Король-Чаклун

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Анґмарський Король-Чаклун

Анґмарський Король-Чаклун (англ. Witch-king of Angmar), знаний також як Володар Назґулів, Король Анґмару давніх часів, Морґульський король, Чорнокнижник, Примара Персня, Чорний Вождь, головний капітан війська Темної Вежі, спис жаху в руці Саурона, тінь розпачу[1] — вигаданий персонаж у творах Дж. Р. Р. Толкіна. У «Володарі Перстенів» він є ватажком Назґулів (Примар Персня) та найвідданішим слугою Темного Володаря Саурона. Його справжнє ім'я, так само, як і імена усіх інших Назґулів, за виключенням Кхамула, у жодній з робіт Толкіна не згадується.

Походження[ред.ред. код]

У рукописних вказівках для перекладачів Толкін вказує, що ані ім'я, ані минуле Короля-Чаклуна ніде не описується, однак, можливо, він був одним з нуменорських вигнанців[2]. Зокрема, у «Акаллабет» згадується, що деякі з Назґулів раніше були нуменорцями.

У Другу Епоху Ельфи Ереґіону за допомогою Саурона викували Персні Влади, дев'ять з яких передали смертним людям, гордим і величним[3]. Один з дев'яти Перстенів отримав Король-Чаклун, що згодом перетворився на одного з Назґулів. Як розповідається у «Сильмариліоні», «ті, хто користувалися Дев'ятьма Перстенями, стали свого часу могутніми: королями, чаклунами та воїнами давнини. Вони здобули славу і превелике багатство, які, втім, і довели їх до загибелі. Здавалося, життя їхнє нескінченне, та для них воно виявилося нестерпним. Ті люди могли, коли хотіли, походжати під сонцем невидимими для цьогосвітніх очей і могли бачити речі в невидимих для смертних людей світах; але надто часто вони споглядали тільки примари й омани, що їх вигадував Саурон. Тож один по одному, раніше чи пізніше, відповідно до природної міці та добрих або злих замірів на початку, всі вони перетворилися на рабів того персня, котрий носили, й потрапили під владу Єдиного, що належав Сауронові. І стали навіки невидимими для всіх, окрім того, хто мав при собі Правлячий Перстень, і ввійшли у царство тіней»[4]. Вони зробилися Назґулами, Примарами Персня, найжахливішими слугами Ворога, і крики їхні нагадували голоси смерті, а Король-Чаклун зробився їхнім ватажком.

Ніде не вказується, чи до отримання Перстеня Проводар Назґулів мав якийсь стосунок до Анґмарського краю або ж узагалі до чаклунства.

Король-Чаклун був найвідданішим слугою Саурона протягом більш ніж 4000 років. Він приймав участь у Війні проти Останнього Союзу Ельфів та Людей, а після того, як Саурона було переможено наприкінці Другої Епохи, разом з іншими Назґулами «відходить у тінь»[5].

Війна з Арнором[ред.ред. код]

У другому тисячолітті Третьої Епохи Король-Чаклун з'явився у Анґмарі, країні на північному сході Еріадору у передгір'ях Імлистих Гір[6]. Досить швидко підкоривши собі Анґмар, він розв'язав тривалу війну проти усіх трьох дунаданських королівств, які постали на території колишнього Арнору: Артедайну, Рудауру та Кардолану.

Однією з причин цьому могло стати те, шо Король-Чаклун був слугою Темного Володаря Саурона, якому необхідно було максимально послабити Ґондор та унеможливити укладання союзу останнього з Північним Королівством[7]. За іншою версією, початок війни з Арнором міг бути викликаний бажанням Саурона віднайти Єдиний Перстень, позаяк Ісілдур перед своєю загибеллю на Ірисових полях якраз повертався до Арнору, де збирався зробити перстень родовою реліквією свого королівства[8].

