Комп'ютерна конфігурація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Поява перших персональних комп’ютерів (ПК)[ред.ред. код]

Починаючи з 1975 року на ринку з’являються перші системи, які можна назвати персональними (призначеними для одного користувача). З’являється у продажу комплект Altair фірми MITS, що складається з процесора фірми Intel і8080, блоку живлення, лицьової панелі з індикаторами і запам’ятовуючим пристроєм, об’ємом 256 байт. Цей комплект, з якого користувач сам міг зібрати комп’ютер, коштував $395 і, відповідно, був цілком доступний покупцю. У тому ж 1975 році на ринку з’являється комп’ютер фірми IBM модель 5100. Ця система була обладнана пам’яттю на 16 кілобайт, вбудованим дисплеєм, здатним відображати 16 рядків по 64 символи і касетним накопичувачем. Проте ціна системи була дуже високою і робила її недоступною для покупця (в той же час окремі любителі продавали свої власні комплекти за суми близько $500). Таким чином IBM 5100 продавався дуже погано. У 1976 році нова фірма Apple Computer вийшла на ринок з своїм набором для збірки Apple I, вартістю $695. Це була плата, пригвинчена до шматка фанери, а корпусу і блоку живлення не було взагалі. У 1977 році Apple Computer випустив нову систему Apple II. Для Apple було розроблено безліч різних програмних продуктів, що, безумовно, додавало йому популярності.

Тут потрібно зробити зауваження. Що взагалі могло зробити якусь систему популярною? Адже існувала безліч різних, таких, що мають трохи загального між собою систем, кожна з яких претендувала на роль персонального комп’ютера. Справа у тому, що великої популярності і масовості може досягти лише та система, для якої створено багато програмного забезпечення. Але великої кількості програмного забезпечення не достатньо для того, щоб система стала масовою. Необхідно, щоб апаратні компоненти системи були уніфіковані (стандартизовані), і, більш того, щоб їх могли виробляти інші фірми, окрім розробника системи. Адже коли якусь систему виробляє тільки одна фірма, що має на неї повні права, і більше ніхто не має можливості таку систему повторити, то ціни визначатимуться виключно єдиною фірмою–виробником, і ці ціни будуть достатньо високими. Набагато краще, коли існує відкритий стандарт, коли сотні виробників роблять аналогічні системи і конкурують між собою. Краще все це, звичайно, для користувачів, а не для того, хто першим розробив якусь систему. Тому, зрозуміло, ніхто з розробників не збирався відкривати свою систему іншим для копіювання. Однак, 12 серпня 1981 року фірма IBM, враховуючи проблеми, що вони мали з реалізацією системи 5100, випустила комп’ютер IBM 5150, той самий комп’ютер, загальна будова якого залишається стандартом і до сьогоднішнього дня.

Цю систему виявилося можливим копіювати, відтворювати для інших незалежних фірм, що відповідно вплинуло на ціни і попит на систему. Але IBM абсолютно не збиралася надавати кому б то не було право копіювати її систему, яка одержала назву IBM PC.

Для того, щоб скопіювати комп’ютер необхідно, природно, скопіювати апаратну частину. Але це далеко не все. Адже комп’ютер – це не тільки електроніка. Це ще і програмна частина. Необхідно було скопіювати базове програмне забезпечення, що на самому нижньому рівні керує апаратним забезпеченням. Це так звана Базова Система Вводу–Виводу (BIOS, Basic Input–Output System). Без неї комп’ютер не буде запущений. Вона управляє процесом початкового старту і початкової настройки системи.

Комп’ютер не працює сам по собі, він працює під керуванням операційної системи, програмного забезпечення, яке формує робоче середовище, дозволяє запускати додатки, забезпечує призначений для користувача інтерфейс. І лише після копіювання апаратної частини, BIOS і операційної системи можна одержати комп’ютер, ідентичний оригіналу з можливістю запускати на ньому ті ж самі додатки, що і на оригінальній системі. Проблема копіювання апаратної частини є найменш складною. Справа у тому, що при розробці ПК IBM користувалася процесором і рештою системної логіки, створеною фірмою Intel. IBM навіть не могла запатентувати апаратну частину комп’ютера, оскільки фактично зібрала його з деталей Intel по наданих ними ж схемах взаємодії компонентів, а деталі ці міг придбати кожен бажаючий. Оскільки проект ПК не можна було запатентувати, будь–яка компанія могла виробляти аналогічну систему по схемах всіх плат, які IBM вільно поширювала.

