Космічні перегони

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Копія РН «Восток», що є модифікацією РН «Супутник»

Космічні перегони — напружене суперництво у галузі освоєння космосу між СРСР та США у період з 1957 по 1975 роки. До числа подій перегонів входять запуски штучних супутників, польоти у космос тварин і людини, а також висадження на Місяць.

Термін отримав свою назву за аналогією з гонкою озброєнь. Космічні перегони стали важливою частиною культурного, технологічного та ідеологічного протистояння між СРСР і США у період холодної війни. Це було зумовлено тим, що космічні дослідження не лише мають велике значення для наукових і військових розробок, але й помітно впливають на моральний дух.

Витоки перегонів лежать у німецьких розробках далекобійних бойових ракет часів Другої світової війни, однак старт було дано 4 жовтня 1957 року, коли Радянським Союзом було запущено перший штучний супутник Землі «Супутник-1».

В ході великих космічних перегонів СРСР і США стали першими і головними «космічними державами», здатними виводити на орбіту супутники своїми ракетами-носіями, і «космічними наддержавами», що розпочали пілотовані космічні польоти.

У дійсний час США виходить з великих космічних перегонів з причини економічної кризи та звертання космічної програми «Спейс шаттл», що стало наслідком цієї кризи.

Передісторія[ред.ред. код]

Століттями люди цікавились ракетами та їх використанням. У Китаї їх застосовували у військовій справі з часів династії Сун, а вже у XIX столітті примітивні ракети доволі широко застосовувались й на суші, і на морі. У 1880-их роках російським вченим Костянтином Ціолковським було розроблено теорію багатоступінчастої рідкопаливної ракети, здатної досягти космосу. Формула Ціолковського і до цього дня використовується у розробках ракет. Також Ціолковський зробив перший теоретичний опис штучного супутника.

1926 року Роберт Годдард збудував першу ракету на рідкому паливі.

Німецькі розробки[ред.ред. код]

Після Першої світової війни за умовами Версальського договору Німеччині було заборонено мати далекобійну артилерію, тому командування рейхсверу виявляло цікавість до ракетної зброї. З середини 20-х років німецькі інженери експериментували з ракетами і до 1942 року завдяки Вернеру фон Брауну досягли значних успіхів.

Фау-2 у музеї

Німецька балістична бойова ракета А-4, запущена у 1942 році, стала першим апаратом, що досягнув космічної висоти у найвищій точці суборбітальної траєкторії польоту. У 1943 році Німеччина почала серійний випуск цих ракет під назвою «Фау-2». Ракета несла боєзаряд масою 1000 кг, а дальність її польоту сягала 300 км. В основному їх використовували для бомбардувань міст антигітлерівської коаліції. Втім, їх ефективність виявилась доволі низькою у порівнянні з гігантськими витратами ресурсів на їх виробництво. На базі ракети А-4 було розроблено і частково випробувано також військові проекти балістико-планерних ракет А-4b та балістичних двоступінчастих ракет А-9/А-10 з головними частинами, що наводились на ціль пілотами, які у випадку проведення пілотованих стартів, зважаючи на досягнення суборбітальної траєкторії межі космосу, мали формально стати першими космонавтами.

Ближче до кінця Другої світової війни радянські, британські та американські військові суперничали у захопленні перспективних німецьких військових розробок і кваліфікованого персоналу. Найбільших успіхів досягли американці — в ході операції «Скріпка» було вивезено до США велику групу німецьких фахівців-ракетників, включаючи Вернера фон Брауна.

Холодна війна[ред.ред. код]

Після закінчення Другої світової війни СРСР і США вступили до ери холодної війни. До того часу США володіли великим флотом стратегічних бомбардувальників, розташованих на авіабазах у всьому світі, в тому числі й навколо СРСР. У якості заходу у відповідь, радянським керівництвом було схвалено рішення розвивати ракетну техніку. Ракетні і супутникові технології могли слугувати як мирним, так і військовим цілям, і, крім того, були вагомим аргументом для пропаганди та ідеологічного суперництва, демонструючи науково-технічний потенціал і військову потужність країни.

