Княжа доба

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Кня́жа доба́ — період історичного розвитку Русі та князівств, що виникли на її землях, де правили різні династії з дому Рюриковичів, деякі українські історики об'єднують під назвою «княжа доба». Термін «княжа доба» неоднозначний, але у всякому разі він добре віддзеркалює визначальний для тієї доби факт, що тодішня державність персоніфікувалася в особі володарів — князів: вірність князеві була свідченням лояльності до держави, зміни державного устрою та права здійснювалися князями або від їхнього імені. Втрата суверенного князя сприймалася як втрата державного статусу територією, якою він володів.

Для більшості істориків України здається очевидним, що княжа доба тривала тільки до підкорення українських земель іноземними державами. Вважається, що від часу, коли перестало існувати Галицько-Волинське князівство, починається «литовсько-польська доба» або «період іноземного поневолення».

У ІХ—Х ст. сформувалася перша східнослов'янська держава зі столицею в Києві під владою династії Рюриковичів — Київська Русь. Перші згадки про Русь («хакан Рос», 839 р.) належать Бертинським анналам. За літописним оповіданням варязький ватажок Олег збудовує Київ 882 року і робить його столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Протягом наступних ста років Київська Русь підбиває навколишні східнослов'янські племена та деякі фінські племена на північному сході. Київський князь Святослав підкорив в'ятичів і розгромив Хозарський каганат, агресивне утворення на сході. Володимир Великий 988 року оголосив прийняття християнства з Візантії. Найбільшої централізації Київська держава досягає за Ярослава Мудрого (1019-54). Згодом відбувається поступове роздроблення на окремі князівства. З 1187 в літописах з'являється назва Україна, вжита до Переяславщини та пізніше Галичини. Первісне значення назви дискусійне: одні пов'язують її походження з поняттям околиці, прикордонної території, інші — країни, вітчизни. Після Батиєвої навали 1237-41 і погрому Києва головним осередком державності в Русі залишилося Галицько-Волинське князівство (1199–1238).

Оселі[ред.ред. код]

Наші предки селилися найохочіше в таких околицях, де кінчався ліс і починалися вільні простори степів. Коли протягнемо лінію від Коломиї на Вінницю, Канів і Полтаву, то будемо мати південну межу, до якої наше населення доходило у княжі часи. Поза цю межу лише тут і там виходили невеликі острівці людських осель. Місця на пограниччі лісу і степу давали людині найбільше користі: з лісу люди добували прожиток і одяг, у лісі знаходили захист в часі небезпеки, а на вільному полі легше було побудуватися, вигідніше тримати худобу й розводити хліборобство. Дуже дбали також про те, щоб недалеко була ріка, щоб мати воду й рибу. Слов’яни не жили густими оселями, а кожна родина поселювалася окремо. Грецький письменник Прокопій у VI ст. оповідає про це так: «Живуть вони у нікчемних хатинах, селяться далеко одне від одного й переміняють часто свої житла». Подібними словами оповідає наш найдавніший літопис: «Поляни жили розрізнено, кожний із родом своїм на своїх місцях». Таку окрему оселю, ніби хутір, звали двором, або дворищем. Господар мав при своїй хаті своє поле, пасовисько, сіножать, ліс — усе разом в одному місці. Так само виглядають ще й тепер наші оселі в глибоких горах.

Пізніше оселі стали густіші. Родина розродилася і не могла поміститися в одному місці. Сини і внуки ставили собі окремі господарства, недалеко батьківської оселі. З малого хутора поставало село. Але й тоді не трималися ніякого плану, кожний селився, де було йому вигідніше. Найстарші наші села не мали рівних вулиць, а хати були порозкидані по різних місцях. Тільки з часом для легшої оборони ставили доми близько один коло одного. Деколи така оселя мала план кола: посередині була незабудована площа або ставок, а довкола стояли хати; за хатами сипали вал кругом цілої оселі, щоб мати забезпеку від ворога.

Для спільної оборони цілої околиці будували укріплені городи у недоступних місцях. Найчастіше город стояв на високому стрімкому горбі серед густого лісу, у місці, до якого можна було дійти тільки потаємними захованими стежками. Інші городи були на островах, серед рік і озер або на підвищених місцях між болотами й багнами. Не раз ставили город при людному шляху, над берегом ріки, для оборони торгових доріг. Городи мали найчастіше план кола або неправильного багатокутника, довкола були обведені валами й ровами та дерев’яними палісадами.

Якщо город мав значення для торгівлі, то під ним поселялися купці й ремісники, і поставало людне підгороддя, де відбувалися торги. Такі городи розвивалися скоро, побільшувалися безнастанно й ставали великими містами.

