Козаки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запит «Козак» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Козак Мамай — ідеальний козак у фольклорі українців.
Італійська карта «Європейської Татарії» 1684 року. Наддніпрянська Україна позначена як «Україна або край запорозьких козаків (Vkraina o Paese de Cossachi di Zaporowa)». На схід від неї вказана інша Україна — «Україна або край донських козаків, залежних від Московії (Vkraina ouero Paese de Cossachi Tanaiti Soggetti al Moscouita)»

Козаки́  (давньорус. козакъ[1], пол. kozak, рос. казак) — вільні озброєні люди, представники військового стану, воїни-найманці[2]. Члени самоврядних чоловічих військових громад, що з 15 століття існували на теренах українського «Дикого поля», в районі середніх течій Дніпра та Дону, на межі християнського і мусульманського світів. Термін "козак" вперше згаданий у «Таємній історії монголів» 1240р. і означав людину самотню, не пов'язану з домом і сім'єю[3]. Основним заняттям козаків була війна: розбій і патрулювання торгових шляхів, піратство в Криму та Чорному морі, захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав.

У 17 столітті козаки були організовані у дві воєнні державні формації — Військо Запорізьке та Донське військо, які на початку 18 століття були інкорпоровані до складу російської монархії. Остання поступово ліквідувала козацькі автономії шляхом залучення козацької верхівки до дворянського стану, нищенням козацьких самостійницьких осередків, зросійщенням козацтва. На середину 19 століття в Росії існувало 11 козацьких військ, що були розташовані у прикордонних зонах Кавказу та Сибіру. Під час громадянської війни в Росії, що спалахнула після більшовицького перевороту 1917 року, в акваторії Чорного моря виникло три козацькі державні утворення: Українська держава, Кубанська народна республіка та Донська республіка. Після створення СРСР комуністична влада фізично винищила козацький стан у ході репресій і Голодомору. Залишки козаків воювали проти радянської влади на боці Німеччини під час Другої світової війни[4]. З 1990-1991 років, особливо після розвалу СРСР, ряд громадських організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати козацькі традиції.

Етимологія[ред.ред. код]

Сучасні гіпотези[ред.ред. код]

- Від санскриту "kosa" - "назва сім'ї святців" чи "koza" - "оболонь, ость, клятва, божба".

Старі гіпотези[ред.ред. код]

Виникли у наслідок популярного в XVII - XVIII ст. філологічного напряму досліджень (співзвучності назв). З погляду наукового обгрунтування ніц не варті.

  • Від імені легендарного ватажка Козака[8].
  • Від слова «коза» у зв'язку зі спритністю козаків[9].
  • Від етноніму «хозари». Популярна гіпотеза в козацькій історіографії кінця 17 — початку 18 століття[10], [11].

Згадки[ред.ред. код]

Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році[12]. У 14 ст. цей термін вміщено в словник половецької мови (Кодекс Куманікус) і в додаток грецького збірника житій святих.[12] Найперша згадка про козаків в Західній Європі зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. Перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі — 1492 рік, коли запорожці атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею, про це йдеться у листі великого князя Олександра до хана Менґлі I Ґерая. Перші козацькі слободи розташовувались обіч сумновідомого татарського «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска всього козацтва знаходиться на території сучасної Київської, Черкаської та Вінницької областей України.

Походження[ред.ред. код]

Чотарі над Дніпром.

