Консервативна партія (Великобританія)
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
 |
Ця стаття не містить посилань на інші статті Вікіпедії.
Ви можете допомогти, додавши їх там, де вважаєте за доцільне.
|
 |
Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!
|
Зміст |
[ред.] Історія становлення партії
Консервативна партія Великобританії має всі підстави претендувати на звання найстарішої політичної партії в Європі, відстоюючої ідеї приватної власності і вільного підприємницта. В XVII столітті попередники нинішньої консервативної партії, торі, підтримали королівську владу. Вони вважали, що монархія являється ефективною противагою парламенту і їх особистим політичним опонента, вігам. І сьогодні підтримка монархії зостається краєкутним каменем політики консерваторів. Сучасна консервативна партія Великобританії бере свій початок від початкової назви „Торі” при підтримці герцога Йоркського, згодом короля Джеймса VII, протягом 1678-1681р.р.. Початкова назва носила образливий чи принизливий характер, тому що „Торі” був одним із видів ірландських бандитів. В 1830 році для характеристики цієї політичної сили вперше було присвоєне слово „Консервативний”. Ця назва була запропонована Джоном Вілсоном Крокером, а згодом і офіційно затверджена, хоча термін „торі” і до сьогодні широко використовується. Починаючи з 1720-х рр. лідери торі перебудували партію з урахуванням нових історичних умов, заклавши її соціально-філософські (обмежене визнання прогресу людського суспільства як еволюційного процесу), ідейно-релігійні (англіканство), політичні (інтерпретація принципів «Славної революції» 1688 р. на користь аристократії), а також тактичні і організаційні основи. Це забезпечило торі положення однієї з двох (разом з вігами) провідних партій в англійській двопартійній системі. З середини XVIII в. торі остаточно сформувались як партія, що виражає інтереси земельної аристократії і верхів англіканського духовенства, дрібного і середнього дворянства, частини дрібної буржуазії. З 1780-х рр. до 1830 торі постійно перебували при владі. Здійснюючи репресії проти народних мас і протидіючи революційним рухам на міжнародній арені, торі одночасно вимушені були стати на шлях помірних буржуазних реформ, наполегливо протидіючи при цьому спробам реформи парламенту. В кінці XVIII ст. «нові торі» (У. Пітт Молодший, Э. Берк і ін.) перетворили партію торі на силу, здатну забезпечити їй тимчасову гегемонію в середовищі пануючих класів в обстановці як найглибших соціально-економічних і політичних змін і потрясінь, викликаних промисловим переворотом, Французькою революцією, демократичним і революційним рухом в країні. Хлібні закони 1815 і репресії уряду Р. Каслрі підірвали вплив торі. У цих умовах ліберальне крило партії (Дж. Каннінг, Р. Піль та ін.) почали пошук компромісу з промисловою буржуазією, що, у свою чергу, привело до загострення внутрішніх розбіжностей серед торі. Серйозного удару по політичних позиціях торі завдала парламентська реформа 1832, що відкрила доступ до парламенту представникам промислової буржуазії. Після парламентської реформи 1832 стали виникати місцеві організації консерваторів, які в 1867 об'єдналися в Національний союз консервативних і конституційних асоціацій. Велику роль у формуванні партії зіграв Б.Дізраелі (лідер торі, потім консерваторів в 1846-81 і прем'єр-міністр в 1868 і в 1874-80). З 1870—1880-х рр. на Консервативну партію, що виражала спочатку інтереси аристократів-лендлордів, стали орієнтуватися також все більш широкі кола колоніально-банківської і крупної промислової буржуазії, що відходили від Ліберальної партії. Поступово Консервативна партія, продовжуючи захищати інтереси земельної аристократії, стала разом з тим перетворюватися на основну партію англійського монополістичного капіталу. В 1886 році Ліберальна партія розкололась по питанню про статус Ірландії; в результаті цього була сформована Партія ліберальних юніоністів. Вона вступила в альянс з торі, а в 1912 році офіційно стала частиною консервативної партії, повною назвою якої з тих пір стала Партія консерваторів і юніоністів. Консерватори відмовлялись надавати Ірландії право самовираження, боячись, що це приведе до розвалу Сполученого Королівства. Вони і сьогодні вважають, що Північна Ірландія повинна зоставатись в складі Великобританії. Значну роль в розробці консервативної доктрини зіграв Дж. Чемберлен, що висунув ідею створення імперського митного союзу і введення протекціонізму, що було пов'язане з втратою Великобританією промислової монополії і загостренням конкуренції з іншими державами (в першу чергу з Німеччиною). У 1885-1886, 1886-1892, 1895—1902, 1902-1905 консерватори неподільно перебували при владі (лідер партії в 1881-1902 Р. Солсбері, в 1902-11 А. Бальфур), в 1916-19 і 1919-22 - в коаліції з лібералами і лейбористами (у 1911-23 лідер партії Бонар Лоу). Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії консерватори були в числі головних організаторів антирадянської інтервенції. У період між двома світовими війнами (1918-1939) Консервативна партія (лідери: у 1923-37 З. Болдуін, в 1937-40 Н. Чемберлен) майже весь час перебувала при владі.