Україна в ті часи була ще дуже рідко заселена. Не маємо з тої доби ніяких переписів населення, тож важко подати певні цифри, яка була густота людності. Але на підставі різних ознак можна здогадуватися, що на 1 кв. км припадала ледве одна людина, і то в густіше заселених околицях. Осель було вже тоді дуже багато; наприклад, у Галичині можна вважати, що більш як половина сіл походить із княжих часів. Але це не були села у нинішньому розумінні, великі та людні; скорше маленькі хутори, в яких містилося тільки 2 — 3 господарства разом. І міста не були занадто людні. Навіть Київ хоч уважався величезним городом, був невеликий простором і у порівнянні з сьогоднішніми містами був невеличким містечком.

Місто[ред.ред. код]

Місто у княжі часи мало вигляд укріпленої твердині. Посередині на високому горбі стояв головний замок, т. зв. дітинець, сильно забезпечений валами й мурами. Це був акрополь міста, оборонна цитадель, самий центр міського життя. Довкола йшов т. зв. окольний город, або острог, значно ширший, але слабше забезпечений. У часі крайньої небезпеки населення залишало окольний город і шукало захисту в дітинці.

Укріплення города складалися з ровів, валів, заборол, частоколів, укріплених воріт і веж. Якщо місце від природи було малооборонне, то сипали по кілька рівнобіжних валів. У Галичі (Крилосі) є три такі вали, у Вишгороді під Києвом було їх аж шість. Вал був високий, на кілька чи кільканадцять метрів. Деколи вал скріплювали дерев’яною підбудовою у вигляді стін із дубових брусів. На хребті валу ішов острог — огорожа з густо набитих паль. Звали це також частоколом. Часом поверх валів ставили заборола, або стіни, що складалися з дерев’яних зрубів і в’язань. На валах стояли також городні, або городниці — вежі, високі на поверх, з яких зручніше було обстрілювати ворога. Ззовні валів копали глибокий рів і до нього напускали води з сусідньої ріки. Через рів був перекинутий міст, зроблений з рухомих частин так, що легко було його розкидати. Часом міст був зводний, підносили його догори при допомозі журавця — якогось коловороту.

До міста вели в кількох місцях ворота, в’їздові брами. Вони мали різні назви, звичайно від шляхів, з яких приходили, або від населення, що при них жило. В Києві найславніші ворота звалися Золоті, що їх побудував Ярослав Мудрий; над ними була церковця, а звалися вони, мабуть, від золоченої бляхи, якою були криті. Інші ворота мали назви: Угорські, Жидівські, Лядські. У Володимирі були ворота Київські й Гридшині, в Галичі — Німецькі.

Місто ділилося на різні частини. У Києві був Старий город, або Гора, де стояли найдавніші укріплення й де за переказом поселилися Кий, Щек і Хорив. Пізніше Ярослав Мудрий поширив місто і побудував Новий, або Великий, город. Внизу, над Дніпром, був Поділ, де містилися головна торговиця і пристань для кораблів. Інші частини звалися Кудрявець, Щекавиця, Угорське, Копирів Кінець, Боричів Узвіз тощо.

У місті найважливіша була осередня частина, де стояли найсильніші укріплення. Тут на невеликому просторі густо біля себе товпилися головні будови. У Києві в Старому городі стояли княжий терем, найстарша Десятинна церква, різні менші церковці й монастирі. Був звичай, що кожний князь ставив собі нову церкву або домашню каплицю, а не раз і монастирець, якщо під старість приймав чернецтво. Княжий терем був збудований з каменю й розкішно прикрашений. За поганських часів перед двором стояли статуї Перуна й інших богів. Коло Десятинної церкви Володимир Великий поставив бронзові фігури коней і людей, привезені з Корсуня у Криму. У Старому городі була простора площа, де відбувалися віча, а також малий торг. Пізніше в Новому городі Ярослав побудував величаву церкву св. Софії та новий терем.

Старий Галич мав свій осередок у теперішньому Крилосі, де дотепер залишилися величезні потрійні вали; тут на високій горі стояв княжий двір, кафедральна церква Успіння Богородиці та інші церкви. У Холмі в часи Данила посередині города стояла висока вежа, з якої можна було оглядати цілу околицю, — «будована з тесаного каміння й побілена, світилася на всі сторони, як сир». Поруч із нею князь побудував великим коштом кафедральну церкву та інші менші святині.

