Культура Польщі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Культура Польщі

Карта Польщі у 1020 році
Мешко I (*бл.935 — †25 травня 992) польський князь з династії П'ястів
Poland1764physical.jpg

Культура Польщі має прадавню історію з мо­менту свого зародження. Ранні її періоди (епоха бронзи) пов'язують з так званою Лужицькою культурою. Доля Лу­жицької культури, з якою історики співвідносять виокрем­лення праслов'ян від інших індоєвропейських народів, досі залишається предметом дискусій. Вона знала піднесення і спади. Після 500 року до нашої ери Лужицька культура перебувала в занепаді, викликаному, як вважають, кліматичними причинами, зокрема різким похолоданням. Скорочується виробництво металів і кераміки, знижується їхня якість. Скрутні умови життя змушують людей залишати місця постійного проживання, що викликає заго­стрення міжплемінних конфліктів. Наприкінці І тисячоліття до нашої ери все ж таки настає період деякої стабільності. Лужицьку культуру заступають дві нові археологічні культу­ри — Оксивська і Пшеворська. Перші п'ять століть нашої ери характеризуються істориками як період римських впли­вів. За цей час відновлюються виробництво заліза, ремесла, землеробство. Етнічне населення переважно складається зі слов'янських племен (90 %), які прийнято називати пра-польськими. В основі духовної культури — загальносло­в'янські язичницькі уявлення. Польська державність, що формувалася протягом попереднього часу, в IX—X століттях постає у дедалі більшій своїй визначеності. У другій половині X століття держава першої династії Пястів була досить розвиненою військово-адміністративною машиною.

Одне з основних джерел для пізнання історії цього раннього періоду Польщі — хроніка Ґалла Аноніма, на­писана на початку XII століття. З цієї хроніки постають події, типові і для ряду інших ранньосередньовічних дер­жав, — консолідація племен (для Польщі це плем'я полян), підкорення сусідніх, виділення племінної знаті, формування дружин, будівництво середньовічних міст. Хроніка розпові­дає про легендарного родоначальника польських вельмож, простого селянина Пяста, з Божої ласки піднятого на пре­стол, про його трьох напівлегендарних спадкоємців — Земо-вита, Лешка, Земомисла. Вони підкорили своїй владі Ве­лику Польщу, а також Мазовію, Куявію, частину Помор'я та землі гендзян. їхньою резиденцією тоді був град Гнєзно, який зміцнів як центр польської держави.


Щодо культури тих перших століть державності Польщі, то це був час зближення з латинською культурою Заходу і його безпосереднього впливу. Польське суспільство водно­час зі збереженням пам'яті про власні традиції само­усвідомлення себе як етносу запозичує досвід християні­зації усіх ланок життя. Культура, релігія в її християнсько-католицькому варіанті і держава стають нерозривними. Ха­рактер прийняття християнства Польщею значною мірою зумовлений політичними обставинами, зокрема експансією найближчого й найвпливовішого сусіда — Німеччини. Ні­мецька політико-релігійна експансія змушує Мешка І шукати союзників в особі чеських правителів і стати врівень у по­літичному й дипломатичному відношенні зі Священною Римською імперією. Союз із Чехією був підкріплений шлюбом із чеською княжною Дубравою, що супроводжу­вався хрещенням самого Мешка І і його найближчого оточення. Історики гадають, що, можливо, сам акт хрещення мав місце не в Польщі, а в Баварії.

Утверджується ідея необхідності власне польської церк­ви, на противагу загрозі впливу Магдебурзької єпископії. І дійсно, спочатку в Польщі духівництво очолював Йордан із Чехії, італієць за походженням, пізніше (1000 р.) була створена з підпорядкуванням безпосередньо Риму Познанська архієпископія на чолі з Гаудентієм, представником чеської аристократії. Слід зазначити, що польські єпископи в той час перебували в залежності від державної влади. У XII століт­ті все ж таки, після реформи папи Римського Григорія VII, духівництво здобуло певні станові привілеї і права, які надали церкві незалежного статусу. Проте християнство не­легко проникало в глибини народної свідомості, про що свідчить повстання 1037 року. На державному ідеологічному рівні застосовувалися жорсткі заходи щодо порушень нових християнських звичаїв і догматів. Особливо суворими були покарання за часів володарювання Болеслава Сміливого. Самі священики нічим особливим не відрізнялися від парафіян: вони вдавалися до світських видів діяльності, не вирізнялися і рівнем освіченості. В цій ситуації держава підтримувала нову релігію. Польська ж культура набувала ознак, сформованих під впливом західного християнства.

Коротко спинимося на питаннях навчання, освіти, мис­тецтва цього періоду. Хоча зрушення в цих сферах не були аж надто помітними, але багато в чому закладався фун­дамент майбутньої культури західного слов'янства. Ще до кінця XI століття польське духівництво, покликане нести християнські ідеї, здобувало освіту в інших країнах. Не­вдовзі при всіх кафедральних соборах Польщі були ство­рені школи. Мешко II уславився як освічена людина. Він знав латинську і грецьку мови. Його дочка Гертруда також володіла латиною. Краківський кафедральний собор на початку XII століття мав бібліотеку (близько 50 томів). Вважають, що подібні бібліотеки були в Гнєзно і Плоцьку, де наприкінці XI — на початку XII століття розташувалася резиденція монарха.