Саме під час цих довготриваючих війни проти Дунаданів Півночі ватажок Назґулів став відомий під іменем Анґмарського Короля-Чаклуна. Найпершим з дунаданських королівств Півночі йому вдалося підкорити Рудаур, посадивши на його трон одного з місцевих ватажків горян, племені дикунів, яке, можливо, було споріднено з родом Улфанґа. Відтоді це королівство зробилося союзником Короля-Чаклуна, і задля захисту своїх кордонів артедайнський правитель Арґелеб І збудував укріплення на Грозогорах, однак 1356 року, коли армії Короля-Чародія у спілці з горянами Рудауру вторглися до Артедайну, він загинув у бою.

На деякий час Кардолан у союзі з Артедайном відкинув назад сили Анґмару, і деякий час його мешканці ще тримали оборону у найважливішому регіоні краю — Тірн Ґортаді. Однак 1409 року з Анґмару вийшло велике військо, яке вдерлося на кардоланські терени та сплюндрувало країну. У той час Артедайн майже нічим не міг допомогти своєму союзникові, позаяк і сам змушений був оборонятися. У цій війні загинув останній кардоланський князь, а сили Кардолану було розбито. Якщо згодом Артедайну і вдалося дещо відновити свої сили, то Кардолану вже ні. Від колишнього королівства не лишилося майже нічого, і навіть за самою областю Тирн-Ґортаду, знаною тепер як Великі Кургани, у гобітівських легендах закріпилася слава небезпечного та таємничого місця.

Приблизно у той самий час припинив своє існування і Рудаур[9].

Таким чином, лише Артедайн за допомогою союзників-ельфів з Ліндону та Рівендолу продовжував чинити опір Королеві-Чаклуну.

Згідно попередніх міркувань Толкіна над окремими епізодами історії Арнору, відображених у чернетках додатків до «Володаря Перстенів», у 1851 році король Артедайну Аравал мав здобути перемогу над Анґмаром за допомогою Ліндону та Рівендолу та хотів зайняти Кардолан. Однак, за першою з версій привиди лякали усіх, хто бажав оселитися там, а за другою Аравалу-таки вдалося зайняти Кардолан. Утім, за третьою версією наступний після Аравала король Арафант у 1900 році Третьої Епохи примусив війська Короля-Чаклуна відступити та узагалі знищив Кардолан[10].

Зрештою, коли стало зрозуміло, що Король-Чаклун запланував новий напад на Арнор, останній Король Арведуї попросив допомоги у ґондорського короля Еарніла ІІ. Однак ще до її прибуття полчища Анґмару завоювали Артедайн, а Король-Чаклун узяв Форност, а сам Арведуї змушений був тікати на північ, де у крижаних водах затоки Форохель знайшов свою смерть на ельфійському кораблі[11].

Наступного року ґондорський принц Еарнур з військом прийшов на допомогу Артедайну, та було вже запізно. Еарнур ще не досягнув гаваней Ліндону, коли Король-Чаклун завоював Артедайн, і Арведуї загинув[12]. Висадившись у Сірих Гаванях, ґондорське військо у спілці з залишками дунаданів півночі, Ельфами з Ліндону, а також загоном гобітівських лучників переправилося через ріку Місячну та пішло на північ, кидаючи виклик Королю-Чаклуну. Говорилося, що він жив тоді у Форності, де зібрав прихильників зла, захопивши дім і владу королів. Засліплений пихою, він не чекав нападу ворогів у його твердині, а вийшов назустріч, сподіваючись швидко змести їх, як інших до того, за Лун.

