Книга Ісуса Навина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Єгошуа просить Бога зупинити сонце. Гравюра Гюстава Доре

Книга Ісуса Навина (Ketaba de-Yeshu' bar-Nun Talmideh de-Mushe" (Книга Єгошуї сина Нуна, учня Мойсея)) традиційно розташована одразу після П'ятикнижжя і є деякі автори, які схильні вважати її частиною Тори т. зв. «Шестикнижжям».

Теологічна точка зору[ред.ред. код]

Характер книги Ісуса Навина дуже подібний до книги Повторення Закону її називають Деутрономічною (лат. Deutronom Повторення Закону) книгою. Виявляється, що обіцянки дані в П'ятикнижжі, зокрема у Повторенні закону, а саме про Обіцяну землю, збуваються у книзі Ісуса - сина Навина. Також паралельним є характер закону, тобто, виконання якого приносить благословення, а невиконання смерть (події з Аханом з юдиного коліна). Події описані в книзі зображенні саме з цим змістом.

Звісно книга Ісуса Навина була написана одразу після виходу з Єгипту, і це видно в її формі, а також у тім, що події в ній описуються з точки зору очевидця, і є згадки про те, що ще живі деякі люди згадані у книзі на час її написання, як от єрихонська блудниця Рахав.

Авторство та дата написання[ред.ред. код]

Гробниця Єгошуа

Авторство книги Ісуса Навина є дуже дискусійним, традиційно згідно з талмудом євреї вважають її автором Ісуса Навина, а те, де йдеться про його смерть, дописав священик Елеазар.

Деякі християнські автори вважають, що книга Ісуса Навина була написана пізнішим автором ніж згадані події. Це й праця Теодорета, «In Josue Quæst» — вважає, що автором є пізніша особа, яка мала доступ до документів часів Ісуса Навина, а також у синопсисі «Synopsis Sacræ Scripturæ» (xxviii., col. 309), написана св. Афанасієм, який стверджував, що назва книги співзвучна не з автором, а з її головним героєм. Альфонс Тостат ("Opera, " Cologne, 1613; «In Josue I. Quæst.» xiii.), відкидає авторство Ісуса Навина, а стверджує, що книгу написав цар Соломон, базуючись на слові προΦητεῖαι — проповідник, а в свою чергу Мес (Maes) у праці "Josue Imperatoris Historia, " Antwerp, 1574, приписує авторство Ездрі. Аргументами які використовують ці автори є те, що про Ісуса Навина писали, як про третю особу і те, що в книзі описана смерть Ісуса Навина. Цієї точки зору притримуєтьсь католицька та частина протестантських церков.

Єврейські автори в свою чергу стверджують, що автором книги Єгошуї є сам Єгошуа. L. Wogue у своїй праці ("Histoire de la Bible, " Paris, 1881) тримається традиційної точки зору, також датування 14-15 ст. до Р. Х. Також був відкинутий аргумент авторства книги царем Соломоном, пояснюючи слово προΦητεῖαι — проповідник, не як Еклезіаст, а як «книга» (Israel Lévi, "L'Ecclésiastique, " Paris, 1898), що підтримує традиційну точку зору. Також вони використовували аргумент того, що багато речень у книзі описані з точки зору очевидця, і звичайно автентичність тобто описів назв древніх міст.

Дискусійним є й питання датації, дехто, як вже згадувалося вважає час написання пізнішим за 14 — 15 ст. до Р. Х. (традиційної дати написання книги). Археологічним аргументом є згадка імені Ісуса Навина на дощечках Амарни, що в були написані в цей час з Палестини до фараона Єгипту Ехнатона ((1364–1347 до н. е. або 1351–1334 до н. е.) — десятий фараон XVIII династії), в них ідеться про поразку царя Пепли від євреїв, хоч і ця дата є 14 ст. до н. е., а не 15 1446 р. до н. е., як стверджують єврейські автори та талмуд, все таки це не часи Соломона та Ездри.

