменників латинської мови кличний відмінок (Casus Vocatīvus) збігається з називним (Casus Nominatīvis). Винятком є іменники другої відміни в однині, які закінчуються на -us в називному відмінку — у кличному вони мають закінчення -e (або нульове, якщо їх основа закінчується на i): barbarus (варвар) — barbare (варваре), filius (син) — fili (сину).

Кличний відмінок у російській мові[ред.ред. код]

Історичний вокатив[ред.ред. код]

Історичний вокатив російська мова втратила. Побачити його зараз можна тільки в архаїзмах, наприклад: Бо́же (вокатив від Бог), Го́споди (від Господь), влады́ко (від влады́ка), вра́чу, ста́рче, о́тче, бра́те, сы́не, дру́же, кня́же.

Сучасний кличний відмінок[ред.ред. код]

У сучасній розмовній російській мові власні імена і група імен прозивних (наприклад: мама, папа), часто приймають спеціальну «скорочену» форму (мам, пап або навіть ма, па). Деякі лінгвісти розглядають її як кличний відмінок,[4] що розвивається. Водночас існують думки,[5] що це звичайне просторіччя, якому не місце в літературній мові. Ця форма застосовується тільки до імен та іменників, що закінчуються на «а» або «я», і твориться їх відкиданням:

  • Лен, где ты?
  • Саш, я здесь…
  • Юль, принеси мне, пожалуйста….

Також у просторіччі, як вокатив, можуть вживатися слова: сына, доча, деда.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові» , Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кличний відмінок.
  2. «Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові» , Інститут філології Київського національного університету імені, кличний відмінок.
  3. Інститут філології Київського національного університету імені Павла Танковича
  4. Полонский А. В. Эготив, вокатив, номинатив: субъект и падежная парадигма. // Русский язык за рубежом. — Москва. — № 3. — С. 27-35.
  5. Новая звательная форма // грамота.ру

Література[ред.ред. код]

  • Вихованець І. Р. Кличний відмінок // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9 — С. 237.
  • «Особливості відмінювання українських прізвищ, імен та по батькові», Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кличний відмінок.


Мовознавство Це незавершена стаття з мовознавства.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.