Комітет державної безпеки СРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Комітет державної безпеки СРСР
КДБ СРСР
Комитет государственной безопасности СССР
КГБ СССР
Emblema del KGB.png
Емблема КДБ СРСР
Країна: СРСР СРСР
Дата
заснування:
НКВС
(1917 - 1946)рр,
КДБ УРСР як частину КДБ СРСР
(13 березня 1954 - 1991 )рр,
Реорганізація
(20 вересня 1991) р. у Служба безпеки України
Ліквідована: 3 грудня 1991 року.
Юрисдикція: Верховна Рада СРСР
Штаб-квартира: м. Москва, Будівля органів держбезпеки на Луб'янці, Будинок 1/3
Керівництво
Голова

Комітет державної безпеки СРСР (КДБ СРСР) (рос. Комитет государственной безопасности СССР, КГБ СССР)[1] — союзно-республіканський орган державного управління у сфері забезпечення державної безпеки при Раді Міністрів СРСР, утворений 13 березня 1954 року виділенням із МВС СРСР ряду управлінь, служб і відділів. У систему КДБ входили органи державної безпеки, прикордонні війська та війська урядового зв'язку, органи військової контррозвідки, навчальні заклади й науково-дослідні установи. Комітет виконував завдання захисту комуністичного режиму СРСР від внутрішніх і зовнішніх ворогів та здійснював функції політичної розвідки за кордоном для уряду Радянського Союзу, а також функції політичної контррозвідки на території СРСР.

У 1978 р. Ю. В. Андропов, будучи Головою КДБ, добився підвищення статусу органів ДБ і виводу їх із прямого підпорядкування Раді Міністрів СРСР.

20 березня 1991 року КДБ отримав статус центрального органу державного управління СРСР, очолюваного міністром СРСР, а 22 жовтня того ж року був ліквідований.[2].

Цілі та завдання[ред.ред. код]

Основними функціями КДБ були зовнішня розвідка, контррозвідка, оперативно-розшукова діяльність, охорона державного кордону СРСР, охорона керівників КПРС і Уряду СРСР, організація та забезпечення урядового зв'язку, а також боротьба з націоналізмом, інакомисленням і антирадянською діяльністю. Також у завдання КДБ входило забезпечення Центрального комітету КПРС (до 16 травня 1991 року) та вищих органів державної влади й управління СРСР інформацією, що стосувалася державної безпеки й оборони країни, соціально-економічного становища в Радянському Союзі та питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності радянської держави та комуністичної партії.

КДБ проти ОУН[ред.ред. код]

Із самого початку свого перебування в Україні чекісти зіткнулися з національним опором. Найдовше трималися партизани Холодноярської республіки. У зв'язку з неможливістю перемогти бунтівних холодноярських отаманів у ЧК розробили спеціальну операцію з їх нейтралізації та захоплення.

Далі жертвою чекістів серед українських військових і політичних лідерів став колишній Верховний Отаман УНР Симон Петлюра. 25 травня 1926 опівдні він був застрелений Самуїлом Шварцбардом (Шуліма Шварцбурд) у Парижі, на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Суд убивцю виправдав.

1922 року співробітник одеської ЧК Дмитро Медведєв, у майбутньому командир партизанського загону "Переможці", був направлений до Румунії зі спецзавданням — убити Нестора Махно. У місті Бендери Медведєв проник на квартиру, де представники сигуранци (румунської спецслужби) чекали "батька" для важливої розмови. Але Махно на зустріч запізнився, і чекіст змушений був розстріляти цих співробітників.

Наступною жертвою людей із "чистими руками " був творець Організації українських націоналістів полковник Євген Коновалець (травень 1938). От як згадував у своїй книзі «Розвідка і Кремль» «радянський Скорцені» Павло Судоплатов: "Я вручив йому подарунок, коробку цукерок (нашпиговану вибухівкою), і сказав, що мені зараз треба повертатися на судно. Йдучи, я поклав коробку на столик поруч з ним. Ми потиснули один одному руки, і я вийшов, ледве стримуючи своє бажання відразу кинутися бігти. Через кілька хвилин прогримів вибух".