Штучні супутники[ред.ред. код]

Супутник-1[ред.ред. код]

Супутник-1

4 жовтня 1957 Радянський Союз успішно здійснив запуск «Супутника-1», першого штучного супутника Землі, тим самим дав старт космічним перегонам і став першою «космічною державою». Для СРСР, країни, яка щойно пережила руйнівну війну, запуск супутника став знаком змін на краще та нових перспектив. Для Америки ж, що звикла вважати себе найрозвинутішою країною у технологічному сенсі, запуск «Супутника» став важким та неочікуваним ударом, що змусив адміністрацію Ейзенхауера на низку серйозних ній, направлених на досягнення технологічної першості. Зокрема, 1958 року було прийнято Закон про освіту для потреб національної оборони (National Defense Education Act), що був покликаний заохотити здобуття освіти у стратегічно важливих галузях науки. Також було організовано Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA). Внаслідок, події того часу отримали назву «супутникової кризи».

Експлорер-1

Лише за чотири місяці, 1 лютого 1958 року, Сполученим Штатам вдалось, після кількох невдалих спроб, запустити власний штучний супутник — «Експлорер-1».

Перші супутники використовувались лише з науковою метою. За даними «Спутника-1» вдалось уточнити щільність верхніх шарів атмосфери, а за допомогою даних «Експлорера» було виявлено радіаційні пояси Землі (пояси Ван-Аллена).

Цивільні супутникові комунікації[ред.ред. код]

Першим повноцінним спеціалізованим супутником зв’язку на геосинхронній орбіті був «Syncom-2» запущений Сполученими Штатами 26 липня 1963 року.

19 серпня 1964 року США вивели перший супутник зв’язку на геостаціонарну орбіту — «Syncom-3»

Першим комерційним супутником зв'язку став американський «Early Bird (INTELSAT I)», запущений 20 серпня 1964 року.

Результатом цих програм стала доступність супутникових засобів зв’язку та інформації навіть для пересічних громадян.

Живі істоти у космосі[ред.ред. код]

Тварини[ред.ред. код]

У 1946 році у США було здійснено запуск трофейної «Фау-2» з фруктовими мухами на борту.

Першими тваринами, що вийшли на космічну орбіту (до цього практикувались суборбітальні запуски), стала собака Лайка. Запуск «Супутника-2» з Лайкою було здійснено 3 листопада 1957 року. Повернення собаки не передбачалось і вона загинула від перегріву та зневоднення. 19 серпня 1960 року в СРСР було запущено «Супутник-5», на борту якого знаходились собаки Бєлка і Стрєлка. Після орбітального польоту собаки благополучно повернулись на Землю.

У США 1961 року було запущено космічний апарат з шимпанзе Хемом на борту.

1968 року на борту радянського апарату «Зонд-5», що облетів навколо Місяця знаходились черепахи.

Люди у космосі[ред.ред. код]

Ю. О. Гагарін
Космічний корабель Восток

Пропозиції організації суборбітальних польотів пілотів на модифікованих висотних геофізичних ракетах, що існували у СРСР і США у другій половині 1950-х років, реалізовано не було.

Першою людиною у космосі й одразу ж на орбіті був радянський космонавт Юрій Гагарін. 12 квітня 1961 року він здійснив перший орбітальний політ на кораблі «Восток-1». В Україні, Росії та багатьох інших країнах цей день відзначається як свято — Всесвітній день авіації та космонавтики. Почавши пілотовані космічні польоти, СРСР став першою «космічною наддержавою».

Дуже скоро другою «космічною наддержавою» стали США. 5 травня 1961 року американський астронавт Алан Шепард здійснив суборбітальний політ до висоти 187 км, що перетнув нижній 100-кілометровий кордон космосу, а 20 лютого 1962 Джон Гленн здійснив і перший орбітальний політ.

На початку 1960-их років СРСР розвивав та закріплював успіх у космічних перегонах. Ще до запуску першого американського орбітального корабля у СРСР було здійснено другий політ («Восток-2»). За рік (11 серпня 1962 року) відбувся перший груповий космічний політ («Восток-3» та «Восток-4»), а ще за рік (16 червня 1963 року на кораблі «Восток-6») у космос полетіла перша (і на наступні два десятки років єдина) жінка-космонавт — Валентина Терешкова.

