Козаки
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 |
Ймовірно в цій статті використане оригінальне дослідження, або неперевірені факти.
Допоможіть знайти та видалити оригінальне дослідження і переписати статтю згідно правил Вікіпедії!
|
Коза́к — вільна, незалежна людина, основні засоби існування якій надходять від військової справи (участь у війнах, охорона маєтків і торгівців).
]]
Зміст |
[ред.] Походження назви
Слово козак вважається давнім запозиченням з тюркських мов, у яких воно первісно означало «вільна, незалежна людина; шукач пригод, мандрівник». А з турецького воно перекладається як "розбійник".[1];
[ред.] Походження козацтва
Перші письмові згадки про козаків відносяться до XIII—XIV ст.[Джерело?] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби до існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць — нападали на панські маєтки, купецькі каравани.
Залишається відкритим питання про походження козаків до появи перших письмових свідчень про них. Багато істориків піддають сумніву версію про те, що така досконала військова культура могла утворитися лише завдяки біглим рабам від панського гніту. Біля її початків повинні були стояти люди добре знайомі з військовою справою — професійні військові або нащадки степових кочовиків. У зв'язку з цим розглядаються версії про походження козаків від:
- народу козарів (хозарів) або скитів (скифів). Тут слід згадати про те, що в Європі XVI—XVIII ст. козаків інколи порівнювали і розглядали як нащадків варварів, які воювали з греками і Римською Імперією.
- князівських військових дружин часів Київської Русі, як наслідок її розпаду.
- загонів, які складалися зі слов'ян і воювали у складі військ Золотої Орди (це зокрема добре узгоджується з тюркським походженням назви).
- селян-втікачів від панського гніту Речі Посполитої за відсутності інших впливів.
Перші письмові згадки про козаків, що з'явилися на порогах Дніпра, припадають на кінець 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожських козаків узагалі. Так - 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського.
[ред.] Утворення і розвиток
XV—XVII ст. в Європі — період розвитку, розквіту і занепаду Священної Римської Імперії і Католицької Церкви. Це було досить складне політичне утворення, до складу якого в ті часи входили землі таких сучасних країн як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Сербія, Чехія, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Голландія, Франція. Також її вплив поширювався на землі сучасних Великобританії, Польші, Білорусі, Литви і Латвії. Річ Посполита тих часів була сателітом Священної Римської Імперії (релігійний і культурний вплив католицької церкви і Риму, економічні і династичні зв'язки). Саме землі сучасної України були прикордонною територією для цієї Римської Імперії.
В XV—XVII ст. у зв'язку з удосконаленням методів землеробства степові області України стають придатними для ведення землеробства (до цього землеробство було переважно в лісовій зоні).
Шляхта Речі Посполитої починає вимагати привілеї на землю у степових областях України. Утворюються величезні панські маєтки, які вирощують зерно для експорту в Європу. Люди, які проживають на цих землях передаються шляхті разом із землею (земля чогось варта лише тоді, коли її є кому обробляти). Людей це не влаштовує і велика кількість їх іде далі в степи, куди з часом також можуть прийти пани. Саме ці люди і поповнюють склад козаків.
Гніт змушував українців тікати з освоєних місць на південь, у вільні степи, які у народі називали Диким Полем. Тут не було ні селищ, ні міст, та ніякої влади. Щоб не загинути від голоду чи не стати жертвами хижаків чи татар, втікачі озброювались та гуртувались у самоврядні громади. Їх зброєю були списи, луки, сокири та шаблі.
Гуртуючись, вільні люди влаштовували тимчасове житло, вели спільне господарство: збирали мед диких бджіл, вичиняли шкури, в'ялили м'ясо та рибу. На початку зими втікачі крадькома поверталися до своїх домівок.
Важливе значення у формуванні українського козацтва має розвиток міжнародної работоргівлі і кріпостного ладу починаючи з XIV ст.
Українці, місцеве населення тодішньої України, або як тоді її називали Південно-Західної Русі, потрапило в жахливе становище.
