Костянтин Великий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Костянтин Великий
Флавій Валерій Аурелій Константинус
Rome-Capitole-StatueConstantin.jpg
Колос Костянтина невідомого скульптора, Капітолійські музеї, Рим
Імператор
Початок правління: 306
Кінець правління: 337
Коронація: 18 вересня 324
Попередник: Констанцій I Хлор і Галерій
Наступник: Констанцій II, Констант, Костянтин II
Дата народження: 27 лютого 272(0272-02-27)
Місце народження: Несс, Мезія (нині Ніш у Сербії)
Дата смерті: 22 травня 337(0337-05-22) (65 років)
Місце смерті: Нікомедія, Мала Азія
Дружина: Мінервіна, Флавія Максима Фауста
Діти: Константина, Олена, Крисп, Костянтин II, Констанцій II, Констант.
Династія: Костянтини
Батько: Констанцій I Хлор
Мати: Олена

Костянтин I, Костянтин Великий, Флавій Валерій Аурелій Константинус, також Святий Костянтин (лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus) (* 27 лютого 272 — † 22 травня 337) — римський імператор, перший християнин на троні, а також православний святий, іменований рівноапостольним.[1] Його мати Олена також канонізована православна свята.

Бувши поганином, у 312 перед битвою із своїм суперником Максентієм, правителем Італії, мав видіння хреста («Під цим знаком переможеш»). Він звелів своїм воякам намалювати монограми Христа на своїх щитах і здобув перемогу. Своїм Міланським едиктом (313) дозволив сповідування християнства в цілій імперії. Перемігши усіх своїх суперників, став єдиним правителем і з політичних міркувань переніс столицю імперії до Віза́нтія, пізніше названого Константинополем.

Батьки[ред.ред. код]

Костянтин народився у Мезії в місті Несс (сучасний Ніш у Сербії) 27 лютого близько 272 року (точний рік народження не встановлений). Батьком його був Констанцій I Хлор (Флавій Валерій Констанцій Хлор), згодом проголошений цезарем, а матір'ю — Олена, яка походила з простої сім'ї і була дочкою шинкаря. Історик Евтропій стверджує, що Констанцій був людиною м'якою, скромною і при цьому відрізнявся терпимістю до християн, християнкою була і його дружина. Згодом Констанцію довелося розлучитись із нею і одружитися на пасербиці імператора Максиміана Феодорі. При цьому Олена продовжувала займати чільне місце при дворі спочатку свого колишнього чоловіка, а потім і сина.

Здобуття влади[ред.ред. код]

285 року імператор Діоклетіан затвердив нову систему управління імперією, згідно з якою при владі знаходилися не один, а одразу 4 правителі, двоє з яких називалися Августами (старшими імператорами), а двоє інших Цезарями (молодшими). Передбачалося, що через 20 років правління Августи зречуться влади на користь Цезарів, які, у свою чергу, також повинні були призначити собі наступників.

У тому ж році Діоклетіан обрав собі у співправителі Максиміана, при цьому віддавши йому в управління західну частину імперії, а собі залишивши схід. У 293 році, Августи обрали собі наступників. Одним із них і став батько Костянтина, Констанцій, що був тоді префектом Галлії, місце іншого зайняв Галерій, який згодом став одним з найжорстокіших гонителів християн. У 305 році, через 20 років після встановлення тетрархії, обидва Августи подали у відставку, а Констанцій I Хлор і Галерій стали повноправними правителями імперії (перший на заході, а другий на сході).

Отримавши владу, Констанцій мав уже дуже слабке здоров'я, і його співправитель сподівався на його швидку смерть. Відчувши наближення смерті, Констанцій побажав бачити свого сина Костянтина, що знаходився у цей момент, практично на правах заручника, в столиці східного Августа Нікомедії. Галерій не бажав відпускати Костянтина до батька, тому що боявся, що воїни оголосять його Августом, що не входило в плани імператора. Він хотів підпорядкувати собі всю імперію, поставивши на місце Констанція свого ставленика Флавія Севера.