Програмне забезпечення – інша справа. Його дуже просто запатентувати і, природно, IBM запатентувала розроблений BIOS, без якого зібраний по схемах IBM з деталей Intel комп’ютер – просто купа заліза. Розробити свій власний BIOS, не сумісний з BOIS IBM – значить відмовитися від сумісності і, як наслідок, програми, що запускаються на IBM PC вже не запускатимуться на копії комп’ютера, а значить і робити цю копію немає ніякого сенсу. Природно, IBM не мала ніякого бажання продавати свій BIOS комусь іншому.

Але вихід був знайдений. І знайшла його фірма, яка дотепер розробляє BIOS для ПК – фірма Phoenix Software. Справа у тому, що хоч і згідно із законом не можна скопіювати BIOS, але можна написати таке програмне забезпечення, яке виконуватиме ті ж функції, що і копійоване. Були створені дві групи інженерів з розробки програмного забезпечення, причому особливо ретельно стежили, щоб до другої групи входили фахівці, які ніколи раніше не бачили код BIOS'а, розробленого IBM. Перша група досліджувала базову систему вводу–виводу, розроблену фірмою IBM, і створювала опис функцій, що виконуються нею. Друга група читала опис, складений першою групою, і навмисно із самого початку писала нову базову систему вводу–виводу, яка робила все те, що було описане в складеній специфікації. Кінцевим результатом стала нова базова система вводу–виводу, з написаним із самого початку кодом, хоч і не ідентичним коду IBM, але таким, що мав такі самі функціональні можливості. Такий підхід став можливим тому, що BIOS фірми IBM містив лише 8 кбайт коду і був достатньо простим.

Залишається відкритим питання про операційну систему. Яким чином бажаючий повторити IBM PC міг одержати операційну систему цього комп’ютера? В IBM не розробляли операційну систему самостійно. Вони замовили розробку операційної системи у фірми Microsoft. Ця фірма розробила для IBM PC операційну систему MS DOS, і фактично з того часу контролює ринок операційних систем, а отже і всього програмного забезпечення IBM PC. Головна помилка IBM полягала в тому, що вони не придбали у Microsoft виняткову ліцензію на володіння MS DOS. Будь–який користувач IBM PC міг придбати у Microsoft ліцензію на використання MS DOS, і, таким чином, питання копіювання IBM PC було остаточно вирішеним. Досить було придбати у Intel необхідні мікросхеми, виготовити комп’ютер за схемами IBM, придбати BIOS у Phoenix Software і MS DOS у Microsoft. Фактично IBM втратила контроль над своїм же власним стандартом як тільки сторонні виробники змогли виробляти аналогічні сумісні системи. Тепер стає зрозуміло, чому, наприклад, не було клонів у комп’ютера фірми Apple. Адже в Apple розробляли і операційну систему, і BIOS для своїх систем, а скопіювати операційну систему описаним вище методом досить складно. Крім того, BIOS і операційна система у Apple тісно поєднані.

Хто ж сьогодні контролює стандарти в області ПК (назву IBM PC уже не застосовують, оскільки IBM практично не має більш нічого спільного з цією архітектурою)? Зрозуміло, у області програмного забезпечення контроль в руках того, хто розробляє операційну систему, оскільки програмне забезпечення виготовляється саме для неї. Контроль же за апаратною частиною практично весь час знаходився в руках Intel, хоча зараз декілька фірм (AMD, VIA) починають відтісняти Intel.

Отже, персональними комп’ютерами (ПК) називаються системи, що базуються на архітектурі створеній в 1981 році фірмою IBM, за якою і до цього дня продовжують виробляти комп’ютери багато фірм. Для цих систем існує велика кількість сумісного програмного і апаратного забезпечення.