12 жовтня 1964 року було запущено перший багатомісний корабель «Восход-1» з екіпажем з трьох чоловік. У цьому польоті космонавти були змушені обходитись без скафандрів з метою економії місця.

18 березня 1965 року Олексій Леонов, член екіпажу корабля «Восход-2», вперше у світі здійснив вихід до відкритого космосу. Під час повернення Леонова з відкритого космосу виникла позаштатна ситуація: розбухлий космічний скафандр заважав поверненню космонавта до космічного корабля. Увійти до шлюзу Леонову вдалось лише спустивши зі скафандру надлишковий тиск. Окрім того, перед посадкою не спрацювала система автоматичного сходження з орбіти. Павло Беляєв вручну зорієнтував корабель і ввімкнув гальмівний двигун. В результаті «Восход» здійснив посадку у нерозрахованому районі. Рятувальники дістались спускального апарату лише через добу.

Генеральний конструктор Сергій Корольов планував продовжити польоти серій кораблів «Восток» і «Восход», потім перейти до досконаліших навколоземних космічних кораблів «Север» і «Союз», а у перспективі створити важку орбітальну станцію (ВОС) та важкий міжпланетний корабель (ВМК) для пілотованих польотів до Венери і Марсу. Однак із запізненням на три роки після оголошення про розробку американцями програми «Аполлон» Микита Хрущов та радянське керівництво все ж вирішили, що СРСР повинен долучитись до пілотованих «місячних перегонів» з США.

Дослідження Місяця — «місячні перегони»[ред.ред. код]

Безпілотні апарати[ред.ред. код]

Першим апаратом, що пролетів поряд із Місяцем, стала радянська автоматична міжпланетна станція «Луна-1» (2 січня 1959 року), а першим апаратом, що досягнув Місяця — станція «Луна-2» (13 вересня 1959 року).

У США було запущено програму дослідження міжпланетного простору «Піонер». Втім, у аспекті досягнення Місяця «Піонер» постійно переслідували невдачі, і незабаром були створені інші складніші програми, спеціально орієнтовані на місячні дослідження — «Рейнджер», «Лунар орбітер» та «Сервейєр».

Пілотовані польоти[ред.ред. код]

КК Зонд (7К-Л1)
Перший крок людини на Місяці
місячно-посадковий модуль КК «Аполлон» на Місяці

Після численних успіхів СРСР в освоєнні космосу, США зосередились на спробах повернути статус найрозвинутішої у технологічному відношенні держави та звернули свою увагу вбік Місяця. Засобом здобуття американського космічного лідерства стала оголошена вже у 1961 році інтегральна (облітна і посадкова) місячна пілотована програма «Сатурн»-«Аполлон», націлена на досягнення Місяця людиною до кінця десятиріччя 1960-их років.

Хрущов отримав від президента Кеннеді пропозицію щодо спільної програми висадки на Місяць (а також запуску досконаліших метеорологічних супутників), але той, підозрюючи спробу вивідати секрети радянських ракетних і космічних технологій, відмовився. Для підтримки першості у освоєнні космосу радянський уряд спочатку видав конструкторському бюро Корольова дозвіл та ресурси на продовження модифікації кораблів типу «Восток» і «Восход» і лише попередню підготовку місячних пілотованих проектів. Лише кілька років по тому, з великим запізненням відносно США, у СРСР було затверджено місячну пілотовану програму (у 1964 році) та розгорнулись масштабні роботи за двома паралельними пілотованими програмами: обльоту Місяця («Протон»-«Зонд/Л1)» до 1967 року і посадки на нього (Комплекс Н1 - Л3) до 1968 року.