Статуя Костянтину І в Йорку, північна Англія

Таємно під час відсутності Галерія, Костянтин втік з полону і відправився в місто Йорк, що у Британії, до свого батька, який перед смертю встиг передати йому владу над Заходом. Галерію довелося змиритися з цим, але під приводом, що Костянтин ще дуже молодий, він визнав його тільки цезарем. Августом він призначив Севера. Формально Костянтин займав положення підлеглого у відношенні до Флавія Севера, але, насправді, це було не так. У Галлії, де знаходилася резиденція Костянтина, стояли легіони, особисто віддані йому, населення провінції підтримувало його, завдяки м'якій і справедливій політиці його батька. Флавій Север не мав такої міцної основи.

Повстання Максенція[ред.ред. код]

306 року в Римі відбулося повстання, у ході якого Максенцій, син Максиміана, прийшов до влади. Костянтин охоче пішов на угоду з ним, намагаючись використовувати його для знищення Флавія Севера. Намагаючись придушити повстання, Север обложив Рим, але взяти його не зміг і відступив у добре укріплену Равенну. Максиміан, що повернувся до влади після проголошення сина цезарем, пішов на хитрість. Він переконав Севера, що серед його наближених проти нього укладена змова, і якщо він здасться на милість Максиміану, йому збережуть життя. Коли Север здався, його привезли до Риму і змусили накласти на себе руки. Після його загибелі сам імператор Галерій намагався придушити повстання. Він вторгся до Італії, однак нічого не зміг заподіяти неприступним твердиням Риму і Равенни. 308 року замість Севера він оголосив августом Заходу імперії Ліцинія, який реально контролював лише балканські провінції. У цьому ж році цезар Максиміан Даза оголосив себе августом, і Галерій був змушений надати Костянтину такий самий титул (тому що до цього вони обидва були цезарями). Таким чином, 308 року імперія опинилася під владою одразу 5 повноправних правителів, кожен з яких не підкорявся іншому.

Змова Максиміана[ред.ред. код]

Незабаром Максиміан Геркулій, що не бажав ділити владу з сином, залишив Рим і вирушив в Арелат (сучасний Арль у Франції) до Костянтина, який доводився йому зятем. У 310 році Максиміан, що жив на становищі приватної особи в Арелаті, розпустив чутки про його смерть і захопив владу. Але більша частина армії залишилася вірна Костянтину, який у цей момент був у поході проти франків. Незабаром почувши про повстання, він швидко повернувся. Максиміан втік до Массилії, але місцеві жителі відкрили ворота військам Костянтина. Імператор зберіг Максиміану життя, однак той, втративши надію на володіння владою, наклав на себе руки. За іншою версією він був страчений Костянтином. Після смерті Максиміана його ім'я було стерто з усіх написів, а зображення знищені.

Війна з Максенцієм[ред.ред. код]

Фреска «Битва біля Мульвійського мосту», Джуліо Романо, Апостольський палац

У 312 році тепер уже Костянтин рушив свої війська проти Максенція, чия влада на той час виродилася у жорстоку тиранію. Порочний і пустий, він обтяжив народ непосильними податками, доходи від яких він витрачав на пишні святкування і грандіозні будівництва. Однак він володів великим військом, що складалося з гвардії преторіанців, а також маврів та італіків. У кількох битвах Костянтин розгромив сили Максенція, який у цей момент давав у Римі ігри на честь свого дня народження. Нарешті, коли війська Костянтина стояли вже біля самого міста Рима, він зустрівся з противником поблизу Мульвійського мосту, але війська того почали тікати, а сам він піддавшись страху кинувся до зруйнованого мосту і потонув в Тибрі. 28 жовтня 312 року Костянтин урочисто вступив до Риму. На честь цієї перемоги в столиці була поставлена грандіозна арка Костянтина. Втім в імперії залишалося ще двоє августів. Це були Максиміан Даза і Ліциній — ставленики Галерія (сам він до того часу вже помер).