Загальна будова персональних комп'ютерів[ред.ред. код]

Персональний комп’ютер – це універсальна технічна система, спроможна чітко виконувати визначену послідовність операцій певної програми. Персональним комп’ютером (ПК) може користуватись одна людина без допомоги обслуговуючого персоналу. Взаємодія з користувачем відбувається через багато середовищ, від алфавітно–цифрового або графічного діалогу за допомогою дисплея, клавіатури та мишки до пристроїв віртуальної реальності.

Схематично склад сучасного настільного персонального комп'ютера зображено на рис.2.1.

Персональний комп’ютер – це електронний пристрій, що виконує операції введення даних, зберігання та оброблення їх за певною програмою, виведення одержаних результатів у формі, придатній для сприйняття людиною. За кожну з названих операцій відповідають спеціальні блоки комп’ютера:

• пристрій введення,

• центральний процесор,

• запам’ятовуючий пристрій,

• пристрій виведення.

Тобто, ПК – це ціле сімейство комп’ютерів, поєднаних загальною архітектурою, тому називати ПК можна тільки ті системи, які відповідають цій архітектурі. Всі ці блоки складаються з окремих дрібніших пристроїв. Зокрема в центральний процесор можуть входити арифметико–логічний пристрій (АЛП), внутрішній запам’ятовуючий пристрій у вигляді регістрів процесора та внутрішньої кеш–пам’яті, керуючий пристрій (КП). Пристрій введення, як правило, теж не є однією конструктивною одиницею. Оскільки види даних, що вводяться, різноманітні, джерел може бути декілька. Це стосується і пристрою виведення.

Схематично загальна структура ПК зображена на рис.2.2.

Рис.2.2. Загальна будова ПК

Запам’ятовуючий пристрій – це блок ПК, призначений для тимчасового (оперативна пам’ять) та тривалого (постійна пам’ять) зберігання програм, вхідних і результуючих даних та деяких проміжних результатів. Дані в оперативній пам’яті зберігаються тимчасово лише при включеному живленні, але оперативна пам’ять має більшу швидкодію. В постійній пам’яті дані можуть зберігатися навіть при вимкненому комп’ютері, проте швидкість обміну даними між постійною пам’яттю та центральним процесором, у переважній більшості випадків, значно менша.

Арифметико–логічний пристрій – це блок ПК, в якому відбувається перетворення даних за командами програми: арифметичні дії над числами, перетворення кодів та ін.

Керуючий пристрій координує роботу всіх блоків комп’ютера. У заданій послідовності він вибирає з оперативної пам’яті команду за командою. Кожна команда декодується, при потребі елементи даних з указаних в команді комірок оперативної пам’яті передаються в АЛП. АЛП настроюється на виконання дії, вказаної поточною командою (в цій дії можуть брати участь також пристрої введення–виведення); дається команда на виконання цієї дії. Цей процес буде продовжуватися доти, доки не виникне одна з наступних ситуацій: вичерпано вхідні дані, з одного з пристроїв надійшла команда на припинення роботи, вимкнено живлення комп’ютера.

Описаний принцип побудови ЕОМ носить назву архітектури фон Неймана – американського вченого угорського походження Джона фон Неймана, який її запропонував.

Сучасну архітектуру комп’ютера визначають також такі принципи:

1. Принцип програмного керування. Забезпечує автоматизацію процесу обчислень на ЕОМ. Згідно з цим принципом, запропонованим англійським математиком Ч.Беббіджем у 1833 р., для розв’язання кожної задачі складається програма, що визначає послідовність дій комп’ютера. Ефективність програмного керування є високою тоді, коли задача розв’язується за тією самою програмою багато разів (хоч і з різними початковими даними).

2. Принцип програми, що зберігається в пам’яті. Згідно з цим принципом, сформульованим Дж. фон Нейманом, команди програми подаються, як і дані, у вигляді чисел й обробляються так само, як і числа, а сама програма перед виконанням завантажується в оперативну пам’ять. Це прискорює процес її виконання.

3. Принцип довільного доступу до пам’яті. Згідно з цим принципом, елементи програм та даних можуть записуватися у довільне місце оперативної пам’яті. Довільне місце означає можливість звернутися до будь–якої заданої адреси (до конкретної ділянки пам’яті) без перегляду попередніх.