Однак Військо Заходу спустилося до нього через Вечорові Пагорби, і була велика битва на рівнині між Ненуялом і Північними Схилами. Сили Анґмару вже відступили до Форноста, коли основна маса вершників, що обійшла пагорби, спустилася з півночі й повністю розбила їх. Тоді Король-Чаклун із усіма тими, кого він зміг зібрати після поразки, втік на північ, у напрямку його власних земель у Анґмарі. Не встиг він заховатися у Карн-Думі, як його наздогнала ґондорська кіннота на чолі з Еарнуром. Тоді ж ельфійський загін під керівництвом Ґлорфінделя підійшов з Рівендолу. Поразка Анґмару була такою нищівною, що не залишилося ні людини, ні орка з того війська на захід від Гір. Але, кажуть, коли все було втрачено, несподівано з'явився сам Король-Чаклун — у чорній мантії та чорній машкарі, на чорному коні. Страх охопив тих, хто побачив його; однак він обрав капітана Ґондору і з криком жахливої ненависті помчав просто на нього. Еарнур протистояв би йому; та його кінь не витримав такого нападу, звернув убік і поніс вершника геть, перш ніж той зміг з ним упоратися. Тоді Король-Чаклун розсміявся, й ніхто з тих, хто чув той жахливий сміх, ніколи його не забуде. Аж тут на білому коні під'їхав Ґлорфіндель, і сміх застряг Чаклунові в горлі, він розвернув коня і зник у сутінках. Ніч спустилася на поле битви, і слід його загубився, й ніхто не бачив, куди він поїхав. Коли повернувся Еарнур, Ґлорфіндель, вдивляючись у густу темряву, виголосив своє знамените пророцтво[13]:

«

Не переслідуй його! На цю землю він не повернеться. Загине він не скоро і не від руки чоловіка.

 »

Полювання за Перстенем[ред.ред. код]

Після падіння Анґмару Король-Чаклун утік до Мордору й зібрав там під своєю орудою інших Назґулів. У 2000 році вони вийшли з Мордору через Перевал Кіріт-Унґол та узяли в облогу Мінас-Ітіль, який було завойовано ними у 2002 році Третьої Епохи. Відтоді колишня ґондорська фортеця стала місцем жаху, перетворившись на цитадель Назґулів та головну загрозу для Мінас-Тіріта та отримала нове ім'я Мінас-Морґул, Вежа Темного Чаклунства[14][15]. Відтоді Короля-Чаклуна називали також Королем Мінас-Морґула.

Після смерті Короля Еарніла ІІ трон Ґондору отримав його син Еарнур, який після Битви за Форност перетворився на ворога Короля-Чаклуна. Через це Проводар Назґулів викликав його на двобій, насміхаючись, що той не наважився виступити проти нього у битві на Півночі. Від прийняття виклику того разу втримав намісник Марділ.

Сім років потому Король-Чаклун повторив свій виклик, глузливо говорячи, що «до слабкого серця його юності король тепер додав неміч старості». Цього разу Марділ вже не зміг стримати гнів Короля, і той з невеликим загоном лицарів поскакав до воріт Мінас-Морґула, звідки вже не повернувся назад[16]. Відтоді лінія королів Південного Королівства обірвалася, і Ґондором довгі роки управляли Намісники.

У часи, про які розповідається у «Володарі Перстенів», Саурон дізнався від Ґолума про те, що Єдиний Перстень знайшов гобіт «Торбин» з країни під назвою «Шир». На пошуки Перстеня він відправив Назґулів на чолі з Королем-Чаклуном. Назґули розпочали пошуки Ширу з Мордору та Дол-Ґулдуру. На початку, вони не знали, де саме знаходився Шир, через що Саруманові, у якого були свої плани стосовно Перстеня, вдалося на деякий час заплутати їх. Однак пізніше Вершники натрапили у Рогані на Ґріму, і той розповів їм про Саруманові замисли та про його інтерес до Ширу, включаючи й місцезнаходження останнього.

Згодом четверо Назґулів вдерлися до Ширу, де дізналися, що «Торбин» переїхав до Бакленду, у той час, як Король-Чаклун залишався у засідці на південь від Брі, двоє знаходилися у селищі, а ще двоє проїхали через нього[17]. Кілька Назґулів також напали на Ґандальфа на Грозовій[18] та зробили спробу улаштувати пастку Фродо Торбину по дорозі до Бакленду та у Брі[19]. Зрештою, Король-Чаклун разом з іншими чотирма Назґулами напав на Фродо та його супутників на Грозовій й поранив останнього Морґульським ножем[20]. Уламок цього ножа, який залишився у рані, повинен був через деякий час перетворити Фродо на покірну волі Саурона маленьку примару, слабшу за Назґулів та підкорену[21].

