Колабораціонізм у Другій світовій війні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Див. також: Колабораціонізм
Синя поліція, назва колабораціоністських підрозділів польської поліції на окупованих німцями територіях Польщі

Колабораціоні́зм у Дру́гій світові́й війні́ — військове, політичне і економічне співробітництво громадян держав Антигітлерівської коаліції або представників основних етнічних груп даних держав з нацистською Німеччиною, Японією та Італією в ході Другої світової війни.

Спочатку означав співробітництво громадян Франції (до якого закликав націю глава режиму Віші маршал Петен в 1940) з німецькими властями в період окупації Франції в ході Другої світової війни[1]. Потім став застосовуватися і до інших європейських урядів, що діяли під німецької окупацією (уряд Квіслінга в Норвегії, режими на кшталт Локотської республіки на окупованій території СРСР та ін) або військовим організаціям громадян окупованих країн під контролем гітлерівського блоку (Російська визвольна армія Власова, національні дивізії СС майже у всій Європі та ін.)

Вермахт та війська СС поповнили понад 1,8 мільйона осіб з числа громадян інших держав і національностей. З них у роки війни було сформовано 59 дивізій, 23 бригади, кілька окремих полків, легіонів і батальйонів.

Колабораціонізм в СРСР[ред.ред. код]

Співпраця громадян СРСР з окупантами розвивалося в різних формах: військової, політичної, господарської, адміністративної. Причини, що штовхнули їх на цей крок, мали складний і неоднозначний характер, були породжені різними обставинами побутового, психологічного і світоглядного порядку. Безперечно, що серед цих людей була значний прошарок антирадянськи налаштованих громадян, які сумлінно і віддано служили окупант ам. Жорсткий тоталітарний сталінський режим, колективізація, сталінські репресії, втрата національної незалежності прибалтійськими державами привели до того, що багато хто сприймав німецьких окупантів як визволителів.[2].

У той же час, як свідчать численні джерела, комплектування колабораціоністських формувань німцями часто робилося приблизно за такою схемою. У табір військовополонених прибували вербувальники з представників німецького командування, білоемігрантів, власовських емісарів і приступали до виявлення осіб, з різних причин погодився вступити на службу в німецьку армію. З них створювалося ядро майбутнього підрозділу. За кількістю добровольців воно, як правило, значно не дотягувало до встановленої штатної чисельності. Відсутніх новобранців відбирали вже за принципом фізичної придатності до несення стройової служби. Вони виявлялися перед обмеженим вибором: або примусова служба в німецькій армії, або голодна смерть. Від безвиході багато погоджувалися надіти німецький мундир, сподіваючись при вдалому випадку зі зброєю в руках перейти на бік партизан або Червоної Армії.

Серед дослідників цієї проблеми немає єдиної думки щодо чисельності радянських громадян, що пішли на службу ворогові. За даними генерала армії М. А. Гарєєва, в різних охоронних, каральних частинах, в РОА та інших націоналістичних формуваннях перебувало близько 200 тис. осіб, з них у бойових збройних формуваннях більше 100 тис. За підрахунками Л. Рєпіна, проведеним по документах військового архіву в Потсдам е (Німеччина), служити в німецьку армію пішли не більше 180 тис. радянських громадян, з них приблизно половина - військовослужбовці, а решта - з числа цивільного населення.

За національним складом і назвою формувань чисельність добровольців розподілялася таким чином: кавказькі і «Туркестанські» батальйони - 40 тис. осіб, дивізія СС «Галичина» - 10 тис., з'єднання і частини РОА - 28 тис., козачі частини - 10 тис., будівельні та робочі батальйони - 15 тис., зенітні частини ППО - 5 тис. чоловік. Всього - 108 тис. чоловік.

У цих підрахунках відсутні відомості про «Хіві» і допоміжної поліції. Повніші дані наведені в збірці «Велика Вітчизняна війна. 1941-1945», де стверджується, що до початку 1943 р. у вермахті налічувалося до 400 тис. «Хіві», у службах з підтримання порядку - 60-70 тис. радянських громадян і до 80 тис. - в «східних батальйонах» і «східних легіонах». Всього - 540-550 тис. чоловік.

Слід зазначити, що в 1943, після важких поразок на Східному фронті, нацисти, офіційно не визнаючи слов'янські та азіатські народи арійцями, дозволили їм, крім поляків, служити в Ваффен-СС [3]

Російський колабораціонізм[ред.ред. код]

Адміністрації, створені на окупованій території СРСР[ред.ред. код]

Козаки[ред.ред. код]

Німецький солдат і козак під час придушення повстання у Варшаві

На службі німецької армії були як донські козаки з СРСР, так і ті, що емігрували з Росії раніше і не були громадянами СССР.

Україна[ред.ред. код]

Прибалтика[ред.ред. код]

Білорусь[ред.ред. код]

Албанія[ред.ред. код]

Бельгія[ред.ред. код]

Індія[ред.ред. код]

Докладніше: Азад Хінд

Індонезія[ред.ред. код]

Італія[ред.ред. код]

До 1943 р. в Італії був союзний німцям режим Муссоліні. Однак в 1943 р., коли Італія оголосила війну Німеччині, на півночі був утворений колабораціоністських режим, відомий як Італійська соціальна республіка.

Китай[ред.ред. код]

Маньчжурія[ред.ред. код]

Чехія[ред.ред. код]

Югославія[ред.ред. код]

Хорватія[ред.ред. код]

Сербія[ред.ред. код]

Македонія[ред.ред. код]

Антигітлерівський колабораціонізм[ред.ред. код]

В СРСР діяли колабораціоністські організації «Вільна Німеччина» та «Союз німецьких офіцерів», в роботі яких брали участь полонені німецькі військовослужбовці і німецькі комуністи-емігранти. Керівник німецького коллаборационистского руху в Радянському Союзі - генерал Вальтер фон Зейдліц-Курцбах. Перебуваючи в полоні, про свою підтримку «Вільної Німеччини» заявив генерал-фельдмаршал Фрідріх Паулюс, який командував німецької угрупуванням під Сталінградом.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Галина Сапожникова. Предатели по выбору и без. Интервью с доктором исторических наук Б. Ковалёвым. Комсомольская правда. 14.09.2010.
  2. К. М. Александров "Обреченные на подвиг"
  3. Унтерменшен

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]