На підставі цих приниців можна стверджувати, що сучасний комп’ютер – технічний пристрій, який після введення в пам’ять початкових даних у вигляді цифрових кодів і програми їх обробки, вираженої також цифровими кодами, здатний автоматично здійснити обчислювальний процес, заданий програмою, і видати готові результати розв’язання задачі у формі придатній для сприйняття людиною.

Реальна структура комп’ютера значно складніша, ніж розглянута вище (її можна назвати логічної структурою). У сучасних комп’ютерах, зокрема персональних, все частіше здійснюється відхід від традиційної архітектури фон Неймана, зумовлений прагненням розробників та користувачів до підвищення якості та продуктивності комп’ютерів. Якість ЕОМ характеризується багатьма показниками. Це і набір команд, які комп’ютер здатний розуміти, і швидкість роботи (швидкодія) центрального процесора, кількість периферійних пристроїв введення–виведення, які можна приєднати до комп’ютера одночасно і т.д. Головним показником є швидкодія – кількість операцій, яку процесор здатний виконати за одиницю часу. На практиці користувача більше цікавить продуктивність комп’ютера – показник його ефективної швидкодії, тобто здатності не просто швидко функціонувати, а швидко розв’язувати конкретні поставлені задачі.

Як результат, всі ці та інші фактори спричинили принципове і конструктивне вдосконалення елементної бази комп’ютерів, тобто створення нових, швидких, надійних і зручних у роботі процесорів, запам’ятовуючих пристроїв, пристроїв введення–виведення і т.д. Проте, слід усвідомлювати, що швидкість роботи елементів неможливо збільшувати безмежно (існують сучасні технологічні обмеження та обмеження, зумовлені фізичними законами). Тому розробники комп’ютерної техніки шукають вирішення цієї проблеми вдосконаленням архітекутри ЕОМ.

Так, з’явилися комп’ютери з багатопроцесорною архітектурою, в яких кілька процесорів працюють одночасно, а це означає, що продуктивність такого комп’ютера дорівнює сумі продуктивностей процесорів. У потужних комп’ютерах, призначених для складних інженерних розрахунків і систем автоматизованого проектування (САПР), часто встановлюють два або чотири процесори. У надпотужних ЕОМ (такі машини можуть, наприклад, моделювати ядерні реакції в режимі реального часу, передбачати погоду в глобальному масштабі) кількість процесорів досягає кількох десятків.

Сучасні технології виготовлення ІМС (§3.3) дозволили створити багатоядерний процесор. Так, зокрема у 2010 році фірма Intel анонсувала випуск 100–ядерного процесора для серверів.

Швидкість роботи комп’ютера істотно залежить від швидкодії оперативної пам’яті. Тому постійно ведуться пошуки елементів для оперативної пам’яті, які потребували б якомога менше часу на операції читання–запису. Але разом із швидкодією зростає вартість елементів пам’яті, тому нарощення швидкодійної оперативної пам’яті потрібної ємності не завжди прийнятна економічно.

Проблема вирішується побудовою багаторівневої пам’яті. Оперативна пам’ять складається з двох–трьох частин: основна частина великої ємності будується на відносно повільних (дешевших) елементах, а додаткова (так звана кеш–пам’ять) складається зі швидкодійних елементів. Дані, до яких процесор звертається найчастіше містяться в кеш–пам’яті.

Раніше роботою пристроїв введення–виведення керував центральний процесор, що займало в нього багато часу. Архітектура сучасних комп’ютерів передбачає наявність каналів прямого доступу до оперативної пам’яті для обміну даними з пристроями введення–виведення без участі центрального процесора, а також передачу більшості функцій керування периферійними пристроями спеціалізованим процесорам, що розвантажує центральний процесор і підвищує його продуктивність.