До укріпленого города прилягало пригороддя, або підгороддя, тобто передмістя. Тодішні міста визначалися тим, що їх передмістя простягалися дуже далеко, не раз цілими милями. Такий розлогий був давній Галич, як це видно з останків будов, які відкрито в різних місцях над річками Луквою і Лимницею. Кожний заможний боярин ставив собі окремо укріплений двір, а при ньому церкву або й монастир. В околиці міста бували теж княжі двори, де князі перебували влітку для відпочинку. Князь Всеволод Ярославич побудував такий «красний двір» у Видубичах під Києвом при славному монастирі св. Михайла. Тут був також княжий звіринець, де відбувалися двірські лови.

Під містом бували густі ремісничі оселі, а також хліборобське населення шукало захисту під мурами города. Коли князь Данило побудував укріплення в Холмі й «побачив, що Богові миле це місце, почав прикликувати захожих людей, німців і русь, людей чужої мови і ляхів; ішли день у день, і молодь, і майстри всякі втікали від татар, сідельники, лучники, тульники і ковалі заліза, міді та срібла; і закипіло життя, і наповнилися двори довкола города, поля і села».

Наші міста в княжі часи визначалися величчю й красою. Німецькі вояки, що були в Україні в часи Володимира Великого, описують Київ як велике місто, що має 400 церков, 8 торгів і незчисленну силу народу. Угорський король Андрій, що приїхав під Володимир, побачивши, як на заборолах стоїть озброєне військо, як здалека блищать шоломи й щити, з подивом гукнув: «Такого города не бачив я й у німецьких сторонах!»


Шляхи[ред.ред. код]

Найдавніші шляхи, якими користувалися люди, були водяні. Найперше значення мав Дніпро, бо мережею своїх приток обгортав мало не цілу Україну і злучував усі українські землі в одну цілість. Його верхів’я наближалися до балтійських рік, а гирло вливалося до Чорного моря, — так Дніпро творив славний «путь із варяг у греки», прямий шлях від Балтійського до Чорного моря. Над Дніпром лежали найлюдніші пристані України — Любеч, Вишгород, Київ, Витичів, Заруб, Канів, — всюди розвивався живий корабельний рух. Але великою перешкодою дніпрової плавби були грізні пороги. Докладно описав їх уже в X ст. цісар Константин Порфирородний, даючи порогам слов’янські й варязькі назви.

Перший поріг по-слов’янському звався ніби «Не спи». Він вузький, посередині має круті й високі скелі, що виступають, немов острови. Вода б’ється об них, піниться і спадає вниз із великим гуком. Човни спинялися перед цим порогом, подорожні йшли берегом, а гребці роздягалися, входили у воду й обережно перетягали човен, стежачи пильно, щоб не вдарити ним об камінь і попихаючи його дрюками. Коли минали поріг, забирали з берега людей і пливли далі. Таким самим способом перетягали човни через пороги «Острівний» і «Звонецький». Найбільший поріг — це «Неясит». Він зветься так тому, що у скелях цього порога ховалися пелікани. Переплисти його не можна було, й човни знову переносили на плечах або тягли суходолом. Дальші пороги — «Вільний», «Варючий» і «Напороже» — були вже легші для переходу. Переправа через пороги була така важка, що гребці, опинившись уже на безпечному місці, на Запорожжі, складали богам жертви в подяку за те, що доїхали щасливо. На низу Дніпра пристані були ще коло Березані та Олешшя (тепер Олешки).

З дніпрових припливів важливе значення мала Прип’ять, якою вів прямий шлях на захід. Коли 1130 р. Ярослав Мудрий ішов походом проти поляків, його військо відбувало далеку дорогу човнами. На Прип’яті головними пристанями були Турів і Пинськ. Таке саме значення на Лівобережжі мала Десна з пристанями Трубчевськ, Новгород Сіверський, Чернігів, Остер.

У західних землях були дві важливі водяні дороги: Буг, що слугував для комунікації з Балтійським морем, та Дністер, що лучив Галич із Чорним морем і Царгородом.

У місцях, де дві ріки наближалися одна до одної, частину дороги відбували т. зв. волоком: човни витягали на суходіл і протягали на валках до другої ріки.

З часом розвинулися також сухопутні дороги. Вони йшли зразу підвищеними місцями, минали багна й болота, продиралися крізь ліси крутими непомітними стежинами. Щоб полегшити перехід війську, князі не раз наказували прорубувати ліси на далеких просторах. Так, наприклад, перед походом на Новгород 1015 р. Володимир Великий наказав «теребити путі», тобто прорубувати шлях серед пралісу.

