Косів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Косів
Kosów COA.png Kosiv h.png
Герб міста Косова Прапор міста Косова
Kosiv (8207641747).jpg
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Івано-Франківська область Івано-Франківська область
Район/міськрада Косівський район
Рада Косівська міська рада
Код КОАТУУ 2623610100
Засноване 1424
Населення 8456 (01.01.2011)[1]
Площа 11,38 км²
Густота населення 743 осіб/км²
Поштові індекси 78600-78604
Телефонний код +380-3478
Координати 48°19′15″ пн. ш. 25°05′33″ сх. д. / 48.32083° пн. ш. 25.09250° сх. д. / 48.32083; 25.09250Координати: 48°19′15″ пн. ш. 25°05′33″ сх. д. / 48.32083° пн. ш. 25.09250° сх. д. / 48.32083; 25.09250
Водойма річка Рибниця
День міста 7 липня (Івана)
Відстань
Найближча залізнична станція Вижниця
До станції 12 км
Міська влада
Адреса 78600, Івано-Франківська обл., м. Косів, майдан Незалежності, 11
Веб-сторінка http://misto.kosiv.net/
Міський голова Фокшей Микола Миколайович
Mykhailo Kosiv.jpg

Ко́сів  — місто в Україні, районний центр Косівського району Івано-Франківської області, адміністративний центр Косівської районної ради, адміністративно-торговельний осередок галицької Гуцульщини. Розташоване біля підніжжя Українських Карпат, у долині річки Рибниці, притоці Пруту.

Рання історія[ред.ред. код]

Найраніша історична згадка про Косів належить до 1424: Великий князь литовський Свидригайло подарував село Косово «вірному слузі» Максимові Владу Драгосиновичу.

Місто виникло в другій половині XVI ст. за польсько-литовської доби завдяки цінним покладам солі. До того часу за чверть милі від села Косів (тепер Старий Косів) існувала соляна баня, в якій із добутої сировиці виварювали сіль. І село, і баня належали до королівської (державної) власності — і тому адміністративно входили до Снятинського староства та підпорядковувалися старості, цебто представникові короля. Снятинські старости, користуючись своїм правом, орендували косівську баню та брали з неї дохід, а приблизно в 1560 тодішній староста Генчинський заснував при ній містечко Риків. Після його смерті піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в земельне орендне володіння село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, а соляну баню захопив Язловецький.

За якийсь час містечко було відновлено під сучасною назвою: податковий реєстр 1579 року, поряд із назвою «Koszow, villa» (Косів, село), фіксує «Koszow, oppidum» (Косів, містечко). У цьому ж документі Косів виступає як приватне містечко, власник якого — син Юрія Язловецького, Михайло. Опинившись у шляхетській власності, Косів відокремився від снятинського староства й утворив разом з чотирма селами окрему косівську волость у володінні Михайла Язловецького. До розпаду польського королівства Косів залишався приватним — і передавався у спадок від одного власника до іншого. Двічі місто було спалене й знищене: восени 1621 — турками, татарами, волохами (підданими Османської імперії), а в лютому 1624 — буджацькими татарами.

Доавстрійські часи[ред.ред. код]

Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості багатьох робітників і ремісників. Чудовий клімат приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями тут поселятися, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.), збиранням податків тощо. У центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка), жили переважно українці. У Косові разом із його околицями налічувалось близько 50 відсотків українців, 35 — євреїв і 15 — поляків. Багато з них швидко збагачувалося. Це привертало увагу опришків. Вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пинті та Пискливого (1704), Баюрака (1750). Приблизно 1740 до шляхетського двору в Косові підступив Олекса Довбуш і чомусь «посилав рушниці до двора», але не нападав. 1759 у зв'язку з активізацією опришківського руху було організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив Тадеуш Дідушицький, тодішній власник Косова, галицький хорунжий.

Австрійські часи[ред.ред. код]

Австрійська марка, погашена в Косові 1867

За австрійських часів життя стало впорядкованішим. За патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративно воно кілька років належало до Червоноруського округу («циркулу»), згодом — до Станіславівського і, нарешті, Коломийського. З упровадженням 1867 нового устрою Косову надали статус повітового міста, унаслідок чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовому управлінню — староству, очолюваному старостою та підпорядкованому безпосередньо галицькому намісництву у Львові. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, кераміка. 1850 було засновано ткацьке товариство, Косів став центром ткацтва. 1882 ткацьке товариство заснувало ткацьку школу. У кінці XIX ст. почала розвиватися дуже перспективна курортна галузь.