Війна з Ліцинієм[ред.ред. код]

313 року Максиміан II Даза був переможений Ліцинієм, який приєднав його володіння до своїх. Таким чином він став правителем більшої частини імперії, що включала в себе всю Азію, Єгипет і Балканські провінції, Костянтину ж залишалися Галлія, Італія, Африка та Іспанія. У 314 році війська обох августів зустрілись. Ліциній зазнав поразки і за мирним договором віддавав переможцю Паннонію, Далмацію, Дакію, Македонію та Грецію. Проте через 10 років у 324 році їх війська знову зійшлися, і в рішучій битві поблизу міста Адріанополь у Фракії Костянтин знову здобув перемогу. Ліциній втік до добре укріпленої Нікомедії. Костянтин запропонував йому зректися влади в обмін на збереження життя. Ліциній погодився. 18 вересня 324 року Костянтин був офіційно оголошений єдиним правителем імперії. Ліцинія вислали до Фессалоніки, де таємно вбили.

Правління Костянтина[ред.ред. код]

Адміністративна політика[ред.ред. код]

Ставши повновладним правителем імперії, Костянтин продовжив політику Діоклетіана із закріплення вільних землеробів за їхнею землею, при цьому сильно зросли податки, тому що державі потрібні були кошти на відновлення імперії після майже 20 років громадянських воєн. Також Костянтин розгорнув бурхливу будівельну діяльність, що також вимагало додаткових витрат. Державу було розділено Костянтином на 4 округи: Схід, Іллірії, Італію і Галлію, які ділилися на дрібніші адміністративні одиниці — дієцезії. Він також заснував державну раду при імператорі — консисторій. За Костянтина продовжилася подальша варваризація армії.

Політика у сфері релігії[ред.ред. код]

Візантійська мозаїка із зображенням Костянтина в Соборі святої Софії, Константинополь

На початку свого правління Костянтин, як і всі імператори, був язичником. У 310 році після відвідування священного гаю Аполлона, йому, нібито, навіть було бачення бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з'явився Христос, який наказав накреслити на щитах і прапорах свого війська букви РХ, на наступний день Костянтин побачив у небі обреста хреста. Після перемоги над Ліцинієм в 313 році Костянтин наполіг на ухваленні їм свободи віросповідання, видавши Міланський едикт. Сам Костянтин прийняв хрещення лише перед смертю,[2] що не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад, на Перший Нікейському соборі 325 року, він рішуче підтримав кафолістів проти аріан. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення розбиралися старі язичницькі храми.

Грошова реформа[ред.ред. код]

Після нестримної інфляції у третьому столітті, пов'язаної з виробництвом паперових грошей для оплати державних витрат, Діоклетіан намагався відновити надійне карбування срібних і золотих монет. Костянтин залишив цю консервативну грошово-кредитну політику, вважаючи за краще замість цього сконцентруватися на карбуванні великої кількості хороших стандартних золотих монет — солідусів, зі сплаву золота та срібла, щоб забезпечити можливість збереження фідуціарного карбування поряд з золотим стандартом. Анонімний автор можливо сучасник в Трактаті про військову справу Де Ребус Беллікіс постановив, що внаслідок цієї грошово-кредитної політики, розкол між класами розширився: багаті мали чималу вигоду від стабільної купівельної спроможності на золоту монету, а бідні були постійно принижені. Пізніше такі імператори, як Юліан Відступник спробували карбувати монети з міді.

Грошово-кредитна політика Костянтина була тісно пов'язана з його релігійними віруваннями, в тому плані, що збільшення карбування було пов'язано із заходами, про конфіскацію — прийняті після 331 і до 336 — все золото, срібні і бронзові статуї з язичницьких храмів, які були оголошені як імперська власності і, як грошові кошти. Два імперських комісарії для кожної провінції отримали завдання зібрати ці статуї і переплавити їх для негайного карбування — за виключенням з загального числа бронзових статуй, які були використані в якості громадських пам'яток для облаштування нової столиці до Константинополя.