Причиною цього став розвиток міжнародної рабовласницько-феодальної системи. Вона отримало найбільший розвиток з одного боку в Західній Європі (Священна Римська Імперія і залежні від неї держави, такі як Річ Посполита) з іншого на просторах Азії і Африки (Візантія і пізніше утворена на її землях мусульманська імперія з центром в Стамбулі). Таким чином жителям України загрожувало рабство з двох сторін — зі сторони польських магнатів, які отримували від королів Речі Посполитої права на володіння українськими землями і населенням, і зі сторони татарських степових загонів, які приходили в Україну з південного сходу — зі степів і Криму. Кількість цих загонів постійно зростала внаслідок занепаду і розпаду Золотої Орди. Вони забезпечували собі життя работоргівлею — продажем бранців у грецькі і італійські колонії на узбережжі Чорного моря, а пізніше — в ці самі міста, але вже як міста Кримського ханства — держави залежної від імперії Османів. Тому татари під час нападу на українські села зазвичай вбивали старих, немовлят і непридатних до невільницьких робіт людей, забирали чоловіків і жінок, село грабували і спалювали. Після цього бранців ділили між собою та тягли через степи до Криму. Як правило звідки їх везли на невільницькі ринки Стамбула-Царгорода. Звідки бранці потрапляли в усі куточки тогочасної Османської імперії — Єгипет, Сирію, Аравію, Персію, Туркменистан, на Балкани.
Проте, незважаючи на небезпеку, кількість бажаючих іти в степи росла, чому сприяли чутки про великі незаймані багатства Дикого поля. Наприкінці XV століття з'являються так звані «козаки-угодники». Так називали селян і городян, які на теплий період ішли на промисел з дозволу панів, віддаваючи їм 1/10 частку здобичі.
У степах козакам не раз доводилося вступати в сутички з татарами, які використовували Дике поле, як пасовище для своїх табунів. В ці часи багато козаків гинуло і потрапляло у полон, але і козаки часто били татар, відбираючи у них зброю і худобу, яку ділили між собою порівну. У Никонівському літописі під 1444 роком уперше згадується про козаків (рязанських), які допомагали Московському князівству у війні проти татар. З кожним роком число ватаг «уходників» збільшувалась. Усі ці ватаги, як правило діяли окремо одна від одної, тому не могли вести широких бойових дій.
У першій половині 16 століття кількість їх ставала все більшою, і з напіввійськового промислу козацтво перетворювалося на окремий стан тогочасного українського суспільства. Вироблялися і усталювалися військова організація, адміністративний устрій, закони і звичаї. В цей час пани, власники великих земель степового прикордоння, організовують оборону населення (їхні замки були єдиним укриттям від набігів татар). Вони вперше залучають козаків до польової сторожі яка тоді була не постійною, а тільки на час потреби та в часи польових робіт.
Не раз козацтво починало народні повстання проти національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Зі свого боку Польща намагалася використовувати козаків як військову силу для захисту від нападів татар і турків, задля чого з козаків було утворено реєстрові полки, що перебували на військовій службі у польської держави. Реєстровики залучалися також до військових дій у війнах зі шведами, московитами, німцями.
[ред.] Запорозька Січ
З часом на добру здобич козаків стали зазіхати королівські старости. Їх уже не влаштовувала десятина і вони почали вимагати більшу частину козацьких прибутків. Це спонукало козаків просуватися далі на південь, до Дніпровських порогів, так званого дніпровського низу.
Польські і литовські пани збагнули, що через таке оселення козаків від них вислизає здобич і почали організовувати походи на низових козаків та силою відбирати прибутки. Для організованої боротьби як з татарами, так і з шляхтою, що панувала на Україні у 16 столітті українське козацтво утворило свій центр — Запорозьку Січ, що була столицею значною мірою незалежної військової республіки.
У 17 столітті козацтво запорозьке, реєстрове, городове вже утворило провідну верству українського народу і склало основу української держави, що постала 1648 року з початком Визвольної війни під проводом гетьмана України Богдана Хмельницького.
Козацький адміністративно-військовий устрій був поширений на значну частину України.
3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія.
Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування — до 1-ї половини 19 століття.
[ред.] Дивись також
[ред.] Посилання
[ред.] Зовнішні посилання
- История Казачества
- Запорозьке козацтво
- "Оповідання про славне військо Запорозьке Низове" А.Кащенко
- Енциклопедія українського козацтва
 |
Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