Теорії[ред.ред. код]

  • Автохтонна — козаки це місцевий стан, що виник через потребу захисту південного кордону Литовського князівства. Козацтво виникло централізовано згідно державницької політики тогочасного уряду. Першим її виклав Мартин Бєльський, нащадок козацького старшини. На цьому стояв й Самійло Величко, а згодом детально обгрунтував Михайло Максимович. Прибічником цієї догми був і Михайло Грушевський.
  • Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).
  • Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою. Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

Гіпотези[ред.ред. код]

  • Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших. Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман[13]. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.
  • Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї (автор Голубовський). Частково цю гіпотезу підтримував Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза (автор Дашкевич), згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Запорозькі козаки[ред.ред. код]

Козаки в Речі Посполитій[ред.ред. код]

Військо Запорізьке[ред.ред. код]

Запорозьке козацьке військо сформувалося в середині 16 століття в середній течії Дніпра, на незайманій території Запорожжя, розташованій на кордонах Речі Посполитої, Кримського ханства і Московського царства. Основу війська складали руські шляхтичі та міщани. Центром запорожців була дніпровська фортеця — Січ, прообразом якої було укріплення, споруджене волинським князем Дмитром-Байдою Вишневецьким на острові Мала Хортиця 1553 року.

1572 року невелика частина запорожців була взята на службу і вписана до державного реєстру польським королем Сигізмундом II Августом. Це дало початок реєстровим козакам. Вони квартирувалися в українських порубіжних містах і називалися «Військом Запорозьким Городовим». Кількість реєстрових запорожців у 16171637 роках становила близько 6 тисяч. Центром війська розташовувався в Трахтемирові. На противагу привілейованим реєстровцям, більшість козаків належала до нереєстрового козацтва. Вони проживали на українському порубіжжі, Запорожжі, так званому Низу, і називалися «Військом Запорозьким Низовим». Їхнім центром була Січ. Обидві гілки запорозького козацтва мали власне самоврядування з елементами військової демократії, за зразком шляхетського самоврядування.

З другої половини 16 до середини 17 століття Військо Запорозьке брало участь у більшості воєн Речі Посполитої; зокрема, у Лівонській війні 15581583 років, польсько-московській війні 16051618 років, Хотинській війні 16201621 років, Смоленській війні 16321634 років. Крім цього козаки самовільно ходили з грабіжницькими походами у Молдавію, Московію, Крим, Чорноморське узбережжя Болгарії і Малої Азії, а також активно займалися найманством, особливо під час Тридцятирічної війни 16181648 років. Незважаючи на військові здобутки і привілеї, козаки часто зазнавали соціальних утисків з боку місцевої руської і польської шляхти. Правовий і соціальний гніт ставав причиною козацьких повстань, найбільшими з яких були повстання Косинського 15911593 років, повстання Наливайка 15941596 років, повстання Жмайла 1625 року, повстання Федоровича 1630 року, повстання Сулими 1635, повстання Павлюка 1637 року й повстання Острянина 1637 року.

У 16481657 роках козаки під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького підняли велике повстання у Речі Посполитій, результатом якого стало створення в Наддніпрянщині самоврядної української держави — Війська Запорозького або Гетьманщини[14][15]. 1654 року для продовження війни з поляками козацька Україна прийняла протекторат московського царя, а 1656 року, через підписання московитами сепаратного миру, уклала союз із Швецією і Трансільванією[16]. 1657 року, після обрання новим гетьманом Івана Виговського, всередині України спалахнуло антигетьманське повстання, що розвинулося у козацько-московську війну. Незважаючи на перемогу гетьмана під Конотопом в 1659 році, він втратив підтримку козацької старшини через союз із поляками[15]. Стартував період козацьких міжусобиць — руїни, в результаті якої козацька держава розкололася по Дніпру на Лівобережжя, Правобережжя і Запорожжя. Правобережні козаки опинилася під владою Речі Посполитої, а Лівобережжя і Запорожжя — під впливом Московії. 1667 року цей поділ був затверджений Андрусівським миром. Козацькі намагання об'єднати Україну під проводом гетьмана Петра Дорошенка за допомоги Османської імперії у 16721676 роках закінчилися поразкою і закріпленням попереднього поділу[17]. 1689 року Московія і Річ Посполита остаточно розділили Гетьманщину. Наприкінці 17 століття поляки ліквідували залишки козацького суверенітету на Правобережжі, а московити зберегли його на Лівобережжі. 1709 року, під час Великої північної війни, козаки під проводом гетьмана Івана Мазепи уклали союз із Швецією, намагаючись визволитися з під московського панування, але зазнали поразки під Полтавою[18]. 1710 року переможені козаки на чолі з гетьманом Пилипом Орликом прийняли у вигнанні першу козацьку Конституцію[18]. Через повстання Мазепи Московська держава, перетворена на Російську імперію, взяла курс на ліквідацію козацької автономії в Україні. 1754 року росіяни ліквідували українсько-російський митний кордон і 1764 року скасували гетьманство, надавши останньому гетьману Кирилу Розумовському титул фельдмаршала. 1775 року було зруйновано Запорозьку Січ, 1781 року ліквідовано козацький устрій в Україні, а 1783 року закріпачено українських козаків і вільних селян[15][19]. 3 козацької старшини утворилася нова українська аристократія. Новий устрій проіснував на українських землях до кінця 18 століття, а військові козацькі формування  — до 1-ї половини 19 століття.