У 1940 після повного краху політики умиротворення фашистської агресії, що проводилася консервативним урядом Н. Чемберлена, коаліційний уряд (1940-45) очолив У. Черчілль — лідер консерваторів в 1940-1955. Незабаром після закінчення Другої світової війни 1939-45 Черчілль в своїй промові в Фултоні (США) в березні 1946 сформулював програму об'єднання сил західного світу для боротьби з СРСР і призвав до створення антирадянських військово-політичних блоків. Після поразки на парламентських виборах 1945 Партія провела реорганізацію свого партійного апарату і структури з метою розширити масову базу партії, була розроблена також гнучкіша програма в області соціальної політики. В 1965 на чолі партії став Е.Хіт, який в 1970 році став главою кабінету міністрів Великобританії. Діяльність консервативного уряду ознаменувалася посиленням наступу монополій на життєві інтереси робітників і антипрофспілковими заходами, репресіями проти борців за громадянські права в Північній Ірландії; в області зовнішньої політики уряд Хіта добився приєднання країни до "Спільного ринку" (1972), воно зробило ряд кроків по збереженню військової, економічної і політичної присутності Великобританії в районі "на схід від Суеца". В 1972 партія налічувала близько 3 млн. членів. Величезну владу в Консервативній партії має лідер партії, який у разі перемоги партії на парламентських виборах стає прем'єр-міністром.
[ред.] Девід Камерон – нинішній лідер партії
В Лондоні 6 грудня 2005 року було оголошено ім’я нового лідера консервативної партії Великобританії. Ним став 39-літній Девід Камерон, ще недавно нікому не відомий представник „нової хвилі” британських консерваторів. Обрання молодого політика главою однієї з найстаріших і провідних британських партій, що переживає не кращі часи, повинно було стати поворотним пунктом в її історії. Ухвалене на з'їзді торі рішення вибрати лідером партії Девіда Камерона не стало сенсацією. Останні внутрішньопартійні опити свідчили, що в боротьбі за вищий партійний пост він набагато випереджає свого основного суперника Девіда Девіса. Втім, добитися такого результату панові Камерону вдалося не відразу: продовжуючись більше як півроку боротьба була достатньо жорсткою. Про Девіда Камерона в Британії заговорили як про нового Тоні Блера. Адже пан Блер, прийшовши до влади в партії в 1994 році, створив "нових лейбористів", відрікшись від старих соціалістично-профспілкових лейбористських догм, а Девід Камерон своїм головним гаслом висуває необхідність радикального оновлення консервативної партії. Примітно, що в його підтримку виступили майже всі колишні лідери консерваторів, а ветеран партії Вільям Хейг навіть дав згоду зайняти в тіньовому кабінеті Камерона пост глави МЗС. На сторону Девіда Камерона поступово перейшов великий бізнес, що традиційно підтримував консерваторів, і буквально за останні декілька днів маятник громадської думки гойднувся у бік молодого лідера. Тепер вперше за багато років у консерваторів з'явилася перспектива перемоги на нових виборах. До їх моменту лейбористи пробудуть у влади три терміни – 12 років, і у виборців накопичиться природна втома, що росте до того ж із-за нескінченних розбратів між Тоні Блером і його найближчим сподвижником і конкурентом, міністром фінансів Гордоном Брауном. Тоні Блер, швидше за все, піде, і саме Гордону Брауну належить боротися за крісло прем'єра з Девідом Камероном. Якщо вірити, пануючим сьогодні в Британії настроям, шанси стати новим британським прем'єром у Девіда Камерона виглядають дуже непоганими.