Отже, приблизний час, як біблійний, написання книги є 14-15 ст. до н. е.. Розбіжності котрі виникають, є в межах 1 ст., і є нормальми, так, як Біблія не дає чітких дат, і можливо, що деякі підрахунки можливо є помилковим. Ця різниця не спростовує правильність Біблії, а показує наше незнання та прогалини в історичні науці.

Композиція[ред.ред. код]

Поділ біблійних текстів на розділи вірші було зроблене значно пізніше ніж написанні книги. Отже, книга Ісуса Навина поділена на 24 розділи і умовно на три основні частини:

  1. Події після смерті Мойсея та завоювання Ханаану з 1 по 12 розділи.
    • Єгошуа стає новим вождем Ізраїля (1:1-18)
    • Найбільші бойові дії та захоплення земель (2:1-11:15)
    • Підсумок завоювання (11:16-23)
    • Перелік переможених місцевих царів (12:1-24)
    • Поділ країни з 13 по 21 розділи
    • Початок поділу землі (13:1-7)
    • Поділ на сході р. Йордану (13:8-33).
    • Поділ на заході р. Йордану (14:21-19:51).
    • Міста сховища (20:1-9)
    • Міста для левітів (21:1-42)
    • Вірність Божих обітниць у поділі землі (21:43-45)
    • Передсмертне послання Єгошуї з 22 по 24 розділи
    • Повернення додому на східні землі 2 племен та ½ племені Манасії (22:1-34)
    • Прощання Ісуса (23:1-16)
    • Поновлення завіту у Сихемі (24:1-8)
    • Похорони трьох великих у Обіцяному Краю (24:29-33)

Літературна характеристика[ред.ред. код]

Книга Ісуса Навина є достовірною та її історичну цінність та правдивість визнають більшість істориків. Жанр книги — історична розповідь, де є : описи міст, географії, топографії, політичних реалії та кордонів держав за часу написання книги. Також, дані межі розподілу земель між колінами Ізраїля після завоювання, та частково політичний устрій, до і після завоювання Обіцяної землі. Основна ідея — показати вірність Богом свої обіцянок, та покарання за гріх. Також, міститься заклик до єдності єврейського народу та вірності його Богу їх батьків. Є розповіді про надзвичайні події та чудеса, які християнами сприймаються, а деким відкидаються.

Текст і канонічність[ред.ред. код]

Канонічність книги Ісуса Навина не викликала жодних сумнівів в жоден період історії. Навіть, факт, що її вважали частиною т. зв. «Шестикнижжя», свідчить про те, що книга, як літературно, так і історично та теологічно зв'язана з П'ятикнижжям і його продовження та реалізацією на практиці з усіма плюсами та мінусами людського буття. В єврейському Танасі належить до групи «колишніх пророків» — Nebi'im Rishonim — Невім Рішонім, в християнському Старому Завіті її відносять до історичних.

Текст є автентичним та архаїчним з точки зору єврейської мови, дуже подібний до П'ятикнижжя, але не однаковим з ним. Звичайно текст ніяк не може мати пост-екзильний характер єврейської мови. Також правдивість тексту засвідчує опис Єрихону та те, що м. Сидон вважається головним містом Фінікії, а не м. Тир, який стає ним потім, якщо б книгу писали пізніше то ї столицю Тир би був головним містом.

Теологічна цінність[ред.ред. код]

Теологічна цінність у книзі Ісуса Навина доволі велика, для євреїв книга є пророчою, для християн повчальною, тож які основні думки книги з точки зору християнсько-євангельського аспекту: 1. Бог виконує свої обіцянки. Бог обіцяв Аврааму, що дасть йому землю в уділ, цю обіцянку Він повторив його нащадкам від Ісака, Якова та до Мойсея. Бог залишився вірним своїй обіцянці. 2. Завіт Спасіння. Першим пунктом завіту Бога з патріархами Ізраїля була Ханаанська земля — це була початкова стадія, а наступним мало стати, і відбулося спасіння всього людства через обраний народ. 3. Досягнення покою. Ще однією думко є те, що після скитання в пустині євреї нарешті досягли спокою в Обіцяній землі. 4. Бог милостивий до людей та поважає їх дії. Історія з Гаваоном, якому Ізраїль дав обіцянку миру, без того, щоб запитати Бога, але Бог прийняв їхнє слово і захищав Гаваона. 5. Бог нещадний до гріха. Бог не терпів гріх хананеїв, а також не стерпів гріх Ахана, який не послухався Бога. 6. Бог є Богом всього. Не раз акцентується на тім, що Бог не божок народу, якогось племені, а є Богом всього Всесвіту, який його створив. 7. Богу підвладне все. Все від стін міст та людських доль, і до природних стихій (річки Йордан, Сонця та каміння, що з неба падало).