Азовські[ред.ред. код]

Докладніше: Азовські козаки

Бузькі[ред.ред. код]

Докладніше: Бузькі козаки

Військо вірних запорожців[ред.ред. код]

Задунайські[ред.ред. код]

Докладніше: Дунайська січ

Кубанські[ред.ред. код]

Докладніше: Кубанські козаки
Бій з черкесами
Прапор Кубанської Республіки. Малиновий колір символізує чорноморців, синій — лінійців, а зелений — черекесів.

Кубанське козацьке військо було утворене 1860 року шляхом перейменування Чорноморського козацького війська і створення Кубанської області. Каркас війська складали українці-чорноморці. До їхнього складу були включені частини російського лінійного козацтва, а 1864 — українські азовські козаки. Кубанці грали провідну роль у Кавказькій війні, брали участь у винищені черкесів та російській колонізації Північного Кавказу. На час формування Кубанського війська воно нараховувало 200 тисяч козаків.

В мирний час кубанці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війнах як нерегулярні частини. Кубанські козаки відзначилися у Хівінському поході 1873 року до Середньої Азії, російсько-турецькій війні 18771878 років в Болгарії, російсько-японський війні 19041905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 19141917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення на Кубані становила 1,3 млн осіб.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії, кубанські козаки створили свій крайовий уряд — Кубанську Раду на чолі з Миколою Рябоволом. 28 січня 1918 року вона проголосила утворення на території Кубанської області самостійної Кубанської Народної Республіки зі столицею в Катеринодарі. З квітня кубанське керівництво розпочало переговори з Українською Державою про об'єднання на правах федерації. 1919 році російська вбили Рябовола і за рік ліквідували Кубанську республіку. Удар по кубанцях спричинив поразку білого руху в європейській частині Росії.

1920 року, після встановлення на Кубані більшовицької влади, Кубанське козацьке військо було скасовано. 19321933 року комуністи виморили козацьке населення голодом. Зі спалахом німецько-радянської війни 19411945 років уцілілі козаки виступили на боці Німеччини й увійшли до складу козацького корпусу. На період війни радянська влада сформувала так звані червоні козацькі частини з некозацького населення, які були розпущені 1946 року.

Донські козаки[ред.ред. код]

Військо Донське[ред.ред. код]

Докладніше: Донські козаки
Підкорення Сибіру Єрмаком.
Донський отаман Єфремов.
Прапор Донської Республіки. Синій колір символізує козаків, жовтий — калмиків, червоний — росіян.