Дорогою до Рівендолу п'ятеро Назґулів на чолі з Королем-Чаклуном продовжували переслідувати Фродо до Бруїненського броду, біля якого до них прєдналися інші четверо. Коли Король-Чаклун на своєму чорному коні вступив у води ріки, Елронд, який мав владу над Бруїненом, звільнив його силу, викликавши повінь, яка знищила назґульських коней та розвоплотила усіх Дев'ятьох Примар Перстеня[22].

Війна з Ґондором[ред.ред. код]

По поверненню до Мордору, Назґули отримали замість коней великих крилатих істот — ніби птахів, але розмірами більших за будь-якого птаха. Король-Чаклун повернувся до Мінас-Морґула, готуючись до нападу на Ґондор. 10 березня 3019 року він виводить з воріт Башти Темного Чаклунства вийшло велике військо, розпочинаючи тим самим війну проти Ґондору. Як розповідається у «Володарі Перстенів»[23]:

«

Попереду, наче вишикувані тіні, їхали великі кіннотники, а провадив їх більший за всіх інших Вершник - весь у чорному, лише на чолі під каптуром він мав шолом у формі корони, що мерехтіла зловісним світлом. Він уже наближався до мосту, і Фродо втупився у нього, неспроможний замружитися чи відвернутися. Напевно, це Володар Дев'ятьох Вершників повернувся на землю і зараз веде свій примарний загін на битву? Так, справді, то був той кощавий король, чия холодна рука простромила Персненосця смертоносним лезом.

 »

Морґульське військо попрямувало до Осґіліата, переправилося на західний берег та разом з іншими загонами орків, гарадримів та Східнян розпочало облогу Мінас-Тіріта. З'явившись на полі бою у вигляді високого вершника у чорному плащі з опущеним каптуром, він їхав до воріт міста, топчучи полеглих та не зважаючи на град дротиків та стріл. «Тоді зупинився й підняв угору довгий тьмяний меч. І при тому великий страх охопив усіх, і захисників, і нападників; і руки людей опустилися, і не чути було свисту стріл. На якусь мить усе затихло… Тоді Чорний Вождь підвівся на стременах і страшним голосом якоюсь забутою мовою вигукнув владні та грізні слова, що розколюють серце та камінь. Тричі прокричав він. Тричі вдарив великий таран. І раптом, з трутім ударом, Ворота Ґондору тріснули»[24]

Однак Ґандальф завадив Проводареві Назґулів увійти до Мінас-Тіріта, а несподівана поява рогіримів сплутала усі плани Короля-Чаклуна. Він заатакував Теодена, і кінь Сніжногривий, ошалілий від страху, став дибки, високо здійнявши копита, й з диким іржанням повалився на бік; чорний дротик пронизав його. Король упав разом з конем, притиснутий його вагою.

Загибель Короля-Чаклуна[ред.ред. код]

«Величезна тінь хмарою опустилася з неба. Ба ні! То була крилата істота — ніби птах, але розміром більша за будь-якого птаха, гола, без пір'я, і широчезні крила були зі шкіри, розтягнутої між пальцями-пазурами; і від неї відгонило смородом. Мабуть, то була істота з старого світу, чиї предки, оселившись десь у забутих горах під холодним Місяцем, пережили свій час і в огидному гнізді виплодили своє останнє потомство, віддане злу. І Темний Володар підібрав цю істоту, годував падлом, поки та не переросла всіх крилатих створінь, і дав своєму слухі замість жеребця. Нижче, все нижче опускалася вона, і тоді, склавши перетинчасті крила, хрипко крекнула й сіла на тіло Сніжногривого, вп'явшись у нього пазерами та вигнувши довгу голу шию. На спині її сидів вершник у чорному плащі, величезний і грізний. На ньому була сталева корона, та між вінцем і плащем не було видно нічого, тільки лютий блиск очей — Володар Назґулів. Перед тим, як розступилася темрява, він відлітав на своєму жеребці, а тепер знову повернувся, щоби сіяти смерть, обертати надію на розпач, перемогу — на поразку. У руці він тримав важку булаву»[25].