[ред.] Структура партії
Сьогодні партія включає три елементи - парламентську фракцію, Центральну раду і Національний Союз, що є федерацією штабів виборчих округів. Партія має ієрархічну структуру, влада в ній концентрується в руках партійного лідера і парламентській фракції. До 1965 р. вибори партійного керівництва не проводилися; старша партійна еліта вибирала партійного лідера за закритими дверима. З 1965 р. лідер партії обирається членами Парламенту від Консервативної партії. Ним розробляється партійна політика і проводиться відбір кандидатур в члени кабінету або тіньового кабінету. Проте при цьому партійний лідер повинен брати до уваги думку фракцій (груп) усередині партії. Він безпосередньо контролює Центральну раду Консервативної партії, яка вибирає голову партії і старших партійних чиновників. Центральна рада виконує функцію зв'язку між членами парламентської фракції і місцевими організаціями в округах. Останні займаються збором засобів, залученням в партію нових членів, висуненням кандидатів на вибори до Парламенту від округу. Відбір кандидатів контролюється Центральною радою, але сам процес відбувається безпосередньо в округах. Центральна рада складає список затверджених кандидатів, які пройшли попередню співбесіду. Потрапивши в список, кандидат може звернутися в місцеві виборчі округи, з тим щоб його підтримали при висуненні. Консервативна партія проводить щорічні партійні конференції, на яких присутні члени партії, що представляють виборчі округи. Резолюції, що приймаються на цих конференціях, носять тільки рекомендаційний характер і не обов'язкові для партійного керівництва. Перебуваючи при владі, прем'єр-міністр і кабінет ухвалюють рішення відносно партійної політики, передвиборної платформи і стратегії на виборах. Парламентські фракція і групи також вносять внесок до формування партійної політики.
[ред.] Внутрішня та зовнішня політика партії на сучасному етапі
Консерватори, які перебували при владі протягом 18 років в 80-х і 90-х роках минулого століття, зараз не можуть скласти серйозну конкуренцію лейбористам навіть не дивлячись на падіння довіри до прем'єр-міністра Тоні Блеру. Протягом останніх шести з половиною років консервативна партія знаходиться в опозиції не дивлячись на те, що раніше її представники говорили про те, що самою природою консерваторам призначено бути у влади. В області зовнішньої і внутрішньої політики консерватори намагаються виробити програму, яка б відрізнялася від програми лейбористського уряду. Лідер консерваторів підтримав військову кампанію в Іраку і в результаті не отримав ніякого політичного капіталу із-за згоди з політикою прем'єр-міністра. Тісні зв'язки кабінету Тоні Блера з республіканською адміністрацією Білого Дому блокували можливість природного трансатлантичного союзу американських республіканців і британських консерваторів. Консерватори загалом прихильні до зменшення урядового втручання в багатьох питаннях. Вони також стоять на позиції подальшої відмови від інтеграції в ЄС. Багато членів партії вважають, що невдачі в британській політиці від 1997 року частково пов’язані з безперервною внутрішньою напругою між прихильниками Євросоюзу ( таких як Кенет Кларк і Майкл Хеселтін) і євро скептиками (такими як Джон Редвуд і Вільям Хег). Проте, партія консерваторів останніми роками в значній мірі узгодила ці протиріччя, або зовсім припинила суперечки. Після обрання Девіда Камерона лідером , політика партії зосередилась на такому понятті як „якість життя”, за яким закріплялось удосконалення державних відомств (найголовніші з яких Національна відомство охорони здоров’я та посольств) і шкіл.