Особливі труднощі[ред.ред. код]

Найбільшою трудністю в книзі Ісуса Навина є суміщення люблячого Бога християн, з безкомпромісним та, навіть, жорстоким Богом Ісуса Навина. Бог вимагає знищення всього живого від чоловіка і жінки й до дитини. Ліберальні теологи бачать в цих подіях несумісність Бога любові з його етикою та мораллю, а жорстокі сцени дописані після вавилонського полон, для утвердження у новій старій землі. Консервативні теологи бачать тут проблему часу, тобто в 15 — 14 столітті до н. е., жорстокість та кровожерність та війна, були органічною частиною життя, а таке поводження з хананеями було правильним так, як вони впали у великий гріх та розпусту. Хананеї приносили своїм богам цілоспалення від козлів до немовлят. Християни бачать у цьому розкриття Судного дня і розплату за гріхи, де Бог буде безкомпромісним.

Трактування книги[ред.ред. код]

Книга називається так по імені ватажка ізраїльтян під час завоювання Ханаану. Його єврейське ім'я — Ехошуа, син Нуна. У Септуагінті (древній переказ єврейської Біблії на грецьку мову) це ім'я передано як Ісус, син Наве. У церковнослов'янською і синодальному перекладах, які слідують грецькій Біблії, воно відображене як Ісус, син Навинів (тобто «Ісус, син Нави» — та ж сама словотворна модель, що «Фомин син» або «Лукин брат»). Загальноприйнята назва шостої книги Старого Завіту в українській мові — Книга Ісуса Навина.

  • Перша частина книги (глави 1 — 12) — це розповідь про завоювання Палестини, під час якого Господь чудесним чином допомагає ізраїльтянам. "Господь віддав ізраїльтянам всю цю країну — як Він і обіцяв їх праотців … все збулося! " (Нав. 21:43-45). Ізраїльтяни, зі свого боку, виконують усі приписи Господа (Нав. 11:12,14-15). Лише гріх Ахана ставить під загрозу союз Господа з Ізраїлем — ізраїльтяни потрапляють в біду. Але порушник покараний, і Господь знову на боці Ізраїлю (Нав. 7). Ісус Навин постає як ідеальний вождь Ізраїлю і — що спеціально підкреслюється — як гідний наступник Мойсея (1:5; 3:7; 4:14). У критичну хвилину Ісус заступається перед Богом за ізраїльський народ (7:6-9), як це робив Мойсей (Втор. 9:25-29). Найважливіші події Виходу (зустріч Мойсея з Богом, перше святкування Пасхи, перехід через Очеретяне море) відображені, як у дзеркалі, у книзі Ісуса Навина: перехід через Йордан (глави 3 — 4), перше святкування Пасхи в Обіцяному Краї (5: 10-12), зустріч Ісуса з вождем воїнства Господнього (5:13-15). Перемозі Мойсея над єгиптянами відповідає перемога Ісуса над жителями Ханаану. Близькість книг Вихід і Ісуса Навина видно навіть у деталях. Жест, яким Ісус простягає свій меч у бік ворожого міста (8:18), нагадує жест, яким Мойсей простягає свій посох, закликаючи на Єгипет божу кару (Вих. 10:13). Один і той же образ — «стіна води» (євр. нед; дуже рідкісне слово) вжито у Вих. 15:8 і Нав. 3:13-16. Як і в Вих. 4:25, в Нав. 5:2-3 обрізання відбувається кам'яними (крем'яними) ножами. Нарешті, як в Вих. 12:23 кров на одвірках захищає дім від смерті, так і в Нав. 2:18-21 червоний шнурок у вікні у Рахав рятує її рід від знищення.
  • Далі (глави 13 — 21) йде розповідь про розподіл завойованих земель між ізраїльськими племенами. У розумінні авторів книги Ісуса Навина кордону Ізраїлю в цілому, так само як і межі окремих племен, встановлені самим Богом, і тому володіння кожного з племен описані з усією можливою старанністю. Перед нами, по суті справи, докладне опис географії древньої Палестини. Цей опис явно неоднорідний. «Наділам» племені Юди приділено шістдесят три вірші: опис меж наділу і докладний список селищ Юди, розділених по округах (гл. 15). Племені Веніаміна приділено вісімнадцять віршів: опис меж наділу і докладний список селищ (18:11-28). Решті племенам дістається всього по кілька віршів. Очевидно, для автора цих текстів землі Юди й Веніямина, які відповідають території Юдейського царства й Юдеї післяполонного часу, представляли більший інтерес (або просто були краще йому знайомі), ніж решта Палестини. У Нав. 11:13; 15:63; 16:10; 17:11-12 ми зустрічаємо зауваження про те, що рядом найважливіших міст древньої Палестини ізраїльтяни так і не опанували. Проте ці розрізнені зауваження не впливають на загальну картину повного тріумфу ізраїльтян над жителями Ханаану.
  • Останні глави книги (22 — 24) — прощальні промови Ісуса Навина. У них повторюються основні положення Второзаконня — прощальної промови Мойсея.