Для забезпечення пріоритету за першим у світі місячно-облітному пілотованому польоту у СРСР старт двомісного корабля «Зонд-7» у рамках реалізації програми «Протон»-«Зонд» планувався на 8 грудня 1968 року. Зважаючи на те, що попередні безпілотні польоти кораблів «Зонд (7К-Л1)» були цілком або частково невдалими з причини незлагодженої роботи корабля та носія, політ було скасовано — попри те, що екіпажі написали заяви до Політбюро ЦК КПРС з проханням дозволити летіти до Місяця негайно задля випередження США. Навіть якщо б дозвіл було б отримано, СРСР не виграв би перший (облітний) етап «місячних перегонів» — 20 січня 1969 року під час спроби запустити корабель «Зонд-7» у безпілотному режимі ракета-носій «Протон» вибухнула.

У грудні 1968 року Америка, нарешті, вирвалась вперед у космічних перегонах та виграла перший (облітний) етап «місячних перегонів», коли Френк Борман, Джеймс Ловелл та Вільям Андерс у польоті 21-27 грудня на кораблі «Аполлон-8» зробили 10 орбітальних обертів навколо Місяця.

Менше ніж за рік, із здійсненням другого (посадкового) етапу, США виграли й усі «місячні перегони». 16 липня 1969 року з мису Канаверал стартував американський корабель «Аполлон-11» з екіпажем з трьох чоловік — Ніл Армстронг, Майкл Коллінз та Едвін Олдрін. 20 липня було здійснено посадку на Місяць, а 21 липня Ніл Армстронг здійснив вихід на поверхню Місяця. Всім світом, за виключенням СРСР і КНР, велась пряма трансляція, і за цією подією спостерігало порядку 500 мільйонів чоловік. У подальшому США провели ще 5 успішних експедицій на Місяць, в тому числі використовували у деяких останніх з них керований астронавтами місячний самохідний апарат і привозили кожного рейсу декілька десятків кілограмів місячного ґрунту.

Місячно-орбітальні модулі КК «Аполлон» (зверху) та Л3 (7К-ЛОК) (знизу) у порівнянні
Місячно-посадкові Л3 (Т2К-ЛК) (ліворуч) та модулі КК «Аполлон» (праворуч) у порівнянні
Носії Сатурн V та Н1 у порівнянні

Хоч керівництвом СРСР було поставлено задачу забезпечення пріоритету також і у першій у світі висадці на Місяць (це передбачалось першою постановою 1964 року в цілому, а постановою початку 1967 року першу експедицію було призначено на третій квартал 1968 року), радянська місячно-посадкова програма, що реально розгорнулась у 1966 році, Н1-Л3 значно відстала від американської в основному з причини проблем з носієм. Перші два у 1969 році (до першої американської експедиції), як і два наступних, дослідні запуски нової надтяжкої ракети-носія Н1 завершились невдачею. Місячно-орбітальний корабель-модуль 7К-ЛОК комплексу Л3 здійснив один, а місячно-посадковий корабель-модуль Т2К-ЛК — три тестових приземних безпілотних польотів вже після першої висадки США. За програмою Н1-Л3, що тривала деякий час й після тріумфу США, перша радянська експедиція могла відбутись лише у 1975 році.

Обидві радянські пілотовані місячні програми так і не були завершені з причини первинного відставання у строках, значно меншого фінансування деяких організаційних та технічних прорахунків і невдач, включаючи конкуренцію та розпилення засобів між КБ Корольова і Челомея на початкових етапах проектів створення місячних кораблів, відмова найдосвідченішого космічного двигунового КБ Глушко виготовляти потужні двигуни для Н1, а також цілу низку трагедій (1966 року помер Корольов, 1967 – під час невдалого приземлення нового корабля «Союз-1» загинув Володимир Комаров, найвірогідніший кандидат для складних місячних польотів, 1968 року в авіакатастрофі загинув Юрій Гагарін).

Радянські пілотовані місячні програми було суворо засекречено і стали відомими широкому загалу лише 1990 року. До того часу СРСР офіційно заперечував існування цих програм, заявляючи, що обрав шлях створення приземних пілотованих орбітальних станцій та місячних досліджень автоматичними засобами.

Вигравши «місячні перегони» та здійснивши до 1972 року 6 успішних висадок, США не стали ані продовжувати вкрай коштовну пілотовану програму «Аполлон», ані здійснювати польоти до Місяця автоматичних апаратів упродовж більш ніж двох десятиліть. СРСР продовжував дослідження Місяця за допомогою АМС та луноходів до 1976 року, після чого також припинив їх на три десятки років.

