Козлів (смт)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Козлів
POL Kozłów Tarnopolski COA.png
Герб
Країна Україна Україна
Область/АРК Тернопільська область Тернопільська область
Район/міськрада Козівський
Рада Козлівська селищна рада
Код КОАТУУ: 6123055400
Офіційний сайт:
Основні дані
Статус із 1961 року
Площа км²
Населення 1856 (01.01.2011)[1]
Густота 265 осіб/км²
Поштовий індекс 47631
Телефонний код +380 3547
Географічні координати 49°33′40″ пн. ш. 25°19′41″ сх. д. / 49.56111° пн. ш. 25.32806° сх. д. / 49.56111; 25.32806Координати: 49°33′40″ пн. ш. 25°19′41″ сх. д. / 49.56111° пн. ш. 25.32806° сх. д. / 49.56111; 25.32806
Висота над рівнем моря 348 м
Водойма річки Восушка, Цицорка
Відстань
Найближча залізнична станція: Денисів-Купчинці
До станції: 14 км
До райцентру:
 - фізична: 35 км
Селищна влада
Адреса 47631, смтКозлів, вул. Галицька, 19
Голова селищної ради Колісник Володимир Михайлович
Карта
Козлів (Україна)
Козлів
Козлів
Козлів (Тернопільська область)
Козлів
Козлів

Козлі́в — селище міського типу в Україні, Тернопільській області, Козівському районі. Розташоване на сході району на берегах річки Вошушка (притоки Стрипи, басейн Дніпра) та її притоки Цецорки, за 14 км від залізничної станції Денисів - Купчинці. Центр селищної ради, якій підпорядковане село Дмухівці. До Козлова приєднані хутори Бойки, Габазівка, Грицайка, Мазепівка, Поплави.

У зв'язку з переселенням жителів хутори Каспрівка, Підзабойки, Підліс, Хрипки виключені з облікових даних.

Населення — 1944 осо­би (2002).

Історія[ред.ред. код]

Початком існування того чи іншого населеного пункту прийнято вважати дату, яка вперше згадана в тому чи іншому документі. І в нашому випадку такий документ є – це королівська грамота на пергаменті з датою – 23 серпня 1448 р., коли король Казимир IV Яґеллончик, перебуваючи в селі Козлів, видав грамоту стосовно надання маґдебурзького права селу Зушиці (або Дзушиці, тепер в Городоцькому районі Львівської області; записаний Яном з Конєцполя - королівським канцеляристом).[2]
31 жовтня 1467 р. король Казимир IV Яґеллончик видав грамоту, за якою польському шляхтичеві Альберту Боровському надано 200 польських марок на розбудову королівського села (королівщини) Козлів. Згідно із згаданою грамотою, Козлів і навколишні поселення належали польським королям.
31 грудня 1474 р. король Казимир IV Яґеллончик видав грамоту (датована в Радомі), за якою записав Альберту Боровському 50 гривень звичайних грошей на селах королівських Козлові та Таурові в тодішньому Теребовлянському повіті Галицької землі, що знаходились на той момент у нього в заставі.[3]

Протягом І століття з часу заснування постійними орендарями села були нащадки Альберта Боровського – Мацей і Войцех, про що свідчать інші документи, котрі зберігаються в державному архіві Тернопільської області.

Походження назви населеного пункту краєзнавці пояснюють тим, що перших поселенців була авторитетна людина, можливо, їх поводир, на прізвисько «Козел», бо мав найбільше кіз. Він став засновником цього поселення, котре на його честь отримало назву Козлів. (Діалектний варіант «Кізлів»).

27 травня 1502 року польський король Александр Яґеллон в Сандомирі видав грамоту, згідно з якою передав Козлів з присілками шляхтичу Анджею Ружі гербу «Порай» - львівському латинському архиєпископу, дозволив йому підвищити статус села до міста[4]. Того ж року він став власністю львівського римо-католицького єпископства. У Теребовлянських Ґродських Актах за 1581 рік Козлів також проходить як містечко, яке перебувало у власності Анджея Ленінського.

Трагічним в історії Козлова був, зокрема, 1575 рік. Повертаючись із походу, татари зненацька, із західної сторони, напали на Козлів і знищили його вщент, а його мешканці опинилися у татарському полоні. Звідки майже ніхто не повертався. По суті, поселення довелося засновувати знову. І це сталося через два роки після згаданої трагедії. У вересні 1577 року вийшов королівський указ, щоб на місці зруйнованого села Козлів закласти однойменне містечко з Магдебурзьким правом. На той час навколишні землі й території майбутнього містечка належали польському магнатові Людвіґу Будзиновському. Саме йому й вдалося заново відбудувати Козлів з добре розвиненою інфраструктурою.

