Колочава

село Колочава
Колочава і довколишні гори
Країна	Україна
Область	Закарпатська область
Район/міськрада	Міжгірський район
Рада	Колочавська сільська рада
Код КОАТУУ	2122482101
Основні дані
Населення	5029
Поштовий індекс	90043-90045
Телефонний код	+380 3146
Географічні дані
Географічні координати	48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря	631 м
Водойми	Теребля, Сухар, Колочавка
Місцева влада
Адреса ради	90043, Закарпатська обл., Міжгірський район, с. Колочава, вул. Шевченка, 78, тел. 2-82-24; 2-82-81
Сільський голова	Хланта Юрій Павлович
Карта
Колочава
Колочава

Колоча́ва (угор. Alsókalocsa, чеськ. Koločava) — село у Міжгірському районі Закарпатської області.

Розташоване в гірській долині між полонинами Стримбою, Дарвайкою, Барвінком, Красною і Ружею, за 26 км від районного центру. Через село протікають річки Сухар і Колочавка — притоки Тереблі. До села входять колишні присілки: Брадолець, Горб, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар. Колочава розташована на території Національного природного парку «Синевир».

Історія

Назва села походить від річки Колочавки. Його заснували у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту.

Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадьярських магнатів».

У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї пізніше будували житла сини й родичі; хутори розросталися й перетворювалися в присілки. При цьому вони зберігали свої історичні назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього — Драгфійовцям. В першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які в 1463 році передали їх своїм родичам — Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси стають власністю ерару і включаються до складу Хустської домінії, а населення підпорядковується Хустському замку.

Церква Св. Духа, 1795

Церква Св. Духа, 1795

Церква Св. Духа

Михайло Сирохман пише про церкву св. Духа: У Колочави-Горбі біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев'яна церква св. Духа, що належить до найвищих архітектурних досягнень Закарпаття. Згідно з написом на одвірку, «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.

У 1801 році в документах єпископської візитації записано, що «Колочава має дві церкви деревяні: в матери р. 1797 поставлену 300 вірников вмістящу, другу же в филіалу для 300 вірников, добра, добрі сооружена».

Легенда про розбійника Миколу Шугая

У XX столітті Колочава, яка входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук в руки. Після поразки Австро-Угорщини у І світовій війні в селі часто панувало безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая). Він дезертирував з армії і разом з друзями організував загін опришків, який нібито «від багатих брав, бідним давав». Утім, селяни до сьогодні переважно переконані, що Сюгай був звичайним розбійником, бандитом і згодом — убивцею. Понад півтора року його безуспішно намагалася упіймати чеська жандармерія, кілька «четників» загинуло. Зрештою Шугая загнали у пастку. Його зрадили друзі і зарубали разом із молодшим братом Юрієм заради викупу. Цю історію описав у 1930-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт, який тут прожив шість років. За його романом «Микола Шугай — розбійник» у Чехії згодом були зняті кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні, роман вивчали у середній школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості.

В Україні легенду про Шугая знають менше. Тут, у середній школі Колочави, в 1982 році був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, у 1996 році перероблений в етнографічному стилі. З початком масового туристичного руху у 1990-х роках був заснований і фольклорний фестиваль, який від 1997 року проводиться у серпні за значної участі чеських туристів та місцевих фольклорних колективів. Музеєм та фестивалем займається вчителька Наталія Тумарець (Царенко). Вона ж разом із чоловіком та синами зайнялась реставрацією напівзруйнованої колишньої жандармської станції. Нині тут — корчма у народному стилі та пансіоном для туристів, переважно чеських, яких після скасування Україною у 2005 році візового режиму побільшало у десятки разів.

Сучасність

Колочавська вузькоколійка

Колочава все менше нагадує місцевість, «де зупинився час». Ще 5—6 років тому сюди неможливо було додзвонитися і доїхати — особливо узимку за півметровим снігом. Недобудований клуб служив громадським туалетом. Нині тут усі мають мобільні телефони, у відремонтованому клубі проводять дискотеки. У 2002 році встановлено бюст Ольбрахтові. Могили Шугая і вбитих жандармів доглянуті, у дерев'яній церкві працює музей. У 2006 році створено ще кілька музеїв. Уродженець Колочави, київський банкір та політик Станіслав Аржевітін викупив 2 гектари землі і відкрив музей-скансен «Старе село», присвячений місцевим жителям — вівчарям, лісорубам, шевцям, корчмарям, мірошникам. Відкрита вузькоколійка з паровозом. Поряд з комплексом «Стара школа» відкривається «Чеська школа», «Церковно-приходська школа», «Народна школа» і «Радянська школа», а також «Лінія Арпада», музей бункерів групи Української Повстанської Армії, групи Штаєра. Аржевітін задумав заснувати ще й школу вівчарства, де молодь вчиться готувати токан з бринзою, доїти овець і дути у трембіту. Всього банкір планує відкрити 10 музеїв у Колочаві.

