Крюков Борис Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Крюков Борис Іванович
Народження 19 січня 1895(1895-01-19)
Оргіїв, Кишинівський повіт, Бессарабська губернія, Російська імперія
Смерть 6 березня 1967(1967-03-06) (72 роки)
  Буенос-Айрес, Аргентина
Країна Російська імперіяСРСР СРСРАргентина Аргентина
Діяльність художник
У шлюбі з Гурська Ольга Сергіївна

Бори́с Іва́нович Крю́ков (псевдонім — Іван Усатенко; нар. 19 січня 1895, Оргіїв — пом. 6 березня 1967, Буенос-Айрес) — український живописець, графік, мозаїст, театральний декоратор. Чоловік художниці Ольги Гурської.

Життєпис[ред. | ред. код]

Поховання Бориса Крюкова на Британському цвинтарі Буенос-Айреса, фото 2020 р.
Поховання Бориса Крюкова на Британському цвинтарі Буенос-Айреса, фото 2020 р.

Народився 19 січня 1895 року в місті Оргієві (нині в Молдові). Його батько — судовий службовець, мати — з роду Усатенків. Малювати почав з дитинства. Вступив до художньої школи Федора Кричевського в Києві, де також займався у викладачів Михайла Бойчука та Георгія Нарбута. 1918 року закінчив навчання, поїхав до Кам'янця-Подільського, до 1923 року викладав малювання в художньо-промисловому технікумі.

У 19231940 роках працював у Київському театрі опери та балету. У 19231941 роках співпрацював з видавництвами «Культура», Держвидав, «Книгоспілка», «Сло­во», «Радянський письменник». У 1943 році переїхав з родиною до Львова, з наближенням фронту — до Кракова, звідти — до Австрії, в місто Ґмунден.

1948 року еміґрував до Аргентини, оселився в Буенос-Айресі. Помер в Буенос-Айресі 6 березня 1967 року. Борис Крюков похований разом з своєю дружиною Ольгою Крюковою на Британському цвинтарі (сектор кладовища Ла-Чакаріта[en]) в Буенос-Айресі (координати поховання 34°35′29″ пд. ш. 58°27′47″ зх. д. / 34.591250° пд. ш. 58.463183° зх. д. / -34.591250; -58.463183)[1].

Творчість[ред. | ред. код]

Оформив біля 500 книг. Ілюстрував книги Івана Франка, Бориса Грінченка, Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Епіка, Леоніда Первомайського, Наталі Забіли, Петра Панча, Івана Ле, Оксани Іваненко, Юрія Смолича, Тараса Шевченка.

З 1950 року та до смерті був єдиним ілюстратором серії «Незабутні класики» (Clasicos inolvidables) іспанського видавництва «Ель Атенео» («El Ateneo»), зокрема проілюстрував книжки:

Для видавництва «Атлантида» проілюстрував книжки:

Створив мозаїчний запрестольний образ Богоматері в українському греко-католицькому соборі Покрови Пресвятої Богородиці, Буенос-Айрес (1967).

Намалював два олійні зображення великих постатей аргентинської історії:

  • «Битва під Чакабуко» — визволитель генерал Хосе де Сан-Мартін на коні перед військом (колекція муніципалітету Буенос-Айреса);
  • великий портрет адмірала В. Бравна, 1967 (незакінчений через смерть художника, зберігається в Аргентинському морському інституті).

Намалював портрети дружини (художниці та дружини Ольги Гурської) і доньки Лідії Качуровської.

Серед його олійних робіт —

  • «Жарти Бахуса» (Київ, 1942);
  • «Запорожці» та «В гостях» (Львів, 1943).

В 19501960-ті проілюстрував близько 80 українських книжок для видавництв Миколи Денисюка та Юліана Середяка (зокрема «Сміхоліну»), малював карикатури для українського сатиричного журналу «Мітла» (редактор — Ю. Середяк), ілюстрував журнали для молоді, що друкувались у видавництві «Атлантида» (Atlantida).

Виставки[ред. | ред. код]

В австрійський період його твори виставлялися в містах Відні, Зальцбурзі, Інсбруку та Лінці. У Буенос-Айресі його твори виставлялись у 1949, 1951, 1952, 1954, 1956, 1958 та 1965 роках, також у Канаді — 1956, Торонто, та у США — 1963, Нью-Йорк.

У 1964 та 1965 роках його ілюстрації відзначалися преміями: на міжнародному конкурсі в Мадриді — за малюнки «Дон Кіхот» та «Дон Сеґундо Сомбра», за романом Рікардо Ґвіральдеса (видавництво «Кодекс», Буенос-Айрес). 1969 року було влаштовано посмертні виставки у США та Канаді.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Парнікоза, Іван. Початки української громади в Буенос-Айресі. Прадідівська слава. Українські пам’ятки (українська) . М. Жарких. Архів оригіналу за 2 лютого 2022. Процитовано 02.02.2022 р..

Джерела та література[ред. | ред. код]