Коперниківський період

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Кратер Коперник. Видно добру збереженість, характерну для кратерів коперниківського періоду
Поверхня Моря Дощів, перетята променями Коперника (сам кратер видно на горизонті)
Тихо — кратер коперниківського періоду, що має найвиразнішу на Місяці променеву систему[1]

Коперниківський період — період геологічної історії Місяця, що настав після ератосфенівського і триває дотепер. Був виділений для позначення часу утворення кратерів із яскравими променями, подібних до кратера Коперник. Із часом такі промені зникають, і тому їх мають лише молоді кратери. Інших деталей рельєфу протягом періоду на Місяці майже не з'явилося, оскільки його надра були вже надто холодні для масштабної геологічної активності[2][3][4].

Датування початку періоду дуже непевне. Це пов'язане не лише з проблематичністю визначення віку кратерів, а й з тим, що в різних випадках промені зникають із різною швидкістю. Ймовірно, нижню межу періоду треба проводити в інтервалі 1,25–2,2 млрд років тому[2]. Широкого розповсюдження набули оцінки 1,1 та 2,1 млрд років тому[5][6]. Є підстави проводити цю межу на відмітці 0,75 млрд років тому (тривалість потьмяніння порід під дією випромінювання), і в такому випадку вік кратера Коперник не буде коперниківським[7]. Втім, є дані, що згадана тривалість може варіювати в межах 0,25 — 2-3 млрд років (а час існування променів — ще сильніше)[8][9].

Виділення цього періоду запропонували[10] в 1962 році Ю. Шумейкер та Р. Хакман, засновники сучасного поділу історії Місяця на періоди[7][3][2].

Визначення нижньої межі[ред.ред. код]

Коперниківський період зазвичай визначають як час утворення кратерів, яскраві промені яких збереглися дотепер. Однак, по-перше, вік кратерів визначити важко, а по-друге, яскравість променів залежить не лише від віку кратера, а й від складу його викидів та підстилаючої поверхні[5][6][11].

Промені кратерів утворені частково викинутою з них речовиною, а частково місцевим ґрунтом з невеликої глибини, що опинився на поверхні при падінні цієї речовини (наприклад, викидами вторинних кратерів). Ґрунт із глибини спочатку світліший за поверхневий, а з часом тьмянішає під дією сонячного вітру та космічних променів. Окрім того, промені знищує метеоритне бомбардування, що перемішує реголіт[5].

Якщо промінь утворений викидами того ж складу, що поверхня під ним, то він зникне відносно швидко. Якщо ж він утворений світлими породами гірської місцевості, викинутими на темну поверхню моря, космічне випромінювання не здатне остаточно його знищити. Він може зникнути лише від метеоритного бомбардування, що займає більше часу (за деякими оцінками, >3 млрд років)[5][6].

Хоча коперниківський період названо за ім'ям кратера Коперник, його початок не прив'язаний до утворення цього кратера. Серед променястих кратерів Коперник є відносно старим (його промені не дуже яскраві), але не найстаршим[3][6][2]. Вік Коперника оцінюють приблизно у 800 млн років (ця цифра отримана з досліджень зразків порід, походження яких — щоправда, не зовсім впевнено — пов'язують з ударом, що створив цей кратер)[12][11][13][2]. Більш давніми променястими кратерами є Арістілл та Автолік[2]. Для зразків порід, які, ймовірно, належать до викидів цих кратерів, отримано значення віку 1,3 та 2,1 млрд років відповідно[5][2][12][11]. За деякими оцінками, Автолік — один із найстарших кратерів із променями, і це стало основою для пропозиції вважати час його утворення початком цього періоду[2][5]. За іншими даними, існують і ще старші променясті кратери (біля 3 млрд років). Окрім того, деякі дослідження вказують на те, що промені Автоліка та Арістілла вже досягли «оптичної зрілості» (не здатні далі тьмяніти під дією випромінювання) і, таким чином, те, що вони збереглися дотепер — результат не стільки молодості цих кратерів, скільки їх утворення у світлих породах[5][6].

