Коліївщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Коліївщина
Українсько-польські війни
Російсько-українські війни
Camp of haidamakas.PNG
Табір Гайдамаків
Дата: Травень 1768 – червень 1769
Місце: Правобережна Україна
Результат: Польсько-російська перемога
Сторони
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow.svg Річ Посполита
Coat of Arms of Russian Empire.svg Російська імперія
Гайдамаки
Командувачі
Ян Браницький
Міхаїл Кречетніков
Максим Залізняк
Іван Ґонта

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

Назва[ред.ред. код]

Уманський сотник Іван Ґонта (малюнок М. Фартуха)

Назва Коліївщина, найімовірніше, бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «slużba kolejna». Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків[3].

За іншою версією, назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями)[4].

Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. В російській мові слово «колій» відсутнє.

Передумови повстання[ред.ред. код]

« Прихожани візантійського східного обряду становили масу людей неприхильних до Республіки, особливо на окраїнах, де вони становили компактну більшість. З переходом Києва до Росії (згідно з угодою про Вічний мир 1686 року) вони втратили моральну опору в Польщі, отож звідтоді почався чисельний перехід цілих парафій до унії; щоправда релігійні переконання щойно навернених відрізнялися надто великою неусталеністю, в глибині їхніх сердець дрімали прихована симпатія до віри предків та лагідність до недавніх традицій козаччини. Крім того, польський уряд зробив жахливу помилку, дозволяючи визнання суверенітету не уніатського Могильовського єпископа Київського архієпископату, що був поза межами Республіки; наступне те, що стерпів присвоєння іноземним переяславським єпископом влади над православною Україною та Поділлям. Внаслідок такої опіки сусідської Росії виникли найбільш нездорові стосунки. (Ця справа першочергової ваги стала зрозумілою тільки під час Чотирирічного сейму 1788-1792 рр., коли, на жаль запізно, виникла думка підпорядкувати не уніатів Константинопольському патріархату. До речі, звернімо увагу, що пізніше в добу Царства Польського, яке прецінь мало так мало православного народу, одним з найважчих людей тієї епохи, князем Франчішеком Ксаверієм Друцьким-Любецьким, у 1829 році була висловлена думка про усунення залежності не уніатів від петербурзького Синоду і визначення окремого для Царства Польського архієпископа.)

Як тільки єпископом у Переяславі став Гервасій Лінцевський (27 липня 1757), розпочалася наполеглива релігійна пропаганда, звичайно, непозбавлена політичних намірів. Активну допомогу в цій місіонерській роботі надав надалі моральний натхненник гайдамацького руху в 1768 році Мельхіседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря, розташованого в Жаботинському ключі. Він розпочав свою діяльність з розповсюдження сфабрикованих новин про прихожан латинського обряду та з відповідних винагород за навернення наддніпрянських парафій. У 1765 році він відправився до Варшави, де отримав від Станіслава Августа грамоту, яка забезпечувала свободу визнання не уніатів. Звідтоді пропаганда Яворського почала значно посилюватися; погоджено діючи з відомим Георгієм Кониським, Могильовським архієпископом, Мельхіседек почав бурхливу агітацію по всій Україні.[5]

 »

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками вірян православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі (29 лютого 1768), стався вибух Барської конфедерації. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.

« Цей рух по суті справи мусив повернутися проти зусиль Яворського та Лінцевського. Звідсіля з’явився проект Мельхіседека закликати до бунту проти поляків за віру, до якого почав намовляти колишнього ченця Мотронинського монастиря Максима Залізняка, показавши йому занадто підроблений указ імператриці Катерини, який закликав до збройної розправи з «ляхами». Ця ідея впала на благодатний ґрунт. Народ український добре пам’ятав традиції козаччини, невігластво, старі спогади безкарної сваволі та свободи, нарешті щойно розбурханий релігійний фанатизм призвів до спалаху бійні.

По сьогоднішній день гайдамаччина ретельно не досліджена. Наскільки вплив релігійної агітації не підлягає сумніву, настільки причетність російської влади до цього руху не була належно висвітлена у подробицях. Депутація Чотирирічного сейму призначена для розслідування справи бунту на підставі показань очевидців визначила, що серед гайдамаків були російські офіцери та солдати. Цей факт, здається, немає заперечень, проте з іншого боку, слід зазначити, що фельдмаршал Рум’янцев у своїх офіційних інсинуаціях називає вищезгадані факти звичайним дезертирством, наказуючи втікачів схопити і вчинити з ними жорстокіше, ніж з ворогом.[6]

 »

Підозрілим щодо причетності російської влади та церкви є й такий факт:

« Суду над Мельхіседеком та Гервасієм Лінцевським не було взагалі. Гервасій був переведений до Києва із збереженням попереднього сану, Мельхіседек нібито поселився в Росії…[7]  »


Хід повстання[ред.ред. код]

Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв.
Максим Залізняк

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала київському воєводі Францішеку Салезію Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 року на Умань.

