Кімерійці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

[1]

Кіммерійці
Kimerian.jpg
Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів
Загальна кількість невідомо
Найбільші розселення Північне Причорномор'я, Південна Україна, Північний Кавказ, Кубань
Мова кімерійська мова
Релігія язичництво


Кімері́йці або Кімери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я (півдня України) в IX — VII століттях до н. е.. Більша частина яких у VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії з-за нашестя скіфів. Мала частина яких осіла у Північному Причорномор'ї змінивши кочовий образ життя. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру. Назва племені кімерійців не їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я.

Походження[ред.ред. код]

Кіммерійці на півночі Анатолії (сучасна Туреччина) між Фригією та Урарту

Інформація про походження кіммерійців знаходиться в стародавніх Ведах та Іранських клинописах, вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики вважають, що мова кіммерійців належала до іранської мовної групи, або принаймні, кіммерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з ассирійських джерел імена кіммерійських царів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кіммерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир).

В археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв'язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (4000-1200 до н. е.).

Декілька кам'яних стел, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кіммерійців. Їх стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури.

Історичні згадки[ред.ред. код]

Біблія[ред.ред. код]

Територія України в передскіфську добу. Кімерійські пам'ятки

Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґармом, сином Ґомера, онуком Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов'язує з кімерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кімерійський, Кімерік, Кімерійський вал, кімерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кімерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кімерійцями слід розглядати могутні об'єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Одісея[ред.ред. код]

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII–VII століть до н. е.

Ассирійські джерела[ред.ред. код]

Походи кіммерійців на Колхіду і Урарту

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахериба, Езарґадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Халдейського королівства Ван (Вірменія) та королівства Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (Скити). Кімерійці з'явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до н. е. і окупували королівство Ван десь по 714 році до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімри разом з королем Вана Rusas (680–645 до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скитів, які посувалися на схід до королівства Ван. Ассирійський король Езаргадон (Асархаддон) та скитський Бартатуа створили союз проти кімрів та калкедонців. Внаслідок цього у 679678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір короля Лідії, але вже в 652 році до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до н. е. ассирійці зі скитами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Кападосії, яка залишилася надалі кіммерійською. Місце кіммрів в Малій Азії зайняли скити, які втрималися там аж до 606 року до н. е., за винятком двох областей в Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скитськими назавжди.

М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скитів. Основуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скитів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли. М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скити витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотки доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скитів і після їх приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців. Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Та й цей великий прихильник іранської теорії все ж визнає кімрів індоєвропейським (арійським) народом — траками на підставі того факту, що в Босфорській державі королі мали тракійські імена, а так само багато людей з тракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина їх залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Царі Кіммерійців[ред.ред. код]

Грецькі джерела[ред.ред. код]

За грецькими джерелами, вона виглядає трохи інакше. Вже їхня «Одіссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені Амазонки, що воюють Греків. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Одяг[ред.ред. код]

На підставі образотворчого мистецтва сусідніх народів відновлюють одяг кімерійців. Вони носили шкіряні куртки, штани, чоботи і гостроверхі шапки.

Походження болгар й валлійців[ред.ред. код]

Вчені говорять про походження булгар від кімерійців (кімерії). На це вказують записи у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир), кімерійський цар Колед, мав двох синів: Брема та Болга. Після війни зі скитами, частина кімерів переселилася на захід, де Брем захопив західно-європейські землі. Кельти та бритони стали наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу валлійці Британії — кимри. Інша частина кімерів на чолі з Болгом, за свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах. Археологічні розкопки виявили столицю Болга Казанлак у центральній Болгарії.

Писемні джерела[ред.ред. код]

  • Гомер близько VIII ст. до РХ (автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї») згадує про кімерійців: Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…
  • Геродот у V ст. до РХ, називає кімерійців «Дивними козодоями» та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі.

А також автори початку першого тисячоліття н. е.:

  • Прісциан (Priscian, 644–721): « …вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ;
  • Руфій Фест Авіен (Ruf. Fest. Avien, 852–891): « найближчі до Танаїсу місцевості займають кіммерійці й сінди» ;
  • Діонісій (Dion., 652–710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…»
  • Також існують вавилонські, урартські, іудейські, перські писемні джерела про кіммерійців.

Археологія[ред.ред. код]

На певних етапах існування кімерійці відповідають археологічній Кизил-кобинській культурі, Катакомбній культурі.

Див. також[ред.ред. код]


Примітки[ред.ред. код]

  1. стор. 1036, том 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3

Джерела[ред.ред. код]

  1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя»-«НТШ»; 1954—1989, 1993—2000.
  2. Коваленко Н. А. // «Кіммерійська ономастика», НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ України. Ін-т укр. мови. — м. Київ, 1998 р. — 18 с.
  3. К. К. Когонашвили. «Краткий словарь истории Крыма». Справочное издание. - г. Симферополь, изд. "Бизнес-Информ", 1995 г. (рос.)
  4. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Выпуск II. - г. Симферополь, 1991 г. - 284 с. (рос.)
  5. Материалы к этнической истории Крыма VII в. до н.э. // Сб. научных трудов. - г. Киев: изд. «Наукова думка», 1987 г. - 212 с. (рос.)
  6. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000;
  7. Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
  8. Ростовцев М. Iranians and Greeks in South Russia
  9. Штепа П. «Українець і москвин»
  10. І. К. Рибалка. Історія Української РСР. Дорадянський період. — Київ: ВО «Вища школа», 1978, стор. 17.
  11. Иванчик А. И., «Киммерийцы», г. Москва, 1996 г. (рос.)
  12. Крис X. И., «Кызыл-кобинская культура и тавры», г. Москва, 1981 г. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]