Однак на його шляху несподівано стала Еовіна, племінниця Короля Теодена. Як розповідається у «Володарі Перстенів»[26]:

«

Та Еовіна не похитнулася, діва рогіримів королівського роду, струнка та водночас міцна, мов сталеве лезо, прекрасна і грізна. Вправною рукою завдала вона смертельного удару. Вона розрубала витягнуту шию, і каменем покотилася відрубана голова. Еовіна відскочила назад, і величезна туша, розчепіривши крила, гепнула на землю; і при цьому розвіялася тінь. Промінь сонця впав на Еовіну, і волосся її заблищало в ранковому світлі. З безформної маси піднявся Чорний Вершник, високий і грізний. З криком, сповненим такої ненависті, що сам його звук отруював душу, він опустив булаву. Щит Еовіни розлетівся на безліч уламків, зламана рука опустилася; діва упала на коліна. Назґул нависнув над нею, мов хмара, очі його палали; й він підняв булаву для смертельного удару. Та раптом він похитнувся і закричав од болю, і булава його промахнулася, зарившись у землю. То Мері штрикнув іззаду мечем, прорізав чорну мантію і вразив нижче від кольчуги жилу під коліном. - Еовіно! Еовіно! - закричав Мері. І, хитаючись, вона підвелася та з останніх сил рубонула мечем між короною і плащем на широких, навислих над нею плечах. Меч розколовся, розсипавшись іскрами. З брязкотом покотилася корона. Еовіна впала на тіло ворога. Та - о диво! - і плащ, і кольчуга була порожні. Безладною купою лежали вони на землі; і небо здригнулося від крику, що перейшов у протяжне виття й відлетів із вітром, - голос, безтілесний і слабкий, завмер, затих, і вже не чули його на землі.

 »

Так здійнилося пророцтво Ґлорфінделя, бо Короля-Чаклуна вбив не чоловік, а жінка та гобіт.

Зброя[ред.ред. код]

У роботах Толкіна згадується, що Король-Чаклун мав меч[27]. Під час нападу на Фродо на Грозовій він використовував також морґульський ніж[28], а у поєдинку з Еовіною бився великою важкою булавою[29].

Використання образу[ред.ред. код]

Образ Короля-Чаклуна використовувався у всіх сценічних та радіопостановках «Володаря Перстенів», а також у мультфільмах та кінотрилогії Пітера Джексона.

Проводар Назґулів присутній у мультфільмі «Повернення Короля», де його образ відповідає опису, наведеному у книзі, з невидимою головою, вінчаною короною, та двома червоними очима. Його озвучував актор Джон Стефенсон.

У кінотрилогії Пітера Джексона роль Короля-Чаклуна зіграв Лоренс Макоаре, а озвучив актор Енді Серкіс. Щоправда, у «Братерстві Персня» дії Примар Персня не відповідають оригінальному тексту «Володаря Перстенів». У першій частині фільму Назґули на Грозовій б'ються з Араґорном на мечах, хоча у книзі останній відганяє їх запаленою гілкою. Також вони переслідують Арвен та Фродо до самого Бруїненського броду, де їх знищує повінь, яку закликає Арвен.

У «Поверненні Короля» Король-Чаклун з'являться у Мінас-Морґулі на крилатій потворі, хоча у книзі він верхи на чорному коні виводить військо з воріт Башти Темного Чаклунства. Під час облоги Мінас-Тіріта Проводар Назґулів переважно атакує з повітря, однак у книзі він з'являється лише наприкінці верхи на коні лише перед тим, як таран Ґронд розбиває ворота міста, та тричі промовляє чорне закляття. Також у фільмі першими вступає до Мінас-Тіріта не Король-Чаклун, а орки та тролі.