Як було сказано раніше, основною писемною мовою для Польщі була латина. При монастирях і княжому дворі створювалися «житія» і «хроніки». Житіє (написане в X ст.) про знаменитого місіонера Святого Войцеха присвячується також життю й мучеництву п'яти інших монахів, які брали участь у місіонерстві на території Польщі. Автором цього твору і однієї з редакцій житія Святого Войцеха був Бруно із Кверфурта. Ще одна традиція житійної літератури, по­в'язана зі Святим Станіспавом, почала формуватися з кінця XII століття. Краківський єпископ Святий Станіслав був страчений Болеславом Сміливим.

На початку XII століття була написана хроніка Ґалла Аноніма, яка відіграла значну роль у посиленні самосвідомо­сті й консолідації поляків. Вона мала світський характер, ставши одним із джерел цього напряму ранньої польської літератури. В так званій «Пісні Маура» (XII cm.) оспівують­ся діяння воєводи польського короля Владислава.

На цей час Польща мала також багаті традиції слов'ян­ського фольклору, в тому числі пісенного, які увійдуть у майбутньому частиною до польської народної культури.

Одночасно з утвердженням християнства, створенням літературних пам'яток релігійного і світського характеру, започаткуванням шкіл та першими спробами історичних трактувань давніх часів Польщі носієм культури тих перших століть держаїшості були архітектура й містобудування, передусім у центрах резиденції монарха, ремісництва й торгівлі. Польська архітектура XI—XII століть — це переваж­но церковні споруди романського стилю з відчутними впли­вами західних взірців. Залишилися також певні традиції будівництва княжих замків. Історики польської архітектури виокремлюють збудовані в романському стилі (чи перебудо­вані) собори в Гнєзно, Познані, Кракові, Плоцьку. Були зведені монастирські храми в Тинці, Крушвиці, церква Свя­того Антонія в Кракові, храм у Стшельно. Найвизначнішою пам'яткою мистецтва цієї епохи вчені вважають бронзові двері Гнєзненського кафедрального собору (друга половина XII ст.), прикрашені 18 скульптурними сценами із життя Святого Войцеха. За традицією середньовічної рукописної літератури слов'ян запроваджувалася книжна мініатюра.

XIII століття ознаменувалося не лише утворенням шкіл при міських храмах, де можна було навчатися найнеобхідні-шої грамоти (читати, писати), ознайомитися з вільними мис­тецтвами, а й шкіл при єпископських кафедрах найбільших міст, де здобували освіту вищого рівня. А це, у свою чергу, да­вало змогу здобувати освіту в університетах Італії і Франції.

Зростає інтерес до історії Польщі. Яскравим явищем стала досить ґрунтовна «Польська хроніка» Вінцента Кадлу-бека. В ній розповідається про події від легендарних часів до 1202 року. Праця своєрідна за формою і викладом історичних фактів у вигляді діалогу двох єпископів, які прагнуть осмислити історію Польщі, зіставляючи її з антич­ною і біблійною історією. Цю працю історики назвали своєрідним «компендіумом»*, який об'єднав у собі досить широкий спектр матеріалів. У хроніці перевага віддається не самим подіям, а їх аналізові. Характерний для нової історичної епохи інтерес до духовних переживань, до осмислення складних душевних порухів дістає своє вира­ження в хроніці Кадлубека в настійних спробах автора передати як почуття учасників подій, так і сприйняття цих подій єпископами, тобто учасниками діалогу. Досить по­мітний, у порівнянні з хронікою Ґалла Аноніма, крок до вишуканого стилю літературно-естетичних засобів. У творі поєднуються прозові й поетичні сторінки, багатожанровість (надибуємо на документи хроніки, юридичні викладки, алегорії, байки й поеми).

Більшого поширення набуває агіографічна література, особливістю якої стає, крім традиційних сюжетів на теми подвижництва, звернення до сюжетів життя місцевих святих. Це також була ознака часу і його уподобань. Створювалися передусім «житія» знатних жінок, серед яких — Ядвіга, дру­жина сілезького князя Генрика Бородатого (1174—1243 pp.), канонізована в 1267 році; угорська княжна Кінґі, дружина малопольського князя Болеслава Сором'язливого; його сестра Соломія. Авторами цих «житій» були францисканці — монахи новоствореного ордену. їхній обов'язок полягав у тому, щоб іти у світ і пропагувати християнські ідеали серед світських людей.

У хроніках і житійній літературі популярним став образ Станіслава. Страчений за наказом короля Болеслава Смі­ливого, єпископ Станіслав у 1253 році був причислений до лику святих. З його канонізацією пов'язане написання домі­ніканцем Вінцентом з Кельц (Кельчі) двох «житій» Святого Станіслава. Ці твори витримані в метафоричному й симво­лічному ключі на основі достатньо розробленої на той час літературної традиції. Чітко сформульована наскрізна патріо­тична думка стосовно об'єднавчих зусиль, відновлення єдності польських земель. В цьому об'ємному «житії» висловлювалася надія на те, що, подібно до чудодійного — за велінням Божим — зрощення розрубаного тіла єпископа, відродиться розділене на окремі князівства Польське королівство.