По закінченню «місячних перегонів» як у США, так і у СРСР (проекти «Аеліта» і МАВР) було розроблено технічні пропозиції з організації пілотованих польотів на Марс, однак у зв’язку з надвеликими витратами до стадії реального втілення вони не перейшли.

На відміну від інших видів історичного міжнародного суперництва космічні перегони не були мотивовані територіальною експансією. США не висували жодних територіальних прав на Місяць. Було укладено міжнародні угоди про всесвітнє надбання природних об’єктів космічного простору.

Інші досягнення[ред.ред. код]

Перші польоти до інших планет[ред.ред. код]

Першим апаратом у грудні 1962 року, що пролетів поблизу Венери (у непрацездатному стані) стала радянська «Венера-1». Першою працездатною станцією, що пролетіла повз Венеру та вивчила її, став того ж року американський «Марінер-2». Першим апаратом, що здійснив посадку на Венері, стала радянська станція «Венера-7» (15 грудня 1970 року). Було отримано дані про температуру і тиск. Знімки поверхні змогли доставити лише радянські станції «Венера-9,10» у 1975 році (чорно-білі) й «Венера-13,14» у 1981 році (кольорові).

Перші радянські спроби досягнути Марсу (АМС «Марс-1» 1962 року і «Зонд-2» 1964 року) виявились невдалими, й у 1965 році американський «Марінер-4» вперше пройшов поблизу Марсу і передав світлини планети. 1971 року американська АМС Марінер-9 та радянські АМС «Марс-2» і «Марс-3» стали першими штучними супутниками Марсу, а посадковий модуль «Марса-3» здійснив першу у світі м’яку посадку на Марс, але з причини виходу з ладу не зміг ані передати світлини, ані випробувати перший макетно-динамічний марсохід ПРОП-М. 1976 року американські апарати «Вікінг» змогли передати світлини поверхні, а також здійснити серйозні наукові дослідження, включаючи тести на наявність життя.

Американський «Марінер-10» пролетів поблизу Венери на своєму шляху до Меркурію, якого досяг 1974 року. Це був перший і єдиний політ до Меркурію за наступні понад три десятиліття.

Операції у космосі[ред.ред. код]

15 грудня 1965 року американські кораблі «Джеміні-6» та «Джеміні-7» вперше провели спільне маневрування у космосі, а 16 березня 1966 року «Джеміні-8» здійснив першу орбітальну стиковку. Перша автоматична стиковка безпілотних кораблів була здійснена 30 жовтня 1967 року радянськими безпілотними апаратами «Космос-186» і «Космос-188».

Перша пілотована орбітальна станція, «Салют-1», була введена до строю Радянським Союзом 19 квітня 1971 року.

Військові розробки[ред.ред. код]

Ще до запуску «Спутника-1» й СРСР й США почали розробку розвідувальних супутників. У СРСР була серія супутників для фотознімання поверхні «Зеніт», розроблена на базі кораблів «Восток», у США — «Дискаверер».

Часто програми велись паралельно, багато з них було зупинено на стадії проектування, за деякими було збудовано лише макети.

Програма Flag of the Soviet Union.svg СРСР Flag of the United States.svg США
Надзвукова міжконтинентальна крилата ракета «Буря» і «Буран» («Буря» успішно пройшла випробування, але на озброєння не прийнята, «Буран» зупинено на стадії повнорозмірного макету) SM-64 «Навахо» (програму припинено після невдалих випробувань)
Орбітальний літак цілком крилата 2-ступінчаста система МіГ-105 «Спіраль» (цілком систему не створено; проведено тестові орбітальні польоти зменшених аналогів 2-ої ступіні-літака, що запускаються на звичайних ракетах-носіях) X-20 «Dyna-Soar», запускаються на звичайних ракетах-носіях (збудований макет)
Військова орбітальна станція станція Алмаз (3 примірники було виведено на орбіту, на двох працювали космонавти) Manned Orbiting Laboratory (1 запуск (безпілотний))
Транспортний корабель для військової станції Транспортний корабель постачання (проведено декілька запусків у безпілотному режимі зі стиковками з «Салютами 6 и 7» и роботою космонавтів на борту (у складі станції)) «Джеміні Феррі» (у планах)