Методи класифікації персональних комп’ютерів[ред.ред. код]

Номенклатура видів комп’ютерів на сьогодні величезна: машини розрізняються за призначенням, потужністю, розмірами, елементною базою і т.д. Тому класифікують ЕОМ за різними ознаками. Слід зауважити, що будь–яка класифікація є певною мірою умовна, оскільки розвиток комп’ютерної науки і техніки настільки стрімкий, що, наприклад, сьогоднішня мікро–ЕОМ не поступається за потужністю міні–ЕОМ п’ятирічної давності і навіть суперкомп’ютерам віддаленішого минулого. Крім того, зарахування комп’ютерів до певного класу досить умовне як через нечіткість розмежування груп, так і внаслідок впровадження в практику замовного складання комп’ютерів, коли номенклатуру вузлів і конкретні моделі їх адаптують до вимог замовника. Розглянемо найбільш поширені критерії класифікації комп’ютерів.

Класифікація за призначенням:

• великі ЕОМ;

• міні ЕОМ;

• мікро ЕОМ;

• персональні комп’ютери.

Великі ЕОМ (Main Frame) застосовують для обслуговування великих галузей народного господарства. Вони обладнані паралельно працюючими процесорами (кількість яких досягає до 100) з інтегральною швидкодією до десятків мільярдів операцій за секунду, багатокористувацьким режимом роботи. Домінуюче положення у випуску комп’ютерів такого класу й досі займає фірма IBM.

На базі великих ЕОМ створюють обчислювальний центр, що містить декілька відділів або груп (структура якого зображена на рис.3.1.). Штат обслуговування – десятки людей.

Рис. 3.1. Структура великих ЕОМ

Центральний процесор – основний блок великих ЕОМ, у якому відбувається обробка даних і обчислення результатів. Складається з декількох системних блоків в окремій кімнаті, де підтримується постійна температура та вологість повітря.

Група системного програмування – займається розробкою, відлагодженням і втіленням програмного забезпечення, потрібного для функціонування обчислювальної системи. Системні програми забезпечують взаємодію програм з обладнанням, тобто програмно–апаратний інтерфейс інформаційної системи.

Група прикладного програмування – займається створенням програм для виконання конкретних дій з даними, тобто забезпечення користувацького інтерфейсу обчислювальної системи.

Група підготовки даних – займається підготовкою даних, які будуть опрацьовані на прикладних програмах, створених програмістами. Зокрема, це набір тексту, сканування зображень, заповнення баз даних.

Група технічного забезпечення – займається технічним обслуговуванням всієї інформаційної системи, ремонтом та відлагодженням апаратури, під’єднанням нових пристроїв.

Група інформаційного забезпечення – забезпечує технічною інформацією всі підрозділи обчислювального центру, створює і зберігає архіви розроблених програм (бібліотеки програм) та накопичених даних (банки даних).

Відділ видачі даних – отримує дані від центрального процесора і перетворює їх у форму, зручну для замовника (роздрук).

Великим ЕОМ притаманна висока вартість обладнання та обслуговування, тому робота організована у неперервний цикл.

Міні ЕОМ подібна до великих ЕОМ, але менших розмірів. Використовують на великих підприємствах, наукових закладах і установах. Часто використовують для керування виробничими процесами. Характеризуються мультипроцесорною архітектурою, підключенням до 200 терміналів, дисковими запам’ятовуючими пристроями, що нарощуються до сотень терабайт, розгалуженою периферією. Для організації роботи з мініЕОМ, потрібен обчислювальний центр, але менший ніж для великих ЕОМ.

МікроЕОМ доступні багатьом установам. Для обслуговування достатньо обчислювальної лабораторії у складі декількох чоловік, у тому числі програмістів. Необхідні системні програми купуються разом з мікроЕОМ, розробку прикладних програм замовляють у великих обчислювальних центрах або спеціалізованих організаціях.

Програмісти обчислювальної лабораторії займаються втіленням придбаного або замовленого програмного забезпечення, виконують його налаштування і узгоджують його роботу з іншими програмами та пристроями комп’ютера. Можуть вносити зміни в окремі фрагменти програмного та системного забезпечення.

Персональні комп’ютери розвинулись в останні 20 років. Персональний комп’ютер призначений для обслуговування одного робочого місця і спроможний задовольнити потреби малих підприємств та окремих осіб. З появою Інтернет популярність ПК зросла значно вище, оскільки за допомогою ПК можна користуватись науковою, довідковою, навчальною та розважальною інформацією.