Головні сухопутні шляхи перехрещувалися в Києві. З полудня, від Чорного моря, ішли три шляхи: Грецький, Солоний і Залозний. Ними йшли каравани з Греції й транспорти солі з Криму. У західні землі вели два шляхи: один, Василівський, — на київський Звенигород, Васильків і впоперек через Рось, Буг і Дністер, на галицьке Підгір’я, до соляних джерел; другий — на Білгород, Звягель, Корець, Луцьк, Володимир, Холм у Польщу. На схід ішли дороги на Путивль і Курськ та на Переяслав.

У Галичині головні шляхи виходили з Галича. Один ішов на Теребовлю до Києва, другий через Звенигород і Бузьк на Волинь, третій через Городок до Перемишля, четвертий через Синевідсько в Карпати, п’ятий через Коломию до Молдавії та Візантії.

Перешкодою для сухопутної комунікації бували великі ріки, особливо коли розливалися під час повені. Дністер 1164 р. розлився так широко, що десь в околиці Жидачіва потонуло у ньому триста возів чумаків, що везли сіль. Тому подорожні воліли минати переправи та їхали дальшою дорогою на безпечніші вододіли. Не раз під час війни війська чекали, поки ріки «установляться», тобто замерзнуть, і тоді переправлялися по льоду. Коли ж ріка «розполонилася», стала вільна від льоду, комунікація знову спинялася.

Згодом на ріках вишукали всюди броди, й ними переправлялися проїжджі. Назви осель Броди, Брідки, Межибродє вказують на місця давніх бродів. В околицях, де був живіший рух, постали перевози, на яких перевізники в кожній порі року перевозили подорожніх через ріку. Таким перевізником на Дніпрі мав бути Кий, від якого виводили назву Києва.

Мости на ріках будували вже в дуже ранні часи. Перші згадки про них маємо вже в часи Володимира Великого. Мости були дерев’яні, а ставили їх таким способом, щоб під час війни легко було їх розкинути — «перемітати». В Києві на Дніпрі перший міст побудував князь Володимир Мономах 1115 р. Був також міст на Дністрі під Галичем. Коли 1229 р. на Галич йшов князь Данило, галицькі бояри не хотіли пропустити його до столиці, й боярин Сем’юнко, «подібний до лисиці червоністю», підпалив міст, аж вогонь погаснув і Данилові війська щасливо перейшли через Дністер.


Віра й церква[ред.ред. код]

Слов’янські вірування.[ред.ред. код]

У духовному житті давньої України найважливішою подією було прийняття християнства. Разом із християнською вірою прийшли основні зміни в усьому світогляді й щоденному житті громадянства.

Про давні слов’янські вірування дійшли до нас дуже неповні й неточні відомості. Грецькі й римські письменники, що цікавилися слов’янщиною, небагато переказали нам про релігійні погляди наших предків. Так, Прокопій писав про слов’ян: «Вони признають за пана всіх єдиного бога, що посилає блискавку, і йому жертвують корови й усяку худобу. Не визнають провидіння й не вірять, щоб воно мало якусь силу над людьми. Як хто має перед собою очевидну смерть — чи слабості, чи на війні, — обіцяє за своє життя, якщо не загине, жертву богові й, як врятується, дає обіцяне й думає, що цією жертвою врятував собі життя. Вони поклоняються річкам, німфам, деяким іншим божествам, жертвують їм усячину та з цих жертв собі ворожать».

В наших джерелах найвищий бог виступає під різними назвами, як: Перун, бог громів, Хорс — сонце, Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові, богові багатства й худоби, Стрибогові, богові вітрів. Імен інших божеств не знаємо. Також не знати напевно, котрі цих богів були здавна слов’янські, а котрих слов’яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це, може, германський Донар, що прийшов до слов’ян від варягів. Так само Хорс, — мабуть, божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, яких назви дотепер ще залишилися в народній пам’яті, як русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики й інші.

Жертви богам приносили на різних місцях. В особливій пошані були деякі річки, болота, колодязі. Жертвували також у гаях, під старими деревами, при вогнищі, під оборогом. Купці, що щасливо переправлялися через дніпрові пороги, спинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом складали в жертву хліб і м’ясо, а деколи й птицю, причому кидали жереб, чи зарізати їх, чи пустити живими. Коли купець приїздив на торг, жертвував богам знову хліб, м’ясо, молоко, цибулю, всякі напої та просив божества допомогти йому в торгівлі. Як торг ішов тяжко, він повторював жертви й приходив з поклоном і дарунками також до менших богів. Як усе випродав, дякував богам, забивав у жертву кілька штук худоби, частину роздавав убогим, а решту приносив ідолам. Селянин під час жнив підіймав до неба корець із просом і казав: «Господи, ти давав нам страву, дай нам і тепер подостатком...»