«Кінець» космічних перегонів[ред.ред. код]

Союз-Аполлон (художня реконструкція)

Якщо дату запуску «Супутника-1» одноголосно визнано початком перегонів, то з приводу дати її закінчення існують різні думки. Одні стверджують, що закінченням перегонів слід визнати політ «Аполлона-11» і висадку на Місяць, інші — що закінченням перегонів стала спільна радянсько-американська програма «Союз»—«Аполлон» у 1975 році. «Союз-19» і «Аполлон» провели орбітальну стиковку, що дало змогу космонавтам «країн-суперників» відвідати кораблі одне одного та взяти участь у спільних експериментах.

Хроніка (1957—1975)[ред.ред. код]

Дата Подія Країна Проект
21 серпня 1957 Перша міжконтинентальна балістична ракета СРСР Р-7
4 жовтня 1957 Перший штучний супутник Землі
Перший сигнал з космосу
СРСР «Супутник-1»
3 листопада 1957 Перша тварина на орбіті, собака Лайка СРСР «Супутник-2»
31 січня 1958 Виявлення Радіаційних поясів Землі США «Експлорер-1»
17 березня 1958 Перший супутник із живленням від сонячних батарей США «Авангард-1»
18 грудня 1958 Перший супутник зв'язку США Project SCORE
2 січня 1959 Перший вихід з орбіти Землі
Перший випадок виявлення «сонячного вітру»
Перший проліт поблизу Місяця
СССР «Луна-1»
4 січня 1959 Перший об’єкт на геліоцентричній орбіті СРСР «Луна-1»
17 лютого 1959 Перший метеосупутник США «Авангард-2»
28 лютого 1959 Перший супутник на полярній орбіті США «Дискаверер-1»
7 серпня 1959 Перша фотографія Землі з орбіти США «Експлорер-6»
13 вересня 1959 Перший апарат, що досягнув іншої планети (Місяць) СРСР «Луна-2»
4 жовтня 1959 Перше фото зворотного боку Місяця
Перше використання гравітаційного маневру
СРСР «Луна-3»
1 квітня 1960 Перший метеосупутник з телекамерою США TIROS-1
5 липня 1960 Перший розвідувальний супутник США GRAB-1
11 серпня 1960 Перший апарат, що повернувся з орбіти з цінним вантажем США «Дискаверер-13»
12 серпня 1960 Перший пасивний супутник зв'язку США «Echo-1A»
18 серпня 1960 Перший розвідувальний супутник з фотокамерою США KH-1 9009
1961 Перший запуск з орбіти
Перші корекції курсу в польоті
Перша стабілізація обертанням
Перший некерований проліт поблизу Венери на відстані 100000 км
СРСР «Венера-1»
12 квітня 1961 Перший пілотований космічний політ (Юрій Гагарін)
Перший пілотований орбітальний політ
СРСР «Восток-1»
5 травня 1961 Перший суборбітальний пілотований космічний політ
(другий пілотований космічний політ)
США «Меркурій-3»
7 березня 1962 Перша орбітальна сонячна обсерваторія США OSO-1
12-15 серпня 1962 Перший груповий політ двох пілотованих космічних кораблів
(без стиковки)
СССР «Восток-3» та «Восток-4»
14 грудня 1962 Перший контрольований проліт поблизу Венери на відстані 33800 км США «Марінер-2»
16 червня 1963 Перша жінка в космосі (Валентина Терешкова) СРСР «Восток-6»
19 червня 1963 Перший некерований проліт поблизу Марсу на відстані 197000 км СРСР «Марс-1»
19 липня 1963 Перший багаторазовий суборбітальний літак США X-15 Flight 90
26 липня 1963 Перший супутник на геосинхронній орбіті США «Syncom-2»
5 грудня 1963 Перша супутникова система навігації США «Transit»
19 серпня 1964 Перший супутник на геостаціонарній орбіті США «Syncom-3»
12 жовтня 1964 Перший багатомісний космічний корабель СРСР «Восход-1»
