Кобеляки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кобеляки
Kobelj s.png Kobelj h.png
Герб Кобеляк Прапор Кобеляк
Панорама частини Кобеляк, квітень 2007 року
Панорама частини Кобеляк, квітень 2007 року
Кобеляки
Кобеляки на карті Кобеляцького району
Кобеляки на карті Кобеляцького району
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Полтавська область Полтавська область
Район/міськрада Кобеляцький район
Рада Кобеляцька міська рада
Код КОАТУУ 5321810100
Засноване 1620
Статус міста з 1803 року
Населення 10 379 (01.01.2011)[1]
Площа 15 км²
Густота населення 692 осіб/км²
Поштові індекси 39200—204
Телефонний код +380-5343
Координати 49°08′36″ пн. ш. 34°12′01″ сх. д. / 49.14333° пн. ш. 34.20028° сх. д. / 49.14333; 34.20028Координати: 49°08′36″ пн. ш. 34°12′01″ сх. д. / 49.14333° пн. ш. 34.20028° сх. д. / 49.14333; 34.20028
Висота над рівнем моря 80 м
Водойма Ворскла, Великий Кобелячок
Відстань
Найближча залізнична станція Кобеляки
До станції 13 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 63 км
 - автошляхами 69,9 км
До Києва
 - автошляхами 353 км
Міська влада
Адреса 39200, Полтавська обл, Кобеляцький р-н, м.Кобеляки, вул.Леніна,29
Веб-сторінка Кобеляцька міськрада
Міський голова Ісип Олександр Михайлович

Кобеля́ки (Кобиляк) — місто, районний центр Кобеляцького району в Полтавській області.

Розташоване на правому березі р. Ворскли при впадінні р. Кобелячки (звідси й назва), за 69 км від обласного центру (автошлях E584)та за 13 км від залізничної станції Кобеляки.

Історія[ред.ред. код]

Територія Кобеляк заселена у 26 ст. Позначені на карті Данкерта, 1620—36 та Девіта, 1632. Опис міста середини 17 ст. залишив турецький мандрівник Евлія Челебі.

До визвольної війни 1648—54 Кобеляки належали шляхтичу Ю. Немиричу, з 1648 стають сотенним містечком Полтавського полку. Сотником Кобеляцької козацької сотні Гетьман Б. Хмельницький призначив Прокопа Борковського — «Реестр всего Запорожського войска, составленного 1649 года, октября 16 дня». Реєстр складено і підписано особисто Б. Хмельницьким. Прокіп Борковський належить до древнього роду графів Дунін-Борковських як і Василь Касперович Дунін-Борковський. А Василь Борковський внесений Б. Хмельницьким до Погребиської сотні Калницького полку. У Полтавському полку було також дві сотні Борковских, а до Лукомської сотні цього ж полку Б. Хмельницький записав Микиту Бурковського. У 1660—68 тут були 1-а і 2-а Кобеляцькі козацькі сотні.

1657 містечко знову захопив Ю. Немирич, але у наступному році він був розбитий Мартином Пушкарем. Розвиваються цехи теслярів, кравців, шевців, серед промислів — млинарство та винокуріння.

1722 за жителями міста записані 25 «постійних» та «весняних» млинів, 5 ґуралень, 5 солодовень.

1760 граф Воронцов привласнює в Кобеляках частину селянських та козацьких дворів. 1768, під час російсько-турецької війни, місто захопили й зруйнували кримські татари.

З 1765 Кобеляки входили до Катерининської провінції Новоросійської губернії, у 1773—83 — ротне місто Дніпровського пікінерного полку, з 1796 належало до Кременчуцького повіту Малоросійської губернії, з 1803 — повітове місто Кобеляцького повіту Полтавської губернії.

1828 року створена міська Дума, згодом — поштова станція. 1843 року Кобелякам присвоєно герб. У середині 19 століття через місто пролягали торгові тракти на Катеринослав, Полтаву та Кременчук. Відбувалося 5 ярмарків на рік. У 1859 в місті проживало 7993 жителів; у 1863 — 9424 жителів; у 1897 — 10 487 жителів.

За даними на 1859 рік у місті мешкало 7993 особи (3870 чоловічої статі та 4123 — жіночої), налічувалось 935 дворових господарств, існували 9 православних церков, єврейська молитовна школа, лікарня, повітове та приходське училища, поштова станція, відбувалось 5 ярмарків на рік та базари[2].