До дискредитації ОУН-УПА під час війни приклався й легендарний партизанський розвідник Микола Кузнєцов, він же Микола Грачов, він же Пауль Зіберт. За що пізніше і поплатився. Після ліквідації в Рівному високопоставленого німецького офіцера він навмисно кинув на місці вбивства портмоне з документами на ім'я одного з діячів ОУН. В результаті гестапо схопило й розстріляло кілька десятків бійців і командирів УПА.

З 1944 по 1950 роки чекістам не вдалося ліквідувати УПА. І тоді МГБ звернулося до улюбленого методу більшовиків — провокації. Це підтверджує і колишній партизан-диверсант Ілля Старинов у своїй книзі "Міни сповільненої дії"[3].
"Якби Совєти діяли тільки військовими методами, вони б не ліквідували підпілля", — переконаний останній командувач УПА Василь Кук-Коваль.

У 1947 році перший секретар ЦК компартії України М.Хрущов звернувся до Сталіна з проханням дозволити таємно ліквідувати церковну верхівку уніатської церкви в Ужгороді і, зокрема, архієпископа української уніатської церкви Ромжа, що підтримував тісні зв'язки з ОУН і Ватиканом. Для проведення операції в Ужгород виїхали вже відомий нам Судоплатов, міністр держбезпеки України Савченко та начальник токсикологічної лабораторії МДБ Майрановский. Він і передав ампулу з отрутою кураре негласному співробітнику МГБ, медсестрі лікарні, де в той час лікувався Ромжа. Вона-то і зробила смертельний укол.

Людиною, який наніс українському національно-визвольному руху непоправної шкоди, є радянський суперагент Кім Філбі. З 1949 по 1951 рік він працював у Вашингтоні, займаючи посаду офіцера по взаємодії між SIS і ЦРУ, які проводили спільні таємні операції в Східній Європі. Це дозволяло йому інформувати радянську розвідку про всі заходи англійців і американців. Бандера організував перехід своїх кур'єрів через Польщу, призначивши керівником підпілля Зенона, який працював у польській службі безпеки, яка, в свою чергу, тісно контактувала з КДБ — так що весь зв'язок через Польщу в Україну був під контролем КДБ. Зенон видав на явну смерть близько сотні людей.

За різними оцінками, до того часу УПА налічувала у своїх лавах від 40 до 100 тисяч бійців. І командував цією армією генерал-хорунжий Роман Шухевич — "Тарас Чупринка". За словами Судоплатова, він "мав неабияку хоробрість і досвід конспіративної роботи, що дозволяло йому ще й через сім років після відходу німців займатися активною підривною діяльністю".

В операції з ліквідації Шухевича був задіяний (добровільно чи з примусу) учасник націоналістичного руху адвокат Горбовий. Як пише все той же Судоплатов, Горбовий вказав місце, де міг ховатися Шухевич. МДБ вдалося також завербувати командувача ОУН-УПА гравця львівської команди "Динамо" і захопити одну з тілоохоронців Шухевича Дарину Гусяк. З 4 на 5 березня 1950 року була проведена чекістко-військова операція, в результаті якої вбито члена Головного «проводу» ОУН — Шухевича.

Колишній генерал КДБ Олег Калугін (на питання: чи вів КДБ війну проти ОУН?):

«А як же… По-перше, весь КДБ України був налаштований на цю хвилю. І, по-друге, Україна була однією з головних складових частин Радянського Союзу, і спроби відторгнути її від СРСР вважалися одним з найбільш серйозних державних злочинів. І в цьому сенсі українські націоналісти були найбільш яскравими і прямими ворогами радянської влади, і тому підлягали ліквідації. Ну і, в першу чергу, їх ватажки — провідники, як їх називали. Якщо ми, наприклад, з вірменською еміграцією «Дашнакцутюн» (була така організація, вона, до речі, була наскрізь пронизана радянською агентурою), могли знаходити спільну мову, то з українськими націоналістами це було важкувато. Але, тим не менш, ми мали агентів і там. Вони знаходилися на контролі і в Москві, і в Києві. З їх допомогою знаходили антирадянськи налаштованих людей. І вони підлягали ліквідації. І ця політика ніколи не змінювалася. Можливо, стала згодом більш обережною.»[4]