Подальший розвиток польської культури не лише вивів її на рівень культур латинського Заходу, а й, на відміну від попередніх наслідувань і засвоєння культурних здо­бутків своїх сусідів, означений внеском у європейську культуру. У християнстві виникали нові реформаторські течії одночасно з процесом секуляризації частини польської культури, її наближенням до ідей нового світосприймання в новостворюваних гуртках гуманістів. Закладались основи майбутнього розвитку науки і освіти.

Важливою подією в історії польської культури цього часу стало заснування Краківського університету (1364 р.), одного з найстаріших закладів вищої освіти й науки. Його завдан­ня передусім полягало в підготовці людей для державної служби, тому спочатку не було теологічного факультету, перевага надавалася факультетові права, який складався з восьми кафедр. Наприкінці XIV століття папською буллою було санкціоновано створення в Кракові теологічного фа­культету. Ця обставина продиктована потребами підготовки еліти духівництва і сприяння християнізації Литви, яка на той час вже входила до складу польської держави. Сам Кра­ківський університет був реорганізований за паризьким зразком (корпорацію відтоді утворювали професори, а не студенти, як це було раніше).

У шкільній системі освіти при єпископських кафедрах і містах запроваджувалося викладання наук не лише тривіуму (граматика, діалектика, риторика), а і квадриріуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Базовий рівень системи освіти також становили парафіяльні школи в ме­жах тривіуму. У XV столітті їх налічувалося близько 3000. Більшого поширення набували поїздки задля навчання до інших країн, особливо — Італії.

Великою ученістю славилися домініканці. XIII—XV сто­ліття були пройняті духом здобування знань, завдяки чому сформувалася інтелектуальна еліта. Мовою вченості і освіти залишалася латина. XVI століття принесе Польщі значні культурно-політичні досягнення, що великою мірою по­значиться на об'єднавчих тенденціях польської нації. Роз­ширення володінь та проведення реформи сприятимуть піднесенню всіх царин життя в Польщі.

У XVIII столітті Варшава (Мазовія ще в XIV ст. була васалом Польщі) стає столицею Речі Посполитої, яка починає відігравати важливу культурно-економічну роль. «Над міс­том, — як описують польські історики, — панував піднесе­ний на віслинському схилі готичний замок — резиденція мазовецьких князів, а згодом польських королів. Неподалік височів костел Святого Яна, а навколо ратуші, поблизу ринку, постали переважно кам'яні будівлі горожан. Старе Място (старе місто), як уже тоді називали цю частину міста, було оточене подвійним кільцем стін і глибоким ровом. Поруч зводилося так зване Нове Място (нове місто) — центр торгівлі і промисловості, де розташувалися численні пиво­варні, зерносховища і млини. У торгові дні до Варшави з'їжджались іноземні купці, привозячи прянощі, вина, шовкові тканини, предмети розкошів, купуючи деревину, хліб і хутра». Формувався знаменитий центр — архітектурний ансамбль Варшави.

Розуміння основ і генез польської культури неможливе без врахування шляхетської ідеології сарматизму. З певними рисами міфологізації історії і особливого шляху Польщі з її вищими суспільними станами пов'язують консолідаційні процеси цієї однієї з найрозвиненіших західнослов'янських держав.

Саме ця специфічна ідеологія самосвідомості поляків, спосіб життя, сформована система цінностей і життєвих настановлень, які виникали на грунті гоноровості шляхти й того особливого становища, яке вона посідала в Речі Поспо­литій, зумовили появу сарматизму як етичної норми особли­вої поведінки, вишуканості стилю. Мав місце великий інте­рес до успадкованості в генеалогічному дереві слави шля­хетських давніх родів.

Ідейну основу сарматизму становили дещо міфологізовані уявлення етногенетичного типу про походження польської шляхти від сарматів, які завоювали з незапам'ятних часів слов'янське населення польських земель. Сприяла утверд­женню родової самосвідомості праця Яна Длугаша «Історія славного польського королівства».

Польська культура дійсно досягла загальноєвропейських вершин. Згадаймо хоча б королівський замок Вавель з його збереженням і колекціонуванням (започаткованим королем Сиґизмундом Августом) духовних скарбів; великі наукові досягнення, серед яких передусім трактат Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543 р.); Кли­мента Яницького (1516—1543 pp.), якого увінчали в Римі лавровим вінком як кращого латинського поета. До цієї ж епохи Ренесансу, яку називають «золотим віком» поль­ської історії і культури, належить творчість поета Яна Кохановського (1530—1584 pp.), який підніс на новий рівень розвиток національної мови. Серед його ліричних творів — «Елегії», «Пісні», «Фрашки», «Трени». Кохановський — автор кількох поем, драматичних творів.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]