Персональні комп’ютери умовно можна поділити на професійні та побутові, але в зв’язку із здешевленням апаратної частини, межа між ними практично зникла. З 1999 року задіяний міжнародний сертифікаційний стандарт – специфікація РС99:

• масовий персональний комп’ютер (Consumer PC)

• діловий персональний комп’ютер (Office PC)

• портативний персональний комп’ютер (Mobile PC)

• робоча станція (WorkStation)

• розважальний персональний комп’ютер (Entertaiment PC)

Більшість персональних комп’ютерів на ринку підпадають до категорії масових ПК. Ділові ПК – мають мінімум засобів відтворення графіки та звуку. Портативні ПК відрізняються наявністю засобів з’єднання віддаленого доступу. Робочі станції – збільшені вимоги до пристроїв збереження даних. Розважальні ПК – основний акцент до засобів відтворення графіки та звуку.

Класифікація за рівнем спеціалізації:

• універсальні;

• спеціалізовані.

На базі універсальних ПК можна створити будь–яку конфігурацію для роботи з графікою, текстом, музикою, відео тощо. Спеціалізовані ПК створені для розв’язання конкретних задач, зокрема, бортові комп’ютери у літаках та автомобілях. Спеціалізовані мініЕОМ для роботи з графікою (кіно– відеофільми, реклама) називаються графічними станціями. Спеціалізовані комп’ютери, що об’єднують комп’ютери у єдину мережу, називаються файловими серверами. Комп’ютери, що забезпечують передачу інформації через Інтернет, називаються мережними серверами.

Класифікація за розміром:

• настільні (desktop);

• портативні (notebook);

• кишенькові (palmtop).

Найбільш поширеними є настільні ПК, які дають змогу легко змінювати конфігурацію. Портативні зручні для користування, мають засоби комп’ютерного зв’язку. Кишенькові моделі можна назвати „інтелектуальними” записниками, дозволяють зберігати оперативні дані і отримувати швидкий доступ до мережевих ресурсів.

Класифікація за сумісністю:

Існує безліч видів і типів комп’ютерів, що збираються з деталей, які виготовлені різними виробниками. Важливим є сумісність забезпечення комп’ютера:

• апаратна сумісність (платформа IBM PC та Apple Macintosh)

• сумісність на рівні операційної системи;

• програмна сумісність;

• сумісність на рівні даних.


Основні терміни і поняття ПК[ред.ред. код]

Плата – це шматок текстоліту, зазвичай прямокутної форми, на якому припаяні деякі електричні компоненти, і є можливість з’єднувати плату з іншими компонентами комп’ютера. Кожна конкретна плата в комп’ютері виконує певні властиві їй функції.

Чіп – синонім слова мікросхема. Раніше найпростішим елементом електричного логічного пристрою була електронна лампа, потім транзистор, сьогодні ступінь інтеграції електричних компонентів настільки високий, що в одній мікросхемі (чіпі) розташовуються десятки мільйонів транзисторів. У чіпі електрично реалізується певна логіка, яка і дозволяє чіпу виконувати ті функції, для яких він призначений. Наприклад: чіп може бути фізичним місцем зберігання інформації (бути чіпом пам’яті), або вміти виконувати розрахунки, або узгоджувати сполучення компонентів один з одним.

Контролером прийнято називати деякий пристрій, що служить для сполучення одного пристрою з іншим. Наприклад: Вам необхідно підключити до комп’ютера принтер: значить, в комп’ютері повинен бути спеціальний контролер, який забезпечить можливість взаємодії комп’ютера з принтером. Або якщо телевізор допускає підключення DVD–плеєра, то можна говорити про те, що в телевізорі є контролер (тобто електроніка і логіка) для зчитування даних з DVD–плеєра; якщо роз’єму для DVD–плеєра немає, то підключити його до телевізора не вдасться, принаймні доти, доки потрібну електроніку в телевізор не впаяють. У комп’ютері так само, тільки замість паяння вставляють додаткову плату, яку прийнято називати контролером. Іноді контролером називають плату, яка забезпечує підключення додаткового пристрою, іноді контроллером називають чіп, який може бути вже припаяний і вставляти додаткову плату немає потреби, іноді контроллером називають частину чіп – якщо один чіп одночасно є контроллером багатьох пристроїв.