Після королівського указу 1577 року в Козлові життя дуже пожвавилось, адже на руїнах вчорашнього села будували нове містечко з іншим укладом суспільного життя. Сюди в пошуках кращої долі почали звідусіль з’їжджатися незаможні шляхтичі, польські міщани, а також жиди, щоб знайти собі тут менш-більш пристойні умови для життя. З набуттям нового статусу Козлів поступово розбудовувався, населення швидко зростало, і, як бачимо, ставало інтернаціональним. Поляки і жиди з’являлися тут, як гриби після дощу. Ті наші далекі предки за своєю вірою були православними християнами, але з жовтня 1596 року, згідно з Брестською церковною унією, вони стали знову православними, а 1991 року 95% козлівчан на місцевому референдумі висловилися на користь греко-католицизму.

Віками наші предки були принижені. Їм дозволялось лише працювати до сьомого поту. Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького не принесла їм жодного полегшення. Вони лише відчули, що можуть боротися за своє національне визволення.

Після Зборівської битви 1649 р. Козлів зазнав руйнувань від татарських загонів. Особливо спустошливою була турецько-татарська навала 1672 р.. Німецький мандрівник У. фон Вердум залишив у своєму щоденнику запис про зруйноване м-ко.

З 1772 по 1918 рік Галичина входила до складу Австро-Угорщини. За цей час становище селянства змінилося на краще. Селяни навіть мали право оборони в судах. Стала доступною освіта для кожної людини. Українська мова стала другою державною мовою. Галичина мала свій парламент і уряд. Власне, за часів Австро-Угорщини через розвиток освіти, культури були закладені основи демократії в Галицькому суспільстві. Козлів не був винятком у тих суспільних процесах, які відбувалися у ті сприятливі для національного розвитку часи. У 1848 році було скасовано кріпаччину. У кожному селі ставили пам’ятник з нагоди цієї події. У Козлові, на початку вулиці Передмістя, був такий пам’ятник. Але у 1950-их роках, антинародна радянська влада скинула той пам’ятник у річку. Скинула, бо запрягла наш народ у нове, комуністичне ярмо, а пам’ятник нагадував про волю, котру більше ста років тому дарував австрійський цісар. Тому такі пам’ятники були радянські владі, як більмо на оці.

Належачи до Австрії, Козлів зберігав статус заштатного містечка у Бережанському по­віті. У 1875 р. львівський краєзнавець Антон Шнайдер створив для містечка проект герба: на червоному тлі срібна квітка троянди (родовий герб одного з колишніх власників Козлова, єпископа Боришевського).

Влітку 1990 року Козлівське товариство ім. Тараса Шевченка разом із церковним комітетом зробили все для того, аби реставрувати цей пам’ятник, завдяки річці, яка зберегла його (мабуть, сам Бог велів). Треба виділити належне в цій величній справі покійному Роману Міляну, його сину Богдану, Михайлу та Мирону Мілянам, Йосипу Демковичу та іншим, які доклалися до того, аби відродити святиню.

Що стосується Козлова, то Австро-Угорська імперія залишила по собі добру пам'ять. Церква, костел, дмухавецька церква, школа (старий корпус), декілька адміністративних будинків, ліс – все це було зроблено за часів Австро-Угорщини. В народі зберігся афоризм, що «Небіжка Австрія була доброю мачухою».

У 1880 році в Козлові проживало 3470 осіб, з них поляків – 1501, жидів – 1038 і українців – 931. Козлів мав 5586 морґів орної землі, 7 морґів лісу, 20 морґів ставу, 115 морґів доріг. Щодо костелу, то польська громада збудувала його у 1870 – 1880 роках. Костел був споруджений у готичному стилі, старі люди кажуть, що був дуже гарний як ззовні, так і в середині. Але війна не пощадила цього храму. Навесні 1944 року, коли в Козлові стояв фронт, костел зруйнували гітлерівці.

Щодо жидів, то вони мали свою гарну синаґоґу, яку після війни переобладнали у житловий будинок (нині – на вулиці Незалежності, 1). До речі, жиди мали і свій цвинтар, під лісом, з правого боку, коли їхали «на оренду». Сьогоднішні козлівчани добре знають це місце, тільки не всім відомо, що там колись було.