18 березня 1965 Перший вихід космонавта до відкритого космосу СРСР «Восход-2»
14 липня 1965 Перший контрольований проліт поблизу Марсу США «Марінер-4»
2 листопада 1965 Перший важкий супутник (автоматична станція) і перший старт тяжкої ракети-носія СРСР «Протон (КА)» та «Протон (РН)»
15 грудня 1965 Перше спільне маневрування у космосі під час групового польоту пілотованих кораблів (без стиковки) США «Джеміні-6» / «Джеміні-7»
3 лютого 1966 Перша мяка посадка на іншу планету (Місяць)
Перші фото з іншої планети
СРСР «Луна-9»
1 березня 1966 Перший апарат, що досягнув Венери СРСР «Венера-3»
16 березня 1966 Перша орбітальна стиковка (пілотований корабель та безпілотний апарат) США «Джеміні-8» / «Agena»
3 квітня 1966 Перший штучний супутник на орбіті іншої планети (Місяць) СРСР «Луна-10»
2 червня 1966 Друга м'яка посадка на Місяць (перша на ракетній тязі)
фото з Місяця
США Сервейєр-1
23 квітня 1967 Перша катастрофа у космічному польоті, що мала наслідком загибель космонавта СРСР «Союз-1»
30 жовтня 1967 Перша стиковка двох безпілотних космічних апаратів СРСР «Космос-186» / «Космос-188»
9 листопада 1967 Перший старт надтяжкої ракети-носія США «Сатурн-5»
15-21 вересня 1968 Перший обліт Місяця та повернення на Землю
Перший обліт Місяця живими істотами
СРСР «Зонд-5»
21-27 грудня 1968 Перший пілотований політ на орбіті іншої планети (Місяць) та перший старт надтяжкої ракети-носія з пілотованим кораблем США «Аполлон-8» та «Сатурн-5»
16 січня 1969 Перша пілотована стиковка і зміна екіпажу СРСР «Союз-4» / «Союз-5»
18-26 травня 1969 Перші пілотовані розстиковка, маневрування і стиковка на орбіті іншої планети (Місяць) США «Аполлон-10»
21 липня 1969 Перша людина на Місяці та перший запуск з іншої планети США «Аполлон-11»
13-16 жовтня 1969 Перший груповий політ трьох пілотованих космічних кораблів (без стиковки) СРСР «Союз-6», «Союз-7», «Союз-8»
19 листопада 1969 Перше рандеву на поверхні іншої планети (космонавтів з пілотованого корабля та АМС, що сіла раніше) США «Аполлон-12» / «Сервейєр-3»
24 вересня 1970 Перше автоматичне забирання проб ґрунту Місяця та доставка його на Землю СРСР «Луна-16»
23 листопада 1970 Перший місяцехід СРСР «Луноход-1»
12 грудня 1970 Перший орбітальний рентгенівський телескоп США Uhuru
15 грудня 1970 Перша м'яка посадка на Венері СРСР «Венера-7»
23 квітня 1971 Перша орбітальна станція СРСР «Салют-1»
червень 1971 Перша орбітальна обсерваторія СРСР «Оріон-1»
14 листопада 1971 Перший штучний супутник Марсу США «Марінер-9»
27 листопада 1971 Перший апарат на поверхні Марсу СРСР «Марс-2»
2 грудня 1971 Перша м'яка посадка АМС на Марсі СРСР «Марс-3»
3 березня 1972 Перший апарат, що подолав тяжіння Сонця США «Піонер-10»
15 липня 1972 Перший апарат, що досяг поясу астероїдів США «Піонер-10»
3 грудня 1973 Перший проліт поблизу Юпітеру США «Піонер-10»
29 березня 1974 Перший проліт поблизу Меркурію США «Марінер-10»
15 липня 1975 Перший міжнародний пілотований політ СРСР
США
«Союз»—«Аполлон»

Надбання[ред.ред. код]

Трагедії[ред.ред. код]

В історії космічних перегонів знайшлось місце й трагічним подіям. 27 січня 1967 року під час наземних випробувань американського корабля «Аполлон-1» виникла пожежа, у якій загинули всі три члени екіпажу — Вірджил Гріссом, Едвард Вайт та Роджер Чаффі.