Названі проблеми визначення початку періоду призвели до пропозиції засновувати його визначення не на яскравості променів, а на «оптичній зрілості» поверхні. Цей варіант теж пов'язаний з деякими труднощами, зокрема, з тим, що час досягнення цієї зрілості відомий з низькою точністю. Однак відмічено, що викиди Коперника майже «зрілі» і, отже, цей час ненабагато більший за його вік, що становить 0,8 млрд років[5][6]. За іншими даними, ці викиди вже зовсім «зрілі», а згаданий час менший за вік кратера і становить 0,75 млрд років. У такому випадку коперниківський період почався вже після утворення Коперника[7]. Втім, є дані, що час досягнення «оптичної зрілості» варіює дуже сильно: за цими даними, він залежить від хімічного складу ґрунту і для порід морів складає біля 0,25 млрд років, а для порід височин — 2–3 млрд[8][9].

Ідентифікація об'єктів коперниківського віку[ред.ред. код]

Головна ознака, за якою кратери зазвичай відносять до коперниківських, — наявність яскравих променів. Окрім того, ці кратери добре збережені: їх краї дуже чіткі, тоді як у старих кратерів вони згладжені та зруйновані метеоритним бомбардуванням (що призводить, зокрема, до зменшення глибини). Кратери ератосфенівського періоду зазвичай теж добре збережені, але вже не мають променів[5][3][11].

Важливий (і часто єдиний) спосіб визначення віку деталей поверхні небесних тіл заснований на концентрації кратерів, що накопичилися на цих деталях за час їх існування. Концентрація кратерів діаметром ≥1 км на ділянках коперниківського віку складає <750 шт/млн км2 для поверхні морів та <1000 шт/млн км2 для поверхні кратерів[14][11][2].

Окрім того, вік кратерів можна оцінити за інфрачервоними спостереженнями під час місячного затемнення: молоді кратери охолоджуються повільніше, ніж інші ділянки поверхні, і залишаються «гарячими точками». Це наслідок того, що на них ще нема теплоізолюючого шару дрібних уламків. Коперниківські кратери під час затемнень суттєво тепліші за ератосфенівські. Ступінь подрібненості речовини, що вкриває кратер, можна визначати і за радіолокаційними даними[3].

Об'єкти, що утворилися протягом періоду[ред.ред. код]

У коперниківському періоді місячний ландшафт змінювався мало. Деталі рельєфу, що тоді з'явилися, займають лише кілька відсотків місячної поверхні[2]. Це в першу чергу кратери від поодиноких ударів космічних тіл. Надра Місяця були вже надто холодні для геологічної активності, й утворення морів у цьому періоді майже припинилося. Дуже мало було й проявів тектонічних процесів[3][4]. Однак відомо більше десятка морських ділянок, які, судячи з низької концентрації кратерів, могли утворитися саме тоді[2]. Також у цьому періоді, ймовірно, з'явилися деякі інші вулканічні об'єкти (наприклад, у кратері Шредінгер)[15] та категорія своєрідних об'єктів невідомого походження — меніскові западини (такі як Іна)[16][17].

До найбільших кратерів коперниківського періоду належать сам Коперник, Тихо, Евдокс, Стевін, Цуккі, Карпентер, Філолай, Хайн на видимому боці Місяця та Кінг, Шаронов, О'Дей, Джексон, Вавілов та Робертсон на зворотному[18].

Карта деталей місячної поверхні, що утворилися в коперниківському періоді (Д. Вільгельмс, Геологічна служба США, 1987)[18]. Чорне — кратери, жовте — їх викиди, червоне — моря:

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чикмачев В. И. Глава 3.13. Тихо и его окрестности // Путешествия к Луне / Ред.-сост. В. Г. Сурдин. — Москва: Физматлит, 2009. — С. 166–175. — ISBN 978-5-9221-1105-8.
  2. а б в г д е ж и к л м Tanaka K.L., Hartmann W.K. Chapter 15 – The Planetary Time Scale // The Geologic Time Scale / F. M. Gradstein, J. G. Ogg, M. D. Schmitz, G. M. Ogg. — Elsevier Science Limited, 2012. — P. 275–298. — ISBN 978-0-444-59425-9. — DOI:10.1016/B978-0-444-59425-9.00015-9.
  3. а б в г д е Wilhelms D. Chapter 13. Copernican System // Geologic History of the Moon. — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  4. а б Wilhelms D. Chapter 14. Summary // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 280. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  5. а б в г д е ж и к Hawke, B. Ray; Blewett, D. T.; Lucey, P. G.; Smith, G. A.; Bell, J. F.; Campbell, B. A.; Robinson, M. S. (2004). The origin of lunar crater rays. Icarus 170 (1). с. 1–16. Bibcode:2004Icar..170....1H. doi:10.1016/j.icarus.2004.02.013. 
  6. а б в г д е Lunar Crater Rays Point to a New Lunar Time Scale. Planetary Science Research Discoveries. 2004-09-28. Архів оригіналу за 2015-01-29. Процитовано 2015-01-29. 
  7. а б в Werner, S. C.; Medvedev, S. (2010). The Lunar rayed-crater population — Characteristics of the spatial distribution and ray retention. Earth and Planetary Science Letters 295 (1–2). с. 147–158. Bibcode:2010E&PSL.295..147W. doi:10.1016/j.epsl.2010.03.036. 
  8. а б Honda, C.; Suzuki, S.; Hirata, N.; Morota, T.; Demura, H.; Ohtake, M.; Haruyama, J.; Asada, N. (2011). Retention time of crater ray materials on the Moon. American Geophysical Union, Fall Meeting 2011, abstract #P13D-1703. Bibcode:2011AGUFM.P13D1703H. 
  9. а б Honda, C.; Shojyu, A.; Suzuki, S.; Hirata, N.; Morota, T.; Demura, H.; Ohtake, M.; Haruyama, J.; Asada, N. (2012). Retention time of crater ray materials on the Moon. European Planetary Science Congress 2012, held 23-28 September, 2012 in Madrid, Spain, id. EPSC2012-806. Bibcode:2012espc.conf..806H. 
  10. Shoemaker, E. M.; Hackman, R. J. (1962). Stratigraphic Basis for a Lunar Time Scale. The Moon. IAU Symposium 14. с. 289–300. Bibcode:1962IAUS...14..289S.  (Other link)
  11. а б в г д Stöffler, D.; Ryder, G. (2001). Stratigraphy and Isotope Ages of Lunar Geologic Units: Chronological Standard for the Inner Solar System. Space Science Reviews 96 (1-4). Bibcode:2001SSRv...96....9S. doi:10.1023/A:1011937020193. 
  12. а б Bogard, D. D.; Garrison, D. H.; Shih, C. Y.; Nyquist, L. E. (July 1994). 39Ar-40Ar dating of two lunar granites: The age of Copernicus. Geochimica et Cosmochimica Acta 58 (14). с. 3093–3100. Bibcode:1994GeCoA..58.3093B. doi:10.1016/0016-7037(94)90181-3. 
  13. Barra, F.; Swindle, T. D.; Korotev, R. L.; Jolliff, B. L.; Zeigler, R. A.; Olson, E. (December 2006). 40Ar/39Ar dating of Apollo 12 regolith: Implications for the age of Copernicus and the source of nonmare materials. Geochimica et Cosmochimica Acta 70 (24). с. 6016–6031. Bibcode:2006GeCoA..70.6016B. doi:10.1016/j.gca.2006.09.013. 
  14. Wilhelms D. Chapter 7. Relative Ages // Geologic History of the Moon. — 1987. — P. 123. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.
  15. Shoemaker, E. M.; Robinson, M. S.; Eliason, E. M. (December 1994). The South Pole Region of the Moon as Seen by Clementine. Science 266 (5192). с. 1851–1854. Bibcode:1994Sci...266.1851S. doi:10.1126/science.266.5192.1851. PMID 17737080. 
  16. Robinson, M. S.; Thomas, P. C.; Braden, S. E.; Lawrence, S. J.; Garry, W. B.; LROC Team. (March 2010). High Resolution Imaging of Ina: Morphology, Relative Ages, Formation. 41st Lunar and Planetary Science Conference, held March 1-5, 2010 in The Woodlands, Texas. LPI Contribution No. 1533, p.2592. Bibcode:2010LPI....41.2592R. 
  17. Schultz, P. H.; Staid, M. I.; Pieters, C. M. (November 2006). Lunar activity from recent gas release. Nature 444 (7116). с. 184–186. Bibcode:2006Natur.444..184S. doi:10.1038/nature05303.  (Популярний огляд, архів)
  18. а б Wilhelms D. Plates 11A, 11B. Copernican System // Geologic History of the Moon. — 1987. — (United States Geological Survey Professional Paper 1348). Архів оригіналу.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]