Національне відродження[ред.ред. код]

У рамках українського національного відродження, що відбувалося у всій Галичині, в Косові на зламі XIX–XX ст. значний вплив мала Українська радикальна партія. Одним із засновників її, поряд з Іваном Франком та іншими діячами, був косівчанин Михайло Павлик. Діяли товариства «Січ», «Воля», «Жіноча громада», «Просвіта». У червні 1914 було створено перший відділ стрілецтва «Кіш Січових стрільців». На початку світової війни повітова управа УСС набирала добровольців для боротьби на боці Австрії. Від осені 1914 до початку літа 1915 і від літа 1916 до літа 1917 Косів двічі захоплюла російська армія, яка при відступі чинила страшні погроми й грабунки. Після розпаду Австро-Угорщини (листопад 1918) була встановлена Західно-Українська Народна Республіка, яка проіснувала до травня 1919. З 26 травня до кінця серпня місто було захоплето румунськими військами. Згодом разом з багатьма іншими землями Західної України увійшло до складу Польщі і стало центром Косівського повіту Станіславівського воєводства.

Польські часи[ред.ред. код]

За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема, виробляли продукцію килимарні «Гуцульське мистецтво», Грунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберга і Рунда. Особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько 3 тис. осіб, а обслуговувала їх широка мережа пансіонатів. Розквіт соляної промисловості гальмувався, а в 1938 солярню було остаточно зупинено.

Діяли українські товариства «Бесіда», «Союз українок», «Просвіта» (голова П. Рондяк), «Луг», «Пласт», «Каменярі», «Відродження», українські партії Українська соціалістично-радикальна партія, нелегально — КПЗУ з прибудівками — комсомолом і Міжнародною організацією допомоги борцям революції, осередок підпільної ОУН, польське товариство приятелів Гуцульщини, єврейське спортивне товариство «Маккабі» та культурне «Мерказ Рухані». У цей період творила династія косівських гончарів Рощиб'юків, а також Павлина Цвілик.

Радянська окупація[ред.ред. код]

22 вересня 1939 в Косові була встановлена радянська влада. Під лозунгом допомоги пригнобленим «братам-українцям» були націоналізовані пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші господарства, що контролювалися переважно поляками та євреями. Почала працювати середня школа з українською мовою навчання. На базі ткацької було створено багатопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи, а в ніч на 19 грудня 1940 в пошуках уявних «ворогів народу» було заарештовано й знищено 18 чоловік.

Друга світова війна[ред.ред. код]

На початку німецько-радянської війни, Косів 1 липня тимчасово захопили союзницькі з Німеччиною угорські війська, які грабували крамниці, пансіонати, оселі, звідки забирали посуд, білизну, столи, крісла, малюнки, вікна, двері й усе це вивозили в Угорщину, однак утворенню української адміністрації не перешкоджали. Німці, перебравши в серпні владу від угорців, розпочали серію терористичних акцій: у перші ж дні негайно арештували й розстріляли діячів ОУН, які при угорцях масово вийшли з підпілля. 16-17 жовтня 1941 рано-вранці німці несподівано оточили єврейські квартали, вигнали всіх на вулиці й колонами проводили до в'язниці, а звідти підвозили Пістинською вулицею до гори, а потім відвели до великих ям, викопаних на Міській горі. Примушували роздягатися, а тоді підводили до краю ями і вбивали пострілами в голову. Не було пощади ні жінкам, ні старим, ні немовлятам. Решту вивозили в гетто (Коломия) і згодом розстрілювали в Шепарівському лісі. Сотні людей забрали на роботу до Німеччини; створили штучний голод.

Для захисту населення від сваволі німецької влади в червні 1943 провід ОУН організував у карпатських лісах Українську Народну Самооборону (УНС), яку 27 січня 1944 було включено до УПА.

Радянські часи[ред.ред. код]

31 березня 1944 Косів захопила Червона армія, а гірський терен за містом — угорці. До літа місто залишалось на лінії фронту, унаслідок чого зазнало значних руйнувань. Після невдачі тривалих визвольних змагань УПА та СБ (таємна поліція ОУН) удруге запанувала більшовицька влада, яка розправлялася з підкореним народом, організовуючи розстріли та депортації «ненадійних елементів». У повоєнний період вона гальмувала розвиток курортництва, натомість пріоритетності надала народним художнім промислам, були різьбярська артіль «Гуцульщина» та килимарські фабрики ім. Тараса Шевченка та ім. Івана Франка, на базі яких 1968 почали діяти виробничо-художні об'єднання «Гуцульщина», художньо-виробничі майстерні Спілки художників.

За незалежності України[ред.ред. код]

Після здобуття Україною незалежності зусилля Косова було спрямовано на відродження культури, духовного життя, економіки. У цьому напрямі діють різні громадські організації, політичні партії, церковні громади, а також міська влада, яка виклопотала спеціальний статут курортного міста.

Косів має надзвичайно великий потенціал, щоб стати культурним центром Гуцульщини. Для цього є усі передумови — митці, що передають уміння з покоління в покоління, визнані художні школи, поетичність косівчан, і розташування в серці Гуцульщини. Край легенд та переказів, місця слави опришків, мальовнича природа окреслює стратегію розвитку Косівщини у напрямку розвитку туристичного бізнесу.

За кількістю зелених насаджень на душу населення Косів 2004 року входив до першої вісімки міст України (65,2 м² на 1 мешканця — при міжнародній нормі не менше 20 м²).

Персоналії[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]


Посилання[ред.ред. код]