У Радянському Союзі теж не минуло без жертв. 24 квітня 1967 року здійснивши політ на новому кораблі «Союз-1», Володимир Комаров загинув під час посадки з причини несправності парашутної системи спускового апарату (слід зазначити, що на цьому кораблі планувалась посадка також ще двох космонавтів, які мали перейти на нього після стиковки з корабля «Союз-2», старт якого було скасовано у останній момент з-за проблем з «Союзом-1»). 30 червня 1971 року під час приземлення «Союза-11» сталася розгерметизація спускового апарату. Загинули всі три члени екіпажу — Георгій Добровольський, Владислав Волков, Віктор Пацаєв.

Слід відзначити, що з 1971 року й до завершення космічних перегонів ані у радянській, ані в американській космічній програмах катастроф з людськими жертвами більше не було, а дві катастрофи із загибеллю декількох космонавтів відбулися у США з багаторазовими кораблями «Спейс Шаттл» вже після завершення «космічних перегонів» («Челленджер» у 1986 та «Колумбія» у 2003).

З інших трагічних подій, пов’язаних із космонавтикою, можна пригадати катастрофу на Байконурі 1960 року, коли під час вибуху міжконтинентальної балістичної ракети під час підготовки до першого дослідного запуску постраждало більше сотні чоловік.

Нове в технологіях та освіті[ред.ред. код]

У період космічних перегонів стрімко розвивались авіакосмічна техніка й електроніка, однак вплив космічних технологій позначився й на багатьох інших галузях науки та економіки.

Занепокоєний різким проривом Радянського Союзу американський уряд вжив низку серйозних заходів для ліквідації відставання. Зокрема, 1958 року було прийнято Закон про освіту для потреб національної оборони, відповідно до якого було різко збільшено фінансування освіти у стратегічно важливих галузях науки, таких як математика та фізика. На теперішній час більше 1200 шкіл мають власний планетарій.

Багато розробок того часу знайшли своє застосування й у побуті. Їжа швидкого приготування, технології пакування та пастеризації харчових продуктів та багато інших речей мають своїм витоком технології, розроблені для застосування у космосі.

На земній орбіті перебувають тисячі супутників, що забезпечують зв’язок, спостерігають за погодою, проводять геологічні дослідження, а досягнення мікроелектроніки, що зробили це можливим, використовуються тепер і на Землі — у найрізноманітніших галузях.

Наступні події[ред.ред. код]

В деякій мірі малими космічними перегонами можна вважати перетворення на «космічні держави» декількох інших країн, що досягли можливості виводу на орбіту супутників національними ракетами-носіями, починаючи з 1960-их років.

Деяким очевидним інерційним продовженням великих американсько-радянських космічних перегонів можна вважати створення пілотованих багаторазових транспортних космічних систем: першої — у США «Спейс Шатл», другої — у СРСР «Энергия»-«Буран».

З інших країн, що мають власні розвинені космічні програми, слід сказати про Японію, Китай та Індію.

Комерція у космосі[ред.ред. код]

SpaceShipOne під час приземлення

Першими перегонами у галузі комерціалізації космічних послуг стало змагання за надання різним країнам та приватним компаніям можливостей виводу прикладних супутників ракетами-носіями різних країн та об’єднань, де первинне лідерство захопило ЄКА, а потім сильну конкуренцію йому склали пропозиції Росії, США, Китаю, Індії, а також міжнародних консорціумів («Морський старт», «Повітряний старт», «Наземний старт» и т. ін.). Крім того, існує ще декілька приватних проектів з розробки більш дешевих способів виводу на орбіту.

Розвиток авіакосмічних технологій зробив можливим й такий вид комерції, як космічний туризм, коли у польотах до космосу можуть за певну суму брати участь приватні особи.

Джерела[ред.ред. код]

  • «The Red Stuff - The True Story of the Russian Race for Space» (відео, DVD) (англ.)

Примітки[ред.ред. код]