У 1910 році була заснована хата-читальня святого Андрія, яка відіграла значну роль у патріотичному вихованні населення. Це товариство проіснувало до 1944 року.

Уже навесні 1915 року наше містечко опинилося в руках московських яничар. Вони своїми варварськими методами хотіли винищити українське життя та його культурні сили. Тому недивно, що молоді хлопці та їх батьки воліли вмерти за волю України, ніж гибіти в снігах чужої імперії. Десятки козлівських юнаків та чоловіків середнього віку опинилися у рядах Українського січового стрілецтва. За п’ять років війни стрільці брали участь у сотнях битв на різних теренах України. Сьогодні можна гордитися такими предками, котрі віддали життя за волю України. Але … у липні 1919 року Польща знову окупувала Галичину, зробивши її колонією. У вересні 1930 року була проведена так звана «пацифікація», метою якої було фізично і морально покарати неслухняних українців за те, що вони посміли піднятися на боротьбу за створення незалежної Української держави.

Варто також відзначити і позитивні моменти в стосунках між поляками і українцями – це освячення води на Йордан на річці Восушці. Греко-католицький священик отець Зарицький і католицький ксьондз Роком по черзі відправляли Службу Божу, а потім освячували воду в річці. Отець Зарицький, на відміну від ксьондза Рокоша, який розпалював ворожнечу між українцями і поляками, був українським патріотом, був на висоті свого звання і покликання, вболівав за громадські справи, позитивно впливав на прихожан, виховуючи в них почуття національної гідності. Користувався великим авторитетом і повагою у козлівчан.


До 1939 діяли «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» й інші українські товариства й організації.

19401962 Козлів — райцентр.

5 липня 1941 — 21 лип­ня 1944 перебував під німецько-нацистською окупацією.

1955 випав сильний град, що знищив близько половини врожаю.

Населення[ред.ред. код]

За даними перепису населення 2001 року мовний склад населення селища був таким[5]:


Мова Число ос. Відсоток
українська 99,54
російська 0,46

Пам'ятки[ред.ред. код]

Є церква Вознесіння Господ­нього (1896; мурована).

Споруджено меморіал на братській могилі воїнів РА (1953), пам'ятники полеглим у німецько-радянській війні односельцям (1965), Тарасу Шевченку (1992, скульптор В. Мельник), Борцям за волю Ук­раїни (1993), встановлено пам'ятний хрест на честь ска­сування панщини (1990), на хуторі Грицайка наси­пано могилу трьом борцям за волю України (1991).

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Діють ЗОШ 1-3 ступ., Будинок культури із залою на 460 місць, бібліотека, дошкільний заклад, дільнична лікарня № 2, полі­клініка, спиртовий та цегельний заводи, с.-госп. ТзОВ «Зір­ка», торгівельні заклади.

За радянських часів діяли кінотеатр, 2 бібліотеки, районна лікарня на 75 ліжок, аптека і дитсадок.

У селищі є народний (від 1996) жіночий вокальний ансамбль, шаховий клуб.

Церковна сфера[ред.ред. код]

Некрополі[ред.ред. код]

Є військовий цвинтар. На ньому похоронено 1260 воїнів і офіцерів радянської армії загинули при визволенні від нацистів. Їх тіла поховані на сільському цвинтарі у 10 братських могилах. Пізніше ця ділянка могил (1952 р.) виділена із загальної площі цвинтаря, там встановлено пам'ятник і стели із прізвищами загиблих[6].

Персоналії[ред.ред. код]

Тут народилися:

  • доктори наук Дмитро Бучко, І. Мриглод, О. Осів,
  • польський скульптор Целестин Гошовський,
  • лікар і громадський діяч Ігор Кушнір,
  • заслужений лікар України Василь Пришляк,
  • живописець Ігор Шумський.

Навчалися геолог І. Вовк, архітек­тор Б. Мриглод, доктор фізико-математичних наук О. Овсяников, працював доктор, професор Петро Кузів. У 1862-1863 проживав отець Олексій Заклинський.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Акти гродські і земські.-Львів,1870.Т.2.-295с.,(пол., лат.) с.133-135
  3. Акти гродські і земські.-Львів,1870.Т.2.-295с.,(пол., лат.) с.212
  4. Акти гродські і земські.-Львів,1870.Т.2.-295с.,(пол., лат.) с.239-242
  5. Розподіл населення за рідною мовою, Тернопільська область
  6. Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль, «Підручники і посібники», 1998

Література[ред.ред. код]