Кхарі-болі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Поширення кхарі-болі

Кхарі-болі (खड़ी बोली) — розмовна мова Північної Індії. З XVI ст. сприймався індійськими мусульманами як «мова Індостану» (гундустані), «мова індусів» (гіндаві, гіндуі, гінді).

У XIX ст. кхарі-болю почали використовувати в літературно-художніх творах, за ним закріпилася назва «гінді», а брадж і авадхі стали сприйматися як діалекти. Впровадження в літературний обіг кхарі-болі гінді ознаменувався одночасно активним поповненням його лексики з санскриту. Таким чином, кхарі-болі дав життя двом літературним мовам Індії — урду і гінді, перший з яких — це збагачений арабсько-перської лексикою і закріплений в арабському шрифт кхарі-болі, а другий — той же, але рясно санскрітізований кхарі-болі (шрифт девангарі).

У розвитку кхарі-болі та гінді велику роль зіграв Форт Вільям коледж, в стінах якого були створені перші обробки епічних сюжетів. Серед співробітників коледжу значний внесок мали Садасукхлал (1746–1824), Інда Аллахан (пом. у 1878) і Лаллуджа Лал (1763–1835). Багато зробив для зростання престижу кхарі-болі громадський діяч і літератор Бхаратенду Харішчандра, якого вважають «батьком літератури гінді», «першовідкривачем епохи культурного відродження».

Джерела[ред.ред. код]

  • Colin P. Masica, The Indo-Aryan Languages, Cambridge University Press, 9 September 1993 (ISBN 978-0-521-29944-2)