Окремих святинь наші предки, наскільки знаємо, не мали. Також небагато було фігурних зображень богів. У Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств: Перун був із дерева зі срібною головою та золотими вусами. Слов’яни не мали також окремих жерців, кожний складав жертви сам. Але у великій шанобі були знахарі й чарівники, що лікували людей і займалися ворожбою. Знали їх під різними назвами, як волхви, кудесники, потворники, обравники, наузники, відуни, ворожбити, зілійники. Ворожили й пророчили не тільки чоловіки, але й, і то переважно, жінки: «багато волхвують жінки чародійством і отрутою й іншими бісовськими хитрощами». Деколи волхви бралися за широкі віщування. Так, у Києві 1071 р. один волхв пророчив, що «на п’яте літо Дніпро потече назад і землі перейдуть на інші місця, що грецька земля стане на місце руської, руська — на місце грецької, й інші землі переміняться, — і несвідомі слухали його». Але й у щоденному житті було багато різних пересудів і вірувань: «Вірять у зустріч, у чихання, у полаз, У птичі голоси й у ворожбу», — оповідає Кирило Турівський. Вірили в те, що недобре зустріти по дорозі чорноризця; що як кінь спотикнеться — це віщує лихо; що є лукаві дні. Останки цих вірувань і дотепер стрічаємо в народі.

У народних обрядах збереглися також спомини давніх слов’янських свят і злучених з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли поворот сонця й розквіт природи. Це свято злилося пізніше з християнським Великоднем і Зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що тоді виходили з води й гуляли по берегах. У цьому часі святкували також Мертвецький великдень, присвячений пам’яті померлих предків. Свято Купайла, що зійшлося з днем св. Івана — це ніч чар, коли цвіте папороть, можна бачити заховані скарби й розуміти мову звірів. Молодь плела вінки, розкладала вогонь, виводила довкола нього танки, перескакувала через вогонь сама й переганяла через нього худобу, щоб забезпечити її перед чарами. Під осінь приходило свято Коструба — прощання з літом, під час якого ховали ляльку, що зображувала смерть.

Ідея посмертного життя була невироблена й неясна. Позагробовий світ уявляли собі як рай, чи вирій, — гарний сад, де щасливо проживали праведники по смерті. Вони продовжували там земне життя й тому до могили давали мерцям поживу та різнорідні ужиткові речі. Люди, що жили лихим життям, мали бути прокляті по смерті й стати рабами на цілу вічність.


Початки християнства[ред.ред. код]

Християнство поширювалося в Україні ще задовго перед Володимиром Великим. Вже близько 860 р. мали немовби охреститися князі Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царгород. Українське населення не противилося християнській вірі: «коли хто хотів хреститися, не боронили йому, а тільки глузували». Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св. Іллі, й частина княжої дружини була християнська. Ігорева жінка Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. «Моя дружина буде сміятися з цього», — відповідав молодий князь.

Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й старався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без виїмку мусили хреститися: «як хто завтра не явиться на ріці, багатий чи вбогий, бідний чи робітник, буде мені ворогом». У дальших околицях ширили княжу віру з іще більшою рішучістю: «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», — таку приповідку склали про Володимирових воєвод.

У перших часах дуже пильно нищили всюди ідолів давньої віри. «Це не боги, а дерево, — повчав варяг-християнин, — сьогодні є, а завтра гниє; не їдять, не п’ють, не говорять, а зроблені вони руками з дерева. А Бог, якому служать греки, є один, що створив небо й землю, зорі і місяць, і сонце, і людину, і дав їй жити на землі. А ті боги що зробили? — самі вони вироблені!» Володимир у перший день по хрещенні наказав ідолів скидати, рубати й палити. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки, й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його від берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, на місці, що звалося пізніше Перунова Рінь.

На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви, або божниці, як їх деколи називали. Краса й велич нових святинь поволі затирала пам’ять про давню просту віру.