Історія[ред.ред. код]

Урочисті збори: КДБ 70 років (1987)

Діяльність НКДБ (1940—1941), МДБ (1943—1953) і КДБ (1954—1991) в країнах Балтії досліджується на веб-сайті «Документи КДБ в Інтернеті»[5], який підтримується Центром досліджень геноциду й опору мешканців Литви, Естонським фондом розслідувань злочинів проти людства і латвійським сайтом «Злочини проти людства».

Організаційна структура[ред.ред. код]

Протягом своєї історії структура КДБ СРСР багаторазово змінювалася. Наприкінці свого існування в серпні 1991 вона придбала таку остаточну форму[6][7]:

  • Колегія КДБ;
  • Секретаріат;
  • Група консультантів при Голові КДБ;
  • Центр зв'язку з громадськістю;
  • Спеціальний штаб;
  • 1-е Головне Управління (ПГУ) — закордонна легальна та нелегальна розвідка, закордонні диверсії;
  • 2-е Головне Управління («контррозвідка») — охорона важливих об'єктів та підприємств СРСР, стеження за радянськими громадянами та іноземними журналістами, студентами, туристами; розслідування злочинів;
  • 3-е Головне Управління (військова контррозвідка) — нагляд за всіма формуваннями та підрозділами Радянської Армії (разом із Генштабом та ГРУ);
  • 4-е Управління («транспортне») — контррозвідка на об'єктах транспорту;
  • 5-е Управління («боротьба з ідеологічними диверсіями» або так звана «п'ятка») — боротьба проти «інакодумців» — інтелігенції і Церкви. 11 серпня 1989 перетворено в «Управління по захисту радянського конституційного ладу».
  • 6-е Управління («економічне») — контррозвідувальне забезпечення економіки;
  • 7-е Управління (так звана «наружка» або «топнуни») — зовнішнє спостереження; оперативний пошук; нагляд за персоналом іноземних представництв у Москві
  • 8-е Головне Управління («шифрувальне») — шифрування, криптографія; безпека ліній урядового зв'язку на території СРСР; стеження за іноземними дипломатичними комунікаціями, радіоперехват; використання супутників зв'язку;
  • 9-те Управління («охрана») — охорона та персональна безпека вищих партійно-державних діячів СРСР;
  • 13-е Управління — езотеричний відділ, альтернативні джерела оперативної інформації, пси-оператори та пси-агенти, досліди прикладної психології та парапсихології[8];
  • 15-е Головне Управління — підземні комунікації, тунелі, бункери; обслуговування атомних сховищ вищого керівництва;
  • 16-е Управління — електронна розвідка;
  • Головне Управління прикордонних військ — війська, оснащені артилерією, БТР, патрульними суднами, розташовані уздовж державного кордону СРСР (чисельність становила 300—400 тис. чоловік);
  • Спеціальні війська КДБ — 48-ма мотострілецька дивізія та 27-ма гв. мотострілецька бригада спеціального призначення (крім того, у великих містах та столицях республік — спеціальні окремі батальйони та полки військ КДБ) та інші військові з'єднання;
  • Територіальні підрозділи — в усіх республіках, краях, областях та районах були територіальні управління та підрозділи КДБ;
  • Аналітичне управління;
  • Слідчий відділ;
  • Управління кадрів;
  • Господарське управління;
  • Військово-будівне управління;
  • Військово-медичне управління;
  • Планово-фінансовий відділ;
  • Мобілізаційний відділ;
  • Юридичний відділ.