Термін „порт” вживається в декількох значеннях, нас же зараз цікавить наступне: порт – це те, чим закінчується контроллер. Пояснимо: контроллер, як ми вже говорили, забезпечує логіку взаємодії комп’ютера і деякого пристрою. Контроллер повинен забезпечити роз’єм до якого можна підключити пристрій! І цей роз’єм для підключення деякого пристрою і називають портом. У вже приведеному прикладі з принтером в системі повинен бути контроллер принтера і повинен бути роз’єм (порт) для підключення цього ж самого принтера. Тому зазвичай говорять не контроллер принтера, а контроллер порту принтера.

Шина. Шина це магістраль, що зв’язує певні компоненти комп’ютера між собою. Фізично шина – це дроти(набір провідників), що забезпечують передачу електричного сигналу. Природно характеризувати шину швидкістю, з якою по ній можуть передаватися дані.

Інтерфейс. Інтерфейс – дуже широке поняття. Інтерфейсом називають, наприклад, зовнішній вигляд програми з якою ви працюєте, її вікна і меню, її елементи управління і т.д. З точки зору апаратного забезпечення інтерфейсом називають наявність деякого контроллера, який закінчується портом. Ми ще неодноразово користуватимемося цим поняттям і його значення буде детальніше пояснюватися.


Базова конфігурація персональних комп’терів[ред.ред. код]

ПК можна змінювати в міру необхідності. Але, існує поняття базової конфігурації, яку можна вважати типовою: • системний блок;

• монітор;

• клавіатура;

• миша.

Персональні комп’ютери випускаються і у портативному варіанті (laptop або notebook виконання). В цьому випадку, системний блок, монітор та клавіатура містяться в одному корпусі: системний блок прихований під клавіатурою, а монітор вбудований у кришку. В окремих випадках основні компоненти системного блоку містяться навіть у моніторі.

Системний блок – основна складова, в середині якої містяться найважливіші компоненти. Пристрої, що знаходяться в середині системного блока називають внутрішніми, а пристрої, що під’єднуються ззовні називають зовнішніми. Зовнішні додаткові пристрої, що призначені для вводу та виведення даних називаються також периферійними. За зовнішнім виглядом, системні блоки відрізняються формою корпуса, який може бути горизонтального (desktop) або вертикального (tower) виконання. Корпуси вертикального виконання можуть мати різні розміри: повнорозмірний (BigTower), середньорозмірний (MidiTower), малорозмірний (MiniTower). Корпуси горизонтального виконання є двох форматів: вузький (Full) та надто вузький (Baby). Корпуси персональних комп’ютерів мають різні конструкторські особливості та додаткові елементи (елементи блокування несанкціонованого доступу, засоби контролю внутрішньої температури, шторки від пилу).

Часто корпуси постачаються у продаж разом із блоком живлення. Потужність блоку живлення є одним із параметрів корпусу. Для масових моделей достатньою є потужність 400–600 Вт.


Література[ред.ред. код]

  1. Архітектура, принципи функціонування та керування ресурсами ІВМ РС: [навч. посібник] / А.М. Гуржій, С.Ф. Коряк, В.В. Самсонов, О.Я. Скляров.– Х.: Компанія СМІТ, 2003.– 512 с.
  2. Бигелоу С. Устройство и ремонт персонального компьютера. Кн. 1 / С. Бигелоу; под ред. С.Н. Банникова, А.П. Молодяну. – М.: Бином, 2003. – 976 с.
  3. Кургаев А.Ф. Проблемная ориентация архитектуры компьютерных систем / Кургаев А.Ф. – К. : Сталь, 2008. – 537 с.
  4. Платонов Ю.М. Диагностика, ремонт и профилактика персональных компьютеров: Практ. пособие / Ю.М. Платонов, Ю.Г. Уткин. – М.: Горячая линия – Телеком, 2003. – 312 с.