Кріпацтво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Хрест 1848 р. встановлений в с.Підмонастир на честь скасування панщини в Австро-Угорщині

Кріпацтво (також кріпаччина[1], панщина[1], панське право[2] [3]) ( від “кріпостей” — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.[4]) — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).

Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині в 1848 р., а в Росії та Україні — у 1861 р. Фактично існувало за часів сталінської диктатури в СРСР, коли позбавленим паспортів колгоспникам було заборонено залишати земельні ділянки без дозволу влади[4].

Поняття[ред.ред. код]

Поняття «кріпацтво» запроваджене українською та російською публіцистикою в 19 столітті, походить від слова «кріпость», що вживано в Великому князівстві Московському з кінця 15 століття для позначення документів, що встановлювали право необмеженої приватної власності (прикріплення): так звана «купча кріпость». За феодально-кріпосницького ладу знаряддям експлуатації є прикріплення робітника до землі, наділення його землею. Наділений землею селянин повинен бути особисто залежний від пана ("поміщика"). Кріпаки - це люди, що не мають своєї хати, нічого свого. Вони повинні все життя працювати на свого хазяїна.

Історія кріпацтва в Україні[ред.ред. код]

Русь[ред.ред. код]

Кріпаччина сягає своїм корінням часів Київської Русі. Покріпачення селян відбувалося поступово в тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей: закупів, рядовичів, закладників та інших, що ставали кріпаками. Протягом 1113 століття експлуатація всіх категорій феодально залежних селян була формою кріпосництва в Русі.

Литва, Польща, Угорщина[ред.ред. код]

В 14 — 15 століттях литовські великі князі та польські королі видавали жалувані грамоти руським, литовським, молдавським та іншим феодалам на володіння землею та покріпачення селян. До середини 16 століття в Україні-Русі було покріпачено до 20 % селянства. Численні урядові привілеї окремим феодалам і низка законодавчих актів (наприклад, Литовські Статути) встановили особисту залежність селян від феодалів.

1347 року в Польщі було видано Вісліцький статут, що оформлював кріпацтво в польських і руських земях Галичини та Поділля.[5]

2 травня 1447 року великий князь Казимир видав привілей, що поширив покріпачення на значну частину селян Литви й руських земель, забороняючи перехід приватновласницьких селян у господарські (великокнязівські) маєтки й надаючи феодалові право чинити суд над своїми кріпаками[5]

Борги селян панам також призводили до покріпачення. Вважалися за кріпаків і сусідки, підсусідки, загородники, що прожили на панській землі до 10 років і не повернули боргу. В 1543 р. всякі переходи селян від одного поміщика до іншого було заборонено. На Закарпатті закріпачення селян завершилось на початку 16 століття

Посилення процесу закріпачення українських селян зумовило розгортання антикріпосницької боротьби. Поряд зі стихійними селянськими повстаннями відбувались їхні масові втечі до Запорізької Січі. Основною повинністю стала панщина, що невпинно зростала (якщо в 15 ст. вона становила близько 14 днів на рік, то в 16-17 ст. — 4- 6 днів на тиждень), зростали також данина й чинш. «Устава на волоки» 1557 р. посилила закріпачення селянства, надаючи право державі або окремим феодалам захоплювати селянські землі разом із селянином і його майном, збільшила панщину. Після об'єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 українське селянство було повністю закріпачено артикулом короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Статутом 1588 р.

Першим відомим документом, що започаткував закріпачення селян в Україні, вважають ухвалу шляхти Галичини 1435 р. За ним селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп. [Джерело?]

Гетьманщина[ред.ред. код]

Селянсько-козацькі повстання й особливо Хмельниччина значно послабили феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищили її. Маєтки вигнаних польських магнатів і католицької церкви перейшли під оруду «Скарбу Війська Запорозького». Чимало колишніх кріпаків було, зокрема, перетворені на посполитих селян тощо.

Царський уряд після 1654 всіляко сприяв старшині, шляхті та вищому духівництву в покріпаченні селян. На прохання старшини, гетьман К.Розумовський 22 квітня (3 травня) 1760 видав універсал, що його підтвердив 1763 царський уряд. За ним селянам було заборонено переселятися на нові місця без письмового дозволу поміщиків.