Керівники КДБ[ред.ред. код]

Докладніше: Список голів КДБ
  1. Сєров Іван Олександрович (1954 — 1958)
  2. Шелепін Олександр Миколайович (1958 — 1961)
  3. Семичасний Володимир Юхимович (1961 — 1967)
  4. Андропов Юрій Володимирович (1967 — 1982)
  5. Федорчук Віталій Васильович (1982)
  6. Чебриков Віктор Михайлович (1982 — 1988)
  7. Крючков Володимир Олександрович (1988 — 1991)
  8. Шебаршин Леонід Володимирович (1991)
  9. Бакатін Вадим Вікторович (1991)

Колегія КДБ[ред.ред. код]

Вища «керівна рада» КДБ. Введена Постановою Ради міністрів СРСР 16 вересня 1959. Головами Колегії були Голови КДБ, її членами — всі заступники голови КДБ, а також керівники основних підрозділів центрального апарату й найважливіших територіальних органів (як правило, Голови КДБ Української та Білоруської РСР і начальники Московського і Ленінградського УКДБ). Члени колегії затверджувалися ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР. Згідно Закону СРСР «Про органи державної безпеки в СРСР» у Колегію за посадою входили також всі Голови КДБ союзних республік, однак до вересня 1991 р. їх призначення так і не відбулися.

У вересні 1991 Колегія була перетворена в Координаційну Раду КДБ. Її головою був Голова КДБ В. В. Бакатін, заступником голови — 1-й заступник голови КДБ А. А. Алейніков, членами — керівники органів держбезпеки республік. Рада проіснувала до розпуску КДБ СРСР в грудні 1991.

Склад Колегії КДБ (кінець 1982): М.І.Єрмаков, В.М.Чебриков, В.В.Федорчук, Ю.В.Андропов, Г.К.Цинєв, Н.П.Ємохонов, В.П.Пирожков, секретар парткому КГБ А.Б.Суплатов, В.І.Алідін, В.А.Матросов, В.Я.Лежепєков, Ф.Д.Бобков, В.О.Крючков, Г.Ф.Григоренко, С.Н.Антонов, Г.Е.Агеєв, Н.А.Душин, Д.П.Носирєв.

Керівники КДБ УРСР[ред.ред. код]

  1. Нікітченко Віталій Федотович (19541970)
  2. Федорчук Віталій Васильович (19701982)
  3. Муха Степан Нестерович (19821987)
  4. Голушко Микола Михайлович (19871991)

Після СРСР[ред.ред. код]

В деяких республіках колишнього СРСР, що стали незалежними суверенними державами, діяльність та кадри колишнього КДБ поступово втрачають секретність. Наприклад, у Литві 2011 року на сайті kgbveikla.lt опублікований список з 238 імен резервістів КДБ СРСР, що працювали на її території. Картотека з їхніми справами збереглася в особливому архіві Литви, про що повідомив Литовський центр геноциду жителів і опору. Зокрема, в повідомленні центру сказано[9]:

...У картках вказані особисті дані, військові звання, національність, партійна приналежність, освіта, номер наказу КДБ ЛССР і дата, коли особа було зараховано до резерву КДБ, номер справи військового з резерву КДБ[10]

.

Символи відзнаки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. До прийняття закону «О Совете Министров СССР» (5 июля 1978 г.) — Коміте́т державної безпеки при Раді Міністрів СРСР
  2. 3 грудня 1991 року Президент СРСР М. С. Горбачов підписав Закон «О реорганизации органов государственной безопасности», на підставі якого ліквідація КДБ була узаконена остаточно
  3. Илья Старинов. Мины замедленного действия: размышления партизана-диверсанта
  4. КГБ против ОУН:история политических убийств(рос.)
  5. kgbdocuments.eu Документи КДБ в Інтернеті. (рос.), (англ.)
  6. О.Б.Мозохін. Історія КДБ СРСР
  7. Антологія Самвидава: Джон Баррон. Организационная структура КГБ
  8. Генерал-лейтенант ФСБ Олег Леонов: «Экстрасенс Сафонов искал убийц по заданию КГБ», Комитет госбезопасности привлекал для работы экстрасенсов, Анна ВЕЛИГЖАНИНА, 03.02.2011
  9. BBC: В Литве опубликован список резервистов КГБ(рос.)
  10. Сайт проекту Kgbveikla.lt(лит.)

Посилання[ред.ред. код]