Донське козацтво сформувалося в другій половині 16 століття в нижній течії Дону, на незайманій території між Кримським ханством і Московією. Основу війська складали русини, московити, кримські і ногайські татари, що належали до різних соціальних верст. 1570 року козаки прийняли протекторат московського царя Івана Грозного і стали називатися Донським військом. Їхнім центром стала станиця Роздорська, а з 1644 року — місто Старочеркаськ. Залежність донців від Москви була формальною. З одного боку вони брали участь у ліквідації Сибірського ханства 1598 року, що було приєднано до Московії, і сприяли московській експансії в Азію. Проте під час московсько-польської війни 16051618 років козаки підтримували самозванців на московський престол і брали участь в антиурядовому повстанні Болотнікова 16061607 років. Разом із запорожцями донці ходили у самовільні походи на Крим, Московію, Персію, здійснювали грабіжницькі походи в акваторії Каспійського і Чорного морів. 1637 року козаки разом захопили османську фортецю Азов, яку утримували 5 років. У 16481657 роках частина донців підтримувала запорожців у боротьбі проти Речі Посполитої.

У 16701671 роках донські козаки під проводом Степана Разіна підняли на півдні Московії велике повстання, що було придушене царськими військами. В результаті поразки, Москва обмежила автономію донців, реорганізувавши їх у Донське козацьке військо. Воно брало участь у Азовських походах Петра І та Північній війні 17001721 років. Проте подальший наступ московитів на козацьке самоврядування спричинило нове козацьке повстання 17071709 років під проводом отамана Кіндрата Булавіна, що розвинулося в донсько-московську війну. Московія, перетворена на Російську імперію, жорстко придушила виступ, зменшила володіння Донського війська й скасувала його автономію. 1716 року відносини з козаками стали проводитися не через Посольський приказ, як з усіма державами, а Урядовий сенат. 1721 військо перейшло у відомство Військової колегії, перетворившись на підрозділ царської армії, що очолювався наказними, а не виборними отаманами. Воно брало участь у персидському поході 17221723 років, Семирічній війні 17561763 років проти Пруссії, російсько-турецьких війнах 1735–1739 і 1768–1774 років, придушенні козацького повстання під проводом Омеляна Пугачова. 1786 року на території донців була утворена російська адміністративна одиниця — земля війська Донського, перетворена 1870 року на область війська Донського.

В Російській імперії донські козаки були найстаршим і найчисельнішим з усіх козацьких військ. Станом на 1913 рік їх нараховувалося 1,5 мільйонів осіб з сім'ями. Адміністративним центром донського війська був Новочеркаськ. До революції 1917 року донці брали участь практично в усіх збройних конфліктах Росії: наполеонівських війнах 18031815 років, Великій кавказькій війні 18171864 років, російсько-японській війні 19041905 років, Першій світовій війні 19141918 років. В мирний час козаки виконували поліцейські функції.

Після жовтневого перевороту 1917 року область війська Донського стала одним із центрів антибільшовицької боротьби та білого руху під проводом Олексія Каледіна. 1918 року донські козаки проголосили створення власної держави Всевеликого Війська Донського на чолі з отаманом Петром Красновим. Частина самостійницького донського керівництва виступала за тісний союз із Добровольчою армією генерала Антона Денікіна, щр воювала за відновлення єдиної Росії. 1920 року Донська республіка була завойована більшовиками, які скасували козацтво на Дону. Незначна частина донців емігрували закордон, а решта були знищені в ході декозакізації та голодоморів. Під час Другої світової війни, у 19421945 роках, нацистська Німеччина використовувала залишки донських козаків для боротьби з радянською армією.

Забайкальські[ред.ред. код]

Гетьман Української Держави Павло Петрович Скоропадський був осавулом забайкальців під час російсько-японської війни.