Докладніше: Взяття Умані (1768)

Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками Микитою Швачкою, Андрієм Журбою, Семеном Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, Іваном Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

Придушення повстання[ред.ред. код]

Район Коліївщини

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. генералом М.Кречетниковим.

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих коронним властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав коронному судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, — посаджено на палю[8].

Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. За іншим джерелом:

Залізняк, як російський підданий, був відправлений до Москви, але у дорозі за допомогою ув'язнених роззброїв солдатів і втік, пійманий потім нібито покараний батогами в Москві в 1769 або 1770 році.[9]

Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.[8]

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко та польськомовний український письменник Міхал Грабовський оповідання «Коліївщина і степи»[10].

Свідчення Михайла Чайковського[ред.ред. код]

Михайло Станіславович народився недалеко від тих місць, де вирувала Коліївщина, в родині з українсько-польським корінням[11]:

Я народився в селі Гальчині, Волинської губ., Житомирського повіту, у Коднянському приході, в 13 верстах від Бердичева, цього торгового Єрусалима Ізраїлю у придніпровській Русі, в 9 верстах от „святої“ Кодні, де карали гайдамаків Гонти та Залізняка мечем, колом та шибеницею у славу короля польського і Речі Посполитої. Такий жах був наведеним тоді на український люд, що до цього дня цей люд, промовляючи погрозу або прокляття, повторює: „щоб тебе свята Кодня не минула!“.

Він з дитинства спілкувався з багатьма учасниками тих подій, які воювали з обох боків. Тому не дивно, що серед його документів збереглися цінні свідчення, які можуть допомогти сприяти відновленню історичної правди про ті страшні часи. Так, Михайло Станіславович Чайковський особисто знав сина губернатора Младановича, похресника Ґонти, і з цього приводу у своїх спогадах зазначає наступне:

Був там також кс. Младанович, син уманського губернатора (управителя) під час різні; він був хрещеником Ґонти і був ним врятований. Тепер він був інвалідом монастиря і не ніс жодних обов'язків, а все тільки розповідав про уманську різню, про Україну, гайдамаків, Запоріжжя. Він все пам'ятав і все зображував у своїх розповідях живими фарбами.

Дивна справа — він не висловлював ані ненависті, ані раздратування проти Ґонти. Всю вину злочину він приписував Феліксу Потоцькому і польській шляхті. Ось слова, які я часто чув від нього: «навчили його читати, писати і потроху всяким наукам, а потім хотіли його бити, саджати в „гусак“; зробили його полковником, — а полковник він був справжній, тому що він краще знав військову справу, чим реґіментарі, бригадири і ротмістри, — а потім хотіли над ним познущатися, як над хамом, мужиком; і мураха кусає, якщо її зачіпають, а що вже людина, та й ще така як Ґонта? Пани наварили цього пива, а люд Божий повинен був його пити — і п'є, та ніяк не вип'є до дна».

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Також, за народними переказами, ватажком був Грицько Кобзар та Підкова
  2. Петро Мірчук. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.
  3. Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доповн. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. —С. 520.
  4. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. — С. 333–337.
  5. Henryk Mościcki. Przedmowa. В Dzieje porozbiorowe narodu Polskiego w żywemu słowie. V. Z dziejów Hajdamaczyzny. Część I. Warszawa. 1905. Стор. 6.(пол.)
  6. Henryk Mościcki. Przedmowa. В Dzieje porozbiorowe narodu Polskiego w żywemu słowie. V. Z dziejów Hajdamaczyzny. Część I. Warszawa. 1905. Стор. 8.(пол.)
  7. Henryk Mościcki. Przedmowa. В Dzieje porozbiorowe narodu Polskiego w żywemu słowie. V. Z dziejów Hajdamaczyzny. Część I. Warszawa. 1905. Стор. 10.(пол.)
  8. а б П.Мірчук. Розділ ІІІ. КОЛІЇВЩИНА. Пункт 6. Кривава польсько-московська розправа з полоненими і з цивільним українським населенням.
  9. Henryk Mościcki. Przedmowa. В Dzieje porozbiorowe narodu Polskiego w żywemu słowie. V. Z dziejów Hajdamaczyzny. Część I. Warszawa. 1905. Стор. 10.(пол.)
  10. Тарша, Едвард Коліївщина і степи : Повість (Вст. сл. Арабажинь К.) / Едвард Тарша // Вежа. - 1997. - № 8-9. - С. 127-147 ; Вежа. - 2000. - № 10. - С. 105-124
  11. Спогади М. С. Чайковського, які містять кілька цікавих свідчень стосовно повстання.


Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.