Кріпосне право
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Кріпосне́ пра́во, кріпацтво — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала і неповну власність останнього на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю і майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).
Зміст |
[ред.] Поняття
Поняття «кріпосне право» запроваджене українською і російською публіцистикою в 19 столітті, походить від слова «кріпость», що вживалося в Великому князівству Московському з кінця 15 століття для позначення документів, які встановлювали право необмеженої приватної власності (прикріплення): так звана «купча кріпость». За феодально-кріпосницького ладу знаряддям експлуатації є прикріплення робітника до землі, наділення його землею. Наділений землею селянин повинен бути особисто залежним від поміщика.
[ред.] Значення кріпацтва для господарства середньовічних держав
 |
Ця стаття не містить посилань на джерела.
Ви можете допомогти поліпшити цю статтю, додавши посилання на надійні джерела. Матеріал без джерел може бути підданний сумніву та вилучений.
|
 |
Ймовірно в цій статті використане оригінальне дослідження, або неперевірені факти.
Допоможіть знайти та видалити оригінальне дослідження і переписати статтю згідно правил Вікіпедії!
|
Кріпацтво мало важливе значення для господарства середньовічних держав, особливо християнської Європи. В умовах зменшення ролі і відмови від рабства (власність одних людей на інших засуджується християнством) необхідним було забезпечення безперебійної роботи великих поміщицьких (феодальних) господарств, від яких прямо залежала обороноздатність середньовічних армій. В цих умовах самовільний массовий перехід селян з одного поміщицького господарства до іншого був неприпустимим, адже це могло призвести напр. до неприбраного врожаю і массового голоду. Саме тому вся суспільна система була орієнтована на прикріплення селян до землі, на якій вони працюють, юридично і фактично. Цікаво, що подібну ситуацію можна було спостерігати у колишньому СРСР у 1930-70х рр. - массове прикріплення селян до колгоспів.
[ред.] Історія кріпацтва в Україні
[ред.] Русь
Кріпосне право сягає своїм корінням часів Київської Русі. Покріпачення селян відбувалося поступово у тісному зв'язку з розвитком великого землеволодіння. Першими кріпаками були «посаджені на землю» холопи. «Руська Правда» законодавчо визначила їхнє безправне становище, як і становище кабальних людей: закупів, рядовичів, закладників та інших, які ставали кріпаками. Протягом 11 — 13 століття експлуатація всіх категорій феодальнозалежних селян була формою кріпосництва в Русі.
[ред.] Литва, Польща, Угорщина
В 14 — 15 століттях литовські великі князі і польські королі видавали жалувані грамоти руським, литовським, молдавським та іншим феодалам на володіння землею і покріпачення селян. До середини 16 століття в Україні-Русі було покріпачено до 20 % селянства. Численні урядові привілеї окремим феодалам і ряд законодавчих актів (наприклад, Литовські Статути) встановили особисту залежність селян від феодалів.
1347 року в Польщі було видано Вісліцьким статутом, який оформлював кріпацтво в польських і руських земях Галичини та Поділля[1] .
2 травня 1447 року великий князь Казимир видав привілей, який поширив покріпачення на значну частину селян Литви і руських земель, забороняючи перехід приватновласницьких селян у господарські (великокнязівські) маєтки і надаючи феодалу право чинити суд над своїми кріпаками[2]
Борги селян поміщикам також призводили до покріпачення. Вважалися кріпаками і сусідки, підсусідки, загородники, які прожили на панській землі до 10 років і не повернули боргу. В 1543 р. всякі переходи селян від одного поміщика до іншого було заборонено. На Закарпатті закріпачення селян завершилось на початку 16 століття
Посилення процесу закріпачення українських селян зумовило розгортання антикріпосницької боротьби. Поряд із стихійними селянськими повстаннями відбувались їхні масові втечі до Запорізької Січі. Основною повинністю стала панщина, що невпинно зростала (якщо в 15 ст. вона становила близько 14 днів на рік, то в 16-17 ст. — відповідно 1-3 та 4-5 днів на тиждень), зростали також данина і чинш. «Устава на волоки» 1557 р. посилила закріпачення селянства, надаючи право державі або окремим феодалам захоплювати селянські землі разом з селянином і його майном, збільшила панщину. Після об'єднання Литви з Польщею за Люблінською унією 1569 українське селянство було повністю закріпачене артикулом короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Статутом 1588 р.
[ред.] Гетьманщина
Селянсько-козацькі повстання і особливо визвольна війна 1648—1654 рр. значно ослабили феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищили її. Маєтки вигнаних польських магнатів і католицької церкви перейшли в розпорядження «Скарбу Війська Запорізького». Чималу кількість колишніх кріпаків було, зокрема, перетворено на посполитих селян тощо. Царський уряд після 1654 р. всіляко сприяв старшині, шляхті й вищому духовенству у покріпаченні селян. На прохання старшини гетьман К. Розумовський 22.IV.(3.V.)1760 р. видав універсал, підтверджений 1763 р. царським урядом, за яким заборонялося селянам переселятися на нові місця без письмового дозволу поміщиків. З 1667 р. гетьманська влада примушувала селян, що були в залежності від православних монастирів, шляхти і козацької старшини, до «звиклого послушенства». Після ліквідації царизмом Запорізької Січі (1775 р.) частина запорізького козацтва була закріпачена. Решта війська відійшла за межі імперії і поселилася на Дунаї, створивши т.зв. Задунайську Січ.
[ред.] Росія та Австро-Угорщина
В Україні, яка перебувала у складі Російської імперії, К. П. було остаточно юридично оформлено указом Катерини ІІ від 03.(14).V.1783 р., за яким селян Лівобережної та Слобідської України повністю позбавлено права переходу і на них поширено було загальноросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми. На Київщині, Брацлавщині і Поділлі, особливо з кінця 18 ст., феодали скорочували слободянам «вільні роки», переводили селян з чиншу на панщину. В Галичині, на Буковині та частині Волині, які були загарбані Австрією, також зростала панщина. Революція 1848 р. змусила австрійський уряд ліквідувати панщині та інші феодальні повинності по всій Австрії, в тому числі у Східній Галичині, на Закарпатті і Буковині. У 2-й пол. 18 — 1-й пол. 19 ст. К. П. в Російській імперії набрало найгрубіших форм. Рік у рік зростали виступи селян (Коліївщина, селянський рух на Поділлі, очолюваний У. Кармелюком, Київська козаччина 1855 р. та ін.). У 1857—1861 рр. в країні склалася революційна ситуація. Результатом її була проведена урядом Олександра ІІ селянська реформа 1861 р., яка юридично скасувала К. П. в Російській імперії.
[ред.] Виноски
- ↑ Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994. [1]
- ↑ Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К.: Вища шк., 1994. [2]
[ред.] Джерела та література
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.
- Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.
- Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.2.
 |
Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!
|