Забайкальське козацьке військо було утворене 1851 року наказом імператора Миколи I на території Забайкальської області, у Східному Сибіру, на кордоні з Маньчжурією та Монголією. Головний осередок козаків розташовувався у місті Чита. До складу війська входили українці, росіяни, евенки та буряти. В мирний час забайкальці виконували поліцейські та прикордонні функції, а у воєнний — брали участь у війні як нерегулярне військо. Зокрема, Забайкальські козаки відзначилися в придушенні повстання боксерів 18991901 років у Цінській Імперії, в російсько-японський війні 19041905 років в Маньчжурії та Перший світовій війні 19141917 років в Галичині. На 1916 чисельність козацького населення становила 265 тисяч осіб, з яких 14,5 тисяч перебували на військовій службі. Під час Громадянської війни в Росії козаки підтримували антибільшовицькі сили. 1920 року радянська влада ліквідувала Забайкальське козацьке військо. Частина козаків емігрувала до Маньчжурії, де протягом 19331945 років користувалися підтримкою Маньчжурської держави та Японії[20].

Амурські[ред.ред. код]

Докладніше: Амурські козаки

Амурське козацьке військо було утворено в 1858 року на території Амурської області, на кордоні з Маньчжурією. Його головний осередок розташовувався у місті Благовіщенськ. Основу війська складали забайкальські козаки, що заселили територію області у 1850-х роках. Особовий склад частково поповнювався українцями і росіянами з Донського, Кубанського і Сибірського козацьких військ. В мирний час амурці охороняли державний кордон по річках Амур та Уссурі. За час свого існування козацьке військо взяло участь у придушенні повстання боксерів 18991901 років, в російсько-японський та Перший світовій війнах. Станом на 1916 рік козацьке населення області становило 49,2 тисяч осіб, з яких 3,6 перебувало на військовій службі. В роки громадянської війни в Росії амурці підтримували антибільшовицькі сили, за що були розпущені радянською владою у 1918 році. 1924 року частина козаків підняли Зазейське повстання, що було придушене більшовиками. Залишки війська емігрували до Маньчжурії[21].

Уссурійські[ред.ред. код]

Докладніше: Уральські козаки

Астраханські[ред.ред. код]

Сибірські[ред.ред. код]

Докладніше: Сибірські козаки

Терські[ред.ред. код]

Докладніше: Терські козаки

Оренбурзькі[ред.ред. код]

Уральські[ред.ред. код]

Докладніше: Уральські козаки

У культурі[ред.ред. код]

Пам'ятники[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Ось такі ми — козаки! Дрогобич, Вишиванка-фест 2012.

До теми козацтва зверталося багато українських письменників. Вперше цю тематику узагальнив С. Костюк на 1-й республіканській науково-практичній конференції «Проблеми історії запорізького козацтва в сучасній історичній науці та музейній прак­тиці», присвяченій 500-річчю запорізького козацтва (Запоріжжя, о. Хортиця, 1990).

  • Повісті та оповідання
  • В. Будзиновський — «Осаул Підкови» (1920), «Приго­ди запорізьких скитальців» (1927), «Козак Шу­ба» (1937) та ін.
  • А. Лотоцький — «Триліси» (1910), оповідання «Три побра­тими» (1934), «Козак Байда» (1936) та ін.,
  • П. Сорока — «На ясні зорі Запо­рожжя» (2000), «Душа при свічці: Діаруш Фе­дора Жука» (2002) П. Сороки та ін.
  • Неперевершеним описувач періоду гетьманства Івана Мазепи — Богдан Лепкий у циклі з 5-ти повістей: «Мотря» (в 2 ч.), «Не вбивай» (усі — 1926), «Батурин» (1927), «Полтава» (в 2 ч., 1928-29), «З-під Полтави до Бендер» (видані у США 1955; закінчення дописав Левко Лепкий). Окрім того, його перу належать твори «Сотниківна: Історична картина з часів Івана Виговського» (1927), історичне оповідання «Орли» (1934), повість «Крутіж» (1941),

Про козацтво писали Осип Маковей (повість «Ярошенко» (1905), А. Чайковський у (повісті «Козацька помста» (1910), «За сестрою» (1914), «Сагайдачний» (1908­-32) та інші автори.