1870 року введено до ладу залізничну станцію Кобеляки. У 1859 відкрито повітову лікарню. У місті також працювали 4 училища, прогімназія, жіноча гімназія, комерційне училище та чоловіча гімназія та 7 шкіл, Народний будинок з драматичним колективом під керівництвом С. Г. Киреєва. З 1905 членом постійної трупи був уродженець міста Шкурат Степан Йосипович, згодом актор українського театру і кіно, народний артист УРСР. Станом на 1910 в Кобеляках проживало 11 087 жителів, було З парових млини, 4 ковбасні та 5 кондитерських заводів, 2 заводи мінеральних вод, пивоварня, друкарня Б. І. Брагилевського. Громадський парк існує з 1917 року. 1916 в місті мешкало понад 20 тис. ос. (у тому числі біженці). Під час першої російської революції в Кобеляках сталося Кобеляцьке селянське заворушення 1905. У 1905 році вийшла перша в місті газета «Земля», у 1911 і 1913 роках виходила щоденна газета «Кобелякское слово».

З 7-го листопаду 1917 року в складі Української Народної Республіки. Після відступу союзників і низки поразок української армії Полтавську губернію, в т.ч. Кобеляки було анексовано більшовиками в 1920 року. У січні 1919 створена повітова антиукраїнська парторганізація більшовиків, що налічувала 60 чоловік. 18 січня 1920 створено Кобеляцький ревком. Були організовані міліція та "народний" суд, націоналізовані друкарня та парові млини.

19211926 в Кобеляках організовано 9 кооперативних об'єднань: «Зоря», «Мило», «Швейтекстиль», «Культура» тощо. Працювали 2 шкіряних заводи, 5 сукновалень, 14 кузень, слюсарна майстерня, черепичний завод, З хлібопекарні. 1922 року відкритий Народний театр.

З 1923 Кобеляки — райцентр Полтавської округи, з 1932 — Харківської, з вересня 1937 — Полтавської області.

Після "червоного терору" на 15.03. 1923 у місті налічувалось 12 395 жителів, на 17.12. 1926 — 10984 жителів - це вдвічі менше, ніж в 1916 р.!. Далеко не всі жителі пережили чорні часи - знищення інституту церкви, розкуркулення і колективізацію, голодомор 1933-го року, постійні репресії інтелігенції і простих трудівників...

У 192530 працювала кооперативно-торгова школа, у 193035 — педагогічний технікум, з 1934 — зоотехнічна школа, з 1936 — середня медична. Працювали також 3 середні, 3 неповні середні й 1 початкова загальноосвітня школи. Діяли дитяче містечко ім. В. Г. Короленка на 1 тис. дітей-сиріт, Палац культури на 400 місць, 5 клубів, 3 бібліотеки.

У період німецько-фашистської окупації (15.09. 1941 — 25.09. 1943) гітлерівці вбили 771 ос., знищили 186 будинків громадського призначення.

Сучасність[ред.ред. код]

Вид міста із супутника

У Кобеляках працюють завод продтоварів «Мрія», швейна фабрика, хлібокомбінат, комбікормовий завод тощо. Місто газифіковане 1966 року. Є критий ринок, автовокзал. 3 школи, музична школа, школа-інтернат, профтехучилище, 2 дитсадки. Є центр мануальної терапії ім. Миколи Касьяна, Будинок культури на 550 місць, 1 бібліотека (заг. книжковий фонд — 173,3 тис. од. зб.), історичний музей, Кобеляцький музей літератури і мистецтва, 3 парки відпочинку. Пам'ятники: В. І. Леніну (1954), Б. Хмельницькому (1962), комсомольцям 20-х років (1968), Т. Шевченку. У Кобеляках — братська могила радянських воїнів (18 чол.). Поблизу Кобеляк, у напрямку до села Ганжівки, в заплаві пересохлої річки Кобелячок виявлено поселення черняхівської культури.

Виходить газета «Колос»,Ехо.

Релігійне життя[ред.ред. код]

У вересні 2013 року Святійший Патріарх Філарет у місті звершив чин освячення новозбудованого храму на честь Святого великомученика Юрія Переможця та Божественну літургію[3].

Видатні особистості та гурти[ред.ред. код]

У 1932—44 у Кобеляках жив український композитор, народний артист УРСР Віталій Кирейко. У середині 1890-тих в Кобеляках побував російський письменник Іван Бунін.

Галерея[ред.ред. код]

Кобеляцький будинок культури.JPG Кобеляцький будинок дитячої творчості.jpg Кобеляцька школа № 3.jpg Вулиця Леніна в Кобеляках.jpg
Будинок культури
Будинок дитячої творчості
ЗОШ № 3
Вулиця Касяна

Див. також[ред.ред. код]

Проект громадського бюджетного моніторингу (2009 рік).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 5)
  3. Святійший Патріарх Філарет відвідав Полтавську єпархію
  4. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 170 с. ISBN 966-8201-26-4
  5. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007. — 196 с. ISBN 966-8201-26-4

Посилання[ред.ред. код]