Колегія виборників США

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Колегія виборників в США — система непрямих (двоступеневих) виборів, за допомогою якої обираються Президент США та Віце-президент США — єдині дві посадові особи Сполучених Штатів, які обираються за федеральним виборчим округом, що охоплює всю територію країни.

Голосування[ред.ред. код]

День голосування виборників припадає на 41-й день після дня всенародного голосування. Всенародне голосування відбувається в перший вівторок після першого понеділка листопада. У Колегії окремо відбувається голосування по кандидатурі віце-президента, яка на всенародному голосуванні включена до бюлетеня як єдиний пункт з президентською кандидатурою від тієї ж партії. Випадки, коли виборники голосують не так, як наказує штат, вкрай нечисленні і на результат виборів жодного разу не впливали . Штати мають право управляти своїми виборниками, а в 24 штатах неправильне голосування виборників від цих штатів карається за законом (див. докладніше en: Faithless electors), хоча ці закони і жодного разу не застосовувалися на практиці. Колегія реально не існує як єдиний спільно засідаючий орган: в один і той же день виборники кожного штату збираються в столиці свого штату і голосують (у кожному штаті, крім тих, де виборники призначаються пропорційно, це голосування одноголосне), потім їх голоси сумуються.

Склад колегії[ред.ред. код]

Кількість виборників за штатами на виборах-2004 і 2008

Число виборників від кожного штату дорівнює кількості його представників в Конгресі (2 сенатори і члени палати представників, кількість яких дорівнює кількості виборчих округів на території штату ). Також, федеральний округ Колумбія, на території якого знаходиться столиця країни - Вашингтон, в Конгресі не представлений, але на президентських виборах має стільки виборників, скільки б він мав, якби був штатом, але не більше, ніж найменш населений штат (Двадцять третя поправка до Конституції США). Найменш населений штат Вайомінг представлений трьома виборниками, стільки ж має і округ Колумбія. Найбільша кількість виборників (55 осіб) припадає на найбільш населений штат - Каліфорнію, (представлену в Конгресі 53 членами Палати представників і 2 сенаторами), а найменше - Монтана, Аляска, Вермонт, Делавер, Вайомінг, Південна Дакота і Північна Дакота (по три). Флориду представляли 27 виборників, Техас - 34.

Кожен штат сам вирішує, як розподілити відведені йому голоси. У більшості штатів голоси всіх виборників автоматично отримує той кандидат, який набирає просту більшість голосів виборців. Виняток становлять штати Мен (4 виборників) і Небраска (5), закони яких передбачають інший порядок. У кожному з виборчих округів цих штатів обирається по одному виборнику, а інші два місця визначаються відповідно до голосуванням в штаті в цілому. Вперше такий поділ голосів реально мав місце на виборах 2008 в Небрасці, де 4 голоси виборників (2 по двох виборчих округах і 2 по штату в цілому) дісталися Джону Маккейну, а 1 голос виборників від 1 виборчого округу Небраски - Бараку Обамі. В історії штату Мен випадків поділу голосів ще не було.

Існує т.зв. «План Амара» ( en: Amar Plan), відповідно до якого штати, які приєдналися до угоди, будуть віддавати свої голоси кандидату, який отримав більшість голосів у масштабі всієї країни, як тільки кількість голосів виборників цих штатів перевищить необхідний для перемоги мінімум (270 голосів), що повинно привести до введення на практиці всенародних прямих виборів за умови дотримання виборниками цієї угоди. В наш час[Коли?] до угоди приєдналися штати Меріленд, Нью-Джерсі, Іллінойс, Гаваї та Вашингтон, що мають у сумі 61 голос.

Вирішення складних випадків[ред.ред. код]

Перемагаючий кандидат, що набрав абсолютну більшість голосів виборників. У випадку, якщо ніхто з кандидатів не отримав цієї більшості, президент обирається Палатою Представників з числа не більше трьох кандидатів, які отримали більшість (так були обрані Томас Джефферсон, який набрав однакову кількість голосів з Аароном Берром в 1800, і Джон К. Адамс, коли жоден кандидат не отримав більшості в 1824, причому Адамс набрав менше голосів виборників і виборців, ніж Ендрю Джексон). В 12-й поправці до Конституції США існує процедура на випадок, коли і це не призведе до результатів. На практиці при фактичній двопартійній системі всі голоси виборників уже 40 років отримують два кандидати від двох основних партій - Демократичної та Республіканської (і вже приблизно 150 років «треті партії», що епізодично отримували голоси виборщиків до 1968 р., не можуть скласти їм гідної конкуренції). Тому перемагає той кандидат, який набирає більше голосів, ніж його єдиний суперник.

Дискусія навколо колегії виборників[ред.ред. код]

У сучасному американському суспільстві система колегії виборників неодноразово обговорюється з точки зору її справедливості та сучасності, піднімається питання про її реформу або скасування. Неодноразово висувалися як аргументи «за», так і аргументи «проти» [1].

Аргументи «за»[ред.ред. код]

Федералізм[ред.ред. код]

Прихильники збереження колегії виборників стверджують, що, при всій своїй уявній нелогічності, система виборникиків відображає принципи федералізму в державному устрої: кожен суб'єкт (штат) однозначним чином визначає «свого» президента із загального числа кандидатів.

Для перемоги потрібна широка народна підтримка[ред.ред. код]

Організація перемоги на виборах вимагає залучення інтересів багатьох штатів, а не тільки місць концентрації еліт в найбільших містах. Виключена перемога кандидата, якого підтримують лише кілька штатів. Переважання столиць і деяких ключових областей стало причиною загибелі багатьох великих держав та імперій.