  • Драматичні твори

У дра­матургії козацтву присвячено:

  • трагедія Осипа Барвінського «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887),
  • п'єса Б. Мельничука «Козацькі вітрила» (1995) та його інсценізації за твором Богдана Лепкого «Мазепа, гетьман український: Сповідь пе­ред людьми і часом» (1991), «Сотниківна» (1992; всі поставлені)
  • історична п'єса Л. Крупи «Ой, Морозе, Морозенку» (1990),
  • Л.Костенко; — історичний роман у віршах — «Маруся Чурай»,
  • Т. Шевченко; — «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія»,
  • «Дума про козака Голоту»,
  • I. Котляревский; — «Енеїда».

До козацької темати­ки зверталися письменники укр. діаспори, зок­рема Р. Завадович, К. Куцюк-Кочинський, О. Неприцький-Грановський, а також представники інших національностей, серед яких Юліуш Словацький у поемах «Мазепа», «Срібний сон Саломеї», вір­шах «Українська дума», «Пісня козацької дівчи­ни» та ін.

Кіно[ред.ред. код]

«Тарас Бульба» (1909) — перша кіноекранізація повісті, російський німий фільм Олександра Дранкова. «Taras Bulba» (1924) — німецький фільм за повістю, знятий режисером Олексієм Грановським* «Tarass Boulba» (1936) — французький фільм за повістю. «The Rebel Son» (1938) — англійський фільм за повістю. "Богдан Хмельницький"(1941) (СРСР) «Taras Bulba» (1962) — найвідоміша іноземна екранізація, американський фільм за повістю. Юл Бріннер – в ролі Тараса Бульби. «Taras Bulba, il cosacco» (1963) — італійський фільм за повістю.

«Taras Bulba» (1987) — чеський телефільм за повістю. "Дорога на Січ" (1995) Україна

"Богдан Зіновій Хмельницький"(2002-06) Україна, режисер Микола Мащенко. «Дума про Тараса Бульбу» (2009) — український телевізійний повнометражний художній фільм за повістю; прем'єра 29 березня 2009 року

Похідні назви[ред.ред. код]

Селище міського типу:

Села:

Селище:

Кораблі

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Казак // Этимологический словарь Фасмера
  2. Федорук А. В. Наймане козацьке військо (XVI — середина XVII ст.): ідеологія, організація та військове мистецтво. — Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю історія. — Чернівці, 2000.
  3. Історія України. ЗНО за 30 днів / І. А. Коляда, О. Ю. Кирієнко. — К.: Генеза, 2013. — 256 с.
  4. Samuel J. Newland. Cossacks in the German army, 1941–1945. — London, England; Portland, Or.: F. Cass, 1991.
  5. Грушевский М. С. Нариси історії українського народу. — К.: Либідь, 1990. — 400 с.; Дорошенко Д. І. Нариси історії України: в 2 т.- К.: Глобус, 1991. — Т.1 — 238 с.
  6. Етимологічний словник української мови: в 7 т. / ред. Л. К. Артемєва. — К.: Наукова думка, 1985. — Т.2. — 495 с.
  7. Україна — козацька держава/ ред. Недяк В. В.; Наукові ред. Щербак В. О., Федорук О. К. — К.: Емма, 2004. — 1216 с.
  8. Stryjkowski M. Kronika Polska Litewska, Zmudzka i Wszystkie Rusi. Georg. Osterberger, Królewiec. 1582.
  9. Kronika Pawla Piaseckiego, biskupa przemyslskiego. Krakow, 1870.- p. 46.
  10. Теорія: хазари-козари-козаки в українській історіографії XVII — початку XVIII ст. // І. В. Жиленко. Синопсис Київський. Лаврський альманах / Ред. рада: В. М. Колпакова (відп. ред.) та ін. — К. : ВІПОЛ, — Спецвип. 2 : Синопсис Київський / І. В. Жиленко. — 2002.
  11. Лътописное повъствованіе о Малой Россіи и ея народъ и козакахъ вообще… / собрано и составлено чрезъ труды инженеръ-генералъ-маіора и кавалера Александра Ригельмана 1785-86 года. — Москва: Московский университет, 1847.
  12. а б Бойко О. Д. Історія України. — С.126 — К., 2005
  13. Лътописное повъствованіе о Малой Россіи и ея народъ и козакахъ вообще… / собрано и составлено чрезъ труды инженеръ-генералъ-маіора и кавалера Александра Ригельмана 1785-86 года. — Москва: Московский университет, 1847.
  14. В. Греченко О. Ярмиш Історія України Торсінг 2005 ст. 39-47
  15. а б в Субтельний О. Козацька ера // Україна: Історія. — Київ: Либідь, 1993.
  16. Розділ V. Козацька ера. § 1. Козацька революція 1648–1657 рр. // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  17. Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658–1686) // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  18. а б Розділ V. Козацька ера. § 3. Мазепа і мазепинці // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  19. Розділ VI. Україна XVIII ст. між Річчю Посполитою і Російською імперією. § 2. Згасання козацьких автономій у підросійській Україні // Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ, 1997.
  20. Забайкальские казаки // Энциклопедия Забайкалья: Читинская область. — Чита. Наука, 2004. — С.371; Забайкальское казачье войско // Энциклопедия Забайкалья: Читинская область. — Чита. Наука, 2004. — С.382.
  21. Амурское казачье войско // Большая советская энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. 1969–1978.; Амурское Войсковое Казачье Общество