Зведення Константинополя[ред.ред. код]

До 4 століття місто Рим перестало бути резиденцією імператорів. В умовах постійної небезпеки зовнішнього вторгнення правитель повинен був знаходиться ближче до кордонів імперії. З цієї точки зору розташування столиці було незручним. Тому, починаючи з Діоклетіана, імператори мали свої резиденції в містах, відповіднішим стратегічним цілям оборони держави. Такими містами були Трір в Німеччині, Нікомедія в Малій Азії, Аквілея та Мілан у Північній Італії.

Костянтин не був виключенням із цього правила. Перший раз він відвідав Рим після перемоги над Максенцієм, згодом побувавши там тільки два рази. Костянтин загорівся мрією створити нову столицю, яка символізувала б початок нової епохи в історії Риму. Основою для майбутнього міста послужило стародавнє грецьке місто Віза́нтій, розташоване на європейському узбережжі Босфору. Старе місто було розширене і оточене неприступними фортечними стінами. У ньому був зводений іподром і безліч храмів, як християнських, так і язичницьких. З усією імперії до Візантія звозилися твори мистецтва: картини, скульптури. Будівництво розпочалося в 324 році і через 6 років 11 травня 330 року Костянтин офіційно переніс столицю Римської імперії до Візантія і назвав його Новим Римом (грец. Νέα Ῥώμη, лат. Nova Roma), однак ця назва не набула широкого вжитку і вже за життя імператора місто стали називати Константинополем — тобто містом Костянтина.

Страти Кріспа і Фаусти[ред.ред. код]

На початку літа 326 року сина Костянтина Кріспа (Флавій Юлій Крісп) схопили і стратили за наказом свого батька-імператора. Причини цього невідомі до кінця. Ймовірно, це сталося через наклеп мачухи Кріспа Фаусти, яка намагалася розчистити дорогу до трону своїм синам, вона звинуватила Кріспа в тому, що він намагався її зґвалтувати, і підкупила декількох сенаторів, щоб вони підтвердили це. Однак вже через місяць після страти сина Костянтин, мабуть, розкривши обман дружини, звелів замкнути її в лазні, де вона задихнулася від жару.

Останні роки[ред.ред. код]

Язичницькі укладачі історічних хронік відзначали, що безперечний успіх, що супроводжував Костянтина в усіх його справах, зрештою ненайкращим чином вплинув на нього. Ставши фактично володарем світу, Костянтин оточив себе азіатською пишнотою і став, за свідченнями Евтропія, нечуваним марнотратом. Він одягався і поводив себе як східний деспот: носив фарбоване фальшиве волосся, довгі, строкаті шовкові шати, прикрашав себе безліччю дорогоцінних каменів, намистами та браслетами. Якщо раніше Костянтин не терпів наклепників і донощиків, то тепер став таким підозрілим, що в особливому едикті заохотив їх обіцянкою нагород і відзнак.[3]

Фреска Хрещення Костянтина, Жанфреско Пенні

Незадовго до смерті Костянтин провів вдалу війну проти готів і сарматів. На початку 337 року хворий імператор відправився в Єленополіс задля користування ваннами. Відчувши себе гірше, він звелів перевезти себе в Нікомедію і тут на смертному одрі Костянтина хрестив у християнстві аріанський єпископ Євсевій Нікомедійський.[4] Перед смертю, зібравши єпископів, він зізнався, що мріяв прийняти хрещення у водах Йордану, але з волі Божої приймає його тут (Євсевій: «Життя Костянтина»; 4; 62).

Костянтин заздалегідь розділив Римську імперію між своїми трьома синами: Костянтин II (правив 337—340) отримав Британію, Іспанію і Галлію; Констанцій II (правив 337—361) отримав Єгипет і Азію; Констант (правив 337—350) отримав Африку, Італію і Паннонію, а після смерті його брата Костянтина II в 340 році до нього повністю відійшов Захід. Іллірік, Вірменія і Понт дісталися двом племінникам Костянтина, Делмацію і Ганнібаліану. Не можна сказати, щоб такий розподіл було далекоглядним: одразу після смерті Костянтина майже всі його родичі були винищені армією, яка бажала захистити престол від нових претендентів.[5] Сутички між спадкоємцями тривали й далі, до тих пір, поки (до 350) не залишився один імператор, Констанцій II.