Проповідники християнства спочатку були чужинці — греки або болгари. Деколи це були крайні аскети, що самим виглядом своїм викликали тривогу, як митрополит Іоан Скопець, що приїхав із Царгорода 1089 р.: «як побачили люди, сказали: це мерлець прийшов!» Пізніше духовенство почали добирати з місцевих людей, зі шкіл, які заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Перший митрополит з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге без порозуміння з Царгородом висвятили на митрополита Клима Смолятича 1147 р. Це теж був учений «книжник і філософ». Собор єпископів посвятив його головою св. Климентія — мощами, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше Царгородський патріархат відновив своє право посилати митрополітів до Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет. Це були всі ті люди, що або виконували при церкві якісь обов’язки, або церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми. Вони не підлягали світському судові, а судив їх єпископ. У церковному уставі Володимира Великого читаємо: «А це церковні люди: ігумен, піп, диякон, попадя й хто в крилосі, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, сторонник, сліпець, хромець, — монастирі, шпиталі, гостиниці, притулки для порожніх...» Проскурниця пекла просфори для церковної потреби; найчастіше це була попадя-вдовиця по попереднім парохові. Задушні люди — це невільники, даровані церкві побожними добродіями за спасіння душі; прощеники — ті, що добули прощення; паломники — прочани до Святої Землі, що верталися з пальмовим гіллям.

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: священичі сини ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без становища. Для нижчого духовенства вимагали невеликої освіти, звичайно вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди. Тому й моральний стан духовенства, особливо сільського, був невисокий. «Багато попів визначається незнанням і грубістю, не дають правим шляхом ходити і самі не ходять, — скаржиться один проповідник. — Чував я й те, що деякі попи повдовіли молоді й поженилися, а не покинули попівства».

Монастирі[ред.ред. код]

Що християнська наука стала близька й зрозуміла народові, в цьому була велика заслуга монастирів. Головним вогнищем чернецтва в Україні був Печерський монастир під Києвом. Засновником його був чернець Антоній, родом із Любеча, що прийняв чернечий чин у славному грецькому монастирі на Афоні й за порадою тамошнього ігумена вибрався в Україну, щоб насадити тут монастирське життя. Він поселився у невеликій печері серед лісу над Дніпром, що її викопав побожний Іларіон, пізніший митрополит, який туди заходив на молитви. Антоній «почав жити тут, молився Богові, їв сухий хліб, і то раз на день, води в міру вживав і копав печеру, не даючи собі спочинку, вдень і вночі, перебуваючи в трудах, без сну, на молитвах». Побачили його добрі люди, стали приходити до нього й приносити все потрібне та просили в нього благословення. Зібралося коло нього дванадцять ченців і разом з ним викопали більшу печеру для церкви й келій. Пізніше Антоній назначив ченцям нового ігумена, а сам викопав собі окрему печеру й там докінчив життя.

Дальший розвиток монастиря — це заслуга ігумена Феодосія. Він був сином боярина з Василева і молоді літа прожив під опікою матері в Курську. Там учився під проводом якогось учителя, перейнявся побожним читанням і молодим хлопцем утік з дому та постригся в ченці в Антонія. За надзвичайно праведне й побожне життя близько 1061 р. вибрали його ігуменом, незважаючи на його молоді літа. Феодосій з великим запалом взявся організовувати чернецтво. Увів у монастирське життя суворий грецький устав Феодора Студита й сам давав приклад, як виконувати чернечі обов’язки.

Монахи проживали в дерев’яних келіях, що самі собі ставили над печерами, кожний окремо. Всі мали за обов’язок безнастанно займатися працею. Самі вироблювали собі одежу з полотна чи вовни: свиту, мантію та клобук або кукіль. Самі займалися хліборобством і городництвом. Самі мололи збіжжя, пекли хліб і готували всякі страви. На даний знак — як ударяли в било, або клепало, — збиралися разом на молитви.

Феодосій вів чернечу громаду енергійно, але надзвичайно сердечно й тактовно. Вночі він обходив усі келії, щоб переконатися, чи ченці додержують устав. Коли почув часом, що ченці зійшлися разом на розмову, не дозволену вночі, рукою стукав у двері, щоб звернути їхню увагу, а ранком кликав їх до себе, але не картав прямо, а тільки «здалека, притчами навчав». Сам ігумен своїми ділами давав ченцям приклад, як мають жити. Часто заходив до кухні й разом із пекарями місив тісто й пік хліб. Коли не було кому принести води, сам ішов по неї до криниці, сам рубав дрова, молов зерно, власними руками пряв вовну. Феодосій давав також приклад надзвичайної витривалості тіла. Спав дуже мало, ніч проводив на ручній праці й молитві. Коли хотів спати, не клався на ліжко, а тільки дрімав на стільці і потім знову ставав до молитви й поклонів. «Не раз, як було багато комах і комарів, уночі виходив над печеру, обнажував тіло своє до пояса й сидів, прядучи вовну і співаючи псалтир Давидову. Від безлічі комах і комарів його тіло було покрівавлене, і комашня їла тіло на ньому; отець наш Феодосій сидів нерухомо й не вставав із місця свого, доки не приходив час заутрені».