Є приклади і зворотного, наприклад, Авраам Лінкольн переміг в 1860 році, програвши в усіх південних штатах. Правда, незабаром почалася Громадянська війна в США.

Права меншин[ред.ред. код]

Стверджується, що принцип «переможець забирає все» змушує кандидата звертати особливу увагу на інтереси меншин, які можуть надати йому вирішальну підтримку.

Надзвичайні ситуації[ред.ред. код]

Колегія виборників - не автоматична система, вона складається з людей, і хоча зазвичай вони голосують за стандартним приписом закону, вони мають право приймати рішення в складних випадках. Наприклад, якщо обраний президент помре до голосування Колегії виборників, вона може обрати іншу особу від тієї ж партії. При прямих виборах немає такої можливості і потрібні ще одні вибори.

На виборах 1872 р. демократичний кандидат у президенти Хорас Грилі дійсно помер до голосування в Колегії Виборників. Проблемою це не стало, оскільки він і так був кандидатом, який програв. Республіканці-виборники проголосували за Улісса Гранта, який і переміг, у той час як демократи символічно розподілили голоси між різними діячами партії (за деякими даними, троє проголосували за покійного).

На виборах 1912 року за тиждень до всенародного голосування помер кандидат у віце-президенти при Вільямі Тафті (і діючий віце-президент) Джеймс Шерман; його ім'я залишилося в бюлетені. Тафт також програв вибори, був обраний демократ Вудро Вільсон.

Боротьба з фальсифікаціями[ред.ред. код]

Завдяки системі масове «вкидання» голосів в одному штаті може вплинути на розподіл виборників тільки в цьому штаті. Перерахунок голосів відбувається тільки по штатах, а не на федеральному рівні.

Аргументи «проти»[ред.ред. код]

Переможець всенародного голосування може програти голосування в Колегії[ред.ред. код]

Як переможець всенародного голосування може набрати менше голосів виборників

Три рази (не рахуючи вже згаданого казусу Адамса, обраного Палатою представників) президентом обирався кандидат, який набрав менше голосів виборців (але не виборників), ніж його супротивник: Р. Хейз в 1876, Б. Гаррісон в 1888, Дж. Буш-молодший в 2000.

Після всіх цих виборів критики системи стверджували, що думку більшості народу не враховано. Вибори 1876 і 2000 рр.. супроводжувалися звинуваченнями у фальсифікаціях (причому взаємними), і перемога в ключових «штатах, що вагалися» була досягнута дуже невеликою перевагою голосів.

Роль «штатів, що вагаються» (swing states)[ред.ред. код]

Розподіл поїздок кандидатів (карта ліворуч) і фінансових вкладень (карта праворуч) перед виборами-2004. Максимум того й іншого припадає на одні й ті ж певні «хиткі штати»

Особливу роль в результатах виборів грають штати, в яких немає сталого переважання республіканського чи демократичного електорату. Наприклад, в штаті Нью-Йорк більшість вже десятки років постійно посилає демократичних виборників. Таким чином, республіканські голоси в Нью-Йорку просто пропадають. Розуміючи це, деякі прихильники республіканського кандидата часто просто не витрачають свого часу на вибори і не голосують. Так само роблять і деякі демократи, знаючи, що штат і без них особисто проголосує за демократа. У традиційно республіканських штатах (наприклад, Техасі) відбувається те ж саме. До того ж у таких штатах завідомо програюча сторона практично не веде пропаганду і не витрачає там грошові кошти. Так, наприклад, Джордж Буш (молодший) в період передвиборної кампанії 2004 р. п'ять разів побував у маленькому «хиткому штаті» і жодного разу в Нью-Йорку. Якби Буш зміг загітувати один-два мільйони виборців на свою користь, він все одно б програв.

Нерівність виборців[ред.ред. код]

З точки зору Джеймі Раскіна, сенатора від штату Меріленд, фахівця з конституційного права, що виступає за реформу колегії виборників [1], виборці з різних штатів знаходяться в нерівних умовах:

Кожен голос має однакову вагу - але тільки не при дивній арифметиці колегії виборників, де голос жителя Делавера або Північної Дакоти має математично набагато більшу вагу (вимірюється відношенням кількості виборців до числа виборників від штату), ніж голос в більших штатах - таких, як Каліфорнія , Техас або Нью-Йорк. Проте якщо порівняти, з якою ймовірністю виборці можуть вплинути на те, хто буде призначений виборником від штату, умови зміняться і невідповідності стануть ще більш вражаючими. Наприклад, у 2004 році вибори завершилися відривом у 365 голосів у штаті Нью-Мексико і відривом у 312 043 голоси в штаті Юта, тобто у виборця в Нью-Мексико була ймовірність вплинути на призначення виборників в сотні разів більше, ніж у виборця в Юті .

Цей феномен виникає саме в результаті принципу «переможець забирає все», в результаті якого підсумок виборів визначають не найбільші стабільні штати, а «хиткі штати» (swing states).

З точки зору сенатора Раскіна, дана система порушує рівність виборців і тим самим принцип демократії.

Однак, ті ж недоліки мають вибори в Конгрес, а особливо, в Сенат. Таким чином, подібні нюанси є виключно питанням точки рівноваги противаг у владі.

Роль недобросовісних виборників[ред.ред. код]

Кожен виборник пише ім'я тієї людини, яку він сам вважає за потрібне. Зокрема, він може порушити своє слово і записати не того, якого обіцяв або утриматися від голосування. Такі виборники називаються недобросовісними виборниками (англ. faithless elector).

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]