Та романтиці поступається туристична комерція. Все частіше тут можна побачити різних мотоциклістів, джиперів, скутеристів.

Колочава є одним з найбільших сіл на Закарпатті, його населення становить біля 8 тисяч осіб. Розмовляють тут верховинським діалектом. Великий вплив на місцевих жителів мали румунські та німецькі переселенці. Численні румунські слова і сьогодні використовуються у повсякденному спілкуванні («колиба», «шалаш», «магура», «буц», «вурда», «бокончі», «сарака»). У радянський час тут працював завод, який виробляв обладнання для оборонного комплексу, був колгосп. Нині багато чоловіків їздять до різних країн на заробітки — до Чехії, Росії. Жінки працюють у домашньому господарстві, доїжджають до сусіднього села Вільшани, де працюють у дитячому будинку притулку для психічно хворих. Ужгородський університет має тут свою біобазу.

Колочаві часто дошкуляють повені. У листопаді 1998 року село було повністю відрізане від світу через розмиті стихією дороги, дуже багато домогосподарств постраждало. Місцеві мешканці вважають, що причина у частих повенях полягає у надмірній та неконтрольованій вирубці лісу у Карпатах, хоча село лежить у зоні Національного парку «Синевир». Захаращені деревом потоки під час повені руйнують мости у долині та прибережні споруди. Дошкуляє екології і засмічення Тереблі побутовими відходами, особливо ПЕТ-пляшками. Через те, що у селах практично не діє система збору, сортування та вивезення сміття, мешканці викидають сміття у річки. У результаті на берегах Вільшанського водосховища, яке починається біля колочавського присілка Мерешор, плавають десятки тисяч використаних порожніх пластмасових пляшкок.

Персоналії

Народилися:

• Аржевітін Станіслав Михайлович — київський банкір та політик, голова Ради Асоціації українських банків.
• Микола Шугай — закарпатський народний герой і відомий злочинець.

Проживав:

• Іван Ольбрахт — чеський письменник та громадський діяч.

Див. також

• Музей архітектури і побуту «Старе село»
• Колочавська вузькоколійка
• Чеська школа

Джерела

• М. Сирохман. П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008

Інтернет посилання

• Колочава - Інформаційно-пізнавальний портал | Закарпатська область у складі УРСР (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том - Історія міст і сіл Української РСР. Закарпатська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР.)
• http://www.kolochava.com
• http://www.castles.com.ua/kolochava.html
• http://www.arzhevitin.ua/kolochavec
• Туристична привабливість с. Колочава http://artrelax.lviv.ua/kolochava-tourists-popular-village
• Кляшторна Н. КОЛОЧАВА НАВЗДОГІН ЗУПИНЕНОМУ ЧАСУ. Г. «Дзеркало Тижня», № 8, 1 бер. 2003
• Закарпатье: Скансен в селе Колочава пополнился новыми музейными экспозициями (рос.)
• В закарпатской Колочаве будет 10 музеев и 10-томная история села (рос.)
• Інформація на сайті Дерев'яні Храми України
• Музей «Колочавська вузькоколійка»
• У закарпатській Колочаві за один день відкрито п'ять пам'ятників
• Лівінський О. Де село, де рідний край… Чеський феномен української Колочави. Ж-л «Пороги», Прага, № 5, 2007.

Фільми про Колочаву

• «Марійка-невірниця»(Чехословаччина)1933 р., режисер В.Ванчура, сценарій К.Нови за новелами І.Ольбрахта [1]
• «Микола Шугай» (Чехословаччина) 1947 р., режисер М-Дж. Крнянський за романом І.Ольбрахта [2]
• «Балада бандитові» («Balada pro banditu») (ЧССР) 1979 р., режисер В.Сис [3], [4]
• «Я піду в далекі гори» (док/ф. СРСР)1981 р., режисер В.Стороженко студія Укркінохроніка
• «Легенда про безсмертя» (СРСР)1985 р., режисер Б.Савченко [5]
• «Голет у долині» (Чехія) 1995 р. режисер З.Достал [6], [7]
• «Ольбрахт і Колочава» (док/ф. Україна)2008 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [8]
• «Пам'ять і примирення» (док/ф. Україна)2009 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [9]