Коліївщина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Коліївщина
Українсько-польські війни
Російсько-українські війни
Camp of haidamakas.PNG
Табір Гайдамаків
Дата: Травень 1768 – червень 1769
Місце: Правобережна Україна
Результат: Польсько-російська перемога
Сторони
Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow.svg Річ Посполита
Coat of Arms of Russian Empire.svg Російська імперія
Гайдамаки
Командувачі
Ян Браницький
Міхаїл Кречетніков
Максим Залізняк
Іван Ґонта

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта[1].

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

Назва[ред.ред. код]

Уманський сотник Іван Ґонта (малюнок М. Фартуха)

Назва Коліївщина, найімовірніше, бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «slużba kolejna». Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків[3].

За іншою версією, назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи були поляками і євреями)[4].

Висунута у радянські часи версія про начебто походження назви повстання від слів «кол» або «колоти», швидше за все, не відповідає дійсності, оскільки, згідно з правилами словоутворення української мови, назва повстання в цьому випадку мала б виглядати Колщина, Кілщина або Коловщина. В російській мові слово «колій» відсутнє.

Хід повстання[ред.ред. код]

Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв.

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав в Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Максим Залізняк

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань.

Докладніше: Взяття Умані (1768)

Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками Микитою Швачкою, Андрієм Журбою, Семеном Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, Іваном Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

Придушення повстання[ред.ред. код]

Район Коліївщини

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного — українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, — посаджено на палю[5].

Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.[5]

Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу. Так, Коліївщині присвятив один з своїх творів — поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.

Свідчення Михайла Чайковського[ред.ред. код]

Михайло Станіславович народився недалеко від тих місць, де вирувала Коліївщина, в родині з українсько-польським корінням[6]: «Я родился в селе Гальчинце, волынской губ. житомирского уезда, в кодненском приходе, в 13 верстах от Бердичева, этого торгового Иерусалима израиля, в приднепровской Руси, в 9 верстах от „святой“ Кодни, где карали гайдамаков Гонты и Железняка мечем, колом и виселицей во славу короля польского и Речи Посполитой. Такой страх был наведен тогда на украинский люд, что до сего дня этот люд, произнося угрозу или проклятие, повторяет: „щоб тебе свята Кодня не минула!“».

Він з дитинства спілкувався з багатьма учасниками тих подій, які воювали з обох боків. Тому не дивно, що серед його документів збереглися цінні свідчення, які можуть допомогти сприяти відновленню історичної правди про ті страшні часи. Так Михайло Станіславович Чайковський, особисто знав сина губернатора Младановича, хресника Гонти, і з цього приводу у своїх спогадах зазначає наступне: "Был там также кс. Младанович, сын уманского губернатора (управителя) во время резни; он был крестным сыном Гонты и был им спасен. Теперь он был инвалидом монастыря и не нес никаких обязанностей, а все только рассказывал об уманской резне, об Украине, гайдамаках, Запорожье. Он все помнил и все рисовал в своих рассказах живыми красками.

Удивительная вещь — он не выражал ни ненависти, ни раздражения против Гонты. Всю вину преступления он приписывал Феликсу Потоцкому и польской шляхте. Вот слова, которые я часто слышал от него: «выучили его читать, писать и понемножку всяким наукам, а потом хотели его бить, сажать в „гусак“; сделали его полковником, — а полковник он был дельный, потому что он лучше знал военное дело, чем региментари, бригадиры и ротмистры, — а потом хотели его ошельмовать, как хама, мужика; и муравей кусает, если ему досаждают, а что же человек, да еще такой как Гонта? Паны наварили этого пива, а люд Божий должен был его пить — и пьет, да никак не выпьет до дна»".

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Також, за народними переказами, ватажком був Грицько Кобзар та Підкова
  2. Петро Мірчук. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.
  3. Чухліб Т. Козаки і Монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648–1721 рр. — 3-тє вид., випр. і доповн. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. —С. 520.
  4. Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ: Генеза, 1997. — С. 333–337.
  5. а б П.Мірчук. Розділ ІІІ. КОЛІЇВЩИНА. Пункт 6. Кривава польсько-московська розправа з полоненими і з цивільним українським населенням.
  6. Спогади М. С. Чайковського, які містять кілька цікавих свідчень стосовно повстання.


Історія України Це незавершена стаття з української історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.