Джерела[ред.ред. код]

Кирилицею[ред.ред. код]

Латинкою[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • (нім.) Die Geschichte der Kosaken: wilder Osten 1500–1700 / Klaus J. Gröper. Bertelsmann, 1976.
  • (нім.) Führer und Geführte bei den Zaporogser Kosaken : Struktur und Geschichte kosakischer Verbände im polnisch-litauischen Grenzland (1550–1648) / Carsten kumke. O. Harrassowitz, 1993.
  • (англ.) Cossack rebellions : social turmoil in the sixteenth-century Ukraine / Linda Gordon. State University of New York Press, 1983.
  • (англ.) The Cossacks of the Ukraine / New York: AMS Press, 1985.
  • (англ.) Cossacks in the German army, 1941–1945 / Samuel J. Newland. London, England; Portland, Or.: F. Cass, 1991.
  • (англ.) The Cossacks : an illustrated history / John Ure. Overlook, 2002
  • (англ.) The Cossacks / Shane O'Rourke. Manchester University Press, 2007.
  • (фр.) Les Cosaques de l'Ukraine : rôle historique, représentations littéraires et artistiques : actes du 5e colloque international franco-ukrainien / textes réunis et présentés par Michel Cadot et Émile Kruba. Presses de la Sorbonne nouvelle, 1995.
  • (рос.) Донские казаки в прошлом и настоящем / под общ. редакцией Ю. Г. Волкова. Изд-во Ростовского университета, 1998.
  • (рос.) История казачества Азиатской России : в 3 т. / В. В. Алексеев ; Н. А. Миненко. — Екатеринбург, 1995.
  • (рос.) Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — Москва: Молодая гвардия, 2007.
  • (укр.) Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — К., 1994.
  • (укр.) Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т. 4-10. — К., 1993–1999
  • (укр.) Рігельман О. І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П. М. Саса, В. О.Щербака. — К.: Либідь, 1994.
  • (укр.) Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану.— К., 2000.
  • (укр.) Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 1.-3. – К., 1990-1993
  • (яп.) コサック / 阿部重雄著; 新装. 教育社, 1986.
  • (яп.) 『ポーランド・ウクライナ・バルト史 』/ 伊東孝之,井内敏夫,中井和夫. 山川出版社, 1998.12. (新版世界各国史 ; 20)

Посилання[ред.ред. код]