Ковач Марія Якимівна

Ковач Марія Якимівна
Народилася	1898
Померла	12 квітня 1979(1979-04-12) Вінниця, Українська РСР, СРСР

Марія Якимівна Ковач (1898 — 12 квітня 1979, Вінниця) — циркова актриса, атлетка.

Марія Ковач народилася в 1898 році на Вінниччині у багатодітній сім'ї гніванського робітника-цукровара Якима Ковача. Самостійний заробіток почався дуже рано в заводській кравецькій майстерні спецодягу. У 1913 році в родині трапилася біда — батько, внаслідок аварії, став інвалідом. Семеро дітей залишились без годувальника. П'ятнадцятирічній Марійці довелося замінити батька. Того голодного року де тільки не шукали заробітку подоляки. Марія подалася до родички в Одесу, сподіваючись у багатолюдному вантажному порту заробити трохи грошей. Реклама привела її до борцівського залу спортивного товариств «Уніон стар». Особисте знайомство з атлеткою Л. Кривошеєвою змінило її долю. «Боротися зможу хоч із чортом» — відказувала юнка. — «Там сім'я голодує, а я ще й рубля не послала». За рекомендацією подруги, яка професійно займалась важкою атлетикою, Марія поїхала до фахівців боротьби у Петербург.

Вродлива, фізично розвинута юнка справила неабияке враження на знавців жіночого спорту. Директор дамського чемпіонату з класичної жіночої боротьби Алекс Мюллер запропонував обдарованій дівчині підписати контракт, в якому значилось «Я, Ковач Марія Якимівна, згідна виступати в цирках, театрах, садах, вар'єте, кінематографії і при потребі виїжджати з трупою до будь-якого кутка Російської імперії». Пропозиція контракту — 40 рублів щомісячно була в той час фантастичною. Таких грошей її рідні ніколи не тримали в руках. Тоді, щоправда, вона й не могла замислитися якою кабалою стане для неї цей договір, і які казкові прибутки принесуть цирковому ділку її сила та здібності.

Після невеликої й напруженої підготовки Марія Ковач починає успішно виступати на манежі петербурзького цирку. П'ятнадцятирічна атлетка, на ймення, відмінне від «надто простого» імені Марія — «Лілі», яке дав їй А. Мюллер, стала сенсацією та справжнім кумиром публіки. Спортивний журнал «Геркулес» в одній із заміток 1914 року писав «У цирку Мартиненка… великим успіхом користувалася приваблива Ковач, яка була непереможна й отримала перший приз за красу статури». Марія перемагала зірку манежів Кельт з Шотландії, болгарку Гловчеву, Василеско з Румунії.

У 1915 році в Києві за рекордної кількості глядачів перемагає чемпіонку світу з Ревеля Кармен Гіральді. В 17 років заволоділа чемпіонським титулом! Господареві цього було мало. Заради прибутків він вигадував найрізноманітніші силові трюки: Марія зубами гнула залізо, лягала на поміст, яким проїздив автомобіль, боролася одночасно проти чотирьох суперниць. Одного разу на рекламних щитах цирку Мюллера з'явилася така афіша: «Вперше у світі! Небачений поєдинок! Юна дівчина проти андалузького бика!.. В ролі гладіатора виступає борець і красуня Ковач».

Але блискуча спортивна кар'єра виявилася недовгою. За стінами циркових арен розгорталися бурхливі воєнно-політичні події. Перша світова війна, листи з дому, вістки про поневіряння земляків дали зрозуміти, що її місце тепер не в цирку. Рішуче відмовивши А. Мюллеру виїхати за кордон, вона повертається додому, до рідних, які вже перебралися в Жмеринку. Записалася на короткотермінові курси сестер-жалібниць. Тут на короткий час доля звела її з майбутнім видатним мікробіологом, академіком Данилом Заболотним, який також повернувся на рідне Поділля з Петербургу. Не раз згадувала його уроки людяності, готовності до самопожертви заради життя інших.

Впродовж 1916–1920 років Марія Ковач сумлінно виконувала обов'язки санітарки, сестри-жалібниці в Жмеринському лазареті для поранених, в санітарному поїзді № 2 Південно-Західного фронту, пізніше в Гніванському шпиталі. Ніхто не знав, що скромна санітарка — знаменита Марія Ковач. Хіба тільки дивувалися, коли сама, без допомоги переносила поранених. У 1922 році М. Я. Ковач — сестра-жалібниця польового пересувного шпиталю 1-го кінного корпусу Червоного козацтва під командуванням Віталія Примакова.

Після громадянської війни до занять спортом Марія Ковач вже не повернулася. У 1923 році вона вийшла заміж за Олександра Вербовенка, поштового службовця, пізнала долю дружини репресованого, сама виховувала дочку й сина. Чоловік загинув у роки сталінських репресій, у 1958 році його було реабілітовано. Пережила фашистську окупацію. Мешкала у Гнівані, Дашеві, Вінниці. У місті Вінниці усе життя пропрацювала друкаркою.

Щоб вижити у голодні 1932-33 роки продала усі свої золоті та срібні медалі й нагороди, залишивши на згадку тільки срібний годинник фірми «Омега».

Незважаючи на складну життєву долю, любов до спорту зберігала все життя. Серед чотирьох онуків, саме онучку вчила техніці боротьби, ще в поважному віці могла виконувати вправу «міст». Довго залишалася міцною й енергійною, подібно до діда, який прожив 105 років, батька, який замолоду жартома піднімав двох дебелих чоловіків, сестри Л. Я. Тонкоголосенко, яка ще в 90-річному віці передавала сімейні документи та фотографії до вінницького краєзнавчого музею.

Марія Якимівна Ковач (Вербовенко) померла 12 квітня 1979 року у Вінниці на 81 році життя. Хочеться, аби пам'ять про першу українську чемпіонку світу з жіночої класичної боротьби, людину добру й завжди усміхнену, ми довго берегли в людській пам'яті й передавали молодим українським атлетам.

Матеріали про Марію Ковач

Чимало документальних матеріалів про життя Марії Ковач зберігається у Вінницькому краєзнавчому музеї та державному архіві Вінницької області. Свого часу окремі статті про неї вміщували «Спортивна газета» (1971 р., 20 лютого), «Молодь України» (1991 р., 14 травня), журнал «Україна» (1976 р., № 28). Неабияк долучилися до пропаганди її імені Л. Анохіна, В. Буданов, І. Конончук, Л. Лиса, К.Новофастівська, П. Суківський, Л. Шаміс та ін. Окремі згадки містяться в художньо-документальній повісті «Ранок повсталого Поділля» В. Вітковського (Одеса, 1988), у монографії вінницьких авторів «Історія виникнення й розвитку фізичної культури та спорту на Україні» (Вінниця, 1997), у фундаментальній колективній праці за редакцією І. Федоренка «Золоті сторінки олімпійського спорту України» (Київ, 2000).

Бібліографія

• Золоті сторінки олімпійського спорту України: ред. І. Федоренко. 1894–2000 : научно-популярна література: — Київ: Олімпійська література, 2000. — 191 с. : іл. ; 30 см. — ISBN 966-7133-32-Х (в тв. обкл.)
• Вітковський В. М. Ранок повсталого Поділля. — Одеса, 1988. — С. 112. 27