У розширеному виданні «Повернення Короля» Ґандальф несподівано зустрічається з Королем-Чаклуном верхи на крилатій потворі на верхніх ярусах Мінас-Тіріта. У цій сцені, яка не відповідає книзі, Проводар Назґулів ламає патерицю чаклуна та збиває його з коня на землю. Їхня суперечка переривається, так само, як і у книзі, появою рогіримів. Під час Битви на Полях Пеленнору, Король-Чаклун має меч та великий ланцюг з шипастою кулею на кінці замість булави. Він кілька разів намагається перелякати Еовіну свистом, перш ніж ударити її своєю зброєю та зламати її щит та руку. Про те, що його супротивником є жінка, він дізнається лише перед загибеллю, хоча у книзі Еовіна говорить про це ще до того, як вбиває крилату потвору Назґула. Сама сцена смерті, загалом, відповідає опису у книзі.

Оригінальний шолом Короля-Чаклуна у «Повернення Короля» є таким самим, як на малюнках Джона Гоу, і його зовнішній вигляд використовується також у комп'ютерних іграх.

У нині заблокованій Middle-earth Role Playing game Король-Чаклун носить ім'я Ер-Муразор та є нуменорським князем, хоча це й не відповідає текстам Дж. Р. Р. Толкіна. У комп'ютерній грі «Анґбанд» він носить ім'я «Муразор, Анґмарський Король-Чаклун».

Король-Чаклун також згадується у комп'ютерній грі «MMORPG The Lord of the Rings Online: Shadows of Angmar» як причина тих чи інших важливих подій.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 659, 762, 771;
  2. Hammond, Wayne, Scull, Christina (2005), The Lord of the Rings: A Reader's Companion, London: HarperCollins, р. 20;
  3. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 58;
  4. Толкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, с. 301;
  5. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, додаток «Б», с. 1010;
  6. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 966, 1012;
  7. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 966;
  8. Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III «The Third Age», chapter I «Disaster of the Gladden Fields»;
  9. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 966, 1012;
  10. The History of Middle-earth. Vol. XII. The Peoples of Middle-earth. Part I, «The Prologue and Appendices to the Lord of the Rings». Ch. VII, «The Heirs of Elendil».
  11. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 967–968;
  12. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 976;
  13. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977;
  14. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977;
  15. Толкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, c. 309–310;
  16. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 977–978, 1014;
  17. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 250–251;
  18. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 252;
  19. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 169–170, 172, 182;
  20. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 188–189;
  21. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 211;
  22. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 206, 213;
  23. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 659;
  24. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 771;
  25. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 782;
  26. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 783;
  27. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 189, 771;
  28. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 189;
  29. Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, с. 783–784;

Джерела[ред.ред. код]

  • J.R.R.Toklien. The Lord of the Rings. 50th Anniversary edition. Houghton Mifflin Company. Boston — New York, 2004;
  • Tolkien, J. R. R. (1977), Christopher Tolkien, ed., The Silmarillion, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-25730-1;
  • Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-29917-9;
  • Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-82760-4.
  • Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-31555-7
  • Hammond, Wayne, Scull, Christina (2005), The Lord of the Rings: A Reader's Companion, London: HarperCollins, ISBN 0-00-720907-X;
  • Jorneys of Frodo. An Atlas of J.R.R.Tolkien's The Lord of the Rings by Barbara Strachey. HarperCollinsPublishers, 1981;
  • Толкін, Дж. Р. Р. Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. — Львів: Астролябія, 2006, 1088 с., ISBN 966-8657-18-7;
  • Толкін, Дж. Р. Р. Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. — Львів: Астролябія, 2008, 416 с., ISBN 978-966-8657-24-5;
  • en:Witch-king of Angmar — стаття англомовної Вікіпедії.

Див. також[ред.ред. код]