Під проводом Феодосія Печерський монастир зріс незвичайно — було вже в ньому сто ченців. Ченці добули собі велике значення своєю трудящістю: монастирські роботи з вовни йшли на продаж до міста; розвинулися городництво й садівництво; вироблялися фахові кописті до переписування книг; були ченці-малярі; славилися монастирські лікарі. Але найбільше дбали монахи про аскетичні подвиги: «одні були на піст сильні, інші на неспання, інші на колінні поклони; одні постили щодень і щодвадні, другі їли хліб з водою, інші зілля варене, інші сире». Печерський Патерик, книга святців, залюбки малює цілий ряд незвичайних подвижників. Даміан пресвітер упродовж цілого життя не їв нічого, крім хліба й води. Князь Святоша, син чернігівського князя Давида, визначався незвичайною покорою, сповняв найтяжчу роботу в кухні й при воротах. Іван Затворник замкнувся в тісній печері, закував себе в залізні окови й так перебув тридцять літ; потім іще викопав собі яму й закопав себе аж по плечі. Другий затворник, Ісакій, убрав на себе волосяницю й на неї ще козлячу шкуру, що присохла йому до тіла; він зачинився у тісній печері завширшки чотири лікті й перебував там на молитві й пості.

У своїх аскетичних змаганнях ченці мусили вести безнастанну боротьбу із злими духами. «Біси навівають чорноризцям помисли й похоті лукаві», — казав Феодосій і не раз мусив виступати проти нечистої сили. Раз біси вселилися до монастирської кухні: розсипали муку, розливали квас, приготовлений на хліб, і робили інші збитки. Другим разом вони осіли в одному монастирському селі в хліві й не давали спокою худобі. Феодосій сам мусив зачинитися — раз у кухні, вдруге в хліві — й довгими молитвами вигнав небажаних гостей. Біс прибирає різні постаті: являється як ведмідь, то як лях, то як ангел, приходить навіть у подобі Христа. Чернець Матвій, що мав дар ясновидіння, раз у церкві побачив диявола у виді ляха, в плащі, з квітками за пазухою, що звуться ліпок; він обходив довкола братію й кидав квітки то на того, то на цього; хто був слабий духом, той зараз виходив із церкви, йшов до келії й засипав.

Страшний припадок притрапився побожному затворникові Ісакієві. Він сидів уночі в печері, загасивши свічку. Нараз засяяло світло, й до нього підійшли два юнаки. Їхні лиця світилися, мов сонце, й вони сказали йому: «Ісакіє, ми ангели, а це іде до тебе Христос, — впади й поклонися йому!» Чернець забув перехреститися, встав і поклонився привидові. Тоді біси закричали: «Ти вже наш, Ісакіє» й увійшли в келію, посадили його й почали самі сідати біля нього, і була повна келія і вся вулиця печерська. Найстарший з бісів сказав: «Візьміть сопілки, бубни й гуслі й ударяйте, Ісакій буде нам танцювати!» І вдарили в інструменти, почали з ним гратися, знущатися над ним і кинули ледве живого. Бідолашний чернець пролежав два роки слабий, без сили, без мови, аж поволі прийшов до свідомості й оповів свої переживання.

Християнське життя[ред.ред. код]

Спроквола християнство просякло все життя одиниці й усього громадянства. Від уродин аж до могили церква опікувалася людиною. Віра й церковні обряди стали щирою, глибокою потребою всіх.

Побожні люди щоденно ходили до церкви на богослужіння або хоч ранком на утреню й під вечір на вечірню. Володимир Мономах дораджує навіть уночі встати й ударити поклон. «Не забувайте цього, не лінуйтеся, бо цим нічним поклоном і співом людина перемагає диявола, і що вдень згрішить, тим йому все проститься». Так само й у дорозі: «Як на коні їздите і не маєте з ким до діла, як інших молитов не знаєте, «Господи, помилуй» говоріть безнастанно потайки; краща така молитва, ніж думати дурниці в дорозі». Ригористи веліли кожної години бити 12 поклонів і 30 разів проказати «Господи, помилуй».

Князі мали свої двірські церкви й удержували окремих духовних отців. Князь мав за обов’язок часто відвідувати монастирі й гостити в себе ченців. Ростислав Мстиславич у Великий піст, у кожну суботу й неділю просив до себе на обід 12 ченців з ігуменом. «Сам же кожної неділі приймав причастя, вмиваючи слізьми своє лице й частим зітханням присмирював себе й подавав стогін від серця свого. Всі, коли бачили його, що стоїть у такій покорі, не могли вдержатися від сліз». Святослав Ізяславич як ішов на війну, все наперед відвідував гроб святого Феодосія й брав у митрополита благословення. Перед битвою князь та вояки молилися й складали обіти: «цей кутею, той милостинею убогим, інший дарами для монастирів».