З 1667 гетьманська влада примушувала селян, що були в залежності від православних монастирів, шляхти й козацької старшини, до «звиклого послушенства».

Після ліквідації царатом Запорозької Січі (1775) частину запорізького козацтва було закріпачено. Решта війська відійшла за межі імперії й оселилася на Дунаї, створивши т. зв. Задунайську Січ.

Росія та Австро-Угорщина[ред.ред. код]

В Україні, що перебувала у складі Російської імперії, кріпацтво остаточно було юридично оформлене пунктом 8 указу Катерини ІІ "О податях с купечества, мещан, крестьян и других обывателей губерний Киевской, Черниговской, Новгород-Северской, Харьковской, Могилевской, Полоцкой, Рижской, Ревельской и Выборгской; о сборе пошлин с дел и с продаваемых недвижимых имений в губерниях малороссийских и о распространении на оные губернии права выкупать недвижимые имения ближайшим родственникам, по общим государственным узаконениям" від 3 (14) травня 1783, за яким селян Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв (13% від території сучасної України) повністю позбавлено права переходу й на них поширено було всеросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми.

На Київщині, Брацлавщині й Поділлі (особливо з кінця 18 ст.), землевласники скорочували слободянам «вільні роки», переводили селян з чиншу на панщину.

12 грудня 1796 Павло І видав указ "О прекращении самовольного перехода поселян с места на место в губерниях: Екатеринославской, Вознесенской, Кавказкой и области Таврической, равно как и переселение из других губерний в оные, о способах удовлетворения владельцев, потерпевших от сих переходов и о штрафах за прием и держание беглых людей", яким кріпосне право поширювалось ще на 25% території сучасної України. Разом з тим 5 квітня 1797 Павло І видав маніфест, яким заборонив примушувати селян працювати в неділю та обмежив панщину до щонайбільше 3 днів на тиждень. Це було перше законодавче обмеження кріпацтва у Росії.

Олександр І видав указ про вільних хліборобів, що полегшував звільнення селян шляхом самовикупу та скасував кріпацтво в Остзейському краї. Але Олександр І не наважився на рішучіші кроки в цьому напрямку. Майбутні декабристи пропонували цареві після перемоги над Наполеоном виїхати до Москви і звідти оголосити про скасування кріпацтва. Але цар відповів, що його вже попередили, що в такому разі його вб'ють.

Микола І розривався між бажанням, щоб усі мовчали та благоденствували, та потребою змін у державі. Було звільнено посесійних селян (приписано до заводів), але указом про залежних селян погіршено становище основної маси кріпаків.

У 2-й пол. 18 — 1-й пол. 19 ст. кріпацтво в Російській імперії набрала найбрутальніших форм. Рік у рік зростали виступи селян (селянські виступи на Поділлі під проводом У.Кармелюка, Київська козаччина 1855 тощо).

У 18571861 в імперії склалася революційна ситуація, що змусило уряд Олександра ІІ до селянських реформ 1861-1866, які юридично скасував кріпацтво в Російській імперії.

Хрест у Великому Полюхові (1848), пам'ятка скасування панщини в Галичині

19 лютого 1861 імператор Росії Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпацтва.

У володіннях Габсбурґів Йосиф II скасував 1 листопада 1781 кріпацтво в Чехії (Богемії), потім у решті провінцій.

Революція 1848 змусила австрійський уряд ліквідувати панщину та інші феодальні повинності по всій Австрії, зокрема у Галичині, на Закарпатті й Буковині.

Селянська реформа 1848 р. перетворила рустикальні землі на приватну власність селян. Законом Фердинанда І від 17 квітня 1848 з 15 травня 1848 скасовувалися селянські повинності у Галичині. Цісарським законом від 7 вересня 1848 було скасоване кріпацтво у решті Австрії [4].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Академічний російсько-український словник за ред. Кримського, Єфремова
  2. Російсько-український словник сталих виразів 1959р. (І. О. Вирган, М. М. Пилинська)
  3. Словарь української мови 1909р. (Б. Грінченко)
  4. а б в Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  5. а б Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994.

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]