Біблійне оповідання і сучасна археологія[ред.ред. код]

З початку археологічних досліджень у Палестині вчені прагнули відшукати сліди єврейського завоювання Ханаану, яке описано в книзі Ісуса Навина. Дійсно, розкопки підтвердили, що близько XIII ст. до н. е.. (час, до якого прийнято відносити завоювання Ханаану ізраїльтянами) більшість міст стародавньої Палестини було зруйновано і спалено. Але в міру того як вдосконалювалися методи датування археологічних знахідок, ставало очевидним, що ці руйнування були не одночасні. Скажімо, загибель ханаанського міста Лахіш (найбільше з розкопаних міст тієї епохи на території Юдеї) відноситься до середини XII ст. до н. е., а спалення Хацору (головне місто Ханаану в середині II тис. до н. е.) — до XIII ст. до н. е. Можливо, що якісь з цих руйнувань пов'язані не з появою в Палестині древніх ізраїльтян, а з походами єгипетських фараонів до Азії або ж з навалою «народів моря». Поява в XIII–XII ст. до н. е. нових поселенців в горах Юдеї та Самарії — на території майбутніх Ізраїлю та Юдеї — постає перед сучасними археологами не як миттєве завоювання, а як складний і тривалий процес, в який були залучені представники різних матеріальних культур. Особливу проблему представляє хронологія Єрихону і Аю. Британський археолог Дж. Гарстанг, який розкопав Єрихон в 1930-х роках, виявив фундаменти потужних укріплень, які він ототожнив зі стінами, згаданими у книзі Ісуса Навина. Однак подальші дослідження показали, що зміцнення Єрихону слід датувати більш раннім часом, а до XIII–XII ст. до н. е. вони вже кілька століть лежали в руїнах. Так само йде справа і з Аєм: розквіт цього міста припадає на III тис. до н. е., а в II тис. до н. е. він був у запустінні. Деякі історики, спантеличені результатами археологічного дослідження Палестини, ставлять їх під сумнів (наприклад, припускають, що стародавні Єрихон і Ай знаходилися в якихось інших місцях, а не там, де зараз ведуться розкопки). Інші виходять з того, що не можна підходити до біблійних оповідок як до історичного документа: для авторів «девтерономічної історії» важливий був насамперед урок, який вони хотіли донести до свого читача. Щоб зробити цей урок більш наочним, вони могли перенести в минуле свій ідеал єдиного і благочестивого Ізраїлю, а поява єврейського народу в Палестині представити як швидке завоювання. Розповідь про це завоювання увібрала в себе традиції з різних епох. Ставлення християнських та єврейських теологів до цих проблем залежить від їх богословських установок.

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]