Побожні люди часто відбували прощі до святих місць. Такі прочани, странники, були в особливій пошані й діставали захист при церквах і монастирях. Вони відвідували українські святощі або йшли у далекі дороги: до Царгорода, на Афон, до Єрусалима, часом на захід до Барі в Італії, де були мощі св. Миколая, й до Рима. Найбільшу славу мали паломники, що верталися з пальмами зі Святої Землі.

З часом прочанство так поширилося, що духовенство мусило гостро виступати проти нього. «Краще бути добрими, сидячи дома, як ходити на прощі, — навчали священики. — Багато прочан ходить тільки тому, щоб нічого не робити, мандрувати й даром їсти та пити». Зле, мовляв, роблять ті, що легкодушно присягаються йти в Єрусалим, — таким треба призначати церковні кари, «бо ці присяги нищать нашу землю...»

Україна мала доволі своїх святих місць. Особливо шанували Печерський монастир — туди сунули найбільші юрби прочан. У великій пошані були ікона Богородиці Пирогощі в Києві й друга ікона Богородиці у Вишгороді, обидві привезені з Греції; вишгородську ікону 1155 р. забрав Андрій Боголюбський і перевіз до Суздаля у Московщині. В Галичині славилася чудотворна ікона Богородиці у Звенигороді.

Україна мала вже своїх святих: Ольгу, Володимира, Бориса й Гліба, Антонія й Феодосія печерських і багато інших божих угодників. Найбільше почитали мощі Бориса й Гліба, складені у Вишгороді в окремій, спершу дерев’яній, церкві. Володимир Мономах поставив тут кам’яну церкву, й у травні 1115 р. відбулося святочне перенесення мощей. На святі були митрополит, кілька єпископів, світське й чорне духовенство та так багато народу, «що покрили город і заборола, аж страшно було глядіти». Домовини святих поклали на сани, й князі та духовенство перетягли їх до нової церкви зі святочною процесією. Народ напер на похід такою юрбою, що поламав по Дорозі огорожі. Мономах велів тоді кидати в юрбу срібні гроші й кусні дорогих матерій, щоб звернути увагу маси в іншу сторону. Князі спорили між собою, як пошанувати святих: Мономах бажав поставити домовини посеред церкви й над ними побудувати срібний терем, інші князі хотіли похоронити мощі в окремій коморі збоку церкви. Духовні порадили: «Кидайте жереб, — де схочуть мученики, там їх поставимо!» Жереб рішив проти думки Мономаха. Домовини святих обкували сріблом, золотом та іншими прикрасами й так само стіни комори.

Тодішнє духовенство проповідувало повне відчуження від інших вір. Тільки в православній церкві можна знайти спасіння: «Хто є в іншій вірі, чи в латинській, чи в вірменській, той не побачить життя вічного». Ретельні обрядовці уважали, що як хто зіткнеться з іновірцем, вже стає нечистий. Раз до келії одного ченця увійшов лікар-вірменин. Коли чернець про це дізнався, скрикнув: «Як ти посмів увійти і споганити мою келію й тримати мене за руку! Іди від мене, іновірний і нечестивий!..» Хто їв із поганами, пізніше мав очиститися у церкві: над ним читали окрему молитву.

Світські люди ці приписи не дуже пильнували. Доволі часті були подружжя українських князів із католицькими князівнами. Наші князі не боронили латинським місіонерам бувати в Україні, в більших містах були католицькі церкви. Роман галицький давав значні пожертви німецьким ченцям, що його відвідували. Ідея унії з римською церквою за Данила не зустріла великого спротиву. Релігійна толеранція проявлялася у приказці: «І цю віру, і тамту дав Бог».

Рідко трапляються прояви релігійної байдужості. Проповідники нарікають деколи: «церкви стоять порожні, як є час молитви, мало хто буває у церкві», — зате на ігрища всі йдуть юрбою. Про більші злочини проти церкви не чувати. Згадується хіба крадіж у церкві, якої допускаються святотатці. Раз тільки записані у літописах злочини суздальського єпископа Федорця, якого судив 1172 р. київський митрополит Костянтин за єресь і богохульство; його завели на «Песій острів» і там «осікли його і язик врізали, як злодієві-єретикові, і руку праву відрубали, й очі йому вийняли, бо сказав хулу на святу Богородицю...»

Література[ред.ред. код]