Підсумки правління Костянтина[ред.ред. код]

За формулюванням Едурада Гіббона, вплив цього імператора як на свій час, так і на наступні історичні етапи був величезним та багатогранним. Він почав провадити нову політику, побудував нову столицю і підтримав нову релігію. Він знову підняв велич римського імені і вселив страх у сусідів. Сучасники називали його відновлювачем держави, а багато хто навіть вважав, що він, вслід за Ромулом, заснував її вдруге[6].

Після трьох століть гонінь християнство, за Міланським едиктом, спочатку отримало дозвіл на вільний розвиток та розповсюдження, а пізніше стало офіціною релігією імперії. Православна церква канонізувала імператора Костянтина та іменує його рівноапостольним (вшанування пам'яті святого — 21 травня)[7], втім у католицькій церкві Костянтин ніколи не був причислений до лику святих[8].

Костянтин заснував Собор Святого Петра в Римі. Цій події присвячена кінна статуя Костянтина роботи Берніні, встановлена на Королівських сходах у Ватикані. Сцени з його життя зображено Рафаелем в залі Костянтина у Ватикані, а Рубенс зробив дванадцять ескізів з життя Костянтина для гобеленів[9].

Фреска 13 століття, яка зображує Костянтина Великого, папу Сільвестра I і момент передачі «Дара», церква Санті Куаттро Коронаті в Римі

Дар Костянтина[ред.ред. код]

Докладніше: Дар Костянтина

«Костянтиновим даром» іменувалася грамота, нібито видана імператором Костянтином Великим папі Сільвестру, в якій імператор оголошував, що передає Папі Римському владу над усією західною частиною Римської імперії, а сам вирішив виїхати до Константинополя. Ця грамота в дійсності була сфабрикована в папській курії близько середини 8 століття задля обґрунтування світської влади пап, яка щойно виникла, і особливо їхніх домагань на верховенство над мирською владою на Заході. Перші сумніви щодо автентичності документа виникли ще в Середньовіччі. Остаточно довів факт фальсифікації італійський гуманіст Лоренцо делла Валла у творі «Про дар Костянтина» (1440), опублікованому 1517 року[10].

«Історія» Джефрі Монмутського[ред.ред. код]

Завдяки славі Костянтина І і його проголошенню імператором на території Римської Британії, пізні брити вважали Костянтина за царя свого власного народу. В 12 столітті Генріх Гантінгдонський включив до своєї «Historia Anglorum» главу про те, що Костянтинова мати Олени насправді була британкою, дочкою Короля Коула Колчестерського[11]. Джефрі Монмутський розширив цю історію у своїй високо белетризованій «Historia Regum Britanniae», а також навів перелік усіх королів Британії від їхніх троянських коренів до англо-саксонського вторгнення[12]. Згідно зі свідченнями Джеффрі Монмутського, Коул був королем бритів тоді, коли Констанцій, тодішній сенатор, приїхав до Британії. Побоюючись римляни, Коул дотримувався римського права до тих пір, поки зберігав своє царство. Однак він помер всього через місяць, і Констанцій сам вступив на престол, одружившись на дочці Коула Олени. У них народився син Костянтин, який і став наступником свого батька, тобто королем Британії, перш ніж стати римським імператором.

Історично така серія подій вкрай малоймовірна. Констанцій вже залишив Олену до часу, коли вирушив у Британію[13]. Крім того жодне з більш ранніх джерел не засвідчує те, що Олена народилася в Британії, не кажучи про те, що вона була принцесою. Джерела історії, викладеної Джефрі Монмутським, невідомі, хоча, можливо, вони складають втрачену агіографію Олени[12].

Примітки[ред.ред. код]

античні джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]